#moonchaistory #надрукована_сміливість #Са_Ран #Кирило #Б #M #повсякденість #Сеул #Київ
Ні, я так більше не можу.
Сівши за комп’ютер, я відразу почав шукати квитки на літак з Сеула до Києва. Тут роботу я знайшов лише онлайн, тому мені не було за що хвилюватися. Я можу легко кинути все. Типу… Я живу буквально в готелі. Лише три місяці пройшло з моменту, як я повернувся до Кореї. Недорогу квартиру в столиці досить тяжко знайти. Мабуть, це єдине, що об’єднує абсолютно всі країни світу.
Вже через пів години квиток був придбаний. Я почав збиратися, адже залишилося два дні, а не хотілося щось забути. Однак я вже просто не міг дочекатися, коли знову побачу вже такий рідний аеропорт «Бориспіль», київські дороги та чудових людей.
Поки я складав одяг, зі свого комп'ютера почув звук месенджера. Тільки одна людина може дзвонити мені, коли в Україні третя ночі.
— Доброї ночі, Кире.
— І тобі привіт! Як там Сеул? О, бачу, ти кудись збираєшся? Невже нарешті квартиру знайшов?
Кир включив відеодзвінок, тому я міг його бачити. Цю прекрасну усмішку, трохи скуйовджене волосся карі очі, які були сховані за окулярами. Я йому усміхнувся. Так хочеться його побачити, обійняти, знову поцілувати.
— Та мене у відрядження відправили. Уявляєш, навіть з онлайн-роботою не можу спокійно на місці сидіти!
— Жах! Не дають тобі спокою зовсім!
— Ти мені також не давав спокою з вечірками кожний тиждень!
— Любий, я лише хотів, щоби ти відпочив! Тим більш я тягнув тебе на них лише перед вихідними. На секунду, Андрія я затягую весь час, коли в нього важлива фотосесія.
— Воу, такі привілеї мені подобається. Але я все ще не розумію, як тебе Андрій терпів.
— Якщо ви там двоє не заткнетесь, то я обох уб’ю! – почулося з сусідньої кімнати. Я з Кирилом засміялися.
Прийшлося завершити дзвінок, бо погрози Андрія були цілком реальні. Мені від його злості не сховатися навіть у Сеулі, вона миттєво наздожене мене та вб’є. Боюся, що скоро йому знову терпіти мене.
Я продовжив складати речі. У Кореї мене нічого не тримало, головний офіс моєї роботи був в Україні. Мені навіть легше буде по роботі. Однак пошуки квартири не припиняться, як завжди. Тепер мене не приймуть Мельники на цілий рік, прийдеться самому орендувати. З Божою поміччю.
***
Міжнародний аеропорт Інчхон був наповнений людьми. Я біг на свій літак, на який запізнювався. На щастя, встиг. Швидко зайнявши своє місце, я перевів телефон у режим польоту та закрив очі маскою для сну. Мені по-іншому не пережити цей переліт, я це зрозумів ще давно. Сподіваюся, що Кирило не зламає мені телефон тисячами повідомлень. А ще я сподіваюся, що він мене не вб’є. І не вб’ють абсолютно всі Мельники. Їхній шок то страшна штука.
Авжеж я весь політ не міг спокійно проспати, нам летіти 17 годин! Прокинувшись, я спочатку спробував зрозуміти, що відбувається, а потім дістав ноутбук та почав писати статтю. Приходиться працювати багато, але я був готовий до цього.
Оголосили посадку. Я швидко сховав ноутбук та виглянув у вікно. Київ жив своїм життям. Був ранок, коли ми прилетіли. Усі бігли на роботу. Знову бачити столицю України було неймовірно. Вже не можу дочекатися, коли нарешті прогуляюся цими вуличками, які за рік стали такими близькими моєму серцю. Авжеж, з рідною Кореєю нічого не зрівняється, але коли я полишив Київ, то здавалося, що полишив усі свої досягнення.
Ми вийшли. Швидко забравши свою валізу, я пішов шукати таксі. Грошей вистачить на оренду квартири, але спочатку її потрібно знайти, а для цього декілька днів точно потрібно.
На щастя, пошук таксиста та дорога до готелю зайняли небагато часу. З урахуванням того, що зараз усі їдуть на роботу це взагалі був шок! Заселившись, я відразу завалився на ліжко. Знову звикати до київського часу, за що! Мені потрібно вижити до вечора, а потім уже лягати спати. Рано вставати, мене відразу викликали до офісу!
Як добре, що цього разу я додумався відразу обміняти валюту. Вийшовши з номера, я відразу побіг на вулицю в кав’ярню. Кава мені зовсім не завадить. Кирило в цей час ще спить, сьогодні він вільний. Андрій на роботі, Альбіна…
Стоїть буквально неподалік від мене.
Я швидко побіг до кав’ярні, щоби вона не змогла мене помітити. Настільки рано мені не потрібно заявляти про своє повернення. Швидко замовивши кави, я побіг назад до готелю. Краще не висовуватися поки що. Столиця хоч і велика, але готель не так далеко від квартири Мельників.
