Маршрут. Розділ 1

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Єрем #Ярослав #укрреал #Драма #Hurt/Comfort #В #M #подорожавтостопом #ВПроцесіНаписання

_________________________

_________________________

Історії

Ярослав вистрибує з машини як тільки вони зупиняються. Дістає, як би сказав його батько "лопатку" у прозорому трохи пошарпаному чохлі. А під ним - все, що тільки можна. Якісь чеки, папірці, ланцюжки, марки й видруковані фото. Вмикає телефон, на світлому фоні шпалер цифри, 13:07, 10 червня. Та ще було пару повідомлень котрі той поки не відкривав. Не варті його уваги. На обличчі гримаса здивування, поки він відкриває подарунок від водія.

— Виявляється ми так довго їхали! А я і не помітив! - він повертається до Єрема, що вже перераховував гроші у своїх руках.

Водій підіймає погляд на хлопця, та знову опускає на гроші.

— Коли є чим зайнятись час швидко йде. - зовсім холодно відповідає "блуд", поки Ярослав знову підтискає губи. Всю дорогу він дивився у вікно і деколи говорив.

— Так, я був дуже зайнятий - все ж говорить Ярослав, та кусає бутерброд. – смачно - мимрить він, хлопець завжди любив домашню їжу, чи щось таке просте й швидке. Та по іронії він часто такого не їв. Батько і матір завжди щось замовляли, а коли були поруч контролювали його харчування, аби не брав "каки до рота", його воля була з друзями.

— Це просто канапка

— Тому і смачно!

Єрем сміється, а потім кидає швидке "я скоро" хлопцю.

Ярослав глянув на нього, а потім знову опустив погляд до їжі. Вже зовсім скоро від минулого бутерброда і сліду не лишилось, хіба що брудні пальці, котрі також були без краплі жалю облизані.

Потім.

Потім він декілька раз обіг фуру оглядаючи її у пошуках хоч якихось знаків чи написів компанії чий товар розвозить цей чоловік, та нічого не знайшов. Єдиний вихід - питати особисто. Тільки от сором брав гору.

Єрем вже направлявся до нього, точніше, до бака машини наче і не помічаючи хлопця.

— І часто так треба заливати? - він глянув на те, що було під ногами водія. Декілька великих, ні, величезних каністр.

— Ні, об'єм бака великий. Але адже у мене довгі поїздки.. - він швидко перевів погляд на Ярослава, чию маківку нагрівало сонце, а сам хлопець мружився у спробах хоч щось побачити. – думаю, зрозуміло, тож не буду пояснювати.

Єрем зняв кепку, звільняючи лійку від руки, що підтримувала її весь час. Волосся попри очікування - сальне. Всю красу цього блиску від жиру прикривала вищезгадана кепка "кепкую".

— "довго в дорозі" - перша думка, що спала йому на думку. – "ну бляха логічно, він же далекобійник"

Єрем бере та одягає кепку на Ярослава. Той зніяковіло дивитися, зазирає, в очі водія, що вже сконцентровано переливали другу каністру до бака.

— Зараз ще голову напече, відкачувати я не буду. Коли будемо в салоні, то віддаш - звучало так, неначе інструкція.

Все ще здивований Ярослав махає головою. За такий короткий час сонячний удар він би не отримав. На його думку. Тож хлопець вирішив вважати це просто милою дією зі сторони водія.

— "Симпатичний, милий, не психопат, чи якийсь збоченець. Так ще видно і турботливий, і їсти дав і кепку. Я однозначно виграв у лотерею!"

Ярослав позіхнув. Старався прикрити рота як тільки міг, але вже уявляв себе змією, що розкрила свою пащеку аби проковтнути яйце.

— "Кроулі, Кроулі... "

— Спати хочу, - пробурмотів собі під носа - Гей, Єреме, можна я трохи подрімаю у машині?

Водій майже одразу звернув свою увагу на хлопця. Подумав трохи, постояв перервавши свої інші дії. Махнув головою.

— Ні, не можна. - а далі спостерігав за тим як обличчя Ярослава повільно змінюється - Жартую, там опусти крісло, аби було зручніше.

Як тільки відійшов від шоку хлопець кивнув, та швидко заскочив у салон фури. Почав шукати хоч щось на що можна було натиснути чи потягнути, аби опустити сидіння. Натомість знайшов молоток, що весь час виявляється валявся у нього під ногами.

— Єреме!!

— Га?

— Тут молоток! - він спробував його підійняти. А після і зовсім висунув за межі салону аби показати водію.

— Я знаю, поклади мені під ноги.

— А навіщо він?

— Навіщо, навіщо. Деколи машина ламається, треба щось робити. Інші інструменти у валізі.

— Може мені треба покласти молоток туди ж?

— Ні.

