Гріх під лускою. Історія 2

Захід сонця фарбує воду у неймовірний криваво-червоний колір. Іноді навіть не можна було розрізнити, чи то фарбує воду сонце, чи кров щойно потопленого рибалки. Але мені було це нецікаво, най розважаються мої любі русалоньки.

Я не любив йти далеко від річки, але останнім часом чомусь було мало відвідувачів, де ж брати нові плітки? Та знав я одну дуже цікаву персону, яка точно зі мною обговорить усі найновіші новини Лісу. Сьогодні якраз був повний місяць, вона точно мала з'явитися на своїй улюбленій галявині. Цю галявину називали проклятою. Ходять чутки, що в ніч, коли місяць освітлює Ліс круглою білосніжною тарілкою, вітер розносить крики згублених душ, вбитих там. Звісно ж, це була неправда. Мертві не кричать: це привілей живих.

Здається, я прийшов зарано. Її ще не було. Це засмутило мене, та я вирішив трохи почекати. Вона точно прийде.

І я мав рацію. Вже за кілька хвилин на галявині з'явився молодик. Його одяг та тіло були подряпані, видно, що блукати хащами йому довелося немало. Він мовчки йшов до самого центру галявини, потім різко зупинився, ніби чекав чогось. Тоді я зміг уважніше розглянути юнака: на вигляд не більше 20 років, високий, статний. Я б навіть спробував спокусити його, якби не знав, чому він тут.

Повільно, ніби пливучи, на галявину вийшла дівчина. Я не міг не сказати, що вона була дуже гарною. Біляве волосся, немов освічене самим місяцем, водоспадом оминало плечі та спину, зелені очі горіли привабливою небезпекою, її рухи були повільні та витончені, немов все навколо — її холст, а вона сама — центральний персонаж композиції, його найяскравіша зірка. Вона глянула на мене і легко усміхнулася, рухаючись до юнака.

Варто було дівчині ступити на галявину, природа навколо немов ожила: трава відкликалась на кожен, навіть незначний її рух, кущі та дерева зашелестіли, немов промовляючи до неї. Дівчина, танцюючи, обійшла юнака, залишаючи за собою сліди-символи, і незабаром уся галявина вкрилась невідомими мені візерунками. Легкий нічний вітерець розносив шепіт дівчини, змушуючи природу навколо відкликатись на її слова.

— Ти, певно, втомився. Лягай, любий, — сказала вона юнаку на вухо, і той покірно ліг на траву.

Земля одразу немов ув'язнила хлопця: він повільно зник у ній, лиш обличчя та груди ще можна було розгледіти. Йому було все одно на те, що відбувається. Звісно, адже складно чинити опір чарам відьми. Саме так: ця дівчина була відьмою. Не варто було зважати на її молодий вигляд — вже багато століть вона щомісяця проводить свій ритуал. Навіщо? Щоб жити вічно! Колись вона поділилася зі мною своєю нав'язливою думкою про безсмертя, і сказала, що мені пощастило бути сутністю. Та хтозна, чи це щастя, чи прокляття...

Відьма стала на коліна та охопила обличчя юнака долонями, дивлячись в його очі. Повільно він прийшов до тями. Спочатку немов в тумані говорив до дівчини, майже німими вустами вимовляючи її ім'я:

— Арета...

Він повторив кілька разів, та остаточно прийшовши до тями, став пручатися. Та щось цього разу було по-іншому.  Жертви, яких я бачив, намагалися одразу усім тілом вибратися із земляних кайданів, кричали, панікували, проклинали Арету. Та цей лиш витягнув одну руку, мовчки торкнувся обличчя відьми тремтячими пальцями, щось промовив до неї, і покірно опустив руку назад в землю. Я помітив здивування та вагання на обличчі Арети. Лиш одна мить, але яка виразна емоція з'явилася на її прекрасному обличчі.

Та відьма була непохитною. Ритуал вона провела до самого кінця. Я спостерігав, як вона голими руками роздирає шкіру юнака, ламає його ребра і хапає таке омріяне серце, яке зробило ще кілька ударів в її долоні до того, як було безжально вирвано з грудей. Саме тоді крики нестерпного болю припинилися — хлопець помер. Арета припала губами до серця, вимазавши кров'ю обличчя, прошепотіла останнє замовляння і піднялася з землі. Відьма подивилася на мене і чарівно усміхнулася, кажучи:

— Тепер його кохання буде назавжди зі мною. У його серці.

