#Міді #Заверешено #Angst #Hurt/Comfort #Bromance #Goodfinal #Undertale #Dreamtale #DreamSans #NightmareSans
Розмір: 8 055 слів
Кількість глав: 3
Глава 1
Мультиверс – мінливе місце, що дихає боротьбою та порохом. Тут ніколи не буде спокою, для знаючих, мандрівників чи просто випадкових бідолах, яким не пощастило дізнатись секрет всесвітів. Тут ніколи не буде безпеки для невинних, які просто проживають свої життя, у різних куточках світу. Як би комусь не хотілось тиші її ніколи не настане. Шкода, але так створений світ. Без пострілів, терорів, революцій та битв стільки істот, з різними поглядами, уживатися не могли.
Битви траплялися з різних причин. Хтось боровся за ідею, хтось просто жадав крові, а хтось був змушений відстоювати свою позицію. Причин – як у книгах. Мерехтіли у кожного по різному, блідими плямами, даючи сенс тисячолітнім побоїщами, що обривали життя багатьох монстрів. Іноді вони навіть сіріли стаючи виправданнями, іноді не згасали палаючи у серцях до останнього подиху, а іноді ставали чимось, що вже навіть і не давало відповідь на питання: навіщо все це було.
Протистояння добра та зла теж іноді з’являлись, доволі несподівано, у незвичних амплуа. Тут не було різниці ким ти є - святий, що йде по руку з мораллю та принципами, чи грішник, який звернув не туди. Це нікого не хвилювали, всіх гребли, як пішаків навмання. Чого варта одна лиш смерть, котра так часто виступала за добро, чи захисник всесвіту, що стрімко стрибав з чорного на біле. Не дивлячись на мотиви, що палали та згасали неначе іскри, одне було незмінно. Цей конфлікт двох сторін був незмінним, вони ворогували і приходили до миру, практично без видимих змін для світів. Цей конфлікт вічний і точку у ньому навряд чи поставлять. Що не сказати про відношення бійців цих сторін. Узяти хоча б історію хранителів емоцій. Їх відносини страждали багато.
В останній час позитивний втратив віру, що так довго тримав у душі, став більш грубим та хмурим, змінив відношення до всіх, Жах, який сам підливав масла у вогонь, не став виключенням. Негативний лише сміявся. Невже у його брата нарешті з’явився мозок і до нього дійшло, що бути милим зі всіма не вийде? Та ні, це сюр. Стільки років пішло на таку істину? У любому випадку, зрозумів чи ні, а систематичних цькувань це не зупинило.
Пройшов місяць, два і такі милі побажання померти стали практично усім, що можна було почути у монолозі темного. Слова ставали все жорстокіші, тепер і не скажеш, що між цими двома могло бути хоча б щось мирне. Слова все частіше переходили кордони дозволенного, б’ючи по найболючішому і роздираючи старі шви. За це Жах й отримував стріли, які летіли зі страшним свистом. Сон більше не відповідав, не вівся на фальшиві звинувачення і риторичні питання, у спробах довести брату, хоч щось. На місці того сонячного захисника, що завжди тягнувся допомогти кожному, мало що залишилось. Плащ був розідран в край і канув у Лету, як і їх розмови про різні дурниці, під деревом. Діадема тріснула, розвалившись на дві половинки які вже було не відремонтувати, та й згодом загубив одну з них.
Здавалось усього пара малих змін, які повинні просто вписатись у життя і стати рутиною, як війна і затихлі образи, які час від часу виринали на поверхню. Ось тільки доля чи творці вирішили підкинути інший сюжет, який негативний не очікував. Сон зник. Залишив після себе панікуюче Чорнило і не сказав як йому бути і що робити, із ще одним супротивником. Сам позитив не випарувався. Він не зник, що ще раз доводило, що стрілець десь є, просто відсиджуєтеся, або поранений, а може й вже просто пустив усе на самохід. Ні, кажучи чесно, йому було начхати. Горизонт відкритий і тепер нічого не заважає йому закінчити почате.
Перший час – це було весело. Сполохані крики, плач і пил під ногами стали приємною сумішшю, що змушувала знищувати більше і більше, брати стільки скільки зможе і знищувати позитив під корінь. Його досі смішило, як ліпші із запалом та вірою йшли в бій і як швидко вони його програвали ламаючись і схиляючись додолу. Ніхто не міг йому перечити, ніхто не став би цькувати, як колись. Більше не було тої несправедливості чи ненависті. Жах знищив їх залишивши лише страх за свою шкуру. Він швидко рухався по випалених, спустошених усесвітах, підбираючись до самих світлих куточків мультиверсу. І от, світлі почуття зникли, більше не відчувалися так палко, як пару місяців тому. Пропав цей набридливий присмак щастя і ця гидка турбота. Більша частина миру згасала у болі та стражданнях яких колись так жадав для них хранитель. Жадав щоб всі його страждання зникли, а інших кинули у той самий котел, як і його колись.
Він зробив це, нарешті втілив у реальність те, від чого так довго відговорював його брат. Він ослухався, посягнув на заборонене, створив світ, котрого бажав. Та чи був у цьому сенс? Було ще сотні світів, які навіть не знали про жах скоєний їм, а ентузіазму уже не вистачало. Краще не було. Він повертав і повертав, а воно не допомагало. Знущатись над слабкими монстрами набридло. Їх душі були крихкими і розлітались швидше, ніж кришталь. Просто факт бою та супротиву перестав приносити задоволення, залишаючи лише розчарування через витрачений час.
День за днем ставало все нудніше та нудніше. Мотив став мутним, залишивши від себе нічого, що б пояснило навіщо все це було і для чого. Знищення просто потрібні. Вони більше не несуть у собі старі образи та помсту. Просто кривава бійня, що не давало нічого. Здається, без цього шматка позитиву було нудно. Яким би слабким Жах його не вважав, він був єдиним, насправді гарним суперником. Хоча його й бісили стріли в спині і постійні крики про мир і голубів, але це було давно. Сенсу продовжувати все це він вже не бачив. Аргументи вичерпали себе, тож можливо час зайняти себе пошуками предметів ?
Сенсу шукати його у реальному вимірі не було. Якщо б він заховався у одній із альтернатив, то його б швидко видала його аура. А так від нього залишилась лише зламана діадема. Він, здається, був у розпачі, коли зрозумів, що другу таку вже ніколи не побачить. Прикраса була потерта, із неприємними рубцями і вицвівшими шматками. Як він так спокійно з нею розпрощався?
Крім альтернатив залишалося лише одне місце, куди можна було піти – мир сновидінь. У нього не було назви, лише абстракція, яку колись вигадали вони разом. У місця було особливість. Ні він, ні Сон не знали чому, але виглядало це місце, як страхітливо велика галерея, напхана самими різними полотнами, які могли спасти на думку. Від страшних сюжетів кошмарів, до наївних, рожевих сновидінь. Картини завжди були трохи потерті, а рами часто викривлялись у дивні форми. Чіткі прямокутники чи квадрати з’являлися не часто, лише у декількох випадках. Частіше за все, такі вели у свідомі сни, які вибішували Кошмара, адже лякати людей там було у рази складніше, тож він часто оминав їх.