Ярослав знизав плечима. Знову оглянув молоток. Зрозумів, що це і зовсім не молоток, а кувалда, та більше питати не став. Велика машина - великі інструменти, він же правий?

Знову вмикає телефон, наче сподівається побачити щось там.

— "Точно, ті повідомлення"

Година: 13:26

Кількість пропущених від батька:65

Кількість пропущених від матері:196

Він стиснув зуби, почав кусати їх, а за ними і нігті.

— "Ще у розшук подали!" - панічно думав він. Ярославу навіть на мить здалось, що він це сказав у голос. Він швидко зібрався вмикати мобільний інтернет, аби перевірити новини.

Ловило все ще погано.

Через кілька секунд нарешті біля рис показалось позначка '4G'. Одразу після цього прийшли приходити повідомлення. Якби звук був увімкнений, то його телефон би розривався. Більшість від батька та матері. Декілька з телеграм каналів, і пару від його подруги, Ольги.

«Буду чекати історій з нетерпінням, тільки обережно там»

Відправлено:11.38

«Мені твої батьки надзвонюють! Вони то знають, що ти пішов добровільно, тому питають на який автобус сів і чи до мене»

Відправлено:12.56

«Я їм кажу, що не знаю, бажаю удачі. Кладу слухавку. Вони знову дзвонять! Потім кажу, шо раз втік причини були, а ми давно не спілкуємось(ага, та), а ті продовжують пєсню свою, знову дзвонять»

Відправлено:12.56

«Не відповідай їм»

Відправлено:12.57

Ярослав поки проігнорував інші повідомлення, якраз по рекомендації Ольги, вирішив одразу відписати.

— Так, Лель, так, не буду... - шепотом каже він, та б'є себе по руках аби вже кінцево не згризти нігті, що так довго відрощував.

«Все добре, зараз на заправці. Водій симпатичний, так ще і милий, не вб'є пхах. Щодо батьків не переживай, ні писати, ні дзвонити не буду»

Відправлено:13.30

«А зараз спати. Їсти мені дали, але не спав я з ранку 4, а перед цим ледве заснув. Вже хочу зустрітись з тобою»

Відправлено:13.34

Інші повідомлення все ж вирішив переглянути. Не більше. І лише у сповіщеннях, аби не дай Боже батьки не помітили відмітки зі значенням "прочитано".

Повідомлення всі однієї теми. Це дратувало, від кожного що він зміг прочитати починала боліла голова.

Найголовніше для себе вияснив: у розшук не подали; всі морги не обдзвонили; не записали до мертвих; якщо повернеться, то голова йому з пліч.

А він повертатись і не збирався.

Ярослав вимикає мобільний та таки знаходить те, за що треба потягнути аби опустити сидіння.

Кладе телефон у кишеню, а сам врегулювавши лягає на спинку, підкладає руки під голову і закриває очі.

На диво для себе швидко засинає.

***

Він заледве підіймається, потирає очі. У голові злегка паморочиться, а у горлі пересохло. Хоче води.

Одразу погляд у вікно. Рівень дерев знов швидко змінюється. А ось почалось чисте поле.. Він знову протирає очі, неначе не вірить тому, що бачить.

— Ми що вже поїхали?! - мало не викрикнув він, коли кепка впала з його голови на коліна. Хлопець швидко повернув голову до водія, що зовсім спокійно їхав слухаючи радіо.

«Якщо ти зрадиш, кохана

Я вирву всі твої патли

До м'яса вкушу за руку

Як велика скажена собака»

Єрем трохи повернув до нього голову, та навпаки лише підкрутив звуку.

— Так, ти проспав десь годин три. Ми вже давно поїхали.

— А-а-а... - він відвів погляд. Не зручно. Зовсім ніяково. Йому здалось, що щоки почали палати. Звісно його пробудження ніхто не чекатиме.

— Пристібнись - зовсім спокійно мовив Єрем.

— Так, вже! - він потягнувся до ременя, аби застібнути його. Після вже почав поправляти волосся, що дратівливо заплуталось і тепер мало вигляд гнізда. Він би не здивувався, якби туди сіла якась зозуля підкидати яйця. – ой, до речі, - він підійняв кепку - ваша. Дякую - і протягнув водію. Та той не зрушив з місця. Так пройшло хвилин дві. Він сидів з протягнутими руками у котрих була кепка, а його нахабно ігнорували.

— Можеш одягнути мені на голову - нарешті сказав Єрем так і не відводячи погляду.

Це здавалось якимось покаранням за те, що він так нахабно залишив її у себе.

Хлопець майже що палав від злості. Так і хотілось прокричати "поглянь хоч на мене! Я сильно каюсь, що так залишив її у себе!! Ти що не бачиш?! ", та нічого не сказав. Вирішив спихнути на те який водій уважний та обережний щодо дороги.

