І це не про ніжність. Розділ 6

#MoonChaiStory #ЛевАвінов #МаріяД'яченко #G #B

Лев.

Мій сон був тривожним. Не так тривожним, як я цілу ніч крутився, бо не міг заснути. Відверто кажучи, це мене сильно бентежило. Завтрашній день мав бути насиченим, починається підготовка до зимових екзаменів, наради і я мав зібрати курс, щоб повідомити, що на зимових канікулах я б хотів кудись з ними поїхати. А, ну й ще чергування. 

Остання думка нагадала про чергування з Марією. І програючи кожен із допустимих сценаріїв у моїй голові, я розумів, те що ми робимо не є правильним. У стінах академії це ніяк неправильно. Рано чи пізно нашим стосункам настане кінець, і він ніяк не буде щасливим. Я втрачаю пильність поруч з нею і ходжу по гострому лезу. Роман Ісаакович, хай йому грець, наче якийсь маньяк переслідує мене. Він винюхує, питає, шукає… Якщо йому так кортіло стати куратором, чому не його обрав Асгайр? Значить, він не такий ідеальний, яким намагається здаватися. 

Я почав себе накручувати, що ми могли залишити якусь дрібницю у архіві, через яку нас обов’язково викриють. Та я повернувся туди наступного ранку і ще раз все перевірив. Там нічого не було. Я знав це, але ці думки не відступали. 

– Гей, чий підручник? – я підняв книгу і глянув у бік дверей, звідки висипалися учні. 

На моє питання навіть ніхто не обернувся. Я прикрив очі і кинув підручник собі на стіл. Сьогодні усе йде по дупі. Мій телефон задзижчав в кишені. На екрані я побачив ім’я Ади і одразу глянув на годинник. 

–Срана нарада. Їбан… Так, Адо? – я схопив папку і той триклятий підручник впав на підлогу, перекинувши за собою стаканчик із ручками. – Та їбать його в рот. – вилаявся я і закрив за собою двері.

–Я так розумію, ти дуже щасливий. – Ада схоже палила. Якби вона зараз мені запропонувала цигарку я б не відмовився. – Давай швидше рухай поршнями, вони без тебе починати не хочуть.

Я закотив очі, оминаючи групки студентів, що схоже нікуди не поспішали.

Віддихуючись від бігу по сходах і коридорах, я постукав і одразу відкрив двері до кабінету ректора.

– А ось і Лев Костянтинович. – Асгайр сів у своє крісло і всі колеги дивилися на мене.

– Вибачте, що запізнився і всіх вас затримав. Пояснював студенту тему. – Я швидко посміхнувся і знайшов собі місце біля стіни, поруч з Адою і Валентином.

– Ми все розуміємо. Студенти важливіше всього. – З посмішкою сказав Роман Ісаакович. Я відвів погляд, намагаючись не скривитися.  Може у Даниїла є пара, якихось ідіотських жартів для цього покидька.

– Тож, коли всі вже зібрані, пропоную почати. Інформації не так багато, але вона доволі важлива. – Асгайр Адамович поправив рукава свого пальто. – Успішність наших студентів значно зменшилася. Вона не те, що незадовільна, вона жахлива. З опитування, яке влаштував наш організатор, – ректор вказав на Даниїла, якого я тільки зараз помітив, – учні відчувають вигорання і сильну втому. А особливо, це стосується випускників. Тому, мною було прийняте рішення трохи полегшити екзамени абсолютно з усіх предметів, – вгадайте, хто невдоволено пирхнув? Ніколи в житті не повірите, Роман Ісаакович! – але, якщо навіть з цією умовою більшість студентів не складуть іспити на 180 балів і вище, канікули почнуться на два тижні пізніше. Тобто студенти будуть відпочивати не півтора місяці, як завжди, а лише місяць. – В кабінеті ректора повисла тиша. – Ну, в принципі це все, що я хотів вам сказати. А, Лев Костянтинович із учнями свого факультету будуть їхати на зимові канікули кудись відпочивати. Я цю ідею одразу підтримав, тому шановні колеги, якщо ви теж хочете потішити ваших академічних дітей поїздкою можете сміливо її влаштовувати. Тепер це точно все. Можете бути вільними. Гарного дня. – Всі почали прощатися і виходити з кабінету, обговорюючи те, що сказав ректор стосовно екзаменів. Хтось був невдоволений, хтось навпаки. Виходячи, я почув, як Роман почав розмову:

– Асгайре Адамовичу, у мене є до вас розмова, яка стосується студентів. А якщо бути точним, то…

– То куди ви поїдете? – Даниїл закрив двері у кабінет і пришвартувався поруч.