Але зараз він їх не бачив. Це було дивно. Такі картини часто кидалися у очі, а зараз він взагалі мало що розгледів. Силуети губилися у бузковій димці, що застелила сірий кафель, не даючи побачити щось за ним. Лампи, що висіли на стінах і освічували простір потускніли, підіграючи дивному туману і ще більше знижаючи видимість. Стіни губилися в тінях і дивних звивистих лозах. Такого раніше не було.
Рами картин мерехтіли то повертаючи собі кольори, то тускніючи, ніби змагаючись з атмосферою місця. Навіть вони вели себе дивно. Лози ставали товщими десь там, у непроглядній димці. Можливо, якщо дійти до коренів він зрозуміє, що тут коїться. Все одно він тут на довго, а Сон може і почекати.
Товсті гілки повільно переростали у живий паркан, пригинаючись до землі, під своєю вагою та розкинувши шипи у різні боки. Чим далі Жах йшов, тим більше густів туман. Гілки під ногами скрипучо тріщали підгинаючись, та ганяючи туман дивним плямами. Тишу коридорів змінив шепіт. Жах оглядав усе, шукав джерело цього звуку, але знайти очима нічого не зміг. Він ніби лунав звідусіль і губився у повітрі, швидко затухаючи. Буркіт, насмішливий тон, недовірливий шепіт, злобний сміх, усе змішалося в кашу, що давила на вуха. Хранитель пришвидшив хід. Чортихаючись, через колючки, які чіплялись за одяг, він поглядував на мигтячі лампи, шукав те звідки все це росте.
Десь в далечині почав виднітись силует. На очі потрапила квадратна рама, обвита одеревілими прутами неначе впиваючись у неї. Що димка, що ця рослина вилізли з цієї рами, лампи поряд і взагалі згасли. Усе поряд з картиною поросло цією лозою не даючи пройти. Це починає дратувати.
Гілки жалісно хрустіли, під щупальцями розліталися на гострі щіпки. Хол був не в найкращому стані і це доведеться виправляти, тож він почав прокладати собі шлях у картину. Час розібратись з цим бракованим сном і прибрати його як можна швидше. Усередині все виглядало ще гірше.
Це був точно не туман, скоріше дим. Він давив на горло, душив і щипав очниці. Шепіт переріс в ще більш нерозбірливий наляканий крик, бубоніння переросло у вигуки, а неприємний сміх переріс у гучний регіт. Голос здавався знайомим. Басистий, але зрозуміти чий він ніяк не міг. Йти крізь ці хащі було неможливо. Все поросло, не даючи ходу чи натяку на вихід. Здається ці зарості стали ще темнішими, вони росли занадто швидко навіть для бур’яну, неначе намагаючись дотягнутись до незваного гостя. На щастя у Жаха є одна річ, яку ця штука не передбачила. Він міг начхати на правила і за допомогою щупалець піднятись вище цих лоз. Через пару секунд, він зміг піднятись вище цього лабіринту, землі не було видно під фіолетовим димом. Вдалечині виднівся пагорб, дуже знайомий, поросший зеленою, низькою травою. Над острівцем що здіймався над порожнечею, у якій не було нічого окрім гострого гілля, виднілась яблуня, під нею хтось сидів. Знайома аура, дуже слабка але знайома. Жах похапцем підбирався все ближче та ближче, нарешті ступаючи на землю.
І справді. Під деревом сидів його брат, читаючи якусь до болю знайому книгу і перемовлявся з кимось. Погляд перемістився на скроні… На них сидів він… сам. Ні, не він, це якась шаблонка, що нагадувала його з минулого. Раптом, Сон стих, перемістивши погляд на гостя.
- Братцю! – кинувшись тому на шию, запищав він. Жах скривився, намагаючись відліпити позитивного від себе.
- Ти тут зовсім поїхав?!
- Не будь таким злим! – награно та трохи сердито буркнув він. – Навіщо псувати всім настрій?
- Ти ще когось тут бачиш? – щось йому не подобалась ця множина.
- Так, он там. – ткнувши на гілку сказав він. Скелет лише мовчки помахав.
- Ходімо Сон, ця картина шкодить холу. – цикнув той потягнув брата на себе, збираючись тягти його за собою.
- Ні! – гучно крикнув Сон повертаючись до дерева. Зітхнувши і знову повернувшись до брата, він продовжив слухати. – Жаху, невже ти не втомився від всього цього? Постійна невизначеність, обов’язки, купа повинен і не можна. Невже не можна просто бути тут, під цим деревом, просто дивитись на небо і не битись кожен день? Колись все було краще!
- Це сон, він ніколи не буде…
- Буде. – знов перебив того стрілець. – Буде якщо захотіти. Сюди ніхто не прийде, тут тихо і спокійно.
- А там?! Це теж було? – вказуючи на дим спитав він. Сон витримав паузу, він сів під дерево.
- А там – нагадування, чому я не стану повертатись. – він посміхнувся прикривши очі. – Просто прислухайся. – голос, у тумані, у мить став чіткішим. Чому він не впізнав свій голос? Ні, чому у сні позитивного це взагалі було?
- І ти думаєш бігти від проблем, це рішення?
- А ігнорувати всіх і мститися усім було гарним рішенням? Запевняю, ти не таке ягня, як думаєш. Закрився аргументами які тобі здавались правдивими і знищував. Я не збираюсь повертатись. – Здається, лоза почала потроху тягтись до ніг позитивного. – Хочеш щоб я пішов із тобою? Доведи, що в цьому є сенс. – зухвала посмішка світилась на його обличчі.
Здається, вони застрягли тут надовго, в цьому бузковому вирі, тільки от, вистачить сил у близнюка покинути солодкий міраж все залишається питанням з зірочкою.
Глава 2
Мультиверс – мінливе місце, що дихає боротьбою та порохом. Тут ніколи не буде спокою, для знаючих, мандрівників чи просто випадкових бідолах, яким не пощастило дізнатись секрет всесвітів. Тут ніколи не буде безпеки для невинних, які просто проживають життя у різних куточках світу.
Мультиверс завжди був рухливим, навідміну від цього місця. Воно неначе застрягло у приємному літньому дні, ще до трагедії. Тоді коли таких складних питань не було, життя було легше і рутина відчувалась як тягуча вязь, що топила у теплоті і не проглядності. Єдиний доказ того, що час взагалі рухався був вітер, який ворошив траву та гойдав кроні час від часу. Було тихо, не було малих, але до дивного гучних цвіркунів, що з’являлися під вечір, чи птахів, що щебетали у кронях, пурхаючи з гулки на гілку перд тим, як піднятись у небо.
