Тільки я

#MoonChaiStory #MCS #G #В #Міні #Закінчений #Лев_Марія_Стефанія #Смерть #Вбивство #Психічнірозлади

Пара ще не почалася, але я вже сиджу в класі й оглядаю все навколо байдужим поглядом. Мене не хвилює абсолютно нічого, окрім...

В аудиторію заходить Лев Костянтинович: я жодного разу не бачила, щоб він запізнився. Можливо, мені навіть подобається така його відповідальність до своєї роботи. Хоча, я не люблю те, що він часто робить вигляд, що не помічає мене. Це обурює, але на це є свої причини. Все ж таки, якщо дізнаються що між викладачем і студентом щось є, то його можуть звільнити...

Чоловік проходить до свого місця і я, поклавши руку під підборіддя, уважно спостерігаю за всіма його рухами: вони плавні, повільні й чаруючі – йому не треба зараз нікуди квапитися, і він це розуміє.

Лев сідає за стіл та дивиться які учні зараз присутні. Йому не все одно на своїх студентів, на відміну від того самого Валентина. Це змушує серце швидко калатати в грудях від дивної радості та... Ревнощів.

Ми з ним зустрічаємося поглядами і я широко посміхаюся. Мені байдуже, що зі сторони я, певне, виглядаю як якась дурепа, головне, що він все-таки подивився... Але все що чоловік робить, це лише киває в відповідь та відводить очі, ніби йому стало якось некомфортно.

Я роздратовано зітхаю й продовжую дивитися на нього. Лев ніби під якимись чарами, які спонукають мене постійно спостерігати за ним одним. Це зводить з розуму і часто змушує забувати про все навколо окрім нього, але я не скаржусь.

В клас заходить Стефанія, дуже гучно стукає дверима, і відволікає мене. Вона справді занадто часто дратує. Дівчина дає викладачу в руки якісь папери, фальшиво посміхається, як і в більшості випадків, й починає розмовляти з ним.

Здається, що це звичайна дружня розмова, але в її очах присутній якийсь дивний вогник, який показує, що насправді вона сподівається на щось більше. Я злюсь: ніхто окрім мене не має права дивитися так на Лева. Він мій і тільки мій. Ділити його з кимось іншим я не збиралася, не збираюся і ніколи не буду збиратися. В цей момент, у мене в голові вперше звучить фраза: «Тільки я, тільки я, тільки я...»

Я швидко дивлюсь годину на телефоні, до уроку все ще залишається багато часу, тоді піднімаюсь та крокую до виходу з класу. Проходячи повз Стефанію я їй натягнуто посміхаюсь – не тільки цій вискочці можна грати з емоціями.

–Привіт. – Вітаюсь перша з нею. – Прекрасно сьогодні виглядаєш.

На секунду її обличчя змінюється й на ньому з’являється здивування, але потім знову повертається посмішка.

–Привіт, Маріє, дякую. – Вона оглядає мене з ніг до голови скептичним поглядом. – Ти теж нічого.

Я, все ще тримаючи куточки губ піднятими, виходжу з класу і тільки тоді дозволяю собі розслабитися і знову закотити очі. Як же сильно вона все-таки мене дратує...

Мої ж кроки відлунням проносяться в голові, й вона починає дуже сильно боліти. З нізвідки з’являється думка, що я не можу все просто так залишити. Ні, я не збираюся поступатися Стефанії. Ніколи. Ця вискочка не була краще мене й не буде. Вона просто не знає свого місця. Я з радістю допоможу їй його знайти. Будь-яким способом. Зовсім неважливо, що мені для цього доведеться зробити... В голові знову лунає голос: «Тільки я, тільки я, тільки я...»

Здається що кров в мені закипає, стає дуже гаряче. Перед очима все крутиться, а мозок вибухає тільки при одній думці про... Чорт забирай, що зі мною відбувається? Здається що це не я – я не можу бути такою безжалісною. Мене ніби підмінили.

З останніх сил добігаю до туалету. Вмикаю воду в крані й швидко вмиваю обличчя... Звичайно ж, це не допомагає. Дивлюсь у дзеркало – все моє лице червоне. Це здається ненормальним... Хоча, воно таке й є.

Контроль наді мною наче бере хтось інший, і я не можу йому дати відсіч. В одну мить в голові з’являються, здається, тисяча і одна погана думка про те, що можна зробити. Намагаюсь відкинути їх подалі – вони ще більше заполоняють розум.

–Я не повинна бути такою... Не повинна... Повинна. – В кінці замість мене відповідає моє інше «я».