— " Та й одягнути її нема великої мороки... Знайшов за що переживати"

Та почекайте. До цього Єрем без проблем дивився на нього, відвертався від дороги на деякий час, звісно не на довго! Але ж було! А зараз той просто ігнорує його. Ярослав трохи опустився аби глянути на дорогу, чи не вся у ямах. Можливо це змушує чоловіка так сконцентровано дивитись на неї. Ні крутих поворотів, ні дратівливих перехресть не було також.

Ярослав трохи цокнув язиком, а потім злегка нахилившись криво накинув на голову Єрема кепку. Той одразу взяв її у руки й одягнув нормально.

— " Ні, він все ж таки ще і наглий." - з цією думкою він витягнув телефон, знову увімкнув мобільний, та зараз той зовсім не ловив. Так він просидів з підпертою головою пару хвилин, та все одно нічого не зловило. Вирішив не мучити себе і вимкнути мобільний інтернет.

— Ми зараз куди?

— Закарпаття. - він знову поправив кепку наче було що. А потім перевів грайливий погляд на Ярослава - коли будем на перевалі дивись уважно у вікно. Там гарно

— Все Закарпаття гарне - він гордовито витягнувся говорячи це, та у відповідь отримав лише сміх.

— Тоді дивись не проспи, вовчику.

— Не просплю! А от щодо тебе сумніваюсь - він склав руки на грудях, а потім знову відкинувся на спинку крісла.

Тільки от одного не врахував, він її так і не підняв, тож зараз впав прямо до долу брьохнувшись спиною.

— Ай-яй-яй! - заволав він та швидко підійнявся торкаючись спини.

— Не просплю. - додав Єрем стримуючи сміх так, як тільки міг.

— "Ну точно наглий!"

Він відвернувся від нього дивлячись у вікно. Та скоро зелені краєвиди ставали все тоскнішими і тоскнішими. Пішов дощ.

Ярослав не любив дощі, завжди навіювали поганий настрій на раз з думками і спогадами. Тож хлопець вирішив відвернутись, але міг лише у сторону Єрема. Подумав трохи, а потім розцвів у задоволеній усмішці.

— Дядя далекобійник, дядя далекобійник - без зупину повторював Ярослав спостерігаючи за редакцією водія.

Той почав мати дещо нервовий вигляд після цих слів.

— Шо?

— А розповісте якусь історію? Ви маєте розповідати історії! - Ярослав спеціально перейшов на "ви" аби підкріпити історію про дядю далекобійника.

— Не маю.

— А ось і брешеш. Ну, будь ласка!

— Навіщо це тобі?

Ярослав одразу змінився в обличчі, наступив трохи брови й губи: — не люблю дощі. - підійняв погляд на Єрема, а потім знову опустив. На цей раз сидіння було піднято, тож Ярослав обперся на нього без проблем. – навіює погані спогади.

— І що за спогади? - спокійно та рівно. Це дратувало Ярослава, та це питання поколихало його впертість.

— Ну, знаєш... - він не договорив. У голові почали відбиватись голоси, а кров неприємно вдаряла у скроні. “Мерзенно!“; “Посміховисько!“; “Нікчема!“. І знову, тільки гучніше. Вони повторювались одним тим же низьким хриплим голосом повним злоби. Це лякало його, він боявся цього голосу до посиніння. Він постійно заглиблював ці і не тільки слова у його душу, постійно підбираючи нове, те, що його обов'язково зачепить. Так наче холодний дощ, злива, що повільно вибиває тебе з колії, а потім і зовсім зносить. Настільки, що ти вже не можеш себе контролювати.

Страшно, серце падає у п'яти як тільки він чує цей голос. Голова кричить тікати, а тіло не слухається. Він шукає спокій, він шукає н...

— Гей, Ярославе?

— Га?

—Ти вже п'ять хвилин так стовбичиш вниз, ні на що не реагуєш.

Ярослав знову потер очі. Все темніло і мутніло, а він перевіряв чи це не наслідок своїх сліз. Нема.

— Нічого, забий. Просто не приємні спогади.

— То значить весела історія?

— Так!

Єрем з недовірою глянув на Ярослава, а потім перевів погляд назад на дорогу: — Добре, тоді слухай про те у як мій кум стріляв.

Хлопець всівся зручніше

— Якось був у мене кум...

— Був?

— Ну і зараз є, не помер, напевно. - він кашлянув - ну так от. Юліаном звали. І якось на новосіллі у його брата він розбив скляну пляшку з медовухою об підвіконня. А потім зарядив собі в ногу. А потім...

— Ні, це не весела історія.

— Справді?

Обличчя Ярослава виказувало повне розчарування.

— Добре. Тоді ти щось розповіси. - Єрем тяжко видихнув

— Я?! - у драматичному жесті Ярослав поклав долоні на груди.