Тут було порожньо, занадто прожньо, як для остівця безпеки з минулого. Не було поселення, що виглядало з-за пухнастих пагорбів, ні глухого лісу, що перекривав горизонт пишними кронями. Був дим. Тяжкий, ріжучий очі і знищуючий увесь спокій, який намагалося створити це місце.
Це місце було неправильним, як здавалося Жаху. Це не укриття від проблем, не палатка від назріваючої грози. Ні. Скоріше міраж на розпеченому асфальті, чи пліт в океані під час шторму. Погано перев’язані дошки, наспіх зібрані до купи, що тримались лише на доброму слові та молитві не потонути і неканути до океанічного дна. Тільки от молитви не рятували, нікого і ні де. Саме це і дратувало Жаха.
Це була сліпа вір у диво, що переходила у божевілля. Без логіки чи фактів у які теоретично можна було б повірити. Лише надія на те, що завтра буде ліпшим аніж сьогодні. Занадто м’яке, занадто казкове, занадто, щоб бути правдою. Він не повірив Сну, цьому місцю чи ідеї того, що воно може стати рішенням всіх проблем. Як мінімум хол, що руйнуєтся з середини це місце не врятує. Не врятувало і всесіти, на які позитивний махнув рукою залишивши все на самотік, не врятує і його самого від наслідків їх занадто довгого конфлікту з братом. Воно не могло нічого, цей дивний сон не мав сенсу і те, як позитивний чіплявся за нього, його до чортиківв бісило.
У нього не вийшло витягти брата силоміць, можливо якщо б він не морочився з розмовою так довго, то його зупинули б тільки протести Сну. Але тепер цей дивний бур’ян швидко і ціпко вхопився у позитивного не даючи відійти. Він не зміг відідрати цю погань, як би не старався. Сна, здаєтся, це зовсім не хвилювало, ця трохи п’яна, набридлив усмішка не сходила з його обличчя, навіть коли лози вплілись вузлами по щіколотки. Кошмар же по троху починав панікувати, нарешті розуміючи що тут коїтся.
- Це не свідомий сон, - він знов пройшовся рукою по рослині. – Вони так себе не поводять.
- Тут ти правий, братику. – м’яко посміхаючись проказав Сон, намагаючись звити собі вінок з травинок, що він вирвав із землі.
До нього нарешті дійшло, що не так з цим місцем. Так, прямі, акуратні рами частіше за все обромляли свідомі сни, але було й виключення. Через лози, що поросли навколо мідної рами він нее помітив іржаві тріщіни, що розрослися не гірше бур’яну. Такі картини були рідкісттю і мали купу відмінностей від простих сноведінь, але голвоним по праву вважались їх господарі – люди, що перебували у комі чи інші нещасні потрапивші у занадто довгий сон. Тут ненадовго залишались ті, хто помирав чи доживав останні миті, які могли розтягнути у цьому місцю на пару тижнів. Такі сни були небезпечні, як для їх власників, так і для мандрівників цього світу. Вони не жалкували нікого. Тягнули, повільно притупляючи страх, присипляючи у своїх стінах навіки. Тікали тільки щасливчики, чи ті хто виявися сильнішем за пути.
- Як ти дійшов до цього? – так само агресивно смикаючи плющ продовжив він, не усвідомлюючи, що при всьому бажані не зсуне його ні на сантиметр. Він чітко пам’ятав, як позитивний плакався йому про бідолах, що молили про допомогу, яку він не міг дати. Місце не давало ні йому, ні брату можливості втрутитися, залишаючи їх безсилими, вони могли лише споглядати.
- Чому тобі так треба моє повернення, Жаху? – проігнорувавши питання спитав Сон, нарешті відволікючись від свого заняття. – Ти не сумуєш, це вже точно. – склонивши голову на бік, прогворив він.
- Чим тобі реальність не вгодила? – скалючись спитав він. Ні, його не хвилювали проблеми брата. Його хвилювали лози, що могли зіпсувати коридор. Якщо він не зупинить це, то весь мультиверс просто згине непрокидаючись, залишивши тільки тих кому не потрібен сон, чи тих хто не бачить сноведінь.
- Як що до усього? – він відвернувся. – Брату ти не моя єдине турбота, я не збираюся тішити твоє самолюбство брехнею. – слова неприємно вкололи гордість, він не очікував такої різкості від монстра, що остані пару місяців мовчав.
- І що ж такого могло статися? – питяння було риторичним, воно не вимагало відповідати, Жаху це точно ні до чого. Просто слова кинуті не вітер.
За усім цим дивним та несуразним гамором слідувало мовчання, що розбавляв лише тихий свист вітру. Тихо пробубонівши щось він продовжив смикати бур’ян, виплескуючи злість. Світлий мовчав схиливши голову до колін. Ця зустріч затягнулася, все що сказав Жах не вплинуло на ситуацію і чекати ще більше сенсу немає. Сон підняв очі до гілля. Копія вже не так гарно заспокоювала, хоча й змушувала посміхнутись.
- Жаху… - він почекав, поки погляд співрозмовника не повернется до нього. – Будь ласка, якщо ти сбираєшся продовжити казати про те, як мало у мене причин скиглити, що все це немає сенсу і я повинен повернутись тому що тобі це треба, то йди. – слова шли с затримкою, але точно не з сумнівом. Він зітхнув повертаючи спокійний, розмірений тон. – Я не хотів бачити тебе тоді, не хочу й зараз. Не руйнуй хоча б це. Дай мені спокій.
- Тобто купу століть ти… - хотів почати свою тираду негативний, але він був безтактовно перерваний.
- Начхати. – відсік він. На обличчя знов повернулася посмішка. – Якщо не подобаєтся тут – йди. Я не тримаю. Все одно у тебе немає аргументів. – Розмова швидко підійшла до фіналу, Жах відступив від дерева, повертаючись до урвища.
- Це не надовго. – Упевнено сказав він, швидко зпускаючись, обходячи одеревенілі прути.
- Як скажеш, брату. – сказав Сон йому у слід, повертаючи у руки траву. Він знав, що негативний не повернется й пійде, знав його занадто довго, щоб не забути про його нетерплячість і впертість, чекати чогось іншого сенсу не було. Позитивний почав тихо насвистувати мелодію, фокусуючись на зеленій траві, ігноруючи їдкий дим, що по троху здіймався до гори. А якщо не приглядатись, то це місце і справді було як дім, на щастя Сну було начхати на деталі.
Жах збирався розібратись зі всім цим раз і назавжди. Сон хоче, щоб він поглянув на те як погано і самотньо бути стражем позитиву? Добре, він подивится, а потім повернется та розкаже наскільки його горе мізерне й витягне цього нитика та знищить картину.