На шкірі виступили сироти. Скільки б я не бачив цих ритуалів, та її кровожерливість завжди мене неприємно дивувала. Жінка, чиї руки були не по лікоть, а по самі вуха в крові, не могла викликати хороших емоцій, навіть у Водяника.

Сховавши людське серце у банці, яку, як виявилося, Арета принесла з собою, дівчина підійшла до мене.

— Вітаю, Юліане. Як справи річкові? — вона усміхнулася мені закривавленими губами.

Я відмахнувся.

— Все як завжди, Арето. Топимо рибалок, чистимо річку від усіляких непроханих безспинних гостей, захоплюємося мою чарівністю, — я підморгнув відьмі. — А як твоє вічне життя?

— Якщо чесно, трохи втомилася щомісяця шукати нову жертву. Та серце цього юнака особливе, його енергії може й на півроку вистачить, — дівчина із захопленням подивилася на щойно видобутий орган.

— Та ну? Невже закохався у тебе, бідолашний?

— Сама не вірю, — Арета навіть підстрибнула від радості. — Як я з нього закляття зняла, так він мені в коханні зізнався. Не злякався, сказав, що готовий до будь-чого, якщо я це роблю. Він навіть від болю кричав так мило! Який романтик...

Я мимоволі скривився. Огидно було від її поняття романтики. Та дуже швидко знову усміхнувся: не хотілося відьму злити.

— Що ж, я чого прийшов... — я скоса подивився на тіло хлопця, яке вже майже повністю поглинула земля. — Хотів спитати, чи є якісь плітки новенькі? Ти тут гостя нечаста, та маєш свої джерела. А то на річці так нудно останнім часом, мій Дам'ян минулого разу так русалок налякав, що вони далі мілководдя не ходять.

— Дам'ян? А, то ти про Блуда! До речі, є чутки про нього....

Відьма нахилилася до мого вуха так, що її закривавлене обличчя торкнулося моїх білявих кос.  Ох, якщо вона тільки забруднить моє волосся, я її на місці придушу!

— ... І Зеленооку!

— Що?! — чи то обурився, чи то здивувався я. — Ця безталанна мавка, що вічно навколо Вінценосної бігає? Та з моїм Дам'яном? За всю історію Лісу таких обурливих чуток не чув! Розповідай усе в деталях, не смій навіть слова пропустити!

Арета засміялася, задоволена моєю реакцією.

— Насправді, Юліанчику, нема що розповідати. Твій Блуд останнім часом навколо мавок вештається, а кілька днів тому їх разом десь у хащах бачили. Знаєш, він не дуже товариський, але та мавка явно його зацікавила.

— Маячня! — вибухнув я. — Не може мій Дам'ян мене на якусь мавку проміняти. Особливо таку потворну!

Я пальцями розчесав своє волосся, думаючи про слова Арети.

— Ти помреш або від ревнощів, або від самолюбства, — засміялася відьма.

— Хоч не від твоїх ритуалів, — сказав я і відвернувся.

— До речі, Блуд твій зараз знов у таборі мавок, як сюди йшла — бачила.

— Дивно, що ти щось бачила, окрім свого сердечного, — насупився я.

— Гей, Юліане, — відьма штовхнула мене в плече. — Невже ти тепер ревнуєш Блуда до тої мавки? І ображаєшся на мене, що я такі чутки розношу?

Звісно, що так! Невже ти, стара карга, віриш, що мій Дам'ян вертить щось з мавкою? Не очікував, що ти така дурна. І руки прибери, сорочку замастиш.

— Ні, — я відвернувся. — Я довіряю Дам'яну і його смаку.

Арета зареготала так голосно, що навіть листя на деревах зашелестіло.

— Та ну, я ж не дурна, Юліане. Блуд самітник, а тут такі часті зустрічі з мавкою. Задумав щось.

Я скоса глянув на дівчину. Вона мала рацію. Незважаючи на цю, здавалося б, несерйозність, вона була дуже розумною відьмою. Не жила б вона так довго в іншому випадку...

Раптом в голові виникло питання: а чому вона так прагне безсмертя? Коли я став Водяником, вона вже була найвідомішою вбивцею Лісу. Сутності боялися її не менше, ніж Блуду, хоч і знали, що вбиває вона лише людей.

