Лиш для двох

#MCSЛіс #SherlockTV #Станіслав_Ворон #Станіслав #Ворон #Б #Міні #драма #смерть_основного_персонажа #сонгфік #songfic #закінчений

«Джинні була пружиною, натягнутою до сонця...»

Повернутися до рідного міста після війни... Життя ніби стає зовсім іншим. Незвичним. Занадто повільним, занадто... безпечним.

Я був військовим медиком, добровольцем в Україні. Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, я недовго думав. Я був там, у родичів, коли все почалося. І тоді я зрозумів, що маю робити. Моя покійна мама пишалася б мною... Я сподіваюся.

«Джинні була жоржиною на батьковому віконці... Сміялася, ховалася під зорі...»

Батько помер, коли я був на фронті, тож я залишився один. Повернувся до пустої квартирки на околиці Лондона, згадуючи своє ніби минуле життя. Я навіть відчував, немов повернувся туди, на кілька років назад. Коли і батьки були живі, і ми були щасливі... Але біль у нозі нагадував мені про те, що це лиш мої мрії.

Я хотів повернутися до великого міста, проте зняти житло в Лондоні було проблематично. Особливо не маючи постійного заробітку. Але мені пощастило зустріти старого друга, чий знайомий якраз шукав собі співмешканця.

«Вона не з тих вічнозелених малих, що знатимуть життя, ще знатимуть життя...»

Я зайшов до лабораторії, де вперше зустрів його. Цей чоловік здався мені дивним з першого погляду: коротке чорне волосся прикривало сірі очі, а вираз обличчя виражав абсолютний спокій. Він кинув на мене короткий погляд, відриваючись від мікроскопа, коли я зайшов. За кілька секунд послідувало питання:

— Україна?

Навички чоловіка мене вразили. Як він пояснив пізніше, він по телефону й поставі зрозумів, що я був військовим лікарем. Також йому легко вдалося дізнатися, що мій друг привів до нього нового ймовірного сусіда. Тож, двохвилинна розмова, яка була схожа більше на монолог Шерлока, стала початком нашого спільного проживання на Бейкер-стріт 221Б.

Вже наступного дня я заселився до квартири разом із цим таємничо спостережливим Шерлоком на прізвисько Ворон. І це стало стартом шаленого темпу життя із "консультуючим детективом", який просто помішаний на розслідуваннях. Я й не помітив, як став його супутником.

Як і не помітив, що Ворон став невід'ємною частиною мого життя, що він став цим моїм життям. Його божевільні витівки під час розслідування, його жахлива гра на скрипці — це все стало частиною мене. І цей азарт, що горів у його очах, передався мені. Це стало нашим спільним наркотиком. Я б збрехав, якщо сказав, що не чекав на Лестрейда кожного разу, як краєм вуха чув про резонансну справу.

«По землі ходила та в море не спускалася...»

Та мені було страшно кожного разу, коли я вчергове супроводжував Ворона в його розслідуваннях. Я був його напарником не тому, що мав особливу симпатію. Я просто сумував за війною. Вона немов поглинула мене, і я назавжди залишився там. На нулі, у морях крові, болю й смерті... І я хотів відчувати це ще раз, і ще, і ще... Допоки моє власне життя не обірветься. Це змушувало відчувати себе живим. І я хотів такого "звичайного", яке було в інших: робота в офісі, вечірки з друзями та вечірній перегляд фільму разом із домашнім улюбленцем. Але я не наважувався перейти цю межу між війною й мирним життям, назавжди залишившись на їхньому перетині.

«Люди ніби чули, але не прокидалися...»

Я продовжував відвідувати психотерапевта. Нога не давала мені спокою. Іноді біль був настільки нестерпним, що я не спав ночами. Невже психосоматика здатна на таке?

Психотерапевт був тією ниточкою, що ще пов'язувала мене із мирним життям. Сеанси змушували мене пригадувати війну, але я відчував її такою далекою. Я хотів звільнитися від неї, та замість цього знайшов інший наркотик. Наркотик, який мені міг дати тільки Шерлок Голмс.

«Відповідь шукала, коли мовчали голоси...»

Я вбив людину заради нього. Вперше за багато місяців я побачив смерть на власні очі. Бачив, як людина робить свій останній подих. І це я забрав життя цієї людини. Заради Ворона. Злякався за нього, бо той чоловік був злочинцем, та чи справді я мав вбивати його?

Чи я просто сумував за запахом смерті?...

Станíславе Вотсон, ким же ти був насправді? Героєм війни чи звичайним божевільним, що засумував за смертю?

Намагаючись прийти до спокійного життя, я все більше прив'язувався до Ворона. Все більше звикав до темпу його існування, став писати про нього у своєму блозі. І з ним я втратив останню надію на спокійне цивільне життя. Навколо мене були смерті, змови й загадки. І я любив це. Я любив це разом із Вороном. Із цим божевільним детективом і його жахливою грою на скрипці. З ексцентричною поведінкою і чиїмись очима в холодильнику. Це стало рідним, стало моїм пристанищем.

«Вона цвіла, вона вже готова була з головою в небуття — пірнати у життя, але море лиш для двох...»

Я вірив, що мені пощастило знайти такого божевільного, як Ворон. Такого до біса самозакоханого високорозвиненого соціопата. Але мого друга. Людину, заради якої я і у вогонь, і у воду. Заради якої я колись вбив.

Та він лише гнався за цікавим супротивником — Моріарті. Він грався з ним у гру, в якій сподівався перемогти. Та програв, знищивши вщент не тільки себе. Але й мене...

Ворон скоїв самогубство на моїх очах.

Я втратив свого єдиного друга.

Я втратив своє життя.

Я втратив усе.

Його.

«Лиш для двох...»

І от, пускаючи сльози над його могилою, я зрозумів: я й не хотів того адреналіну. Я не хотів цих пригод і розслідувань. Я хотів Шерлока Голмса. Хотів бути поряд зі своїм єдиним другом. З його жахливою грою на скрипці. З його ексцентричною поведінкою. З його банкою із законсервованими очима.

І я назавжди втратив це. Я залишився один зі своїм болем, зі своїми спогадами про війну і з цим мирним життям. Просто доктор Вотсон..

«Дивилася в море, згортаючи паруси...»