Сніг дитячих днів

#MoonChaiStory #N #А #Міні #Закінчений #АндрійМельник #СаРан #АльбінаМельник #Кирило #Любов #різдвянийтиждень

Це був святковий день для українців. Любов з самого ранку поїхала по справах і пальцем пригрозила, що як тільки з сутеніє, щоб всі були в квартирі разом з Кирилом. На диво, Альбіна навіть слова не вронила, щоб перечити мамі. Лише попросила додати більше горіхів кудись. Куди саме Са Ран не розчула.

День лише починався, тому варто було вигадати чим себе зайняти на найближчиш два дні.

—Збір каси! Збір каси! — пролунав дзвінкий голос Альбіни з кухні. Вона, що стукала черпаком по чомусь?

"Якої каси? І навіщо?" Са Ран глянула на годинник. 11:34 занадто рано для витівок.

Взявши гаманець, дівчина вийшла на кухню. Біля стільниці стояла Альбіна, дійсно з черпаком і, це кришка від каструлі? На стільниці була невелика купка мілких грошей: копійками й паперовими.

—Де твій гаманець? — примружившись запитала Альбіна.

—А навіщо? — Са Ран сіла навпроти, переводивши погляд то на Альбіну з черпаком і кришкою, то на мілкі гроші попереду себе.

На кухню вийшов Андрій, який добрим дивом залишився сьогодні ночувати вдома і зайняв вітальню. Са Ран казала, що може поступитися йому спальнею, все ж таки вона його. Та Андрій лише закотив очі й кинув свої речі у вітальні.

—Так ж Святвечір сьогодні, а завтра Різдво. — Безумовно, Са Ран знала якісь дрібні факти про Різдво і Святвечір, але це досі не пояснювалося того факту, що Альбіна вимагає мілкі гроші з жителів цього помешкання.

—Альбіна, я не хочу тебе образити, — обережно почала Са Ран, — але якщо у тебе є певні труднощі ти так і скажи, ми допоможемо. — вона обернулася до Андрія, шукаючи допомогу в його очах. Він ж в свою чергу сперся на стіл, міцно піджавши губи.

Кухню заповнила мертва тиша. Враження було таке, наче годинник підключили до колонки і поставили біля вуха Са Ран.

Неочікувано, Альбіна і Андрій… Засміялася. Так, що здавалося ще трохи і вони луснуть.

—Хтось мені може пояснити, що сталось? — невитримавши всього цього, злісно запитала Са Ран.

Андрій прокашлявся.

—Вибач. Не варто було так знущатися з тебе. — Він відкрив гаманець і кинув мілкі купюри на стіл. Альбіна взялась їх перераховувати. — На Святвечір і Різдво ходять вертепи. Ти ж це знаєш, так? — Са Ран стримано кивнула. — Оскільки, колядники бажають господарям дому добробуту, щастя і божого благословення, в знак вдячності, господарі дають їм ласощі. Раніше це були пампухи, м'ясо або щось інше, чим були багаті господарі, а оскільки еволюція не оминає жодної шпаринки нашого життя, тепер колядникам дають гроші і цукерки.

—А… точно. Я колись читала про це. — Так, це чиста правда. Маленькі спогади того дослідження почали з'являтися у голові Са Ран.

—І якщо раптом, до нас сьогодні прийдуть колядники ми швиденько подякуємо їм і вони підуть далі. — Альбіна записала суму в блокнотик. Кинувши швидкий погляд, Са Ран побачила, що сума була чи маленькою. Порившись у кишенях та гаманці, Са Ран знайшла декілька гривень і внесла свою частку для бюджету колядникам.

Розмова на кухні затягнулася. Альбіна і Андрій ділилися спогадами з дитинства. Як колись вони ще будучи дітьми, поїхали до бабусі в село і разом з сусідськими дітьми ходили колядувати. Від сміху у трьох боліли щоки і животи. Їхню ідилію перервав дзвінок Андрієвого телефону.

—Так, слухаю? — дівчата притихли. — Якщо ти знову дзвониш, щоб вмовити мене подарувати тобі половину моєї ділянки в селі, аби ти виростив там собі плантацію авокадо, моя відповідь — ні. — Голос Андрія був сухий і безкомпромісний. З телефону лунав голос Кирила. Андрій спочатку широко відкрив очі, потім прикрив їх долонею, важко видихнув, сперся на стіл і бурмотів щось собі під ніс. Са Ран була впевнена — це молитва. Тільки яка? До свят чи для збереження Кирила в живих.

—Я подумав, що я зможу виділити тобі частину городу під авокадо. — втомлено сказав Андрій.

—Серйозно?! — Кирил напевно кричав в телефон.

