Особистий Рай Лева

#Сирин #MoonChaiStory #Лев_Марія #АвіновЛев #АвіновЛевКостянтинович #Викладач_Студентка #ВізуальнаНовела #Міні #Закінчений #Б #G

Тихим, повільним кроком Марія направляється на подвір'я. Руки холодні і тремтять. Дощ тільки-но припустився, небом керують блискавки, час від часу освітлюючи все навкруги, і дівчина здригається кожен раз від грому. Вона програла Дані в суперечці, тож тепер повинна провести пів години на вулиці, а не в теплому ліжку. Незабаром комендантська година, але Хорсівка знає: раптом що - її прикриє Лев Костянтинович. Він точно зрозуміє. Чоловік завжди вигороджує учнів, тому в стінах університету поміж тих, хто вчиться, багато теорій, чому так. Деякі кажуть, що він просто пам'ятає себе в підлітковому віці, інші ж стверджують, що він чуйна й доброзичлива людина, котра нікому не бажає поганого, що б не сталося. І це, можна сказати, все правда. Марія відчуває, що він добрий, та все ж душею хоче залишитися у віці, як і сама дівчина. Лев іноді робить те, що суперечить його статусу. Думає та сподівається так, що все зовні суперечить його мужності. Відчуває так, як... Як? Ось це вже під питанням. Він відчуває емоції, наче постійно жив у світі добра, не знаючи болю, страждань... Хоча Д'яченко пам'ятає історії, які він розповідав під час нічних посиденьок з чаєм. Тоді вони й зблизилися... А ще Авінов відчуває запахи, яких не відчувають люди поблизу. Відчуває небезпеку і миттю опиняється поруч, коли це потрібно. Чуйка? Чи щось інше, про що поки що Марії не потрібно знати?.. Учениця поглядом шукає місце, де можна присісти, але бачить тільки незнайомих дівчат. Вони розмовляють про вчителів, про навчання, про те, що рік тільки почався, а їх уже навантажили домашнім завданням, і... про Лева. Підслуховувати некультурно, але лавочки в дворі розташовані десь за їхніми спинами, трохи далі... Обходити добру половину території університету не хочеться. Марія, відчуваючи енергію від думок перемоги у суперечці з Данею, прямує стежкою в їхню сторону, коли чує останню тему: - Я вчора випадково побачила, як Лев Костянтинович з якоюсь дівчиною гуляв біля річки. Вони такі милі були! Я сфоткала, дивись... Схожі на пару, що думаєш? - шепочуть дівчата, яких Марі ніколи раніше не бачила. В грудях щось боляче стискається, ламається, і Д'яченко дуже сподівається, що просто перемерзла. Відчувати щось до свого куратора та ще й викладача історії - неприпустимо, неправильно, неможливо... Але вона відчуває. І сама не розуміє, коли почала так реагувати на нього. Коли це сталося? Коли вона звернула в іншу сторону від думок про гарне навчання?.. Дівчина доходить до лавочки й не помічає, як гарячі сльози течуть по обличчю. Контраст між температурою солоної води з очей та мокрої через грозу шкіри надто різкий. Марі починає тремтіти з новою силою, ноги приймають відчуття вати, тому вона спішить сісти, підстеливши під себе кофту. Всередині тіла зароджується образа на Лева. Він... гуляв ще з кимось, окрім неї? Чому?.. - А чому я взагалі ревную? І чи дійсно це ревнощі? Він - мій куратор, мій викла... Мій. З ним так добре... Саме тому я не хочу його ні з ким ділити, так? Але ж... У нас нічого не вийде, - роздумує Марія, суперечачи сама собі, і важко видихає. Тепле повітря перетворюється на невеличкий пар, але й він швидко розвіюється. Хотіла б Хорсівка так само раптово зникнути зараз, аби не відчувати цього неприємного тиску в тілі. Хоч у ньому і є щось, що змушує відчувати життя, на даний момент хочеться повного спокою... Обережно діставши телефон, щоб не намочити, Марія дивиться на годинник. 