Вона

#MoonChaiSto #СтефаніяКрамар #МаріяД'яченко #F #Б

Тепле липневе повітря ковзнуло по оголених частинах моїх рук. На дворі було стільки людей, що мені здалося, наче я перенеслась в часі і знаходжусь на справжньому балі вікторіанської епохи. Панянки у довгих вишуканих сукнях, чоловіки у смокінгах і всі, без виключень, у масках. Це так інтригувало. 

До мене підійшов офіціант у чорному смокінгу, наче пінгвін. Його волосся було трохи рудим, а очі яскраво зелені. Він низько вклонився, простягнувши ближче до мене піднос із фужерами. На ньому була чорна маска із купою завитків і з блискучим камінням біля очей.

 Я вдячно кивнула і взяла один із бокалів. Залишилося зрозуміти чи є тут хтось з моїх знайомих. Я спустилася зі сходів, однією рукою підтримуючи білу сукню. Все нагадувало сцени з книг, які стояли у моїй домашній бібліотеці. Хтось сміявся прикриваючи губи рукою в рукавичці, хтось робив селфі разом з друзями. І це був великий контраст із образами. Телефон у моїй сумочці задзижчав. Діставши його я помітила повідомлення від Юри.

 “Ти прийшла?”

Використовувати гаджети на цьому балу мені здавалося вкрай непристойним. 

“Так. Тут усі такі гарні… А ти де?”

Я покрутила головою в пошуках свого  академічного друга, та нікого хоча б приблизно схожого не знайшла.

“Зараз буду. Головне скажи, де ти? Бо у цьому маскарадному дурдомі можна загубити власну тінь.”

Я оглянулась довкола: море людей, білосніжні столики із наїдками, офіціанти у чорних масках, які сновигають туди сюди із шампанським, а головне у центрі саду стояв фонтан. Я порахувала відстань від фонтану до себе і відправила:

“Я біля 5 дерева від фонтану”

“Ти пропонуєш мені рахувати туї?”

Я відправила смайлика і кинула телефон назад у сумку. Місяць тому, чи близько того, мені прийшов лист (справжній паперовий лист у цупкому конверті, а не електронний!) що сім*я Крамарів влаштовує бал-маскард для друзів і близьких. Якщо чесно, я навіть здивувалася. Ми не спілкувалися з Юрою майже два з половиною роки, відтоді як він закінчив академію. 

Так сильно занурившись в спогади я згадала її…

Те, як ми разом вечорами сміялися, коли вона тужила, те як ми іноді тікали з пар Романа Ісааковича і як вона вкотре жартома повторювала між поцілунками, що я зіпсувала “золоту дівчинку”.

Це все залишилося в минулому, коли на випускному я почула від неї “Ми не можемо бути разом. Нас… Мене не зрозуміють”. І тоді, те що ми будували роками вмить розбилося на друзки. Трагічна історія кохання, яка не закінчилась хеппі ендом.

–Хустинку? – я здригнулася від голосу Юри, який не очікувала почути.

–Навіщо мені хустинка? – я насупилась, дивлячись у його карі очі крізь золоту маску.

–Ти виглядала так, наче зараз заплачеш.

–Та ну тебе. Я лише задумалась, – я широко посміхнулась. Навіть спогади минулого не можуть потиснути того щастя, яке я відчувала коли нарешті побачила свого давнього друга. Його волосся стало дещо коротшим і тепер не стирчало у всі боки, як за часів його студентського життя. 

–Ти дуже красива. – він посміхнувся і взяв мою руку, щоб поцілувати кінчики моїх пальців, що сховалися за тканиною рукавички.

Ми пішли по саду, де різними барвами хизувалися квіти. І я була в захваті від цієї краси. Як виявилось, Юра на шляху до слави й популярності: ось-ось вийде його нова пісня, яка завірусилася у TikTok, а через 4 місяці він поїде у свій перший тур. В якій барлозі я сиділа невідомо, але все це я дізналася завдяки розповідям Юри. Та найбільше мене здивувало те, що це не Юра надіслав мені запрошення, ба більше він навіть не думав, що я прийду. Він дізнався про це, коли побачив списки гостей два тижні назад. 

Десь в середині мене жевріла надія, що запрошення мені надіслала вона та це більше було схоже на самообман. 