Я просунувся трохи до відьми, долаючи огиду до вже місцями засохлої крові. Вона здивовано відсахнулась, та вмить хитрюща посмішка торкнулася її вуст.

— Щось хочеш спитати, Юліане? — її питання було сповнене твердої впевненості. — Про те, чому я хочу жити вічно?

— Навіщо питаєш, якщо знаєш відповідь? І годі вже читати мої думки, — я насупився.

— А що, боїшся, що я побачу твої пікантні образи за участі Блуду?

Арета знов засміялася. Я був трохи збентежений, але ж яка вона нахабна! Уф, вже й не хочеться нічого питати. Та цікавість була сильнішою. Я подивився на відьму, чекаючи на захопливу історію її життя. Вона ж захоплива, правда?

— Що ж, слухай уважно, Юліане, — посміхнулася дівчина і подивилася в нічне небо, згадуючи давно минулі часи...

Народитися жінкою — прокляття. Особливо, коли ти єдина дочка бідної родини. І ти — товар. Батьки обирають тобі покупця ще змалку, а іноді — продають ледве не немовлям. У моєму житті не було див, я так само була продана багатому чоловіку. Я не могла пручатися, та й що могла б восьмирічна дитина? Я вважала, що якщо вже така моя доля, то я маю допомогти батькам жити в достатку. Та вони не були того варті. Шкода, що я зрозуміла це вже через багато років.

Мій новий господар, що вже мав дружину, виявився клятим збоченцем. Я була не єдиною дитиною в його колекції. Кожну з нас він тримав в окремій кімнаті, що була схожа, скоріше, на камеру. І кожної ночі він приходив до одної з нас. Хтось кричав, хтось благав, а хтось мирився зі своєю долею. Та кінець у всіх був один: смерть. Ті з нас, хто вагітніли, вмирали або під час вагітності, або при пологах. Деякі виживали, та ненадовго. Мене оминула така участь, та лиш завдяки нашій пані — дружині господаря. Вона була хвора і прикута до ліжка, тож не могла зупинити його. Але вона могла захистити тих, хто був поряд. Мені пощастило мати суміжну кімнату, і магія нашої пані захищала мене від сильних пошкоджень та вагітності. Наша пані була відьмою. Саме тому, скільки б господар не чекав, вона не помирала. Не могла відьма померти, не передавши свої знання. Та вона навмисно не передавала свою силу — не хотіла залишати чоловіка з розв'язаними руками.

Так йшли роки, господар навіть намагався вбити пані, але прокляття відьомське було сильнішим. З усіх іграшок господаря нас залишилося лиш троє, бо він швидко збанкрутів через велику смертність дівчат. Ось, одного дня пані попросила свого чоловіка привести нас до неї, ніби передчуваючи власну смерть. Насправді ж, не могла вона вже витримати ці страждання і бажала зробити одну з нас своєю спадкоємицею. Побачивши мене, вона одразу зрозуміла, що саме я була закрита в суміжній кімнаті. Варто було мені підійти до її ліжка, вона схопила мою руку мертвою хваткою. Голос її змінився, безумні очі дивилися на мене. Промовила вона нелюдським голосом замовляння, що з болем відгукувалося в моїй голові. Пам'ятаю лиш одні її слова: «...і житимеш стільки, скільки любові буде в їх серцях». Не знаю я, що сталося в той день, та прокинулась я вже за багато верст від того будинку. І в руках я міцно тримала людське серце.

Багато пройшло років, перш ніж я дізналася про сили тої відьми. Я змогла розвинути свої сили, та все, що мені треба — людські серця. За своє довге життя я бачила багато людей, і жоден з них не був гідний і краплі моєї уваги. Люди використовують тебе, а потім викидають на смітник... Як і він — єдиний чоловік, якого я кохала. Та його огидного серця й на місяць не вистачило! Кляті чоловіки вважають, що увесь світ служить їм. Та я вмію зруйнувати їхні уявлення. Ах, як же приємно бачити їхні нажахані обличчя, коли вони розуміють, що використовують їх, а не вони. Але, на жаль, їхні серця настільки жахливі, що маю щомісяця вбивати. Лишень радує мою душу думка, що таких потвор стає все менше.

Чому ж я хочу жити вічно? Впевнена, тобі цікаво саме це... Я бачила багато смертей і сама ледве вижила. Заради себе і своєї пані, чиї сили течуть в моїх венах, я хочу побачити світ, про який мріяли ми обидві — де усі будуть вільні.