23:16, а це означає, що час вичерпано. Суперечку вона виграла, тепер Даня винен бажання. Ну а їй час повертатися до кімнати через злісну комендантку... *** Ніч пройшла ледве не найгіршим чином: дівчина крутилася майже до самого ранку і не могла заснути. Та коли все ж вдалося задрімати, не пройшло й години, як вона прокинулася від страшного сну, де її Лев обіймає та цілує іншу. - Ні, ну це просто знущання! - змученим голосом кричить Марія, через що отримує подушкою в обличчя. - Ти в своєму розумі?! - Стася кривиться, затуманеним поглядом дивлячись на настінний годинник. - Я могла поспати ще хвилин п'ятнадцять! - Вибач... Аби хоч якось полегшити свій стан і не діставати подругу далі, Д'яченко вирішила піти в душ. Взяла чисті речі, закинула на руку і накрила їх білим рушником. Вийшла з кімнати й сонною ходою попрямувала коридорами. Повіки майже закриті, тому дівчина не одразу розуміє, що сталося, коли упирається в чиїсь гарячі груди. Навіть через чорну водолазку надходить тепло, і учениця неохоче підіймає почервонілі очі вверх. - Доброго ранку! Не виспалася? - Авінов лагідно посміхається, але ця посмішка зникає одразу після того, як блондинка залишає його без відповіді і йде далі. - Марі?.. Вона чує його думки. Відчуває велике нерозуміння того, що відбувається, і тривожний погляд, котрий сверлить спину. А чоловік спостерігає за Хорсівкою, поки двері в ванну кімнату не зачиняються... Тривожність викладача історії передається й дівчині. Вона стоїть під холодним потоком води та думає про свою нікчемність і страх поговорити з ним, страх дізнатися, що та розмова про дівчину й Лева - дослівна правда, і вона у нього не одна. Душа розпадається на міріади шматочків, а клею під рукою, на жаль, немає... Сьогодні по розкладу перша пара з ним. Як себе поводити? Лев Костянтинович точно запитає, що такого сталося, а вона не зможе дати відповідь. Бо ніколи не вимовить «Це через тебе, Леве, це ти винен». Марі ні разу не прогулювала уроки, а потім і пари. Лише постійно вчила новий матеріал, закріплювала практикою та брала додаткові завдання. Історика стороною це не обійшло: вони іноді збиралися вдвох і читали історичні факти та книжки. Саме тому зразкова учениця хотіла вірити у взаємність симпатії між ними, чи як там називається почуття бажання бути поруч якщо не фізично, то на духовному рівні, відчувати свою потрібність і впевненість, що ти не один?.. Після душу полегшало, та не набагато. Проте думки стали менш нав'язливими, через що блондинка була вдячною прохолодній воді. Добравшись до своєї вже пустої кімнати, швидко почала одягатися. До пари декілька хвилин. Якщо сильно запізниться - без уваги Авінова точно не залишиться... На щастя, Хорсівка дісталася до потрібного кабінету вчасно, ідеально по дзвінку. В аудиторії вже сиділо чимало студентів, що допомогло Д'яченко ненадовго загубитися серед натовпу. Вона намагалася стати ще меншою, ніж є насправді, сховатися куди подалі, провалитися під землю... Вираховувала траєкторії руху, щоб не натрапити знову на нього. І наче врахувала все, але... Але не врахувала одного: він все відчуває. Роздає тестове завдання, проходячи рядами, і неначе випадково торкається руки Марі, коли зупиняється поруч. Його погляд виражає німе питання, але вона мовчить. Через декілька хвилин чоловік повертається до свого столу, засікає час і бере в руки книжку. Учениця Хорсу посміхається в думках. Знає, що за історичним підручником знаходиться телефон. І виявляється права: на її мобільний приходить повідомлення від нього. «Марі, що сталося?» Дівчина не збирається відповідати, але в грудях щемить від наступного повідомлення: «Я щось зробив не так? Образив тебе чимось?» Їй хочеться вдарити себе за боягузтво, але вона тільки й робить, що