Це почалося з фотографії

#MoonChaiStory #MCS #ГенТемпа #ГТ #Віктор #Кіат #Міні #S #В2 #романтика #еротика #ненадійнийрозповідач #PWP #16+

Автор обкладинки: https://t.me/Olivervampair

Віктор вибіг з кабінету медпункту, де його ледь не спіймали за руку за розглядуванням медичних карток своїх одногрупників. Лікар “я забув його ім’я, бо не слухав, а придумував брехню в цей момент” точно його запам’ятав. Спочатку невдала симуляція, тепер медична картка Томаса, яку досі не забрала поліція і зрештою запис, наче пошкодженна платівка, по якій пройшлися чимось гострим і покинули без уваги. Три події вже не підпадають під визначення співпадіння. Бо це клята закономірність. Займатися розслідуванням він звісно ж не планує, хай би який цей день не був дивним, але він не Голмс і навіть не Пуаро, до того ж його перебування в університеті тепер під питанням. 

Він так задумався, що ледь не проскочив вхід до фотолабораторії Кіата. Вчасно опам’ятавшись, Віктор зробив глибокий вдих. І чого він хвилюється? Це ж лише фотографія і Кіат, якому аби поїсти і порушити кілька правил, його ж спину завжди прикриє Девід. Хоча, мабуть, виною всьому те, що хлопець був вже четвертокурсником і їх розділяли роки університетського досвіду. 

Віктор тихо постукав. Тричі. Один, два, три… Тиша. Можливо він запізнився чи Кіат ще не повернувся з обіду? Він зовсім загубився у часі, як би іронічно це не звучало. Губи скривилися в насмішкуватій посмішці і зненацька двері прочинилися, його вхопили за лікоть і грубо втягнули в напівтемне приміщення, єдиним джерелом світла в якому була лампа від якої лилося приглушене червоне світло. Кіат приклав палець до губ і прислухався. Віктор запитально підняв брову, а потім почув віддалені кроки. Вони наблизилися, затихли, а потім почали віддалятися. 

— Заб’юсь на десять баксів, що ти пообіцяв комусь зустрітися і продинамив, як справжній жиголо. 

— З тебе десятка, малий. Я не обіцяю, я пропоную, а там вже як складеться доля і взагалі мій графік досить непередбачуваний, — він похлопав Віктора по плечу, вишкірившись. Хлопець щипнув його за руку і Кіат неголосно зойкнув. Кімнатка була настільки тісною, що Віктор взагалі був здивований, що вони поміщаються тут вдвох, бо все вільне місце було зайняте двома столами і парою стілців. 

— Я не малий. 

— Як скажеш, великий. 

— Господи… — Віктор потер очі, які від тьямого світла почали закриватися і сонно позіхнув. Йому б допомогла тільки ванна з гіркого шоколаду, чашки тут явно недостатньо. Ще й крові назбирали. 

— Не відрубися мені тут. Місця і так мало. Але можу бути твоїм принцем і віднести тебе на ручках до ліжечка. Мікі зв’яже нам парні светрики. 

— Який сором. Перспектива відрахування вже не така похмура.

— Якби мене відраховували після кожної такої обіцянки, я б вже десь давно чілив на пляжах Тайланду і фотографував серфінгістів, а не блідих академічних хробачків, які зливаються зі стіною. 

— Я б образився, але занадто втомився за сьогодні, — він знову позіхнув. В кімнаті не вистачало повітря і сонливість вже облизувала його повіки, немов морські хвилі піщаний берег. Зараз і правда махнути б кудись ближче до води. Захотілося послухати шум прибою, крики мартинів, вдихнути трохи солоного повітря… 

—... і ця плівка просто скарб. Я ще такого відтінку не бачив. Фотографії виходять немов фентезійні. Ти ще тут? 

— Угу… — Віктор прослухав першу половину його тиради, але здається не пропустив нічого важливого. Чорні очі Кіата нагадували обсидіан. Він просто дивився в них і його затягувало в цю чорноту, яка переливалася різними відтінками, якщо це взагалі було можливо при такому освітлені. 

Кіат зняв одну з фотографій, яка висіла прищеплена на тоненькій мотузці, і протягнув йому. Погляд Віктора намагався сфокусуватися на зображенні. 

— А, ой, вибач. Світло, — Кіат понишпорив по своїм кишеням і дістав мініатюрний ліхтарик. — Поки так, в кімнаті роздивишся краще. 

Кіат навів світло ліхтаря на фотографію. Його темне волосся впало на обличчя Віктору по боках. Запахло фарбою, сендвічами та легким одеколоном, від чого почало паморочитися в голові, а рот наповнився слиною. Та що ж таке? Дурман? Сонливість? Побічні реакції від стимуляції і запаху фарби? 

Кіат терпеливо чекав, а у нього язик прилип до піднебіння. З фотографії на нього дивилося знайоме обличчя, але не він. Очі немов горіли маленькими вогниками, але при цьому погляд був задумливо-глибоким. Він дивився чітко в камеру, хоча в той момент навіть не підозрював про неї. Кутики губ були ледь припідняти, а промінь світла відтіняв волосся, роблячи пасма білішими. 

— Гм?.. — роздалося запитання над його вухом. Віктор здається відчув всім тілом цю вібрацію. Він хотів задерти голову, але погляд зачепився за білу водолазку і те, що він пропустив той момент, коли Кіат зняв свою косуху. 

Він стис фотографію пальями і все ж підняв погляд на обличчя Кіата, щоб все ж відволіктися і втекти від думок, які почали атакувати його свідомість, немов йому вприскнули в кров якусь суміш. 