— Ти.

— Це ти мусиш розповідати історії!

— Ну тоді слухай. Після того як він зарядив собі уламком... - та його швидко перебили.

— Добре-добре! Сьогодні не по правилам. Я розповім.

Він всівся зручніше, спробував щось згадати цікаве.

— Якось літом ми з батьками поїхали на дачу. Там я ніколи до цього не був, та швидко потоваришував з місцевими. Ну так от. Пішли гуляти. Вирішили у сусіднє село, а там жара єбейша. Ну я йду, прийшов. Виходить до мене... Не згадаю імені, та назвемо його Хоривом. Виходить до мене Хорив. Стоїмо ми в полі, думаємо що робити куди йти. Був варіант йти головною дорогою, та ну жарко, а ще довго! Ну ми шо, не лохи! Я запропонував піти через кущі. Думаю, чому б ні? Пішли ми через поле, подолали, підійшли до краю, а там кущі, ну дерева по факту! Ну ми залізли. Ледве полізли через них, усі пошарпані були! Йдемо вниз. Вилазимо нарешті, а там колія! Пішли по колії, а потім на головну вийшли, та вже вирішили не морочити голову і так пішли. Во-о-ось - він протягнув, а потім відкинувся назад. Очікував реакції, та її ніяк не було. Лише легка усмішка на обличчі Єрема – не цікаво?

— Та ні, цікаво, - м'яко промовляє він - але історія про пляшку і кума цікавіше - підморгує йому.

Ярослав закочує очі, та складає руки на грудях. Відвертається, мов "я більше з тобою не говорю"

— А що батьки?

Тут Ярославу здалось, що його тільки но вдарили, та це було лише питання: — Тобто?

— Ну, сказали на порваний одяг. Чи ви його не порвали?

— Порвали. Злились, зачинили на дачі і дали пару раз по голові, аби думати навчився. Синці ще тижні два не сходили. - він супиться, так, наче зараз хоче злісно послати їх куди якомога далі, та лише мовчить. Наче боїться, що ті його почують.

— Оу-у... Зрозуміло.

Лише зараз Ярослав розуміє що сказав і кому, та швидко закриває рота. Тепер послати хоче себе. Тягне з наступними словами, що вже повільно почали вимальовуватись у нього в голові.

— Ой, я ж теж маю історію про пляшку!

— Хтось зарядив нею собі у...

— Ні! Інше!

— Сів?

— Ну ні! Не думай так туго!

— А у мене було...добре. Там про алкоголь?

— Так, алкоголь - настрій одразу піднявся, як тільки хлопець зрозумів, що Єрем наче і прослухав ті минулі слова.

«Всі проблеми Яриченків мають залишатись всередині нашої сім'ї!»

— А казав, що не п'єш

— Рідко!

— Добре, слухаю.

— Коротше. Вирішили ми якось з друзями випити та з'їсти суші. Домовились на дату, знайшли у кого, аби нікого вдома точно не було, та почали готуватись. Ну а ми зовсім малі. Добре, брешу, то було не так давно. Вирішуєм шо треба купувати. Маємо зв'язки, дзенькаєм та нам вже купують алкоголь. Ми віддали гроші, пішли далі. І тут розуміємо, що ніде сховати не можемо! Треба на наступний день той алкоголь. А так просто прийти додому з алкогоголем в руках, чи сумці, не важливо, то треба страху не мати! Думали думали ми так кілька годин куди його. І знаєш шо? Вирішили, що ахуєнною ідеєю буде його заховати на занедбанці! Пішли до занедбаної будівлі, великої такої, та почали ходити. Шукати де сховати. Сховали! Так переживали, що хтось вкраде, але ніхто не вкрав. Хіба що ми ще знайшли пачку презервативів поруч. Ось тоді налякались, що хтось ну... Кхм, і вкрав! Але пощастило.

Єрем задумливо підійняв брови, надув губи. Думав.

— Що таке?

— Думаю як оцінити цю історію... 7 ям з 10, чи може 5 ям з 10...

— Ей!

— Це взагалі-то комплімент, чим менше ям на дорозі, тим краще.

— Добре, повірю.

Єрем посміявся, він знову почав налаштовувати хвилі на радіо, та ніяк не міг знати потрібну.

— А власну музику скачану не маєш?

Єрем хитає головою

— Спотіфай?

Знову хитає головою

— Не всі є мажиками - нарешті налаштувавши хвилю мовив водій.

— Та то не дорого! - витримав паузу, та зрозумів про що йшла мова - І я не мажор!

— Ага, спати ще будеш? - наче нічого до цього не казав Єрем продовжував легку розмову.

— Буду. - чітко відповідав Ярослав. Настільки, що це якось не сильно вірилось вже.

— Добре.