#Б #N #Міні #Закінчений
Час. Протяжний та нескінченний. Він керує нашим життям. Хто ми є, що вміємо і куди йдемо. Він дарує нам світ, що настільки прекрасний, сповнений темних глибин та острих висот. Він і визначає нашу смерть. Запускає стрілки і крутить, поки не набридне.
Усе, що ми маємо, пов'язане з часом. Ми прокидаємося і засинаємо. Працюємо і відпочиваємо. Плачемо і сміємося. Поки годинник б'ється, ми можемо продовжувати. Та схоже що декому часу ніколи достатньо не буде. Немає часу гуляти, немає часу піти в кіно, на ковзанку, написати картину, прочитати книгу, поїхати в інше місто.
Немає стільки часу, щоб я могла виспатися. Три години, шістнадцять, не має значення, якщо в кінці я так само шкодуватиму, що встала з ліжка. Інколи хочеться побути у теплоті ліжка довше, а краще взагалі назавжи. Та час іде, а справи нікуди не діваються, тож треба хоч ось робити. Я встану і зберуся. Я вип'ю чай і почну день.
Напевно і година впливає на нас. Який ваш улюлений час? Мій - дев'ята вечора. Тоді настає смачна вечеря під супровід приглушеного світла та чергове відео. Тоді я маю бажання щось робити. День не здається таким поганим, і є час нарешті розслабитися. Але в інші рази я йду в темряву прохолодного вечора. Крокуючи пустими вулицями, дивдячись у далечінь, слухаючи музику. Подалі від вуличного шуму, під шепіт вітрів.
Легкий вітерець і керамічний місяць. І якби я могла, я б залишилася там на набагато більше часу. Я б лакала, поки не скінчаться сльози. Я б розтанула в обіймах вітрів і ступила впред. Я б знайшла те, що шукаю і розлилася з вічністю. Я б залишила торт своїм подругам, що були накращим, що зі мною траплялося. Можливо це показало б, що я їх люблю і ціную краще, ніж я колись змогла б. І вітер розвіє мої думки, що ніколи не покидають мою голову. Розвіє моє волосся і охолодить моє важке і занадто тепле тіло. Розтисне груди і випустить серце. І від мене нічого не залишиться.
Можливо так і стану кимось. Одиницею в статистиці. Спогадом минулих днів. Однією з мільйонів людей на фотографіях. О, я їх так люблю. Чудові моменти, назавжди закарбовані в пам'яті, у телефоні. Я люблю їх переглядати. Наштовхує на спокій кращих днів. Я там з'являюся не часто, але така справа оператора. Колись це буде єдине, де я спостерігатиму.
Колись, ідучи містом, я відчуватиму суцільний спокій, адже знаю, що чекає мене далі. Не буде більше пустоти і затьмареної голови. Я посміхнуся, бо прожила поруч з такими людьми, бо я пожила своє краще життя. Я погляну на зоряне небо, що притягує погляд крізь темні дерева.
Я сяду під одним з них і видихну клуб пари. Крижані руки зігріються, обіймаючи єдину людину, яка того не заслуговує. Коли монстр більше нікому не зашкодить. Не розіб'є чиїсь почуття своєю байдужістю. Коли виллється тою кров'ю, що ще залишилася в товстих кінцівках. Не зламає серце апатичністю. І можливо тоді все буде добре.
І тоді серед жовтих тюльпанів я стану вітром, аби поглянути на всі чудеса світу. Аби не залежати від чогось, кружляти і співати, поки сила не згасне. Тоді я побачу красу світу без призми печалі. Тоді моє серце завмре і не стискатиме мої груди в лещата. Тоді мій подих буде лише спробою подивитися на маленькі клубки пари. Тоді час більше не матиме наді мною владу. Я сама вирішую свою історію.
Я прожила своє найкраще життя, і це єдине, про що я можу просити.
