Хвилі-свідки

#MoonChaiStory #фанфік #R #F

Я сиділа на валізі, яку марно намагалася закрити. ‘’Навіщо я набрала стільки речей, ми ж їдемо на відпочинок лише на 10 днів’’, – подумала собі.

–Марія, давай швидше, бо будеш їхати попутками! – гарикнула Настя у своєму крислатому капелюсі. Я шумно видихнула і піднялася з місця, поставивши валізу на маленькі колеса.

Я оглянула кімнату, щоб переконатися чи нічого не забула, взяла рюкзак з іншими речами і закрила двері ключем.

Кінець червня був пекальним, навіть у ночі було важко дихати. Я не люблю літо через спеку. Тому після сотень скарг студентів, вчителі прийняли рішення відправитися у відпустку на сонячні пляжі Одеси.

Колеса валізи стукали по підлозі коридору.

— Чому ми не можемо просто відкрити портал і опинитися на морі? Так би й за готель не довелося платити. Ми могли ночувати у себе в кімнаті, а вранці знову на пляж. — скаржилась Стейсі, везучи валізу вдвічі ширшу за нею.

— Бо ми так втратимо весь шарм поїздки, – моє плече тягнуло від важкості рюкзака.

— О так, купа дітей і декілька вчителів у одному автобусі. Це жахливо! Моя шкіра і м’язи!

— Ми будемо зупинятись по дорозі, тому в тебе буде час розім’ятися і привести себе до ладу. – Я не почула як Олесандра приєдналася до нас.

–– Дозволь, — дівчина перехопила мій рюкзак і одягнула собі на плече.

— О, я могла і сама… — пробубоніла я, поки мої ланіти стали червоними, як тюльпани.

Олександра посміхнулась і підморгнула мені. Я відвела погляд і всередині з’явилося дивне відчуття легкості. Стейсі пирхнула й навела ще декілька десятків аргументів, чому це все таке ж безглузде як ідеї Даниїла і подалася вперед.

Я стисла губи у тонку лінію.

— Стейсі завжди така. – я знизила плечима і нервово посміхнулась.

— Вона… класна, просто зі своїми тарганами в голові. — Олександра притримала двері.

На вулиці було три автобуси, щоб всім вистачило місця. Куратори стояли з планшетками, розсаджуючи учнів на свої місця. Олександра допомогла мені покласти валізу у багажник автобуса і пішла до своїх одногрупників.

— Цікаво, куди нас посадять? — я підійшла до своєї сусідки, склавши руки на грудях. Будучи ще була трохи сонною, сонце боляче світило мені в очі.

— Напевно знову до якихось фріків із тупими жартами, – промовила Стейсі та зв’язала волосся у високий хвіст і вдягнула сонячні окуляри. Напевно, вона ще довго буде згадувати, ту екскурсію до сусіднього міста, коли якийсь хлопець із Мари докучав їй розмовами про фізику. До речі, тоді Стейсі втерла йому носа у термодинамічній ентропії. Поняття зеленого не маю, що воно таке, але два факультети були в захваті. Шкода, що мене поруч не було.

— Ну цього разу ти їдеш з Велесом, – я посміхнулася і ми зробили крок вперед. Лев Костянтинович підняв очі з-під окулярів і швидко посміхнувся.

— Добрий ранок, дівчата. Як ваш настрій? – він був і піднесеному настрої, як завжди впринципі.

— Чудовий, – жваво відповіла я.

— Тоді це прекрасно. Ваші місця 13 і 14, – Лев щось черканув ручкою на папері і вказав рукою на автобус. Я і сусідка поспішили всередину. Попереду і далі за другими дверима сиділи студенти з широкими посмішками, обговорюючи, скоріше за все, поїздку яка от-от мала розпочатися. Попереду нас сиділи Кай і Стефанія, а через маленький прохід Мирослава і ще одна дівчина, яку я бачила на заняттях Агнети.

— О, прекрасно, — фиркнула подруга, суплячи брови. Схоже, це будуть незабутні години в автобусі. Стефанія була дуже зайнята важливим діалогом із своїм хлопцем, тому, на щастя, на нас увагу не звернула.