—Ні, йолопе. Яка машина?! Які сані?! — не розуміючи, яким чином ці два транспорти пересування пов’язанні між собою Са Ран глянула на Альбіну. У дівчини вже танцювали чортики в очах, а губи розтягнулася в посмішці. — Це небезпечно! Мене можуть залишити без прав. — не відступав Андрій у палкі суперечці з Кирилом по телефону. — Ага, то мені тобі подякувати, що ти хочеш їздити на санях не по швидкісній трасі? Все, короче, давай. Більше не дзвони мені із своїми геніальним ідеями. Я пожартував про город. — Андрій поклав слухавку і глянув на дівчат. Са Ран відчувала себе наче новонароджене кошеня, хоча в Україні вона вже тривалий час та зараз, принаймні сьогодні, вона нічого не розуміє. Альбіна в цей час подумки згадувала, де сховала старі сани.

—Не дивись на мене так. — зауважив Андрій, глянувши на сестру.

—Я згадала, де сани. — вона підступно посміхнулась і взяла ключі від квартири. — зараз притягну, і попрошу взяти Кирила його сани. На двох буде веселіше. — Альбіна не ходила по коридору — вона танцювала. — Добре, що мама їх не викинула. — Дівчина взула домашні капці і накинули братову куртку на плечі. — Скоро повернусь, а ви поки знайдіть собі старий одяг. — З цими словами Альбіна зачинила за собою двері.

Андрій захитав головою. Здається ця ідея не викликала у нього великого захвату.

***

Біля під'їзду стояв Кирил із санями. На його обличчі була широка посмішка, а очі яскраво сяялися немов у дитини, яка зараз отримає те, чого давно хотіла. Андрій зупинився і разом з дівчатами вийшов з машини.

— Я не маю слів, щоб описати все, що я думаю про це. — буркотів він собі під ніс. — Як ти до цього додумався? — Андрій відкрив багажник і забрав у друга сани.

—Мені Альбіна тікток скинула. — Відповів Кирил. В мить Андрій невдоволено глянув у бік сестри, а та з підтиснутими губами витріщалася на Кирила. — Він не мав знати?

— Не мав. — промовила дівчина.

—Ну… — стенувши плечами констатував Кирил.

—Сідайте в машину. Ми ще місце не знайшли, де ви двоє будети кататися. А потемну, я вас возити не буду.

Альбіна і Кирило невдоволено забубоніли.

— Куди? — сівши на водійське крісло, запитав Андрій й увімкнув навігатор.

— Я гуглив. Тут недалеко має бути поле. — голова Кирила вигулькнула між Са Ран і Андрієм. — Спочатку звичайно хотів в лісі але туди довше їхати та й на машині не так зручно кататися. А от якби, ти колись, послухав мене і купив мотоцикл!

— Допобачення, Кириле. Дякуємо, що користуєтеся нашими послугами. — з єхидною посмішкою промовив Андрій, дивлячись на друга через дзеркало.

Дорога до поля пройшла в розмовах і спогадах. Са Ран розповідала, які традиції вона зберегла після смерті мами; Кирило, те як колись так заколядувався, що прокинулася в чиїсь квартирі (Андрій доповнив цю історію розповіддю про те, яким квестом було знайти Кирила).

Нарешті, за спинами четвірки заховалося місто, а перед ними відкрився пустир. Всі дружно вийшли з машини. Не дивлячись на те, що вітру не було, мороз із великим завзяттям цілував щоки, фарбуючи їх у червоний. Са Ран роззирнулась. Снігу тут було чи мало.

—Сподіваюсь вам буде не боляче падати. — підійшовши до друзів промовила дівчина. Трійка саме возилася із канатом і санями.

—А ти не будеш кататися? — Альбіна підняла очі на Са Ран.

—Не дуже хочеться щось собі зламати. — з легкою посмішкою сказала та, ховаючи руки в кишені. Де її рукавиці?

—Ну ці претензії вже до Андрія. Він у нас сьогодні капітан. — Кирило зав'язав ґудза і потягнувши його в боки, перевірив на міцність. — Тримається. — з цими словами він прив’язав одні сани до інших. Конструкція не викликала багато довіри.

Андрій возився біля машини, фіксуючи канат щоб сани не відірвалися після першого повороту.

—Якщо ти раптом захочеш покататися. — почав Андрій, не дивлячись на Са Ран. — То я буду обережним. — Ці слова викликали у дівчини напад чогось теплого і її ланіти залилися багрянцем. Винуватцем цього був не мороз.

— Ну, довго ще? — Са Ран і Андрій розвернутися до Альбіни і Кирила, які вже вмостилися на санях.

— Будете багато говорити, додому поїдете на санях і без машини. — стряхнувши руки сказав Андрій. — Не повбивайтесь тільки.

—Тю, так не цікаво. — буркнув Кирило та впіймавши злий погляд свого друга, підняв руки на знак капітуляції. — Поняв, поняв.

Андрій повернувся до Са Ран.

— В багажнику їздила колись? — такої посмішки дівчина, ще ніколи не бачила.

Перших два кола були успішними, Альбіна і Кирило випали лише раз. Вони з таким захватом кричали і раділи цьому, що Са Ран більше ніж впевнена, що завтра вони не зможуть говорити. На прохання друга і сестри, Андрій прибавив швидкості та трохи різкіше повертав. У висновку, Кирило, який сидів на других санях від машини, перевернувся і впав лицем у сугроб.