На щастя він не якийсь лівий мандрівник і зможе вибити відповіді, з цього місця. Головне знайти вхід, де все починається, а там все буде просто. Шлях назад виявився набагато швидшим ніж він сподівався, чим ближче він був до рами, то рідшими ставали зарості, а дим ставав менш коцентрованим і не так сильно давив на горло.
А ось і сама рама, вона виділялась на фоні чорної стіни, привертаючи до себе увагу. Він наблизився до металу відтягуючи лозу та оглядаючи предмет. Бінго! Уся рама була іржава, у деяких місцях протерлася до дір, вона майже сипалася на очах, орнамент на рамі було майже не видно. Це погано. Так, можливо рама й розлетиться на металевий пил, але ці зарості не дадуть знищити холст, їх не знищить, вони продовжуть розповсюджуватися як вірус. Так, їх можна зрізати, по інший бік картини, галерея дала б, але це було занадто складно, це б зайняло занадто багато часу та сил, та й це рішення на пару днів, доки карину не знищать. А знищувати картину разом з її господарем було рівносильним до вбивства.
Йому треба поспішити інакше, через одного егоїстичного монстра, мир припинить існування і тоді ні руйнівник, ні кошмар не знадобляться.
На щастя сни завжди давали легкий спосіб залізти у голову, відчиняючи усі замки на спогадах. Ліпше за все відмикались кошмари. У таких місцях можна знайти не тільки причини сну, але і всі страхи чоловіка. Саме тут внезалежності від того, хто ти, наскільки ти сильний чи скільки у тебе влади, усі залишаются беззахистні. Тут можна розібрати чужу пам’ять, як картотеку без наслідків. У випадку Жаха все було до смішного легким. Це місце загалом було відображенням усього того, чого боявся його брат, дізнатись щось сакральне було не проблемою. Але, нажаль, це буде виглядати, як дурнувате слайдшоу у якому залишилося лише найголовніше, те що залишилося у пам’яті чорними кляксами, що ніколи не зникнуть. Та дивлячись на розмах цого місця, цих плям повинно бути багато. Він що, кожну сутичку запам’ятовував по репліках?
Жах почав з самих старих спогадів, було легше крутити події як плівку, по хронології. Так все менше плуталось і їх було легше відшукати. Це як в історії, почни з самого кінця і рухайся до вчорашнього вечора, тоді нічого не впустиш.
Він думав побачити багряне небо заволочене хмарами, зблідлу траву, що підгиналась під сильними поривами вітрута дерево, що застигло у очікувані. Саме це повинно було змінити зарості плющу на час промотки, але він побачив закручені дахи будинків і знайому вуличку з селища, близь дерева сноведінь. Погода не ставала гіршою, сонце у зеніті, один з старих спекотних днів, що ж такого у цьому спогаді?
- Я втомився, я зайду до вас пізніше! Та й я обіцяв Жаху допомогти і… і – заїкаючись казав маленький Сон, намагаючись відступити до людної вулочки, але один із знайомих йому монстрів ухопив того за руку. Кошмар підійшов до розпливаючогося натовпу, дивлячись на переляканого браат, що точно виправдовувався. От тільки за що? В той час, як негативний намагався обробити інформацію, спогад не став міняти місця продовжуючи переказ.
- Сон, ти ж ніби то хороший і слухняний хлопчик, ти спарвді не розумієш наскільки ти егоїстичний зараз? – молодший закліпав очима, намагаючись зрозуміти де він винний. Злість захлиснула розум здавлюючи груди. Чому ці жителі так поводилися з тим, хто дарував їм позитив? Вони ніколи не були вдячними, але ж не на стільки. Усвідомлення вдарило його занадто різко. Сон виправдовувася перед жителями, що звинувачували його у егоїзмі. Його звинувачували в черствості ті створіння, котрим нічого не варто затравити дитину, якій не пощастило стати хранителем негативу.
- Е…егоїстичний? – нерозуміючи перепитав він, знаходячись у тому ж здивувані, що й глядач. Йти більш нікуди, коло з незадоволеного натовпу замкнулося і він не міг пійти кудись, лише слухати.
- Так, усі тут завжди були добрими до вас, пригощали, допомагали, ділились книжками з твоїм братом, а ти навіть яблук жалкуєш для нас. – нависнувши над скелетом казав він.
- Але я приношу їх! – розкинувши руки в сторони проговрив той, шукаючи захисту і намагаючись підкріпити слова. Пазл почав складатись у єдину картинку. Стало зрозуміло, звідки були синці під очима, втома і незібраність. На місця встали ті наспіх кинуті «все добре», питання про те, чи достатньо він робить і його дивний пригнічений стан. Він скривився дивлячись на землю. Виходить не тільки Сон не помічав проблем, він теж ігнорував їх. – І позитив теж віддаю! Я просто…
- Ти можеш відпочити вночі, а ми не зможемо чекати увесь день, ми працюємо і не можемо прийти потім. – знов монстр давив на малого, натовп закивав тихо переговорюючись.
- Усього пів години. – тихо проказав Сон, погоджуютчись зі словами жителю, вжимючи голову в плечі, щоб не бачити ту неприємну посмішку, що з’явилася на чужому обличчі.
- Авжеж, усього пів години. – Жах був упевнений, що це затягнется до пізнього вечора. Ось де позитивний пропадав днями навіть не з’являючись на очі, хоча б на хвильку. Тепер зрозуміло, чому він з’являвся так пізно, завалюючись біля нього і тихцем слухаючи, як брат розповідає про нову книгу тихо обмірковуючи сюжет.
Зпогад розлетівся на очах, змінюючись темним пейзажем, ламаним лабіринтом, здається цей незрозумілий дим почав душити в рази сильніше, чим на початку. Швидко пройдячи повз спогад про інцидент з яблуком, він переглянув ті спогади, дивлячись на слова та точку зору брата по новому.
Може він насправді розумів наскільки йому боляче? Що ці жителі не такі добрі, якими здаються і можуть бути жорстокими. Можливо він насправді був неправий і звинувачував близнюка там, де це було несправедливо.
Та у любому випадку його гордість не на стільки висока, щоб він виправдовувався. Якщо Сон хоче вибачень - він їх почує, цього напевно буде достатньо. Видихнувши він зібрався з думками і пішов далі роблячи ставку на те, як змінится оточення.
Фіолетова димка змінилась непроглядною темрявою, без натяку на світло. Єдине, що можна було побачити – яблуко у руках Сну, що світилося тепло жовтим сяйвом. Та його зовсім не вистачало, щоб освітити це місце, лише малий клаптик біля нього. Тут було холодніше, температура впала до мінусу ганяючи мурашок по шкірі.
- Чому ти не приходиш? – запитання поставило Жаха в глухий кут, змушуючи підійти ближче, нахиляючись до сгорбленого скелету. Голос був хриплим, надламаним. Досі було не зрозуміло, де вони знаходятся. – Ти ж обіцяв, що будеш навідуватись, ти приходив! Чому зараз ти пішов? – ткнувшись у плащ тихо проговорив він. – Та пішло воно, ти всеодно не чуєш, ніколи. – істеричний сміх вирвався з горла, змушуючи зігнутись, припавши до долу.