Я уважно слухав Арету. Від її історії шкірою пройшли сироти. Вона пережила справжнє пекло, але тепер створює це пекло іншим. Пощастило мені, що я сутність, і немає в мене живого серця. Впевнений, став би я одним з її жертв, будь я людиною.

Дівчина підняла банку з серцем до неба, розглядаючи його під місячним сяйвом. Раптом вона змінилася в обличчі: його перекосила гримаса здивування та болю.

— Щось не так, Арето?

Мене дійсно налякала її раптова зміна. Вона ніколи раніше не поводила себе так.

— Він... напівкровка.

Банка впала на землю, розбившись об камінь. Я схопив відьму й відштовхнув від уламків. З серця стікала рідина, зовсім не схожа на кров. Тонкими струмками вона прямувала до нас.

— Проклята кров... Нечиста. Відійди, Юліане.

Я послухався, та струмки не збиралися відступати від мене. Раптом Арета сміливо ступила у чорну калюжу біля серця босими ногами.

— Що ти робиш?! — я намагався схопити відьму й відтягнути звідти, та вона жестом зупинила мене.

— Якщо зараз не зупинити прокляту кров, то вона заполонить увесь Ліс. Образа на Ліс, що точиться у цьому серці надто сильна.

— Чиїм нащадком він є? Хто з сутностей так сильно ненавидить Ліс?

— Відчуваю запах води. Це русалка, але... Не з річки. Озерна, — відповіла Арета, створюючи закляття, аби приборкати темну кров.

Рідина слухняно зібралася докупи в невелике коло, але бурлила всередині, незадоволена ув'язненням. Та враз стихла, і варто було відьмі відволіктися, шипами пронизала її груди.

— Арета! — я зробив крок назустріч, та темна енергія відкинула мене до дерева.

Гілка боляче ранила бік живота. Моя сорочка почервоніла від крові. Сповзаючи на землю, я спостерігав, як темна енергія заволодіває Аретою. Вона з усіх сил пручалась, та ненависть і образа, що вийшли з серця юнака, були сильнішими. Вже за кілька хвилин її було не впізнати: обличчя перекосила гримаса люті, очі блищали жагою крові, а її крик рознісся усім Лісом.

Я намагався піднятися, та біль у животі не давав мені це зробити. Але ж я мав зупинити Арету. Навколо не було води, я був майже беззахисним. На щастя, нещодавно пройшла злива, і земля поглинула рятівну воду. Її було небагато, але стримати відьму до того, як хтось з інших сутностей прийде на крик, мало вистачити.

Раніше я не робив такого, але на цей раз я мусив це зробити. Навіть якщо я витрачу усі сили. Навіть якщо вона мене вб'є... Я шкодуватиму лише про те, що у нас з Дам'яном так нічого й не було.

Я посміхнувся власним думкам. Розуміючи, що я можу померти, я все одно думав про нього. Сутності не можуть закохуватися, але тоді що я відчував до Дам'яна? Хіба це не кохання?

Думати не було часу, точно не про свої почуття. Вода, немов паростки квітів, підіймалася з вологого ґрунту, переплітаючи руки, ноги, шию дівчини. На мить я подумав, що мені вдалося зупинити Арету, та вона враз опинилася переді мною. Гострі нігті, немов пазурі, вчепились у моє плече. Я тихо скрикнув від болю.

Раптом від тіні дерева відділився шматок і кинувся на відьму. Наступної мити вона лежала на землі за кілька метрів від мене. Арета загарчала, немов дика тварина. На ній темною плямою сиділа тінь, душачи. Спочатку я й не помітив його, але варто було місячному світлу впасти, я зрозумів — це Дам'ян.

Відьма була сильною і змогла звільнитися. Намагалася схопити Дам'яна, але він немов розчинився між її пальцями.

— Блуд... — нелюдським голосом промовила Арета. — Я вб'ю тебе першим!

Відьма кинулася на нього, але ніч — місце сили Блуда. Варто було йому лише підняти руку, з тіней вискочили пруткі вужі, що знерухомили Арету набагато краще за мою воду.

І в той момент я зміг краще розгледіти справжню подобу Дам'яна... Ні, Блуда. Я так давно не бачив цю темряву, в якій лиш його яскраві очі виблискували, немов зорі на нічному небі. Його справжня подоба була бездоганною, як і він сам. Я захоплювався ним, я слідував за ним, я хотів його... Я кохав його. І мені було не соромно визнати це.