– Ще не знаю. Хочу запропонувати студентам самим обрати. А ти що, хочеш з нами? – я глянув на нього. Його посмішка була така яскрава.

– Ну якщо ви наполягаєте…

– Ти буквально нав’язався. – обурився я і пирхнув.

– Наглість друге щастя! 

Марія.

– Як я хочу спати… – я гепнулася на ліжко після того, як скінчилося чергування. 

Стейсі поправила пасмо волосся, що вивільнилося із гульки на її голові.

– Я можу допомогти із домашкою. – Вона сперлась на руку і дивилася на мене, сидячи на стільці.

– Допоможи мені безболісно померти… – простогнала я і скинула сумку з ліжка. Через кількість підручників в ній вона дуже голосно гепнулась об підлогу, та так, що напевно навіть комендантка підстрибнула, відірвавшись від перегляду “Кохана, ми вбиваємо дітей”.

– Скажеш же таке. Нам Агнета Емілівна казала, що іспити цього року будуть трохи легші. Так Асгайр сказав сьогодні на нараді. О, а ще, бачила сьогодні Даниїла. Він аж світився від радості, – я заплющила очі, відчуваючи, як втома закутує мене у ковдру сну, – сказав, що поїде з вами кудись на зимові канікули. До речі, куди їдете? 

Я повернулася до Стейсі обличчям.

– Я тільки що дізналася, що ми взагалі кудись їдемо…

– Так ви ж наче чергували з Левом. Я думала він тобі сказав. – Стейсі насупилася, не до кінця розуміючи ситуацію.

– Так він ж наче не зобов’язаний мені щось розповідати про свої плани. – я піднялася з ліжка, на ходу роздягаючись, щоб одягнутися у домашнє. – Ми просто куратор і студентка.

– Ніколи не бачила, щоб просто куратор і студентка тра..

– Стейсі! – фиркнула я, кидаючись у подругу домашнім капцем.

– Ні, це дійсно дивно. Типу ви трахаєтеся, щоб задовольнити свої потреби і не хочете шукати іншого партнера чи партнерку, чи ви трахаєтеся, бо подобаєтеся одне одному? – Стейсі кинула капець назад. – Що між вами? Ви друзі? Чи ви студентка з куратором? 

Я завмерла, осмислюючи сказані нею слова.

“Хто ми?”

– Я не знаю.. – відповіла я. Стейсі виглядала так, наче жалкувала про сказане, або я виглядала як загублене кошеня.

– Ох, дорогенька, мені не треба було цього казати.. – вона піднялася і підійшла до мене, заключаючи в обійми.

Мені треба було почути ці слова. Я втратила той момент, коли перестала уявляти своє майбутнє без Лева. Тепер у всіх моїх планах був він. Ба більше, я почала уявляти наше спільне життя не лише як “секс і нічого більше”. Я уявляла спільні вечори, наші побачення і ще багато чого, про що б не мала думати, якби… якби не закохалася. Від розуміння цього, тілом прийшли сироти і мене немов книгою по голові вгріли. 

–По-моєму, до когось з нас дзвонять. – Стейсі відпустила мене і підійшла до столу, на якому лежав її телефон. – Не мій. 

–Дідько. Я запізнююсь на збори. – Я швидко стягнула з себе решту одягу, в якому пробула цілий день і натягнула спортивний костюм. 

У кабінеті з Історії Магії сиділа більшість студентів, але куратора ще не було. Я всілася у компанії Стефанії, не дуже уважно стежачи за розмовою.

–Блін, я, здається, забула підручник у Романа Ісааковича. – сказала одна із подруг Стефи. – Як її тепер повернути?

–Піти й забрати. – сухо констатувала я. По-моєму, я також книгу не забрала. От же ж лайно. – Попросимо Лева Костянтиновича взяти ключі і підемо після зборів. 

Згадай гі.. Одним словом промовка про вовка.