Ще деякий час марно намагаюсь заспокоїтися, а потім, на свій страх і ризик, виходжу та одразу ж зустрічаю... Стефанію. Може вона мене переслідує, щоб посміятися?

Не звертаю на це уваги, замість цього знову привітно посміхаюся.

–Стефо, може підемо кудись прогуляємося? – Пропоную перш ніж вона встигне щось мені сказати.

Дівчина на секунду підіймає брови і дивиться на мене так, ніби я якась божевільна.

–Маріє, може на тебе впало щось з дерева? Чи сонцем попекло? Ми ніколи з тобою не були такі близькі... – Відповідає дівчина і вираз її обличчя залишається незмінним.

–Я подумала, що хочу краще дізнатися тебе. Насправді, я думаю, що ти дуже цікава людина. І якщо познайомитися з тобою краще то...

Стефанія закочує очі й тяжко зітхає, але через декілька хвилин посміхається і простягає мені руку.

–До уроку ще є достатньо часу. Ходімо я покажу тобі своє улюблене місце? – Пропонує вона, а мені тільки це й потрібно.

Це мило, що дівчина вирішує довіритися мені, але підозріло те, що вона робить це так легко.

Я лише киваю та простягаю свою долоню їй у відповідь. Стефанія швидко хапає мене і ми разом вирушаємо за межі академії. На подвір’ї нікого немає, таке трапляється дуже рідко, але зараз це навпаки, навіть добре – менше людей які бачать нас разом.

Випадково ловлю себе на думці, що Лев колись також показував мені його улюблене місце, і воно теж було за межами навчального закладу. Може вони і справді якось пов’язані. Насправді, тоді це буде ще однією причиною для...

Вона веде мене в саму гущавину лісу. Там облаштоване невелике місце, здається, для пікніку: на землі лежить дощечок десять, які утворюють щось схоже на платформу, навколо неї з кожної сторони знаходиться великий стовбур від дерева в горизонтальному положенні, облаштований як додаткове місце для сидіння, а навкруги тільки маленька травичка: дуже схоже на те, що її спеціально скосили.

Стефанія йде до платформи, а я повільно ступаю за нею. Дівчина сідає на неї, зовсім не турбуючись за своє вбрання, а я замість цього займаю місце на стовбурі.

Ми дивимося одна на одну і по-дурному посміхаємося, аж поки вона не починає перша говорити:

–Насправді, ти мені також здаєшся цікавою людиною, я, напевне, просто боялася це визнати. Можливо нам справді вдасться подружитися?

«Обов’язково, тільки, на жаль, більше не в цьому житті».

–Можливо, а ще... Це місце, про нього не кожен знає? – Запитую я, роблячи вигляд, що лише з цікавості. – Тому що раніше мені не доводилося бачити його.

–Так, тільки декілька людей, яким я довіряю... І тепер ти. – Тихо додає вона.– В мене таке відчуття, що тобі вірити можна... Ти не схожа на погану людину.

Невже вона справді довірилась мені? Й все ж таки, чому так легко?

Я встаю і повільними кроками підходжу до дівчини, сідаю позаду неї та впираюсь лобом їй в плече.

–Я рада, що ти мені довіряєш, це насправді дуже мило... – Притуляюсь до неї ще ближче, обпалюю своїм диханням її шию та відчуваю як вона починає тремтіти. – Але чому? Між нами, як ти вже й сама сказала, ніколи не було настільки близьких відносин.

–Тому що ти нагадала мені одну людину, з якою я колись була знайома. Можливо, з тобою мені так комфортно, як колись було і з нею, й саме через це, я вирішила що можу довіритися тобі. – Досить спокійно пояснює дівчина, але обдурити мене важко.

–Знаєш що? – Проводжу кінчиком носа по її шиї, та шепочу прямо на вухо: – Я тобі не вірю. За цим явно ховається щось інше, але ти намагаєшся сховати це.

Не дивлячись на те, що вона дуже часто змінює маски, справжню Стефанію досить легко прочитати.

Відчуваю як швидко починає битися її серце, коли кладу руки їй на талію. Дівчина ніби рефлекторно намагається притиснутися до мене сильніше, але вже нема куди. Реакції тіла все видають, і я починаю здогадуватися справжню причину, чому вона погодилася на це все. На жаль, вже занадто пізно й я не зупинюсь.

–Насправді, я помітила тебе ще тоді, коли ми були на першому курсі. Так, спочатку я тебе навіть ненавиділа, але потім ти почала мене чимось приваблювати. Я й досі не розумію як так вийшло. – Дуже швидко говорить вона, певне, з надією, що я нічого не зможу розібрати.