продовжує дивитися в екран. Навіть не моргає. А Лев пропалює дірку в ній, до болю рідній, близькій. Нестерпно знаходитися в одному приміщенні з людиною, до якої тебе тягне. Тягне, незважаючи на статуси, вік та інші пункти зі списку «Чому не можемо бути разом». Марія, не витримавши давлячої атмосфери, вибігає з кабінету. Начхати на викладачів, начхати на репутацію. Зараз головне дістатися до своєї кімнати і думати, думати... Аналізувати та дійти до висновку, що Лев і не цікавить її взагалі. Ніколи не цікавив. Вдовбати собі в голову це, запам'ятати, як закон Ома. І відпустити. Кімната зустрічає блондинку самотністю та холодом. Марі проводить іронічну паралель, завалюється на ліжко та бере телефон до рук. На екрані сповіщень висвічується нове повідомлення: «Маленька, давай поговоримо... Не ігноруй мене, будь ласка» Від того, як він вперше її назвав, та від сенсу повідомлення, що він просить, майже благає її, хочеться плакати. Марія відкриває нотатки, починає виговорюватися їм, виливаючи емоції та почуття у вірш: Я б хотіла розсипатись пилом, Відлетіти кудись без душі. Схилитись востаннє над небосхилом, Забувши про все як мерщій. Хотіла б і пісню співати Під чужі гучні звуки гітар. Щоб не було куди поспішати, Повільно направляючись в бар. Хотіла б кричати на всесвіт, Але він як зáвжди не чує. Віддавши себе всю за безцінь, Я вперше тебе поцілую... Дівчина витирає гарячі доріжки від сліз на щоках і давить бажання відправити йому текст. Накриває себе ковдрою та швидко засинає, аби не зробити те, про що потім буде сильно шкодувати. Прокидається вже пізно вночі. Стася мирно спить навпроти, а в скло шумно барабанить дощ, ніби закликає подивитися у вікно. Д'яченко кориться цьому пориву і підходить до дверей поруч, відкриваючи їх. Впускає свіже повітря, просочене озоном, і потроху розслабляється. Виходить на відкритий балкон, дивиться спочатку на небо, потім на горизонт і нарешті помічає людину знизу, що сидить на темному маленькому пледі. Повністю забуває про зливу, мокре волосся та одяг. Обіцяє собі, що якщо то Лев, - вона знайде сили поговорити, переборе свій страх. На жаль чи на щастя, людина в чорному дійсно виявляється Авіновим. Чоловік обережно спостерігає за дівчиною, щоб не погіршити ситуацію, хоча й не знає, в чому причина ігнорування. - Що ти тут робиш? - тихо запитує Марія. Голос тремтить, як і тіло, але він чудово її чує. Відчуває. - Ти боїшся грози, - Лев не ворушиться. І навіть йому не зовсім відомо, що викликає таку реакцію на дівчину. В свою адекватність історик вже мало вірить... А Д'яченко з нерозумінням та надією відводить погляд. - Ти прийшов сюди, тому що я боюся грози? - Здивуванню Хорсівки немає меж. Він запам'ятав це, коли вони пили гарячий чай після важкого понеділка? Він дійсно це зробив? Прийшов сюди, сидить майже поруч і мокне? Тільки заради неї?.. Авінов мовчить декілька секунд, відводячи погляд, хмурячись. Потім знову дивиться в очі дівчини і просто відповідає: - Так, - тиша. Прокручує в голові варіанти, як правильніше й краще пояснити... З болісним виразом обличчя зупиняється думками на правді і все ж вирішує договорити: - Ти не хочеш зі мною говорити, а я не знаю, чому ти мене уникаєш. Але я подумав, що просто посиджу тут, перед твоїм вікном, і тобі буде не так страшно. Ти будеш не одна. Чоловік нервово видихає та поправляє мокре розпатлане волосся. В душі стає легше від прямого зізнання Марі, що вона йому небайдужа і потрібна, що він ладен заради неї ледве не на все, але в серці важчає від усвідомлення почуттів. Д'яченко не знає, як реагувати на зізнання. Беззвучно плаче, коли всередині щось знову обривається. Думає, що хоче і може