Жах знов озирнувся навколо. А він точно впевнений, що Сон не пам’ятає ті п’ятсот років ув’язнення в камені? Тепер віра в це була не такою сильною, та що там, вона зникла, як роса на сонці. Він був у незрозуміому просторі, без можливості побачити хоч щось кілька століть. І як Жах вже здогадався, він міг чути усе, що казав він протягом декількох віків. Тільки от, він пішов, кинув скам’янілого на три сотні років, залишивши заростати плющем. Плющ… Ось чому увісні його було настільки багато.
Жах намагався шукати далі, продивлятись все, що ніяк не йшло з голови Сну, але йому не вдавалося. Все що було далі, було дуже розпливчастим і змінювались дуже швидко, не даючи можливості зупинитись хоча б на секунду. Різькі звинувачення, купа лайки, все змішалося в сумбурне і нерозбірливе місиво. Тільки в цей раз, його не зустрів знайомий бас, що в підсумку виявився його ж. Ні. Багато незнайомих, різних тембрів кричали в один голос, звинувачували у нещастях і зазивали залишатися корисним. Земля навколо затремтіла, намагаючись знайти потрібний шматок вулички, чи лісу у пам’яті, але все було нечітким, розпливалося, змішувалось в щось несуразне і трохи напружуючи.
Раптом все затихло, змінившись урвищем якогось дивного місця. З’явилися контури дерев, десь вдаличині і два силуети. Місце було незнайоме, де Сон взагалі знайшов цю альтернативу?
- Вибач, Сон, але тобі час йти. – Це була Ядро, він не часто з нею бачився, але точно міг сказати, що це вона. У той час, як Кошмар нерозуміючи споглядав на все це, то брат почав панікувати.
- Але, я ж… - хотів почати він, але дівчина спинила його не даючи змоги виправдатись.
- Вибач, Сон, ти дуже хороший монстр і гарний друг, але ти шкодиш тим, хто укрився в Омега-таймлайні. Твоя аура поводится з іншими як цигарки, вона викликає звикання і як я пам’ятаю ти вже проходив, через наслідки. – Сон опустив голову, а Жах нарешті зв’язав все це з викриками, що вщухли нещодавно з цим спогадом. Сон не міг залишитися. Він не міг осісти десь не нервуючи через те, що він нашкодить комусь. Він так же як і Кошмар випромінував емоції, тільки от, якщо негатив просто вганяв у апатію, то щастя, що приносив Сон створявала звикання, доречі дуже тяжке. – Я впевнена, Чорнило не буде проти твоєї компанії, але ми з тобою прощаємося.
- Так. – рвано відповів він. – Так, я розумію. Вибач за проблеми, що я приніс і… і за все інше. – він дивився, як його брат піджавши кулаки розвернувся і пійшов, визнаючи правдивість її слів. Фальшивка на гілках почала ставати більш зрозумілою. Дідько, Сну було настільки самотньо, що він був готовий вірити навіть у це, лише б мати компанію. Усередині все здавило, змушуючи переглянути все і змінити план дій.
Спогад знов зник, як і всі інші змінившись нерозбірливим голосом. Тільки от лози не зникли, нічого не змінилось. Басистий голос Жаху повернувся на місце, усе повернулось до того, що було напочатку. Дим здається вже просто забивав легені і не давав вдихнути. Жах загнувся у приступі кашлю. В одну мить, усе стало на місця, а практично вся аргументація пала крахом. Йому терміново треба знайти позитивного і витягти звідси.
Зірвавшись з місця, він попрямував до маленького острівця, який вже потихеньку тонув плутаючи жертву у лозах. У нього мало часу.
Галявина зменшилася, втопаючи у непроглядному бузьковому урвищі. Незмінне дерево продовжувало безтурботно качати кроні у такт вітру, а скелет під ним уже був по шию сплутаний цією рослиною. Воно пролізло під ковтину, переплітаючись між ребрами, фіксуючи і залишаючи вільними лише шию та руки. Позитивний чекав на щось, спокійно та повільно дихаючи. Жах підбіг дивлячись на скляні очниці брата, вони дивились вниз навіть не помічаючи його.
- Мені шкода. – тихо промовив він дивлячись на обвиті ключиці і пустий погляд, що загорівся здивуванням. Голова піднялася, дивлячись на неочікуваного гостя. Це вибачення було не тільки за слова. За самотність, втрачений дім, за роки скитань без натяку на опору хоч на щось та зламану діадему та віру.
- А мені ні. – сказав той, повертаючи на обличя фальшиву усмішку, натягнути, неприродну, здається вона трималась на останніх силах.
- Так не повинно було бути. – він впав на коліна поряд з ним, спогади про всі ті звинувачення втратили вагу. Все що він сказав у пилу азарту, навіть не думаючи про наслідки.
- Але як бачиш є. – без ентузіазму відповів хранитель. Близнюк тягнувся до нього, намагаючись дістати.
- Сон, пійшли зі мною, обіцяю ти… - позитивний відмахнувся від брата, не даючи йому слів, обриваючи як і сам Жах нещодавно.
- Я не вірю. Не вірю вже, пізно! Я не хочу продовження, дай мені спокій. – було чутно, як він старається тримати емоції під контролем. У голові досі не могло вкластися, те що він казав. Він не хотів щоб це сталося, він не хотів зіткнутися з цим, навіть коли той був дуже ображений на брата. – Я давав життю забагато шансів, більше давати не хочу. Та йти вниз теж.
- Ти знаєш, що це все одно буде боляче. – дивлячись на здіймаючийся туман говорив він. Вони обидва знали що буде далі і як працюють такі місця. Сон задихнется, ця погань задушить його і навіть коли він передумає, то ослабне настільки, що не виплутається з лоз.
- Зтерплю. – впевнено сказав він, продовжуючи опиратись.
- Сон, нум… - все що намагався збудувати Сон рухнуло, він смикнув брата назад, змушуючи відсутпити, відалитись.
- Жах, ти зробив вибір, ти зірвав те яблуко багато років тому. І… тобі було боляче усього пару хвилин, мені боляче й досі. Чума я не заслуговую на вибір? – уже ридаючи питав він. Ставало боляче та страшно, його брат зараз буквально просить не заважати звести рахунки з життям. Він не знав що робити, зараз у голові було нічого окрім бажання захистити, витягнути його звідси.
Усвідомлення навалилось на нього, з ще більшою силою. Сон ніколи не був винний у його бідах, а просто не зміг нічого зробити, він був у такій же ситуції як і він. Тільки от, якщо Жах знайшов вихід, виправив життя і був ним задоволений, то він досі втопав у самотності без спасіння.