Стейсі чкурнула на місце біля вікна і залишила свою сумку на сидінні поруч. Щоб закинути речі на полицю зверху їй потрібно встати на сидіння, бо Влада поруч не було. Я пирхнула і закотила очі, посміхнувшись. Спочатку мій рюкзак, а потім спортивна сумка велесівки. Після того як я перевірила чи не впадуть нам речі на голову, сіла поруч і одразу скинула кросівки.

Наша маленька подорож почалася через 30 хвилин.

Як тільки ми виїхали за межі академії, я задрімала. Все-таки вчора варто було лягти раніше. Дорога була довгою і доволі веселою. Поки за вікном минали луки, гори, пагорби і річки у автобусі хтось грав у грі на телефоні разом з сусідом, хтось розповідав плітки, які почув на останньому тижні навчання, а ще хтось слухав музику і підспівував. Якщо прислухатися то можна було почути як тихо підспівує Лев з Агнетою. За декілька годин поїздки ми зупинилися лише раз. Це було близько 12, коли мої занімілі ноги торкнулись асфальту на заправці.

Запах хот-догів і бензину перемішався у повітрі.

— Ходімо щось купимо? Чи ти нічого не хочеш? – Стейсі потягнулася, встаючи навшпиньки.

— Я хочу знаменитих хот-догів, — я посміхнулася, перевіряючи баланс на картці, від чого сусідка скривилась, але нічого не сказала. Повз пройшов Лев і широко посміхнувся, схоже він чув наш діалог, та чому ж так широко либиться? Дивний він якийсь.

На заправці було прохолодно від кондиціонера і це було чудово, особливо після душного автобуса. Стейсі зайняла чергу, щоб взяти собі каву і тричі перепитала чи я точно нічого не хочу. Натомість я встала в чергу за гарячою їжею, перевіряючи соціальні мережі. Вперше впіймала інтернет за три години поїздки. Хтось штурхнув мене у плече, та так, що я ледь тих, хто позаду, не збила з ніг.

— Гей! — фиркнула я.

— Роззуй очі. — весело прощебетав Євген, крокуючи спиною вперед.

— Це ти роздуплись і витягни очі з дупи. Ідіот, – Саша виставила вперед руку, щоб чурівець не спіткнувся і не полетів на неї. Євген стис щелепи та нічого не сказавши, пішов повз.

— Ти знову мене виручила, — я сховала телефон в кишеню.

— Дрібниці. Він дійсно багато собі дозволяє, — Олександра кинула гнівний погляд в сторону однокурсника.

— Я випадково взяла дві кави, — прощебетала моя сусідка і винувато всміхнулась. — Сашо, будеш?

Староста чуру видихнула та прийняла з рук Стейсі паперовий стаканчик.

— Дякую за турботу.

На 2 сніданок, або як каже Дамелі ланч, нам дали 20 хвилин. Цього було достатньо, щоб посміятися і поїсти. Та я більше перше виконувала, тому за хвилину до відправки автобуса я впихнула в себе половину хот-догу і побігла викидати сміття, ледь не розбивши собі коліна.

Наступна зупинка буде вже ввечері.

Після першої зупинки автобус ожив з новою силою. Юра дістав гітару з потилиці і почав награвати спочатку легкі мелодії, а потім ми якось опинилися на українських весільних піснях. Багато хто вже поміняли своє місце дислокації, хтось бігав з одного кінця автобуса в інший, а комусь вдалося задрімати. Стефанія зав’язала розмову із Мирославою, а потім до них підключилася Стейсі. Це великий крок до миру між хорсівкою і моєю сусідкою. Зрозумівши, що до сусідок я приєднатися не зможу, пішла у самий кінець, де сидів Юра і всі інші з другого курсу. Дамелі поплескала по порожньому місці поруч з нею, де я і сіла, насолоджуючись атмосферою.

За вікном вже зникло сонце, а небо стало рожево-фіолетовим. Над обрієм з’явилася перша зірка. Автобус зупинився біля дорожнього кафе, у якого яскраво світилася вивіска. Я вийшла з автобуса вся розпашіла і з легкою втомою. Вітер викликав сироти на моїх руках та остудив червоне обличчя. Я потягнулася у різні сторони так, що аж хребет захрустів, як старе відро. Стейсі сказала, що не хоче нікуди йти, а краще подрімає, поки в автобусі тихо, і після цих слів накрилася пледом з головою.

