#MoonChaiStory #ЛевАвінов #МаріяД'яченко #G #B
До церемонії залишилося декілька хвилин і я пішла у бік, де родина Лори і її чоловіка займали місця відповідно іменам, які були написані на табличках на кожному стільцю. Біля вівтаря стояв мікрофон. Я пройшла вздовж рядів, уважно читаючи імена на табличках.
—Любонько! – я обернулася на голос матері Лева. – Ходи до нас, твоє місце поруч із нами. Ти вже майже частина нашої сім'ї.-- я була готова закричати, що все це неправда, розвернутися і втекти. Але я не могла собі дозволити зіпсувати всім вечір і щасливу мить, а Лорі весілля. Тому я глибоко вдихнула, вчіпила на обличчя посмішку і пішла у перший ряд. Посмішки батьків Лори і Лева були такі теплі.
–Сідай. – батько Лева вказав на місце поруч із собою і я звернула увагу на табличку поруч із своїм місцем. “Лев” на що я сподівалася, якщо ми граємо пару?
–А де Лев? – мати Лева глянула на мене, шукаючи якісь ознаки моїх емоцій, які б допомогли їй зрозуміти чи точно у нас все гаразд?
–О, він пішов до вбиральні. Напевно зустрів когось. – я посміхнулась і сіла на місце, поклавши ногу на ногу. Батьки Лева говорили між собою, іноді залучаючи мене до розмови, але я сиділа і дивилася перед собою, рахуючи хвилини, щоб ці дві години минули швидко.
За тим, як швидко гості займали свої місця, я зрозуміла, що церемонія от-от почнеться. А Лев схоже дійсно вирішив викликати собі таксі і поїхати до академії. Його не те, що немає, його навіть на горизонті не видно.
–Піду, гляну де Лев. – промовила я і піднялася з місця. Не встигла я ступити і двох кроків, як Лев з'явився в проході. Він виглядав дуже злим, хоч і намагався посміхатися. Я рушила йому назустріч, бо якби я сіла на своє місце це б виглядало дивним. Ми зустрілися на пів дорозі і я піднялася на кінчиках пальців, щоб поцілувати його в щоку.
–Ми сидимо поруч з твоїми батьками. – прошепотіла я.
–Добре, це лише на церемонії. – він заправив пасмо волосся мені за вухо. І не дивлячись на нашу недавню перепалку, у животі все приємно скрутилось.
Пролунала музика, яка свідчила про те, що скоро вийде наречений і зовсім скоро наречена. Лев взяв мене за руку і ми, майже біжучи, всілися на свої місця. Він не пустив мою руку, а навпаки поклав наші переплетені руки собі на стегно. Біля вівтаря з'явилися священик і наречений. І в мене відвисла щелепа.
–Твоїм зятем буде Алан? – я бігла очима то до Лева, то до Алана в костюмі. Кого-кого, а його я точно не думала, що побачу тут, та ще й у ролі нареченого. Алан здавався повною протилежністю Лори.
–Ти його знаєш? – Лев глянув на мене.
–Так, він змусив мене битися із нічницею на першому курсі. – обличчя Лева треба було бачити.
–Що відбувається в академії.
—Мене цікавить інше, що буде відбуватися у вашій сім'ї. – я тихо засміялася.
Алан нервував. Напевно вперше на моїй пам'яті. Він нервово грався із своїм рукавом піджака. Це якось так розчулило мене, що я всміхнулась. За мить з'явилася маленька дівчинка у ніжно рожевій сукні із обручем на голові, і кошиком у руках. Вона сипала пелюстки і широко посміхалась. Позаду почулися звуки захвато і щось схоже на сльози. Всі обернулися і побачили Лору. На ній була весільна сукня із акуратним вирізом нижче грудей, з довгими рукавами, що розходилися фатіном і квітами ближче до долонь. Сукня повністю прикривала ноги Лори і буквально лилася слідом за нею, по доріжці із пелюстків. Мама Лева і Лори почала плакати і витирати очі білосніжною хустинкою. Лев затамував подих, коли Лора проходила повз нас. А Алан… Схоже він пустив одну скупу чоловічу сльозу. На його суворому обличчі була посмішка, в очах неймовірна кількість кохання і захвату. Здається, він перестав помічати усіх гостей, для нього існувала лише вона. Його дружина і жінка задля якої він був готовий поставити весь світ на коліна.
По моїй щоці пробігла гаряча сльоза.
Лора і Алан опинилися лицем до лиця. Вони були щасливі. Лора протягнула руку до обличчя Алана і щось йому прошепотіла, так що навіть ми, сидячи за два метри від них, не почули цього.
Чужі пальці змахнули сльози з мого обличчя. Я навіть трохи злякалась.
–Пробач, я не хотів тебе налякати. – Лев ледь-ледь посміхнувся. В його очах зібралися сльози.
–Все гаразд. – я посміхнулась і витягнула хустинку із своєї сумочки.
Пролунав жіночий голос і церемонія розпочалася. Спочатку були промови закоханих, потім клятви і вони нарешті одягнули каблучки. Весь цей час я шморгала носам, з надією, що втримаю сльози. Але вони невпинно йшли, навіть коли я сміялась. Не була я до такого готова.
