Спостереження

#Moonchaistory #Ліс #Ворон #Єрем #Ворон_Єрем #M #А #Міні #Закінчений #Ангст #ВтратаПам'яті

Ворон причаївся на гілці, скрізь листя споглядаючи на хлопця. Єрем вишукував потрібні трави серед десятків схожих паростків, акуратно складаючи їх до кошика.

Він зайшов достатньо глибоко до лісу. Знову. Не мав при собі ніяких оберегів і навіть хрестика. Та будь яка мавка без зайвих вагань уже давно затягла б його вглиб лісу, замикаючи його душу тут назавжди. І хоча кожна сутність знала, що Єрем є недоторканним, Ворон усе одно на нього сердився. Сердився, бо, покинувши його самого у вічному лісі, ставши людиною, забувши усе, що між ними було, це хлопчисько знову верталося сюди. Чистий, людяний, скептично налаштований на існування будь-чого надприродного (яка іронія), тепер він дійсно був хлопчиськом.

Фамільяр сердився і не хотів визнавати, що глибоко в душі був завжди радий, хоч краєм ока бачити Блуда. Хоча той вже давно не Блуд.

— Єреме! А щоб твоєю мордою просо молотили! Єреме, де тебе чорти носять?! — почувся з-за дерев голос старого травника Остапа, що мешкав на околиці Лісу, а свого часу, приютив у себе й Єрема.

— Тут я, діду, не деріть горлянку. — Ворон перемістився ближче до стовбура. Якщо скептичний Єрем навіть не звернув би уваги на спостерігаючого птаха, то забобонний Остап одразу здійме галас. Воно й не дивно, адже свого часу той ледь з глузду не з'їхав через Перелесника.

З-за дерев виглянула постать сивого чоловіка, одягненого в просту білу сорочку та злегка задовгі штани, що тяглися за ним по землі.

— Оце вуха б тобі повідривати! Скільки разів просив не ходити так далеко? Ой, зведеш мене в могилу.

— Ну що ви кажете, діду. Все ж у порядку. Тут і трав більше, і сонце не так пече. І досі я не бачив ані мавок, ані перевертнів, ані іншої нечисті.

Ворон про себе посміхнувся. Все таки Єрем дивовижний. Ставши зовсім іншою істотою, з іншими спогадами, іншою історією та поглядами на життя він примудрився залишитися все тим же саркастичним, трохи відстороненим, але все таки добродушним.

— А ти мені тим не дорікай, замалий ще. — Остап перевірив вміст кошику. Куточки його губ поповзли догори, старий був явно задоволений навичками свого підопічного, проте швидко повернув собі серйозний вираз обличчя. — Чи без того в лісі погані бракує?

Єрем поклав до купи останню стеблину і підвівся, вигинаючи спину і розминаючи шию. Від його дій вільна, злегка завелика сорочка сповзає на плече, відкриваючи тонкі, акуратні ключиці. Ворон не міг відвести погляду. Мить тривала одночасно і задовго, і замало, а десь у грудях розлилося приємне тепло.

Хлопець відійшов убік, сховавшись від очей птаха за густим листям. Фамільяр невдоволено просунувся на гілці, намагаючись не викритися.

— Я закінчив, можемо йти. — радісно промовив парубок, продемонструвавши повний кошик зілля. Прориваючись крізь листя дерев, сонячні промені весело грали на усміхненому обличчі. Хто б зараз сказав, що колись це хлопчисько було породженням темряви?

Люди покинули ліс. Ворон спостерігав за ними до останнього дерева, аж поки їхні силуети не зникли вдалині. Він знає, що ніколи не дозволить собі більшого, ніж просто спостереження. Ніколи не постане перед Єремом в своїй людській подобі, ніколи не заговорить з ним. Нізащо не порушить своєї обіцянки, адже Блуд, як ніхто інший дійсно заслуговував на нормальне життя.

Ворон причаївся на гілці, задумливо вдивляючись у далечінь. Як би він не намагався переконувати себе, що без проблем може жити і без Єрема, з кожним разом віра в це ще більше згасала. Він обіцяв, що ніколи нікому не дозволить повернути Блуда в ліс, повернути йому спогади. Але це стає дедалі складніше. І що б він там не казав, та спостережень вже до біса замало…