- Тому що не стане краще. – зібравши сили відповів він, ставлячи брата у глухий кут. Слова звучали до сміншого безглуздо. Пара секунд мовчання змінилися різким криком.
- Йди звідси, перерубай усі лози, запечатай раму! Ти знаєш, що це можливо, ти знаєш, що рослини не такі сильні, за кордонами картини. – він махав руками і продовжував кричати. – Зпопели! Розірви! Начхати, просто досить! – рухнувши на землю продовжував він. – Тобі наскучить і ти підеш, як завжди! Ми вже проходили це. – руки обвили скелета намагаючись втішити. Жах розумів, що не винен у цьому, він не міг навіть подумати, що ті роки у камені були усвідомлені, він не знав, що Сон чув кожен його візит. Ні, але це ніколи не відміняло те, що він не слухав і не дізнав про це.
- Мені шкода. –повторив Жах в рази голосніше, погладжуючи того по спині і слухаючи неприревні гучні схлипи.
- Не хочу більше бути один. – ткнувшись у траву, прошепотів він не в сила більше говорити, не в силах зробити хоч щось.
- І не будеш. – завірив його Жах, притягуючи того до себе і охоплюючи кожним щупальцем. Лози послабшали і негативний потягнув брата, як можна далі від дерева. – Обіцяю, я обіцяю, що не кину тебе і ти не будеш один. – продовжував запевняти брата негативний, повільно розплетаючи вузли бур’яну.
- Як мені тобі вірити? – тихо спитав він. Жах не знав, що сказати. Він не впевнений, що після всього його слова маюч хоча б якусь вагу, то ж йому залишалося просто просити довіритися в останній раз і сподіватися, що у нього ще є шанс виправити хоч щось і розібратися з усіма шматочками історії , трохи пізніше. А зараз йому потрібно тікати, доки цей дим не накрив усе тут з кінцями.
Глава 3
- Як ноги?
- Болять. – честно відповів Сон, скривившись і тихо ойкнувши. Жах оглядав кістки, на яких розійшлися дрібні тріщини та зазубрини, наче стара плошка, на якій потріскалася фарба від старості. Це виглядало у рази краще, ніж на початку, плюс переломи практично зрослись, а малі подряпини уже не так сильно кидались на очі. Він глибоко вдихнув опустивши голову.
- Вибач. – з гіркотою проговорив він, сил підняти очі і зустрітися із золотими очницями не знайшлось.
Жах зміг витягнути їх обох, перебратись крізь увесь той лабіринт не задихнувшись, тільки наслідків це не відмінило. Виявляється цей плющ був не тільки ціпким, але й до біса сильним. На правій щиколотці Сну грубо кажучи не залишилося ні єдиної цілої кісточки, все під тиском тріснуло в неакуратний пазл, а біль повернувся лише коли вони вийшли за межі картини. Видимо, через цей дим відчуття притупились. Правда тепер з’явилися проблеми, через подряпини на руках Жаха, що жгли і повністю зполосуваного Сну, що і без того був зовсім ніяким. Ця рослина не гірше наждачки стирала у труху кістки, під дією тертя. Якщо б Сон сам вирішив утекти у нього б нічого не вийшло б фізично, не з зламаними ногами.
- Це не твоя провина. – швидко відповів брат, хоча чесно кажучи Жах у це не вірив.
Після остаточно зламаної посмішкиза, за яку Сон тривамся не гірше ніж за яблуню у сні, його брат змінився і тепер він не знав що робити. Він знав що робити з гіперактивним бестієм, втомленим в край братом, чи як заспокоїти наляканого блискавкою Сна. Але як підібратись до нього зараз, він зовсім не розумів.
Сон не посміхався. За весь цей час, що вони були у замку він не бачив навіть усмішки. Від нього загалом окрім аури яблука нічого не йшло. Він відчувався пустим, абсолютно зпустошеним, знищеним емоційно, до самого коріння почуттів. Він не міг вгадати про що він думав, Жах не знав, як поводити себе з ним, не міг зрозуміти, як він міг допомогти. В один момент всі ті знання і стіна гордості і самоповаги, яка будувалася роками розвалилася під натиском простих та до болю образливих слів. Він нічого не міг. Ні допомогти брату, ні нормально тримати у руках, хоча б щось, через цей бісів плющ, що досі пік кістки фантомними болями, не міг навіть попіклуватись про брата.
Це було нестерпно. Розуміти свою безпорадність було боляче, це давило на голову змушуючи в серйоз замислитись про сказані тиждень назад слова. Він обіцяв допомогти, він обіцяв витягти його. Але зараз, сидячи на колінах, перед своїм братом свідомість підкидувала тільки одну думку: він не впорається, не потягне тих слів, що дав. Він зможе змінити хоч щось.
Жах потормошив головою підіймаючись. Про це навіть думати не треба, він знайде вихід. Усе-таки це його брат і він його знає. Знав, як мінімум. Він знайде спосіб випутати того і виправити все те, що накоїв. Їм двом треба відволіктись. Зайнятись чимось, що не буде грузити мізки.
- Хочеш… - зам’явся він у очікуванні уваги Сну, яка з затримкою повернулась до нього. – Пійшли на кухню? Можемо щось приготувати.
- Омлет?
- Омлет. – на обличчі Жаху з’явилася м’яка посмішка. Час перестати скиглити й діяти.
Кухня була доволі старою. Не сказати, що вона перестала бути призентабельною, просто при більш детальному огляді одразу кидалися у очі тріщіни у стінах, прикриті різноматніми шафами. Начебто і функціонуюче приміщення, але недоліки були на видному місці.
Процесс хочаі йшов доволі швидок, але у повній тиші. Частіше за все позитивний заповнював такі тихі проміжки захопленим цвірканням, підштовхуючи брата до розмови. Зараз же, ніхто не наважувався взяти на себе ініціативу. Сон просто пилив миску і ложку у руках поглядом, сидячи на краю столу, поки Жах ходив взад вперед, шукаючи то одне то інше. Яйця у нього доволі швидко відібрали, як і все ссилаючись на рани на руках.
Конфорка тихо гуділа, вона була старою і зрозуміти, коли Жах припхав її сюди було доволі склажно. Але вона працювала. Уже не погано. Доки негативний копошився шукаючи тарілки і хоч якесь столове срібло, позитивний думав над тим, що він збирався сказати. Погляд зміщався туди-сюди за щупальцями, котрі як виявилось, були поганою постійною заміною рук Жаху. Як би некомфортно не було, взяти щось у руки він так і не зміг, кривився навіть при малому контакті із тканиною. Руки. Сон не міг звести з них погляду, постійно прокручуючи у голові події минулого місяця. Він навіть про плющ не попередив, плюнув на усе, у вирі злісті і охопившої голову апатії.