Давши чи мале коло довкола території дому, ми повернулися назад. Якраз вчасно до речі, бо зараз мала бути довга промова, щоб представити новий готельний комплекс, який нещодавно відкрили батьки Юри. Із дому почулися оплески і за секунду ними вибухнув весь сад. На терасі з'явилася вона. 

У білій сукні, що шлейфом тягнулася за нею і в масці, що срібними візерунками прикривала частину її обличчя. Вона була ідеальна і ця нова зачіска неймовірно їй пасувала. Вона стала ще ефектнішою і здавалося б, куди, але ще гарнішою.

У середині все стислося, наче зараз я буду здавати екзамен.

Стефанія яскраво посміхалася усім присутнім. На її шиї було намисто з перлин. Від її вигляду у горлі пересохло і всі перешіптування, і навіть розмова Юри зі мною, відійшла на задній план. 

–Вітаю всіх присутніх, – від її голосу по шкірі пройшов табун мурах. Стефанія почала дякувати усім спонсорам і ще комусь, але сенс слів не долітав до мене. Я розуміла, що колись ми все одно перетнемося, на Землі 7 мільярдів людей але світ занадто тісний. А особливо чаклунський. 

–Агов, Маріє? – Юра кляцнув переді мною пальцями і я отямилась.

–Щось  мені погано… Піду вмиюсь, – пробубоніла я, всучивши йому бокал. 

Я швидким кроком піднялася по сходах, не дивлячись на Стефанію, що стояла у двох метрах від мене. Якимось чином я заплуталася у шнурах від апаратури і ледь не впала на терасу, дивом вдалося встояти на ногах. Та з апаратури донісся страшенно не приємний звук. Погляд її карих очей був гнівним але вмить прийшло здивування. Щось ця бісова маска не надає жодної анонімності.

–Прошу вибачення, – пробелькотіла я і побігла до будинку. Піднявшись на другий поверх, я забігла у туалет важко дихаючи. 

Мене переповнював сором. Я буквально тільки що перервала промову Стефанії і я дуже сподівалася, що зможу втекти з цієї вечірки не поміченою. Я відкрила кран і зняла рукавиці, опустивши руки у прохолодну воду. 

Позаду відкрилися двері.

–Ти все-таки прийшла, – її голос віддавав відлунням у кожній фібрі моєї душі.

–Ти так дивуєшся, наче не ти складала списки гостей, – я вимкнула воду і потягнулася за паперовим рушником. –Вибач, що зруйнувала твою промову. Я не спеціально. голова трохи закрутилася. Це напевно через корсет. 

–Давай я розпущу, – Стефанія зробила крок мені на зустріч.

–Ні, не потрібно, – тікати можна було лише в стіну, але я на Каспера не схожа.

–Я не хочу, щоб зомліла посеред моєї вечірки, Маріє, – Стефанія склала руки на грудях і глянула на мене так, як дивилася на тих, кого хотіла знищити одним поглядом.

Я глибоко вдихнула і повернулася до неї спиною. 

–Якщо тобі від цього стане легше, будь ласка, — я відчула як її пальці торкаються шнурівки і забула як дихати.

–Мара тебе побери, це ж не 19 сторіччя! Ти так затягнулася, що я здивована як в тебе ребра не тріснули, – вона швидкими рухами по розпускала, те що я старанно годину гудзувала у дзеркалі.

–Якщо ти закінчила, – Стефанія відійшла на крок і перекинула волосся на одну сторону. Я лише зараз помітила її чубчик. І вау… Стефанію не можна зіпсувати нічим, – то час повертатися на вечірку. 

–Знаєш, мені напевно вже пора. Я страшно втомилася від галасу довкола. – Це була частково правда. Але найбільше мені хотілося весь час провести з нею.

Запала мовчанка. Не довго. Я прямо-таки бачила, як у голові Стефанії крутилися шестерні.

–Ходімо, – вона взяла мене за руку. 

–Я не хочу на вечірку, – запротестувала я.

–Ти десь чула слова за вечірку? – Стефанія майстерно вигнула ідеальну брову.

Ми вийшли із туалету і побігли по сходах до низу.

–У гаражі є моя автівка, – промовила вона, тягнучи мене за собою.