зробити. Придумує божевільну ідею, але розум підказує: «Ти правда ненормальна, якщо це зробиш». І вона робить - зістрибує в одній тільки футболці та спортивних штанах з другого поверху на слизьку траву. Від ганьби у вигляді поцілунку з багнюкою дівчину рятують сильні чоловічі руки, котрі притягують крихітних розмірів тіло до себе. Викладач ніжно та міцно обіймає Хорсівку, неначе боїться, що вона - лише звичний сон, плід його фантазії, який розвіється, тільки-но Лев її відпустить. - Ти ненормальна... - шепоче, а від його хриплого голосу Марія готова розтанути. По шкірі бігають мурашки. Він знає це, відчуває. Та й сам насолоджується реакцією її тіла. А їй таке казали не один раз. Останній був менше хвилини тому, в її ж голові. - А ти вовкулака. - Що?.. - На його обличчі застиг шок. Авінов опускає руки та відходить від дівчини на крок, але вона повертає їх назад, зменшуючи відстань між тілами. Пригортається до його грудей, залишає одну руку в області серця, відчуваючи прискорене серцебиття, а іншою охоплює чоловічу талію. Так тепліше. - Ти вовкулака, кажу. Відчуваєш все надто гостро. Але... Скажи, що у тебе з іншими?.. - В сенсі? - Дійсно не розуміє. Її не хвилює жорстока правда?.. Він очікував на істерику, сварку чи купу обра́з в його сторону, а вона лише... Запитує про когось іншого? Викладач історії не рухається. Душа бажає обійняти Марі у відповідь, та жах повністю скував тіло. - Я почула розмову двох дівчат... Вони говорили про тебе і ще якусь дівчину. Що ви гуляли разом, вам було весело. Ну я й подумала... Лев Костянтинович тихо сміється, згрібаючи в свої обійми наскрізь мокру ученицю. - Чим тільки думала? Так легко одяглась, захворіє ж! - розмірковує, але мовчить. Його тіло гаряче, а руки тремтять, видають з головою. Від чого саме - сказати важко, але обом дуже хочеться вірити, що від близькості та ніжної хвилі почуттів. - То давня колега, заїжджала по справах в університет. Говорили, як у кого склалася кар'єра... - І Лев, і Марія насміхаються з безглуздої ситуації. Д'яченко розуміє всю дурість, засуджує себе за те, що не поговорила з ним із самого початку, що дійсно повела себе як маленька. - Пішли, бо замерзн... Хорсівка не дає договорити: невміло цілує чоловіка в губи. Він не відсторонюється, навпаки... З великим бажанням, ніби чекав на їхній поцілунок все своє життя, несильно кусає її за губу. Дівчина хоче підсунутися ближче, але вже нíкуди: вони стоять недозволено близько, обережно пестячи один одного. Історик, ледве торкаючись, проводить подушечками пальців правої руки по щоці дівчини, а лівою тримає за талію. Марі запускає руку в м'яке чуже волосся, грається зі світлими локонами, в яких відбиваються яскраві промені Місяця. Все навколо стало неважливим: ні світло у вікнах, ні комендантська година, ні засудження суспільства. Існують тільки вони. Такі відверті та лагідні, палаючі від відчуттів. - Я завжди поруч, маленька, - перемагаючи небажання відриватися від дівочих холодних губ, на видиху шепоче Лев. Його дихання збите, в очах миготять іскри, але він тримає себе, не дозволяє перейти за межі дозволеного. - Я знаю... - студентка милується своїм викладачем та зачіпає великим пальцем його нижню губу, яку він одразу прикушує. - І я теж завжди поруч. Цього разу вже Авінов тягнеться за поцілунком. І якщо минулий був ніжним, невпевненим з її боку та легким, цей - більш пристрасний, гарячий та поглиблений. Язики переплітаються разом з думками, душами й тілами. Пара, до ниточки промокла, не звертає уваги на погоду, що знову погіршилася. Всі страхи відійшли кудись на задній план. Природа мовчить. А пара так і стоїть, тремтячи від довгоочікуваного поцілунку...