- Вибач, - почав він потроху, продовжуючи сбовтувати субстанцію у мисці, до однорідної. – Що я повів себе так егоїстично… - погляд зустрівся зі знайомими синіми очницями. – в картині. Я не повинен казати все те і…
- Усе добре, – швидко заперечив Жах, відбираючи миску і підходячи ближче. – головне ти у порядку… відносно. – Сон позіхнув, вчепившись кістлявими пальцями в світер. Масло на сковорідці неприємно зашипіло, начебто в знак протесту. Відірвавшись від свого заняття Кошмар знов кинув погляд на брата. – Ти не знав точно, що плюс виявится настільки шкідливим. – заспокоюючи проговорив він.
- Але я повинен був зрозуміти…
- Так само як і я, – знов обірвав він, негативний відійшов від плити підходячи ближче до брата. – Сон, ми обидва знаємо закони, по яких працює світ сноведінь і ми обидва винні у тому, що не сприйняли це настільки серйозно, наскільки потрібно. Нічого, ще трохи й заживе і сліду не залишится. Будем як новенькі.
Час йшов. Рани й справді загоїлись, а ось їх відносини ніяк не могли відновитись. Вони наче балансували втримаючи ламку рівновагу, боючись кинутися один на одного в незкінчайому вирі вибачень. Ні перший, ні другий не знали, як підступитись один до одного, про що говорити, банально що робити. Наче почалось ще одне замнкуте коло, яке вони не могли розірвати. Позитивний уже міг втримаись на ногах, хоч і слабкий біль залишився, а руки Жаху повернулися до норми, повертаючи можливість не мучитись з щупальцями, що як мінімум через свої розміри і безформності не могли замінити йому кисті та пальці.
Жах знов знайшов якусь книгу, втикаючись у неї щоб відволіктись. Сон пригрівся на чужих колінах, вглядаючись у стелю і збираючись знов почати цей несуразний, ламаний діалог який більше нагадував перебирання фактів.
- Можливо мені варто пійти? – тихо спитав він те, що давно вертілося у голові. Замок ніколи небув його домом. Можливо, ця непорушна фортеця стала гарантією безпеки для Жаха, але точно не для нього. Це місце давило, нагадувало і душило, як той сон Жаха.
- Ти чого? – брат нерозуміючи дивися на співрозмовника. Все ж було непогано, що в цей раз пішло не так? Що він прогледів?
- Вибач, – впевненість, в правильності і доречності питання, доволі швидко зникла, залишаючи Сна наодинці з сказаним і наслідками. – дурне питання.
- Сон, що тебе турбує? Ми ж начебто домовилися проговорювати всі проблеми, так?
Домовились. Тільки от, ніхто цей договір не виконував. Що Кошмар постійно замовчував, про свою параною про сноведіння, що Сон мало говорив про речі, які його не влаштовують. Вони намагалися втримати спокій і стабільність, тільки от здається наступили на тіж самі граблі, що й багато років тому.
- Не клеїтся у нас як раніше, а? – тихо протягнув позитивний, опустивши погляд.
- Воно й не повинно бути, як раніше. – почав запевняти його близнюк, відкладаючи книжку та проводячи пальцями по макушці. – Сон… Ми виросли, ми живемо інакше, в інший час і з іншими проблемами. Не обов’язково щоб все було як тоді.
Справді. Тоді вони були один у одного, тільки не сказати, що вони були щасливі. Сну не було самотньо, Жах не відчував провину, але це не було щастям. А вони чіплялися за той час, як за останній шанс. Що ж план провалився.
- Так. – обдумуючи все це відповів Сон. Так, ти правий.
- Якщо тобі не стане краще, ми могли б навідатися до мами. – запропонував Жах.
- Ні! – доволі різько відповів він, підіймаючись на ліктях і дивлячись у чужі очі. – Ні, не хочу. – він витримав паузу і все-таки продовжив. – Я тут подумав, можливо знайти житло у якійсь альтернативі, піти у відпустку на пару років. Чорнила непогано стримує Помилку і інших і можливо, можливо я залягу на дно, на якийсь час.
Думка була гарна. Їм обом уже час відійти від лінії вогню і перевести подих, затрималися вони на ній занадто двого. Слідкувати за світом снів вони могли й так, а головні війни ніколи не стосувалися їз. Вони не були прив’язані до всесвітів, як руйнівник, чи творець. Так чому б і не піти?
- Про що думаєш? – Жах підштохнув того продовжити.
- Хотілося б у Сторішифт, але там немає вільних хатинок у Сноудіні, чи Ватерфолі. – сказав Сон, наманаючись згадати варіанти які він сам шукав не так давно.
- Але у столиці, та й великих містах завжди вистачало вільних квартир. – Сон не розуміючи дивився на негативного.
- Але ж… - згадуючи ситуацію з Ядром, хотів почати Сон, але Жах швидко підхопив думки і випереджуючи брата своєю думкою.
- Знайдемо щось на двох. Аура зрівняється і ніхто навіть не помітить різниці. Як тобі? – запропунував він відстежуючи емоції в очах брата.
- А як же твій замок? – розкинувши руками запитав той. – Ти не можеш все кинути от так!
- Чому б ні? – знизавши плечима запитав той. – Час йти далі і залишити це місце. Можливо нарешті тут трава проклюнется.
- А гроші? Ми не можемо постійно красти, чи просити. – обмірковуючи головні питання, перепитав він.
- Знайдемо роботу, хоча б раз треба спробувати. Упевнений ти вже десь підпрацьовував, а я навчусь тому, що потрібно. – завірив його брат.
- Але.. Ти точно хочеш цього. – недовірливо дивлячись спитав Сон. Він не хотів щоб його брат йшов на таке, лише через нього. Він і так уже виконав свою обіцянку. Права просити більшого він не мав.
- Так. Сон, це потрібно не тільки тоді. Не усе ж життя воювати. – позитивний мовчки дивився на брата, намагаючись знайти брехню у словах, хоч щось не щире. Поразка, Жах говорив від душі… серця? Начхати, головне правду.
- Пошукаємо щось разом? – запропонував він, підіймаючись з колін брата та сідаючи порядом.
- Так, залюбки.
На щось громіздке не було ні грошей не можливості. То ж вони влаштувалися в двокімнатній квартирі у столиці. У користуванні у них були тільки кухня, та невелика кімната, у якій навіть другого ліжка не було. Не сказати, що це було проблемою, але все ж тіснитись на одній перший час було доволі незвично. Вони знайшли роботу неподалік від квартири, в одній будівлі. Близнюки практично не полишали один одного, на довгий період, і аура практично не відчувалась, як мінімум не шкодила.
Будні нарешті стали більш спокійними, навіть приємними. Зміна місця правда змогла дати можливість почати все спочатку і не дивитися назад. Більше брати не поверталися до попилу, залишеного на місті їх дому. Тепер ніхто точно не хотів відвідувати місце, яке згубило пару сотнів років життя. Тепер, повертатись до війн та рутини мультиверса не хотілося їм двом.