Я взяв телефон та подивився на повідомлення. 20 повідомлень від Кирила… Відкривши чат, я зрозумів, що він просто писати слова по букві в одному повідомлені.
«Та тут я»
Не пройшло й п’яти хвилин, як він відповів.
«І це ти говорив мені про режим сну? У вас перша ночі»
«Ти не спиш?»
«З сьомої. Знаю, ти здивований, але в мене організація з самого ранку повним ходом»
«Оу, тобто ти зараз не вдома?»
«Тільки звільнився та їду додому. До кінця дня я вільний!»
«Чому так рано?...»
«Господарі будинку могли прийняти мене тільки так рано. Завтра я вже буду цілий день»
«…»
«Організація вечірок страшна справа…»
«Хочеш, покажу дещо?»
«Валяй»
Я включив кружечок та навів його на вікно, звідки були видні краєвиди Києва. Я знав, що Кирило легко впізнає, що за місце. Здавалося, що в цьому районі він знав ледве не кожний міліметр.
«…»
«Що?»
«Щоби через пів години був у мене. І купи авокадо»
«ТА ЧОМУ Я ЙОГО ЗАВЖДИ КУПУЮ?»
«Я або поб'ю тебе ганчіркою, бо ти мене не попередив, або ти купиш авокадо і залишишся цілим»
«Добре, я куплю авокадо»
Я викликав таксі. Знав, що ці додатки на телефоні ще колись знадобляться. Поки я їхав до Кирила, то намагався прийняти цю думку, а також зняв історію до інстаграму. Нехай усі дивуються.
Руки тряслися. Я вже не міг дочекатися цього моменту. Поки розплачувався в магазині, то трохи помилився у своїх розрахунках. Нехай вибачають, я журналіст, а не математик. А потім попрощався корейською…
Ліфт підіймався нестерпно довго. Я спостерігав, як на дисплеї змінюються цифри, поки нарешті не побачив ту, яку чекав так довго. Знайти квартиру було легко, я назавжди запам'ятав її номер. Декілька стуків. Через те, що руки трусилися, їх вийшло більше, ніж очікувалося. За дверима почулися кроки, після чого вони відчинилися.
За ними стояв Кирило.
— Аннахасейо, Кире!
Бачити його було щось неймовірне, щось, про що я весь час мріяв. Хлопець відразу накинувся на мене та поцілував. Знову відчувати його було чимось…. Я не можу цього навіть описати. Все це було настільки бажаним, що я справді прилетів до іншої країни.
— Ще раз ти ось так прилетиш і не попередиш - я тебе вб'ю.
— І я неймовірно радий тебе бачити.
Кир взяв мене за руку та потягнув до квартири. Посадивши на диван, він пішов заварювати нам чай.
— Я ледве серцевий приступ не зловив, коли побачив, де ти! Тепер зрозуміло, чому не відповідав так довго.
Він повернувся через декілька хвилин та поставив дві чашки чаю на кавовий столик. Весь цей час я спостерігав за ним, просто не в змозі намилуватися. Здавалося, що за цей час він став тільки гарнішим, хоча нічого не змінилося. Ця усмішка, яка декілька місяців тому вітала мене ледве не кожний день, знову це робить.
— Вибач, я просто хотів зробити сюрприз.
— У тебе вийшло.
Раптом телефон Кира задзвенів. Я відразу побачив фотографію Альбіни. Навіть я міг чути її голос.
— Ти бачив, що Са Ран виклав?!
— Са Ране, кохання моє, що ти там виклав?
Від слів "кохання моє" я поплив. Якою ж прекрасною була українська мова, особливо з вуст Кира, які мені знову хотілося поцілувати.
— Історію в інстаграм з пейзажем Києва.
— Цей довбень у тебе?! Я їду вже.
Кир відключився.
— Готуйся до шоку та злості Мельників.
— Я їх остерігався в Сеулі навіть.
Кир підсів ближче до мене та знову поцілував. Три місяці без нього були справжнім пеклом, але зараз… Одну руку я зарив у його прекрасне кучеряве волосся, а другою обійняв. Зараз ми знову разом і я не готовий знову розлучатися.
— Сподіваюся, цього разу ти не скоро мене кинеш, — прошепотів Кир, лиш на сантиметр відірвавшись від моїх вуст.
— Я занадто в тебе закоханий, щоби знову розлучатися.
Я ніжно поцілував Кирила в носик. Він поклав голову мені на плече та обійняв за талію, а я просто акуратно грався з його волоссям.
Не знаю, скільки ми так просиділи, розмовляючи на різні теми, але нам прийшлося відволіктися, коли вхідні двері, здається, відчинили ногою.
— Де він? - я почув злий жіночий голос.
— Біжи. Мельнікивська злість - страшна штука, - пожартував Кирило.
— ТА Я ВЖЕ ЯКОСЬ І ЗГАДАВ.
— А я думала, що мені здалося біля кав'ярні, - Альбіна за секунду опинилася біля нас. - Та ні, таки не здалося. Лежить собі з моїм найкращим другом, обнімається.
Наступну годину я вислуховував лекцію від Альбіни, від якої мені таки не вдалося сховатися. Повернення в Київ чудове, але не ця частина…