І ось Лора і Алан цілуються, всі усміхненні і безмежно щасливі за них, плескають у долоні і кричать гірко. Я раптом так все різко відчула. Я сиджу на чужому весіллі, повна незнайомка для оточуючих і навіть для Лева я не більше, ніж проходимка, розділяю їхню щасливу мить, а через лічені хвилини зникну назавжди з їхнього життя. Напевно я накручую себе і все не так трагічно, яким мені здається, але ауч!
***
Гуляння розпочалося. Всі вітали подружжя і підходили, щоб сказати декілька слів. Я помітила, що Лорі швидко набридли одні й ті самі слова. Я вийшла з-за столу і пішла до нареченої, що вже втомлено посміхалася гостям.
–Дозвольте, я її у вас вкраду на деякий час. – я мило посміхнулася парі, що вже була готова сказати “Щастя, радості, здоровля”. Лора мені вдячно посміхнулась.
–Звичайно. У нас ще цілий вечір буде. – ці слова її не вразили. Алан уважно дивився на мене і через декілька секунд від нарешті мене впізнав.
–Ти. – сухо промовив він, примружуючи очі.
–Я. – підтвердила я і взяла Лору під руку.
–Якого ти робиш на моєму весіллі?
–Так ви знайомі? – Лора глянула на нареченого.
–Віддалено. – Мені хотілося сказати, що цей емо-бой ледь не вбив мене, але я тактовно промовчала.
–Я тепер твоя невістка чи хто там. Не важливо. Мені треба обговорити дещо із твоєю дружиною. Сядь, розслабвся, поїж. Твоє весілля –відривайся на повну! – я швидко посміхнулася і потягнула Лору за собою, пропускаючи повз вуха лайку Алана.
–Сподіваюсь, ти не проти. Клянусь, я разів 34 чула “Щастя і здоров'я”. – пробубоніла я, оминаючи гостей і крокуючи до будинку.
–Взагалі-то більше, але так. Я думала вони швидко закінчаться, а вони все підходили і підходили.
Ми зайшли у будинок і одразу піднялися на другий поверх.
—Хочу вже зняти ці туфлі і сукню. Це дуже гарно, але дуже втомлює. – простогнала Лора і відкрила кімнату у якій збиралася.
–Ця сукня відпад. Я в неї закохана. – я плюхнулась на ліжко і витягнула ноги, потягуючись.
–Дякую! Я довго не могла визначитися, але потім побачила цю у інстаграмі, і варіанти відпали самі по собі. – вона посміхнулась. – Допоможи, будь ласка, із застібкою. – я піднялася і обережно розстібнула сукню ззаду. Тканина була такою приємною. Напевно ця сукня коштує чимало.
Лора, притримуючи сукню попереду, пішла до холодильника і дістала пляшку.
–Є біле сухе, будеш? – вона поставила пляшку на стіл, на якому була розкладена косметика.
–Звичайно. – я посміхнулась і взялася, щоб відкрити його.
–Візьми фужери в шафі. – Лора зайшла за ширму і скинула сукню. –То ви знайомі з Аланом? – я бачила її очі, що допитливо визирали з-за ширми.
–Ага. Я була на першому курсі, він на останньому. Декілька разів пересікалися. Виконували завдання для Ади. – я налила вино у фужери, які були для шампанського, але, зважаючи на пусті пляшки з під ігристого, було зрозуміло, що дружки і фотограф вже в гарному настрої.--Я не пам'ятаю, щоб бачила тебе десь у коридорах.
–Я тоді трохи по іншому виглядала, ну і не дуже любила швендятися коридорами без нагоди. – Лора вийшла до мене у простій білій майже прозорій сукні, із зав'язками на плечах. Вона взяла один із фужерів і зробила ковток. – Я на зло батькам пофарбувала волосся у чорний колір. Лев тоді поїхав до Америки і мені було доволі важко. Не скажу, що з ним просто, але без нього батьки стали якимось невблаганними. Але цей етап позаду і нарешті наша сім'я знову разом. – Лора посміхнулась. –То… як тобі мій брат?
Я зробила великий ковток вина і стисла губи.
–Мені хочеться прибити його. – вона пирхнула зі сміху і сіла на ліжко, ледь не виливши на себе вино. – Я дізналася про те, що буду на твоєму весіллі за годину до того, як ми приїхали. Він вирішив сказати це мені в останню мить, бо боявся, що я не погоджусь!
–А ти б погодилась?
–Ні, звичайно! Але все одно не приємно. – я наморщила носа.
–Знаєш, мені здається ти йому сподобалась.
–Ні, я так не вважаю. – обурилась я. – Він наче спеціально намагається мене торкнутися, щоб змусити злитися. Йому смішно з цього.
–Але я бачила, як він дивився на тебе сьогодні. Ну, я не сильно на вас витріщалася, але іноді ловила ці моменти.