Спочатку я відправилася до вбиральні, як і більшість. Увімкнувши холодну, я вимила руки і бризнула собі на обличчя. На вулиці було так приємно, що повертатися назад в автобус мені не хотілося. Забігши на заправку, я купила улюблені мармеладки і ще прохолодної води.

— Гей, крихітко, замерзнеш і будеш хворіти у номері, — з цими словами Даниїл накинув мені на плечі свою кофту, яка просякла табачним димом. Я обернулася до хлопця і посміхнулась.

— Яка турбота. Можеш палити, я скажу якщо когось побачу, — маровець швидко подякував і запалив цигарку.

— Чурівці вирішили влаштувати американський футбол у автобусі, я думав ми не доїдемо, — сказав хлопець і ми обоє засміялися.

— У нас спокійніше, — я вдягнула кофту і засунула руки у кишені.

— Ну не зовсім. Єсен вирішив фокус показати і перетворив маленьку комашку на здоровенну бджолу, — Юра закинув руку Даниїлу на плече. Друзі, ага, так. Навіть такі дружні жести в їх виконанні здаються геть з іншим підтекстом. — Стільки крику в автобусі наробив, що Лев думав хтось з вікна випав на ходу, — Даниїл засміявся дуже низько від диму цигарки.

Я глянула на автобус, звідки вийшов Влад.

— Юра, а хтось в автобусі залишився? — я швидко перевела погляд на хлопців.

— Еее… Наче нікого, — Хорсівець почухав шию. Значить Стейсі він не помітив. Зрозуміло. Я посміхнулася, наче приховувала велику таємницю, хоч так насправді і було.

— Нам ще довго? — біль у всьому тілі здавалася нестерпною, від сидіння моя дупа, здається, перетворилася на квадрат.

— Десь годин 6-7, — Даниїл викинув окурок. Ми з Юрою видихнули, втомлено закривши очі.

Я прокинулася близько 7, ми знову їхали. Десь об 11 вечора ми зупинилися на великій стоянці і всі три автобуси задрімали. Хоч і поза, у якій я заснула, не була зручною (вона скоріше була травмуюча) я довго і міцно проспала. Луки і поля потехеньку почали змінюватися на річки. Зовсім скоро ми прибудемо до Одеси. На сніданок знову була їжа з заправки й чай.

До готелю ми приїхали в обід, ще годину зайняло розселення. У кімнату нас селили по четверо. Номер був доволі великим і просторим: два двоповерхових ліжка, велика шафа з дзеркалом, маленька кухня відділена стінкою, ванна кімната і чудовий балкон з якого можна було побачити тонку стрічку моря. Ми були на якій лінії? 4?

Спочатку списки заселення були сплутані, тому я бігала з валізами вверх-вниз, поки ледь не впала з ніг. Та врешті-решт моїми сусідками виявилася — Стейсі (само-собою, ми стали такі нерозлучні, що здавалося ми вже приросли одна до одної), Соломія і Олександра. Чомусь, коли я побачила Сашу у кімнаті дурненько посміхнулась і кінчики пальців почало поколювати. Розібравши валізи, ми одразу лягли спати.

Прокинулися якраз вчасно, щоб побігти у душ і спуститися на вечерю. За столами було повно студентів Сирин. Тому було прийнято рішення, що на море ми підемо вже завтра, а сьогодні будемо відпочивати. Стейсі залишила нас ще посеред вечері скидаючись на втому, але коли я повернулася, то її в кімнаті не побачила. Соломія пішла на двір, бо побачила одного великого, сірого, пухнастого кота і побігла його підгодовувати. А Олександра… Схоже вона сіла біля чурівців і я не помітила її. Дивно.

Після вечері я вирішила, що в кімнаті сидіти я не хочу, а погода була чудова (окрім комарів). Тому я взяла сумку, книгу, яку закинула у валізу в самому кінці і кофтину, бо вітер біля моря буде холодним. Попередивши Аду, яку першою зустріла в коридорі, рушила на пляж.

Більшість магазинчиків були закриті. Крик чайок я почула, ще задовго до того як дійшла до моря. Атмосфера була такою заспокійливою, що захотілося спіймати її у банку і залишити на полиці біля ліжка, після повернення до академії. Я дістала телефон і сфотографувала захід сонця, що торкався дахів маленьких будівель. Як тільки асфальтова доріжка скінчилася, а попереду з’явився пісок, я скинула босоніжки і занурила ноги, у ще теплу, рінь. Я прикрила очі і посміхнулась. Підібравшись ближче до моря, де хвилі майже торкалися кінчиків моїх ніг, я розстелила свою кофту і приземлилася на неї.