Професії були обрані не сказати що не передбачувані, але усе одно спіцифічні. Сон влаштувався у маленькому кафе, що точно не змогло б конкурувати з курортом МТТ, але усе одно було доволі тихим і милим місцем. Від Сну мало що вимагалось і не зважаючи на дволі довгі зміни він полюбив свою роботу. Жах же влаштувався в бібліотеці. Вона була трохи менша за Сноудіновську, але з появою негативного в ній почали з’являтися нові книжкки з поверхні, що через дивні збіги з’являлися у Ватерфолі. Так, зарплата у двох була не дуже висока, за те вони могли відгородитись від бійок і старої роботи. Та й якщо їх почнуть шукати, то на бібліотекаря і офіціанта глягуть у останню чергу. Це було зручно і в цей раз їм це правда подобалось.
Зміни зовсім не тягнулися, пролітали під акопонемент жвавих пісень з радіо та тихого шурхання сторінок. Тай вдома час біг як навіжений, ніхто не нудьгував. Вони нарешті впіймали теми для розмов, тихо дискутуючи за чаєм, над проблемами тижня. Сон не повернув свою гучність, з часом його незнання, що казати переросло в тихість. Позитивний був все таким ж товарським, він так же тягунвся до Жаху, як до останьої іскри, тільки от його манера спілкування змінилась і не збиралась повертатись. Але чесно кажучи негативного це мало хвилювало. Його брату ставало краще. Він бачив, як той видихнув з полегшенням, коли нарешті розуміння того, що він не шкодить закарбувалось у нього в голові. Бачив, як той загорівся на новй роботі і як той рвався змінювати життя на краще.
І в нього вийшло. Їх маленький світ і правда змінився в кращий бік. Тепер обидва знайшли можливість житив спокої, забувши старі образи, почавши все з чистого листа і забувши про ту яблуню.
Тільки от, одніє речі Жах позбавитися так і не зміг. Коридор. Пройшло пару років з тих пір, як плющ щез зі стін та підлоги назавжди, та звичка залишилась. Жах ночами ходив по виміру снів, шукаючи раму брата. Він стежив, кожен раз озираючись та боючись побачити іржаві тріщінки та зелені листочкі, які зовсім недоречно вилізли зі своєї рами. З голови досі не йшов той бісів острів і дерево. Він просто не міг викинути це з голови, забувши це і відпочіваючи у ночі. Ні. Навідпочивався.
- Слухай, а в тебе є хоббі? – раптом запитав Жах, відволікаючись від шафи, що так й кортіла випасти з рук на підлогу.
-Хоббі? – Сон продовжував прикручувати кріплення до стіни.
- Так, я завжди шукав собі кнги, але тобі вони ніколи не подобались. Чим ти займався у час відпочинку?
- Нууу. Не знаю. – опускаючи викрутку і стараючись зрозуміти чи рівно вони прикрутили шафу, проговорив він. – Ніколи не було часу на це. – знизавжи плечима, сказав близнюк. Рівно.
З того моменту, як вони все ж таки змогли купити квартиру, а не просто знімативони вирішили змінити мебель. Та яка залишилася від старих господарів, була старою та розвалювалася у руках. З часом вони змоги перебудувати кімнату, а от кухня досі викликала багато проблем. Не вистачало пари шаф, для посуду та столу. Його перекосило, та й тримався він на чеснім слові. Такий тільки на дрова.
- Є щось? Що ти хотів би зробити раніше, але ніколи не наважувався. – спитав з цікавістю Жах, очікуючи відповіді.
- Що думаєш про кімнатні рослини? – трохи подумавши спитав Сон. Здається, в їх домі з’явится ще один житель...
- Я думав про кактус, чи лютик. – недовірливо дивлячись на дивне листя, говорив Жах. – Що це взагалі таке?
- Різдв’яник. – коротко відповів він, дивлячись на горщик. – Кажуть він квітне, під різдво.
- Ну значить перевіримо, за пів року.
Горщик зайняв місце на робочому столі у кімнаті. Так як вони все ще знаходились у підземеллі, зі світлом прийшлось морочитись довго. На щастя місцевий вчений винайшов лампи, які могли замінити ефект сонячних променів. Так, вони виявилися трохи дорогуватими, але вони й так не часто витрачались. Лише на продовження зміни меблів та продукти.
Як не дивно він й справді розквітнув, практично під новий рік. Жах надовго запам’ятає, як його брат носився з квіткою, останні пару тижнів, з надією дивлячись на бутони. І ось, сьогодні вечером вони розкрились, вип’ячуючи пилюстки у різні сторони. Здається, Сон навіть посміхнувся, коли прийшов додому, разом із братом, і побачив нарешті розкриті квіти.
Зараз, уже було дві чи три години ночі, близнюки вже влеглися. День виявився доволі насиченим і вони доволі долго сиділи на кухні обговорюючи все. Тільки от, роботу ніхто не відмінив і їм треба було відпочити.
Навіть після завершення змін, у кімнаті ще одне ліжко не з’явилося. Кімната й так була невеликою, ніхто не хотів витрачати місце на те, без чого в принципі можна обійтись. Замість цього вони винтратили гроші на стіл та посуд.
- Ти ж в курсі, що я знаю, про твої шпигування у снах? – тон був спокійний, претензії не було. Жах ледь не підскочив від такого питання.
- Які шпигування?
- А здається домовились говорити про все. – з укором пробубнів Сон, повертаючись до брата і дивлячись йому в очниці.
- Просто не можу викинути це з голови те… - він відвів погляд. – Пробач, мені просто неспокійно. – Сон помовчав деякий час, а потім продовжив.
- Я хворію чимось смертельним? – різко запитав він.
- Щ… Ні! – доволі гучно відповів він.
- Тоді як я потраплю у кому? – Сон чхурнув руками під ковдру, обігнувши чужі ребра і притиснувшись до Жаха.
- Я не буду вибачатись, за те що зробив. Ми начебто домовились не брехати. Я не думаю, що ми хоч трішки здвинулись з того де ми були без сну. – слова були жорстокими. Було доволі складно прийняти те, що Сон не жаліє про те, що практично помер. – Але мені шкода, що ти хвилюєшся й досі. Жаху, ти й так зробив багато, ти пробачений. – тон став м’якішим, а голова ткнулася у чужі груди, слідкуючи за спокійним биттям душі.
- Пробач, що не чув тебе тоді. – Жах нарешті вийшов з трансу, обійняв того ткнувшись у чужу макушку.
- Пробачу, якщо обіцяєш відпочити. – Жах фиркнув щось не розбірливе, скоріш за все «шантажист». – Агов, дай мені постерегти твій сон, хоча б раз. Тобі треба відпочинок. – він не став заперечувати чи наполягати. Просто видихнув, намагаючись приборкати тривогу і вслухатися в розмірливе дихання. Очниці в останній раз пройшлись по знайомим кісткам, нарешті заплющившись. Можливо йому і справді треба відпочити.