TO LIFE

#MoonChaiStory #MCSЛіс #S #Єрем_Станіслав #Б #Міні #Романтика #Драма

Я хотів стати людиною. Я волів відпустити минуле Блуда. Я благав Ліс відпустити мене. Я благав своє минуле перетворитися на попіл.

Я перестав бути Блудом ще до того, як відкинув свої тіні. Але я відчував, як моє минуле темними пазурями впивається в моє єство. Тримає мене, тягне назад до темряви.

Іронічно, що з темряви я й народився. Вона завжди була моїм домом, моє сутністю. Я був темрявою: тінями, що поглинали Ліс. Я існував під кожною травинкою, за кожною постаттю, що з'являлася в Лісі. І я бачив сліпуче сонце, що намагалось поглинути мене. Та я лиш ставав виразнішим, могутнішим.

Я був суперником сонця, допоки не знайшов своє власне... Сонце, у чиїх обіймах тіні мого минулого відступали. Сонце, що оповивало мене своїм теплом. Сонце, у світлі якого я ховався від себе.

Та це сонце ледь не згасло під натиском тіней, що я необережно випустив з власного серця. Вони поглинали мене, звивались отруйними зміями, затягували своїми тілами петлю на моїй шиї. Душили безжально, допоки з моїх очей не зникали останні промені сонця.

І він зник з моїх очей разом із полум'ям, в якому палало Лихо. Разом із тінями, якими я розривав тіло Марени, обвивав власну душу новими страхами: образами, що навічно засіли в моїй голові.

І я хотів повернутися в обійми свого сонця, благати сховати мене від усіх страхів. Та я не міг дозволити собі цієї розкоші, не хотів знову згасити сонце...

Коли Станіслав прийшов до мене, я був готовий впасти в його обійми, плакати, благати прийняти мене такого...знищеного власним минулим. Та коли я побачив його, я не зміг зробити й кроку назустріч. Я дивився в ці бурштинові очі, на його вже трохи відросле руде волосся й, зачарований, не міг поворухнути й пальцем. Але тоді я вирішив напевне: я стану людиною, аби хоч на крок стати ближчим до цього сліпучого сонця.

Я просив Відьму зробити мене людиною. Ліс дозволив мені це. Біль людського буття пронизав моє тіло з голови до ніг, вивертав нутрощі, нищив думки. Немов я помирав, зникав із пам'яті Лісу. І мені здалося, що я справді зник. Абсолютна тиша й темрява, у якій навіть не було жодних думок... Лише страх, який я пам'ятав кожною частинкою свого буття. Страх темряви...

І я глибоко вдихнув. Вперше розкрив свої легені потоку повітря. Мої груди здійнялись догори, наповнюючись таким необхідним киснем. Мій перший подих, моя перша мить буття людиною. Я відчув теплу руку на своїй щоці й повільно розплющив очі. Я подивився на яскраве сонце, що тримало мене у своїх обіймах. Я прилинув до його грудей, чуючи розмірене серцебиття. Сховав себе в його руках, тікаючи від свого минулого.

І я повернувся до життя.