Лев увійшов до кабінету і виглядав дуже втомленим. Під окулярами ледь помітні мішки, а в очах не має того вогника вічної енергії. Схоже йому було не краще, ніж мені.

– Із позитивних новин, – почав Лев, не чекаючи, поки всі звернуть на нього увагу, – екзамени стали легшими з усіх предметів. – Студенти почали радісно плескати в долоні. – Але якщо не здасте екзамени на 180 і більше, замість відпочинку на канікулах будете вчитися. І я не жартую. Особливо випускники. – ми на секунду зустрілися поглядами. – Наступне, я пропоную поїхати відпочивати кудись групою. Я їду з вами. Ви кажете місце і ми голосуємо так чи ні. Це добровільно, тому не треба вигадувати дурниці. Тож пропозиції. – Від контрасту інформації всі замовкли, переварюючи інформацію.

– Поїхали в Київ. – всі обернулися на студента.

–Мені, звичайно, грошей не шкода, але зимою у столиці у тебе за твої ж власні труси просять як мінімум тисячу. – студенти розділилися на команди, активно висуваючи аргументи. 

Пошук відпочинку зайняв найбільше часу. Ми вирішили, щоб далеко не їхати будемо шукати щось поруч із академією. 

– Ну тоді давайте у Мукачево? Не Буковель звичайно, але теж нічого. – Стефанія пожала плечами. Студенти знову почали дискусію.

– Так стоп. – Лев ляснув у долоні. – Хто за Мукачево, підніміть руки. – Лев порахував підняті руки. – Окей, тепер ті хто не хочуть їхати в Мукачево? Ага. Більшість за Мукачево. Тому, здайте екзамени з першого разу і пакуємо валізи на відпочинок. Всі питання будемо обговорювати ближче до канікул. На цьому все. На добраніч. – Учні почали виходити з кабінету, а я разом із ще однією студенткою підійшли до Лева Костянтиновича.

– Леве Костянтиновичу, нам потрібна Ваша допомога. – Вона так віями затріпотіла, що я думала зараз злетить і як довбанеться об стелю. Але ні, стоїть шкіриться поруч. 

Та Лев наче й не помічав, складаючи речі на столі.

– Ми з Д’яченко книги забули у Романа Ісааковича, треба забрати.

– Завтра заберете. – сухо сказав Лев, виходячи із кабінету, а ми за ним слідом.

– Завтра ніяк. – встрягла я в розмову. – У нас з ним завтра пара. Треба підготуватися. Цей чорт сказав, що якщо не будемо працювати на парах, буде валити на екзамені. Він і так валити буде, але з “плюсами” на парах хоч не так сильно. – Лев зупинився і видихнув, відкинувши голову назад. 

– Як ви мені дорогі… Зараз прийду. — він пішов, а коридор заповнився тишою. Раптом однокурсниця подала голос.

– Як думаєш у нього хтось є? – вона кивнула у бік, де зник Лев.

Недовго думаючи, я випалила:

– Так. – Вона витріщилася на мене, як баран на нові ворота. – Глянь на нього, такі як він самі бути не можуть. 

Вона голосно і сумно видихнула.

– Так, і правда. Дарма я сподівалась.

– Ага.- Я намагалася теж зробити свій голос таким ж зажуреним, як у неї, але не сильно вдалось.

Лев повернувся з ключами. Ми увійшли до пустого і темного кабінету Романа. Наші книги лежали на його столі.

Я розгорнула свої підручники і дістала зошит. Таке відчуття, наче професори показилися із цією домашкою. Відкривши пенал, я зрозуміла, що чогось не вистачає. Він виглядав пустішим, ніж зазвичай. Записка Лева. Точно, я зберігала її у пеналі. Але її там не було. На чергуванні я покалала цю записку замість закладинки у якусь книгу. Так, яку я книгу брала останню в руки тоді, не враховуючи той альбом з архіву… На очі одразу натрапила книга із Світлої Магії.

Я схопила її, гортаючи сторінки.

Там не має її.

Але я її 100% туди клала.

Я перевернула книгу догори дригом і почала трясти. 

З неї нічого не випало.

Іншого варіанту не було. Я її загубила. Це якщо пощастить. Найгіршим варіантом може бути те, що Роман її забрав.

– Твою мать.. - я осіла на стільці, прикриваючи рот тремтячою рукою.