Гелловін. Зізнання

#Сирин #MoonChaiStory #Лев_Марія #АвіновЛев #АвіновЛевКостянтинович #Викладач_Студентка #ВізуальнаНовела #Міні #Закінчений #А #G #N #Зізнання #Записки #МунЧайСторі #МунЧай

Територія університету вкрита нічною темрявою, що змушує відчувати страх. Ліхтарі час від часу блимають, чим і наганяють атмосферу. Подвір'я прикрашене іграшками, зрідка милими, але в більшості випадків жахливими. Блондинка дивиться у вікно, зіщулившись. Звуки дощу розносяться всюди, залишають за собою мокрі сліди, як і на щоках Марії. Вона беззвучно плаче, прийнявши ситуацію, змирившись із нею. Сьогодні свято, Гелловін... Все навколо прикрашене свічками, гарбузами з вирізаними обличчями та магічними штучками, але це не додає Д'яченко радості. День давить собою, а почуття вириваються з душі, хочуть розірвати кайдани, які учениця сама і створила. Серце прагне простої уваги від нього, дотиків та обіймів, якими б короткими вони не були. — Хочу випити... — шепоче сама собі. Кімната пуста і холодна, тож ніхто не почує, не допоможе. А він нічого не знає. Марі дістає пляшку вина з-під ліжка та обережно відкриває її. Колись Даниїл приніс декілька для особливих випадків, і ось, один вже настав. Не церемонячись, дівчина робить кілька великих ковтків залпом. Алкоголь неприємно гаряче тече через горло і потрапляє, здається, в саму душу. В грудях починає пекти, але серце миттю відмирає. Почуття спокою огортає все тіло, голова майже одразу відключається. Бажання стають гострішими, а думки плутаються одна за одною, зупиняючись на єдиній: «Муки чи зізнання?» Учениці здається, що ці слова мають однакове значення, та щось неначе штовхає її на друге. — Спроба не катування, але катування — це і є спроба... Хорсівка, трохи похитуючись, підходить до робочого столу і знаходить серед хаосу різних папірців для вирізання оранжевий стікер у вигляді привида, клейкий з одного боку, та навушники. Весь тиждень вчителі разом з учнями готувалися до свята і щиро чекали його, прикрашаючи все навколо. Старенька, але доволі цікава традиція, що пішла з моменту, коли універ почав працювати, тішить очі, та, на жаль, не Д'яченко. Під'єднавши навушники до телефону, дівчина тисне на випадкову пісню, що відразу починає лунати у вухах, і продовжує пошуки ручки, аби залишити послання. Вона не знає, чи наважиться віддати стікер йому, чи втече при першій можливості, але нервово оглядає стіл на наявність хоча б якогось олівця або маркера. «Нам залишилося трохи, зовсім чуть-чуть. Вдихнути — видихнути; видихнуть — вдихнуть...» — Знайшла! — викрикує Марія, роблячи ще декілька ковтків червоного вина. Градус знову вдаряє в голову, а музика допомагає приготуватися. До чого саме — поки невідомо. Можливо, до позору, а можливо... Про інші варіанти вона не думає: впевнена, що це найгірший Гелловін в її житті і найжахливіші почуття, що з'їдають зсередини, наче черв'яки. «Компроміси та страхи калічать суть. В'язко так, але сподіваюсь виринуть...» Учениця Хорсу піднімає знайдений чорний маркер. Несподіване протверезіння збиває з пантелику, але рука тягнеться писати, писати... Про все на світі і одразу ні про що. Хочеться так багато розказати, та Д'яченко зупиняє себе. «Навиворіт — не значить всередину; без тебе не можу заснути...» Самотня сльоза пробігає обличчям і капає на оранжевий папірець, немов показує весь біль, коли Марі нахиляється над столом. Рука завмирає в сантиметрі від стікера. Хорсівка досі думає, що хоче написати, а разом з тим підспівує рядки з пісні. — Як з розбігу мені каменем у грудь... Як розбилося скло, покатилася ртуть, — тихо вимовляє, роблячи паузи. Дихати важко, а серце взагалі готове вистрибнути з тіла. — Коли немає нікого і як набіжуть, — не страшись нічого, я побуду тут... «Скоро стане прозорим цей каламут. Вдихнути— видихнути; видихнуть — вдихнуть...» Група «Бумбокс» допомагає зібрати думки до купи. Вирішивши не паритись і кинути все напризволяще, учениця вимальовує чорні літери, що складаються в просте коротке речення, і ставить крапку. Ніяких сердечок, ніяких смайликів, лише маленька крапка, яка може залишитися між ними назавжди. Блондинка тримає в одній руці стікер з зізнанням, а іншу стискає до болю. На внутрішній стороні долоні залишаються сліди-півмісяці, та вона не звертає на них уваги. Дивиться вперед, на двері, і, шумно видихаючи, змахуючи сльози, прямує до них. — Вийшла. Зібралася. Шляху назад немає і не буде. Вперед, — занотовує про себе кожен крок, кожну дію, поки не доходить до його кімнати. В гуртожитку нікого не залишилося, крім неї. Навіть комендантка веселиться з іншими...

Темні двері також тиснуть своєю неприступністю. Марі здається, що вся територія проти неї і хоче якомога швидше позбутися дівчини. Дихання спирає. Д'яченко смикає двері за ручку, і ті, на здивування, піддаються, впускаючи до кімнати чужу. «Ти тільки дихай, дихай, дихай, чуєш?.. Дихай!» Вона озирається навколо, щоб вигадати, куди почепити стікер, та зупиняється на тих самих дверях, тільки вже зсередини. Різко приклеює записку, дивиться на неї поглядом, сповненим відчаєм з надією, і йде геть, не забуваючи прикрити двері. В університеті горить світло. Холодний вітер з дощем наганяють атмосферу, барабанять по вікнах, в яких видно силуети тих, хто святкує Гелловін. І лише листочок з написом «Пробачте мені, Леве Костянтиновичу. Але, люблячи історію та вас, я мовчки розбиваюся вщент.» намертво застиг на місці до приходу того, кому він призначений...