–Це мило. – Розмовляю з нею, й при цьому закриваю очі та концентруюсь на відчуттях темної енергії. Уявляю, що вона повністю поглинає мене.

Залишаю швидкий поцілунок на шиї дівчини і заводжу її руки назад. Скоріш за все, Стефанія думає, що це частина нашої «гри».

Я впевнена, що вона відчуває магію, яку я використовую, але нічого не робить і сидить навіть не ворухнувшись. Здається, ніби щось захмарює її думки. Шкода, Стефанія могла хоча б спробувати врятуватися.

Навколо її шиї з’являються згустки енергії викликані темним замовлянням. Вона не відчуває їх на шкірі, тому що вони навіть не торкаються до неї, але достатньо мені тільки подумати про те, як воно затягується, ніби справжня мотузка, то це і відбувається. В голові весь час проноситься: «Тільки я, тільки я, тільки я...»

З кожною секундою воно все сильніше стискається навколо її шиї, і здається, що вона навіть може скоро зламатися. Відпускаю її руки і дівчина одразу ж намагається схопити «мотузку», але замість цього тільки дряпає свою шкіру нігтями, й залишає дуже помітні, навіть зараз, подряпини.

Вона намагається щось сказати, та з рота вириваються лише хрипи. Мені стає її навіть шкода на секунду, але всього на цю саму секунду. Як тільки я згадую, як вона спілкувалася з Левом, всі жалісні думки зникають, залишається тільки гнів. Вона занадто пізно починає чинити опір і намагатися втекти, я бачу що сили дівчини вже закінчуються, Стефанія бореться не так інтенсивно, а потім зовсім перестає. Її руки падають до низу та я відчуваю як тіло повністю розслабляється.

Повільно послаблюю магію і підіймаюсь, скидаючи її з себе. Я дивлюся на свої руки, а потім на неї, і моя підсвідомість ділиться на дві частини. Одна постійно продовжує повторювати : «Тільки я, тільки я, тільки я», інша, в той час, намагається мені довести, що все, що зараз відбувається – не нормально, проте з часом згасає і залишає тільки погану половину.

Швидко розумію всю ситуацію й біжу до академії не озираючись. Серце дуже швидко калатає в грудях, і від всього цього хочеться плакати. Я навіть зараз не до кінця розумію, що зробила. На подвір’ї досі немає людей, а урок вже скоро почнеться. Головне не зайти останньою до класу – буде багато підозр, а мені цього не потрібно.

Можна вважати, що засіб вбивства не знайдуть, але явно відчують що там була застосована інша магія. Тоді в академії буде відбуватися щось незрозуміле, головне не видати себе в той момент.

Я продовжую бігти до класу Лева Костянтиновича, але вже коли опиняюсь на другому поверсі сповільнюю крок, щоб заспокоїти дихання і не здаватися дуже підозрілою. Підходжу до потрібних дверей...

Заходжу за три хвилини до початку, і помічаю, що багато місць ще пусті – це тільки мені на користь. Я вийшла раніше Стефанії, по дорозі вона могла зустріти кого завгодно, й, тим паче, про її улюблене місце знають тільки близькі друзі дівчини, тобто, якщо знайдуть тіло, можливо я з самого початку не буду в списку підозрюваних.

Цей урок проходить так само, як і всі інші у Лева – я навіть не записую інформацію, лише спостерігаю за ним та його ідеальним тілом, намагаючись відволіктися від всіх інших думок. Це навіть добре виходить, коли я бачу його – одразу забуваю про все інше.

Все закінчується дуже швидко і учні розходяться, але я спеціально довше збираю речі для того, аби розтягнути цей час. Коли останній однокласник зникає в коридорі, я швидко підходжу до чоловіка й нахиляюсь до нього. Я не можу й не хочу більше цього терпіти. Він підводить на мене здивований погляд і хоче щось сказати, а я в той час ще трохи перехиляюсь через стіл та просто цілую його.

На моє здивування, він швидко відповідає, та здається навіть хоче притягнути мене ближче до себе, але я різко відходжу, сама не знаю чому.

– Я... – Намагаюсь вигадати якесь виправдання, але що тут ще можна сказати?

Швидко вибігаю з класу, та поспішаю у гуртожиток, адже це остання пара. Торкаюсь пальцями своїх губ і трохи червонію.

В голові всього дві думки: «Якщо він дасть мені надію, а потім кине, я з ним поведуся гірше, ніж зі Стефанією». І: «Тільки я, тільки я, тільки я...»

(Я люблю Стефанію, але вийшло так🤷🏼‍♀️)