Шурхіт сторінок, тихі викрики чайок й шепіт хвиль заколисував і я поринула у світ книг й власних роздумів. Сонце вже сховалося за обрій, та небо ще залишилося світлим. За спиною почулися тихі кроки, хтось насвистував мелодію. Я обернулася і побачила Сашу, яка повільно крокувала, тримаючи свої кросівки в одній руці, а іншу заховала у кишеню спортивних штанів.

— Привіт! — я помахала рукою, відкладаючи книгу.

— Помітила, що тебе немає в кімнаті і думала ти вже знайшла пригоди. — Саша коротко засміялася і зупинилася поруч зі мною. — Привіт. Насолоджуєшся заходом сонця?

Я поплескала по клаптику кофтини поруч зі мною.

— Так. Компанія втомила мене, — я відвела очі.

— О так, навіть у академії я стільки часу не проводила поруч із одногрупниками, — Чурівка сіла поруч зі мною. Я засміялася. У повітрі з’явилася довга пауза, яка була схожа на мед.

— Як тобі тут? — відкашлявшись, запитала дівчина.

— О… Мені подобається. Тут доволі атмосферно. Давно не відчувала такого спокою, — я нервово перебирала ручку від сумки. — А тобі? — яке безглузде питання. Я подумки закотила очі.

— Мені подобається, те що відбувається зараз, — наші погляди зустрілися і я зашарілася. — Не люблю шумні компанії. А з моїми чурівцями рідко можна почути тишу. І навіть якщо так, то ця тиша означає, що когось вбили. — Ми знову засміялися і тяжкість, що була у грудях повільно зникла. Не дивлячись на те, якими, іноді, грубими словами про них згадує дівчина, у її голосі чується якась любов до свого факультету і його учнів. Зелені очі чурівки набули золотих, теплих відтінків. Від чого її, і без того гарні очі, стали ще красивішими.

— Ти витріщаєшся на мене, — з широкою посмішкою сказала Саша. Я кліпнула і опустила очі.

— Вибач. У тебе просто дуже гарні очі… Кожного разу не можу насолодитися сотнями відтінків зеленого, — раптове одкровення змусило спалахнути мою кров. Ланіти Олександри порожевіли. Невже я змусила її зашарітися?

— Я маю сказати дякую, та боюсь цього буде замало, — дівчина нахилилася вперед і торкнулася губами моєї щоки. Мої очі напевно були, як блюдця.

Мій телефон задзвонив.

— Марія, не маю нічого проти того, що ти зараз на прогулянці, але твій куратор вирішив видати з себе батька і через 15 хвилин буде перевіряти усі кімнати, — Схоже Ада посміхалася.

— О, добре. Дякую, що попередили. Зараз буду, — я вимкнула слухавку. — Нам потрібно повернутися. Лев Костянтинович буде перевіряти кімнати. — я піднялася з місця і подала руку Саші. Дівчина піднялася, прийнявши мою допомогу. І ми опинилися близько одна до одної. Тілом пройшло тепло, від чого коліна трохи затремтіли. Я вдихнула повітря ротом, ледь чутно та схоже до легень воно не дійшло.

— Ти… Марія, можна тебе поцілувати? — Очі дівчини стрибали від моїх губ до очей. Я майже непомітно кивнула. Олександра повільно нахилилася ближче до мене, наче боялася, що я зараз передумаю і втечу. Її губи торкнулися моїх, немов пір’їнка і я прикрила очі, віддаючись моменту. Саша переплила наші пальці, поглиблюючи поцілунок. Я піддалася вперед, так що наші груди торкнулися. Вільна рука чурівки торкнулася мого карка і тілом пройшов дрож. Поцілунок нагадував солодку вату — такий же легкий і солодкий.

Ми повільно розірвали поцілунок. На губах Саші з’явилася легка посмішка, а очі стали ще ясніші. Ми дивилися одна на одну. Здавалося, що весь світ завмер і тільки хвилі були свідками.

Телефон знову задзвонив. Цього разу повідомлення від Ади Володимирівни .

“Якщо через 6 хвилин ти не будеш в номері чи хоча б на території готеля, мені відірвуть голову.”