–Ми втікаємо з твоєї вечірки? – ошарашено запитала я. Замість відповіді на мене кинули швидкий і хитрий погляд. 

Усі гості зараз були на вулиці і дивилися на те, як чувак плюється вогнем. 21 століття, а їх досі дивує такий показ.  Ми проникли у гараж через двері з дому. 

–У тебе кабріолет? – моя нижня щелепа відпала.

–Ага. Подарунок від батьків на честь закінчення академії, – вона відчинила дверцята і сіла на водійське місце. Позаду тихо відчинялися двері, щоб ми могли виїхати. – Ти їдеш чи будеш стовбичити тут? 

Я швидко закліпала і пірнула в автівку. 

Стефанія здала задом автівки і ми виїхали на дорогу. Попереду вимальовувалися будинки часного сектору за столицею. 

–Я страшенно хочу їсти! – промовила вона, поки ми все більше віддалялися від вечірки-маскарад.

–Можемо заїхати до кафе чи ресторану, або..

–Я хочу у Мак, – Стефанія обернулася до мене і широко посміхнулась. – Не пам'ятаю коли була там в останнє.

Я засміялася. Останній раз це була наша вилазка і побачення. Ми тоді сіли на останній автобус, який їхав від селища перед академією і провели всю ніч у місті.  Звичайно нам тоді влетіло, але це було весело.

Дорогу ми провели у пустих балачках, не зачіпаючи вечір випускного. 

Стефанія припаркувалася за вулицю від Макдональдса, аргументуючи це тим, що черга на макдрайв буде кілометровою. Ми кинули наші маски у автомобілі і  голосно сміючись, притримуючи сукні рушили за бігмаком і картоплею фрі. У самому закладі було чи мало людей, та Стефанія сказала, що в цьому є щось особливе (до прикладу ми у довгих сукнях і з підносами на яких бургери і солодка вода).

–Напевно, завтра я помру від кардіо на тренуванні, але боги, це того коштує, – ми сіли за стіл на вулиці, розлякуючи голубів. – Знаєш, саме час почати ту не зручну розмову для двох колишніх і запитати тебе чи у тебе хтось є, – промовила Стефанія з обожненням дивлячись на картоплю фрі.

Я коротко реготнула і відкусила шматок від бургера. 

–Нє-а. Хоч були якісь інтрижки. Але не склалось. Напевно, це на краще, – я відкрила трішки напою через соломинку. – А у тебе?

–Навіть інтрижок не було, – вона мокнула картоплю у соус. – Знаєш.. іноді ввечері та чого ж гріха таїть, у будь-яку вільну хвилину, я думаю, що ті слова на випускному були помилкою. – Стефанія нарешті глянула мені в очі.

–І ти кажеш про це лише зараз? – вирвалося у мене. – Вибач, я не хотіла цього говорити. 

Стефанія засміялася.

–Та ладно. Я хотіла але мені було страшно. Я думала ти знайшла собі когось або у тебе вже є сім'я і, – Стефа скривилась, – діти.

–Дівчино мені 27! Які діти? Я ледь за котом спроможна доглядати. 

Захід сонця переливався у її очах. Майже так як на випускному.

–Ходімо на побачення. – випалила я. – Як тоді. Не обіцяю, що це буде схоже але має бути весело. – Стефанія дивилася на мене пильними очима, а потім посміхнулась.

Зорі ховалися в тіні ліхтарів, якими рясно були обставлені усі вулиці куди б ми не пішли. Повз нас проїжджали машини, проходили шумні компанії і закохані, а ми йшли тримаючись за руки і переказуючи історії нашого життя, які трапилися за той короткий відрізок часу. У Стефанії в руках був букет квітів, який ми купили у підземці в бабусі. Вона без зупинки говорила про все, а я не могла відірватися від неї.  На моєму обличчі не зникала легка посмішка, а очі не могли відволіктися ні на що і ні на кого. Ми гуляли босоніж, поки сукні бруднилися від пилу шумного міста, яке не засинало навіть на хвилину. Поцілунки були ледь вагомими і здавалися сном, переростали у пристрасті, а потім у чуттєві і так до тієї пори поки ми не втомилися ходити.

День почався з кави, посмішки і одного ліжка…