Арета вирвалася зі своїх кайданів і кинулась на Дам'яна. Але позаду, де вона залишила тіньових вужів, на неї кинувся величезний чорний лев. Він пазурями здирав шкіру, яка кривавими шматками падала на землю, впивався іклами в плечі та шию. Арета кілька разів руйнувала його тіло, та воно знову збиралося в одне ціле. Кілька хвилин криків болі, люті та ненависті, і відьма впала на землю прямо поряд з похованням своєї останньої жертви. Уся галявина була вкрита кров'ю і шматками плоті.

Дам'ян кинувся до мене, цілуючи. Його гарячі вуста обпікали мої. Одною рукою я обійняв чоловіка за шию, бо іншою притискав рану на боці. Його пальці торкнулися мого обличчя. Наш гарячий поцілунок був недовгим, але в той момент час ніби зупинився. За цю мить Дам'ян вже повністю прийняв свою людську подобу, залишаючи тінь за собою, і я міг впевненіше відчувати його.

— Юліане... — прошепотів він у мої вуста. — Що тут, в біса, сталось?

Він подивився у сторону, де лежала Арета. Її груди рідко здіймалися — вона була ще жива.

— Якась стара образа заволоділа нею. Вона була в серці юнака, якого Арета вбила сьогодні, — я скривився від болю, і Дам'ян занепокоєно торкнувся моїх плечей. — Це образа його матері, вона з Лісу. Арета сказала, що вона була озерною русалкою.

Чоловік здивовано подивився на мене.

— Але хіба... Твій брат не вбив їх усіх?

Я знаю, дурню. Але, як бачиш, не всі померли.

— Не став розбиратися у цьому питанні, коли мене намагались вбити, — посміхнувся я.

— Так, пробач, — Дам'ян оглянув мої рани і, судячи з виразу його обличчя, дійшов неприємного висновку. — Треба відвести тебе до річки. Русалки точно знатимуть, як тобі допомогти.

— Або ти можеш вилікувати мене своїм коханням, — я підморгнув йому.

Я побачив, що чоловік ледве стримався, щоб накричати на мене. Він насупився і потер перенісся.

— Юліане, як одужаєш, обіцяю, я вислухаю стільки твого флірту, скільки захочеш. Але, будь ласка, тільки не зараз.

Я посміхнувся.

— Зроблю усе, що тільки забажаєш, вужику мій.

Раптом Арета закашлялась. Дам'ян приготувався знов битись, але темна енергія не з'являлася.

— Блуде... — промовила відьма. — Вбий мене... І спали моє тіло...

— Ти прагнеш безсмертя. Ти зможеш одужати і повернутися до свого життя, — відповів чоловік.

— Ні... Ця образа нікуди не зникла... Спали і мене, і того хлопця, що в землі... — продовжувати дівчині було складно, кров стікала з рота по її щоці з кожним її словом. — ...і серце теж...

Дам'ян подивився на мене, ніби очікуючи схвалення. І саме в цей момент до мене дійшло усвідомлення того, що відбулося. Арета була моєю подругою, хоч і вельми специфічною. І як ніхто інший, вона хотіла жити. Але зараз... Вона втратила єдине, чого хотіла. І вона просить забрати це остаточно.

Я спробував піднятись: мені це вдалося лише за допомоги Дам'яна. Однак він не дав мені наблизитися до Арети.

— Гей, Юліане, ти чого? — ледве змогла посміхнутися дівчина. — Що за мармиза, сповнена страждання? Я навіть відчуваю цю похмуру атмосферу.

Я ледве розчепив вуста, і вмить з очей полились сльози.

— Ти ж вмираєш, стара карга!

Видно, відьма не могла вже говорити, навіть усміхатися їй було складно. Але вона все одно намагалася глузувати з мене. Жахлива жінка.

Я рвався до неї, але Дам'ян дуже міцно мене тримав. У боці боліло все сильніше, я з усіх сил притиснув руку. Дам'ян помітив це і схопив мене міцніше так, що я майже не докладав зусиль, щоб стояти.

— Я зроблю, як вона каже, — прошепотів він мені. — Тільки перев'яжу тебе хоч якось, ти кров'ю стікаєш.

— Ти такий турботливий, вужику мій. Може, мені треба частіше потерпати від нападів скажених відьом? — я хитро подивився на Дам'яна, але мій флірт він не оцінив.