–Лора, ми граємо закоханих і ця вистава напевно дуже важлива для нього, раз він аж настільки професійно вдає кохання. – І мені б дуже хотілося вірити у те, що це все насправді і він дивиться на мене тому, що я йому подобаюсь, а не тому, що він повинен на мене так дивитися.
–Гаразд. Не буду лізти не у свою справу. – я їй вдячно посміхнулась. – Ти бачила як смішно мій дядько зашпоркнувся за сукню сестри Алана? – я ледь не пирхнула вином.
***
Ми багато говорили і трохи пили, та потім до Лори подзвонив Алан і сказав, що думав, наче вона втекла з власного весілля. Тож щоб панічка Алана не здійнялася до рівня “мама квочка” ми повернулися до гостей.
–О, я думав ти поїхала. – наше перешіптування про гостей перебив Лев, трохи кошлатий і можливо навіть знервований.
–Чому? – я насупилася. –Хочеш мене здихатися? – він закотив очі.
–Ні. Дві обіцяних години минули ще годину тому. А ти безслідно зникла. – ого, я навіть не помітила, як швидко минув час.
–О. Так ти їдеш? – Лора сказала це якось засмучено. Оце підстава. Мої очі блукали від Лори до Лева і навпаки.
–Якщо ти ще не планував їхати, то я б хотіла залишитися. Ще на трохи. – спокійно промовила я. Лора заплескала в долоні.
–Чудово! Я побіжу до Алана, бо якось вже й не гарно втікати з власного весілля. – вона трохи помовчала і потім додала, –Впринципі, це моє весілля, що хочу те й роблю! – після цих слів вона підмигнула нам і побігла до свого чоловіка.
Я переступила з ноги на ногу.
–Ти виглядаєш засмученою. І трошечки п'яною. – Лев невпевнено посміхнувся і взяв мене за руку.
–Просто.. мені так подобається Лора і мене засмучує той факт, що після сьогоднішнього вечора я навряд чи її побачу. Якийсь відсоток є, але він критично малий. – схоже біле сухе розв'язало мені язика.
Лев тихо засміявся і ступив крок мені на зустріч. Його руки обійняли мене за плечі притулили до нього.
–Моя люба, Маріє. Лора буде приїздити до академії, а ви завжди можете обмінятися контактами.
–Але це буде дуже дивно для твоїх батьків.
–Ви можете залишитися в хороших стосунках.
–Навряд. Я чужинка для них, як і для тебе. Ну для тебе звичайно менше, бо я ще досі твоя студентка. – я кволо посміхнулася і обійняла його за талію.
–Занадто багато поганого настрою для такого гуляння. – пробубонів Лев із нотками веселощів. –Сьогодні ми ще досі зустрічаємося, що буде завтра невідомо. – я підняла на нього очі. Від осіннього проміння його очі були схожі на пожовтіле листя.
–Сьогодні я безтями закохана у тебе. – промовила я і посміхнулася.
Сівши за стіл, я зрозуміла, що весь цей час була дуже голодною. А батьки Лева весь час підкладали мені щось у тарілку, хоч сиділи доволі далеко від нас. Я познайомилася із друзями Алана і Лори, та їх імен не запам'ятала. Ми голосно сміялися поки денне світло змінювалося на вечірні зорі. Танцпол не міг ніяк остигнути,а я вже не відчувала ніг. Я танцювала разом із дядьком Алана, потім із братом Лева і так по колу. Я напевно була червона як рак, але така щаслива. Я забулася у сьогоднішньому вечері. Ведучий оголосив танець молодят і гості сіли за стіл. Я швиденько осушила свій бокал і щиро посміялася із жарта хлопця, що сидів навпроти. Вже не пам'ятаю хто він. Я скинула піджак і повісила його на спинку стільця, перехопивши погляд Лева.
–Що? – запитала я.
–Милуюся тобою. – промовив він і його погляд потеплішав. Я всміхнулась і залунала повільна музика. Це не була складна композиція із вертінням і підняттям нареченої –Лора і Алан, обійнявшись, просто крокували у такт музиці, притулившись один до одного чолом.
Я підвинула стілець трохи ближче до Лева і поклала голову йому на плече. Осінній вітер торкнувся моєї оголеної спини, викликаючи мурашки. Рука Лева опинилася у мене на коліні, погладжючи втомлену ногу. Я піддалася моменту і заплющила очі.
Наші веселощі не вчухали до самісінького ранку, коли із сотні гостей залишилося близько двадцяти ми продовжували святкувати весілля Алана і Лори. Так спокійно я давно не почувалася. На згадку про це гуляння у мене залишуться декілька розмитих фото на телефоні і кілька професійних фото, які робив фотограф. І весь час як ми із Левом опинялися в його об'єктиві, мені здавалося, що ми не вдаємо кохання, а демонструємо його.
Алкоголь дивна штука – комусь затуманює погляд, а комусь оголює душу. Головне ним не зловживати, бо буде погано. Як мені вранці наступного дня. Але зараз я стою у піджаку Лева, тримаючись за нього і прощаюсь із всіма. Ранкове повітря пробирає до кісток і змушує приходити до тями, забуваючи щирий сміх ночі.