Треба просто подякувати і пошвидше вшиватися, щоб не наробити лиха. 

Ця думка була єдиного здоровою зі всього, що творилося в голові. Кімнату почало погойдувати чи розфокусовувати. Він не надав цьому значення. Просто секундне запаморочення від тяжкого повітря. Кислороду тут точно не вистачає. 

— Гм… — його губи навіть не розтулилися, бо поприсихали одна до одної. Його тягнуло як магнітом до Кіата. 

Віктор різко притиснув фотографію до грудей Кіата. 

Любовні романи не передають і сотої частини тієї тяги до іншої людини, що він відчуває зараз. А це просто поза його розумінням і взагалі не відповідає його принципам… Та які вже тут принципи? В цю секунду його цікавить лише темна комірчина в університеті, де він стоїть і нахабно мацає старшокласника. 

Кіат злегка кашлянув. 

— Якщо тобі аж так подобається фотографія, то це комплімент. 

— Я… 

Кіат торкнувся його руки і обережно витягнув фотографію, щоб відкласти її подалі. Віктор навіть не ворухнувся при цьому. Думки про те, щоб перевірити чи справді у Кіата таке м’яке волосся, як здається, чи насправді його губи теплі, билися об стінки черепа і від цього аж закладало вуха. Він перетворився на якийсь організм, яким керували лише бажання. Кімната знову гойднулася, але цього разу він чітко відчув це, бо насправді це зробив він. Зробив невеликий крок назад лиш для того, щоб мати опору у вигляді стіни і не скотитися на підлогу, коли він зробить те, що задумав, а саме схопив Кіата за цю прокляту білу водолазку і потягнув на себе, щоб припасти до його губ в поцілунку. 

Кіат ледь не повалився на нього і здивовано розчахнув очі, та Віктор вже не бачив. 

— Що з тобою?.. — Кіат відсторонився і вперся руками в стіну по бокам від Віктора. 

— Будь ласка… — йому було фізично боляче навіть від такої відстані між ними. Здавалося, він зараз просто вибухне від нетерпіння і очікування. Що його розірве на молекули клята відстань між їхніми губами. 

Кіат намагався роздивитися в осоловілих очах Віктора відповіді на своє запитання. Невідомо що він там знайшов, але притиснув однією рукою хлопця за талію до себе так міцно, що Віктор аж випустив все повітря з легень. 

— Я пошкодую. І ти теж… — прошепотів він. 

— Так…

Їх губи знову зустрілися, нещадно вгризаючись один в одного. Голова вимкнулася. Він рухався за Кіатом, дозволяв йому залишати свої сліди на своїй шиї. Дозволяв стягнути з себе жилетку, сорочку… 

Якби в цей момент в його мозку ожив хоча б один із нейронів, то першим би питанням стало “Що відбувається?!”, а наступним можливо щось про кризу орієнтації. 

Але всі його нейронні зв’язки пали жертвами емоцій. Згоріли. 

Існували лише відчуття. Дотики Кіатових рук і язика. Його волога від поту шкіра, солонувата на смак. Його м’яке волосся, яке лоскотало своїми кінчиками. Його член. Це взагалі окрема тема для оспівувань. Торкатися його було так природно, наче вони робили це вже тисячу разів і це тисячу перший. Справжня казка Шехеріхади. 

Чорні очі продовжували затягувати його у вир, гіпнотизували. 

Він відчував себе таким живим, реальним, наче його минуле життя було лише інтермедією, чимось, що мало заповнити час, допоки не станеться щось справді варте уваги. 

Важливою для нього стала ця чорнота, від якої підкошувалися ноги, а серце лупило по ребрах, відстукуючий стакато. 

Стогони заполонили кімнату. 

— Кіат… 

Він втратив відчуття простору і світ перетворився в розмазану пляму.  

— Гм… — повторив Кіат. Віктор моргнув декілька разів. Він тримав фотографію в руках, а Кіат дивився на нього. Віктора наче вдарили в живіт. — Я ще такого не бачив. Ти зависаєш? 

— Що? — Віктор дивився максимально тупим поглядом на хлопця перед собою. Злегка розгубленого і одягненого. Це все було несправжнім? 

Різкий головний біль здавив скроні, впиваючись в мозок гострими кігтями так, що у Віктора засльозилися очі. Та він не впевнений, що саме через це… Серце пропустило удар.

— Ти так дивився на мене, точніше повз мене. Виглядало стрьомно. У тебе точно все впорядку? — Кіат трохи подався вперед і Віктор сахнувся від нього, через що зі всієї сили приклався головою до кам’яної стіни. В очах на мить потемніло, а потім перед ними забігали мушки. Так, саме час добити самого себе, бо гірше здається не може бути. 

— Мені треба повернутися. Я забув, що обіцяв Мікі прийти. Допомогти з в’язанням. Ну він просив там. Amicitia vitam ornat. Так… У мене все добре. Все чудово!

Кіат зіщулив очі і Віктор потираючи потилицю швидко вибіг з кімнати-вбивці, інакше він не міг пояснити, що там взагалі відбувалося. 

Що б це не було там, воно було до чорта реальне! Та він досі відчував руки Кіата… 

Віктор завернув у безлюдний коридор і схопився за стіну, важко сапаючи. Він пробіг три поверхи і добрався до житлового крила. Кров шуміла у вухах від страху, що Кіат міг все зрозуміти, або ще гірше — він міг бовкнути щось у той момент. 

На губах все ще залишився присмак поцілунків, а рука стискала фотографію, яку він забрав, навіть не подякувавши за неї. Здається вона стане однією із згадок про його навчання в університеті мандрівників у часі… 

З поверненням мене! :)