Закотивши очі, він знов посадив мене біля дерева. Зняв з себе сорочку і став рвати на тонкі шматки. Як же мені подобалася ця картина, хоч спеціально собі живіт розпорюй, аби частіше це бачити. Але чоловік не дав мені вдосталь насолодитися його красою, і створив з тіней новий одяг.

— І не думай себе спеціально ранити, щоб я тебе рятував. Будеш подорожником лікуватися, — роздратовано сказав Дам'ян.

— Ти мої думки читаєш, перлинко?

— У тебе на обличчі все написано.

Дам'ян різко затягнув стрічки тканини на животі та плечі, що я аж скрикнув від болю. А в його руках хотілося б не від болю.

Закінчивши, він піднявся і подивився на Арету. Вона закрила очі й дихала дуже повільно. Дам'ян створив кинджал з тіней і повільно підійшов до Арети, аж раптом по галявині пронісся мелодійний, але загрозливий голос.

— Йди, Блуде. Рятуй Водяника.

Цей голос був дуже знайомим, навіть занадто. На галявину вийшла жінка з довгим синім волоссям, яке тягнулося за нею по траві. Вона була неземної краси, така ж прекрасна, якою я її пам'ятав. Вона — перша русалка, шо з'явилися в лісі, озерниця. Ім'я її...

— Тереса... — здивовано прошепотів Дам'ян.

— Іди вже, Блуде. Я не можу допомогти Водянику.

— Тересо! — крикнув я.

Радість, але одночасно й печаль, огорнули мене. Вже багато століть ніхто не бачив Тересу —примару, яка блукає Лісом ні жива, ні мертва. Після того, як я вбив свого брата, вона зникла, залишившись лиш легендою. Але ось вона тут, перед нами. Невже образа озерної русалки прикликала її?

Раптом з хащів вибігли мавки, на чолі з Вінценосною. Напевно, усі сутності збіглися на крик Арети, і варто чекати й інших гостей.

Вінценосна подивилася на нас з Дам'яном, потім на Арету. Але варто було її погляду зачепитися за Тересу, вона немов стала іншою: її губи затремтіли, вона намагалася зробити крок назустріч, та ніяк не могла наважитися. Русалка кинула лиш недовгий погляд на неї, легко усміхнувшись. Тереса сіла на коліна, схилившись над головою Арети. Її волосся закривало їхні обличчя від інших, але я зміг побачити, як темна енергія знову огортає відьму. Русалка торкнулася руками обличчя дівчини, ніби огортаючи своєю турботою. Аретою знов заволоділа давня образа.

— Мамо... — нелюдський голос лунав немов звідусіль.

— Пробач мені, донечко, — голос Тереси тремтів, плечі здригались від плачу. — Не злись на Ліс, моя люба. Лиш я одна винна в тому, що сталося з твоїми сестрами й братами.

— Ні, матінко, це вони всі винні, вони не врятували ані їх, ані тебе.

— Це я обрала не бути врятованою, люба. Відпусти цю образу, не руйнуй те, що створили сутності за ці століття.

Сльози Тереси капали на обличчя Арети. Темна енергія не могла вже покинути тіло відьми. Русалка нахилилася ще нижче і поцілувала дівчину в чоло, замастивши обличчя кров'ю.

— Прощавай, донечко...

Дам'ян побачив, що моя кров проступила і на тканину, якою він перев'язав рани. Він схопив мене і, кинувши погляд на мавок, поніс до річки.

— То ти сьогодні мій принц, вужику мій? — посміхнувся я.

— І не мрій про це, Юліане, — роздратовано відповів чоловік.

Він сильно замислився. Його брови були насуплені ще більше, ніж зазвичай. Я розумів Дам'яна, поява Тереси неочікувана. І те, що її дитина вижила, могло означати, що інші теж могли. Озерні русалки становили загрозу Лісові, адже їхня образа була дуже сильна. Така ж сильна, як їхня любов до матері, яку зрадили лісові сутності. Якщо Тереса показалася іншим сутностям — Ліс міг бути в небезпеці.

Але думати так складно... Я не розумію, як Дам'ян робить це увесь час? Краще я буду дивитися на свою перлинку і насолоджуватися цією красою зблизька. Від думок вже у голові паморочиться... Не буде ж нічого страшного, якщо я прилягу на плече Дам'яна?

— Юліане!...