—Кирило випав! — закричала Са Ран, поки Альбіна залишалася сміхом. Андрій загальмував. Кирило ліг на спину і засміявся, його темно-залена шапка була повністю вкрита снігом. Са Ран вистрибнула із багажника і ринулася до друга, що голосно сміявся.

— Ти як? Все в порядку? Нічого не болить? — Са Ран оглянула Кирила швидким поглядом на наявність кінцівок, які стирчать не так як треба.

—Якщо не готовий падати, то сенс кататися? — крізь сміх запитав той.

—Вставай, бо завтра вже кашляти будеш. — Андрій подав руку другу.

—Не бійся, — звернувся Кирило до Са Ран. — Відбудуся декількома синцями і подряпинами. — Він весело підморгнув їй і рушив до машини.

—Тепер я позаду! — ляснувши в долоні сказала Альбіна і перебігла на другі сани. — Са Ран, сідай! — з посмішкою від вуха до вуха сказала та. Бажання відчути адреналін затанцювало у крові й викликало легко поколювання у пальцях дівчини. — Тільки рукавиці одягни.

Са Ран занурила руки в кишені. Навіть перевірила дирку в кишені. Рукавиць там не виявилося.

—Я забула їх вдома. — обернувшись до подруги промовила та.

—Без них буде боляче… — Альбіна розтулила рота, щоб щось сказати та її перебив Андрій.

—Одягай. — Він віддав Са Ран свої рукавиці, які на декілька розмірів були більшими. Одягнувши першу дівчина відчула себе зварювальник. Пробубонівши швидке “дякую”, вона сховала посмішку за шарфом. — Сідай майже на самісінький краєчок. — Андрій схоже вже здобув ступінь інструктора у цій сфері. — І тримайся руками отутечки. — Він поставив її руки куди потрібно і навіть через рукавиці, Са Ран відчула його тепло й її тілом розбіглися сироти. — Тримайся міцно і не висовуй ноги. Тоді буде боляче і неприємно. — впевнившись, що дівчина все зрозуміла, Андрій повернувся до машини.

Автомобіль рушив з місця. Са Ран міцно стисла залізну палицю, що з'єднувала лижні від саней. Швидкість починала рости та різниця була відчутна. Андрій як і казав, був обережним. Не дивлячись навіть на це кусючий вітер ринув в обличчя. Та навіть цього було недостатньо, щоб зіпсувати емоції, які відчула Са Ран. Швидкість і непередбачуваність викликали захват.

—Швидше! — крикнула Альбіна і на підтримку слів подруги Са Ран радісно закричала. Через вітер, що свистів у вухах і виїдав очі, Са Ран не зрозуміла чи почув їх Кирило, який сидів у відкритому багажнику і контролював, щоб ніхто не загубився. Швидкість зросла майже одразу. Сани почало хитати з боку в бік, поки Андрій викручував руль в різні сторони. В один із чергових поворотів, рука Са Ран сповзла з тримача і вона полетіла у сніг. Трохи далі від неї випала Альбіна і проїхала дупою. Все це під звук коліс і радісний сміх.

***

Додому вони повернулися мокрі від снігу і холодні, та з такими яскравими очима й посмішками. Любов жахнулася і наказала усім терміново переодягнутися й взути дві пари теплих шкарпеток.

На столі потихеньку почали з'являтися 12 страв.

—Ну, думаю вже можна сідати. — виходячи з кухні промовила Любов, і четвірка зайняла місця. Андрій вийняв з кишені запальничку і запалив свічку, що стояла по-центру столу.

—Спочатку кутя і це не обговорюється. — заркнувши на сина промовила Любов. Той невдоволено наморщив носа і щоб не провокувати подальший конфлікт, який все одно не уникнути за сімейними столом на свята, взяв ложку і поотягнувся до тарілки, що стояла біля свічки.

Са Ран трохи скривилася. Так звана кутя виглядала не дуже призентабельно, хоч і була ритуальною стравою.

“Від чайної ложки нічого не станеться” переконувала вона себе. Звичайно, в Кореї вона вже їла кутю та тоді вона виглядала більш… привабливо? Са Ран проковтнула.

—М… — з шоком для самої себе видала вона. Кутя була неймовірно смачною. — Це дуже смачно. — глянувши на Любов сказала вона.

— На здоров'я. — з посмішкою промовила жінка.

Вечеря була у розпалі. У дверні подзвонили.

— Колядники прийшли! — Альбіна зірвалася зі столу і побігла до дверей. — Заходьте, заходьте. — промовила вона. — Ходіть сюди! Гляньте, який вертеп гарний! — вийшовши в коридор Са Ран побачила чи мало людей у костюмах, але що її найбільше привабило так це зірка, яка височіла над ними всіма. Різнобарвна, з дзвіночками, з різними пумпонами. Вона виглядала неймовірно гарно.

— Дозвольте заколядувати. — промовив хлопчик, що стояв попереду.

— Дозволяємо. — промовив Андрій стоячи позаду Са Ран.

За вікном починало сніжити, у квартирі лунали голоси дітей, Са Ран була огорнута атмосферою і теплом, на небі сяяла зірка…