#moonchaistory #Дамелі #Олександра #Завершений #Романтика #Від_друзів_до_коханців #Б #F
Я зайшла до своєї кімнати. Тренування сьогодні справді виснажили мене, але академія зараз більше в небезпеці, ніж раніше. Ми повинні її захищати. Я повинна її захищати. Темні маги не хочуть залишати своєї справи.
Кинувши сумку кудись в куток й сівши на ліжко, я помітила, що на ньому лежить лист в конверті. Пошта прийшла, мабуть. Хоча, хто може мені писати? Мої батьки старомодні, але ж не настільки. Проте на ньому не було ні адреси відправника, ні отримувача. Лише моє ім’я в кутку. І дуже гарна воскова печатка, яка неначе була зроблена з золоту. Дивно, кому потрібно було мені надсилати лист? Ще й з заможної родини, скоріше за все. Тільки хорсовці такі мають. Я звичайна староста Чуру, навіщо я комусь? Особливо хорсовцям. Більшість думає, що нам не місце в академії.
Я відкрила конверт та дістала звідти сам лист. По легкому запаху, що линув від нього, я відразу зрозуміла, хто його автор. Здається, дехто випадково пшикнув на нього трохи своїх духів. Якби спеціально, то аромат був би сильнішим. Та все одно… Я усміхнулася. Отримати лист від неї… Мені дуже приємно. Цікаво, що там.
«Мені важко це писати, але все ж я мушу зробити це, бо з кожним днем все більше і більше вмираю всередині.
Мен сені жақсы көремін, менің батылдығым»
По шкірі пішли мурахи. Я знала переклад цих слів. Та і в академії казахську знає лише одна чарівниця.
Я взяла телефон з сумкою та відчинила двері. На моє превелике здивування, за ними стояла Марія зі Стейсі. Що їм потрібно? І чому саме зараз? Хорсівка тільки збиралася стукати, але я випередила її.
— А-а-а…
Це була прекрасна нагода дізнатися, де авторка цього листа.
— Стейсі, де Дамелі?
— Біля ріки гуляє.
— Дякую.
Я не стала слухати, що хотіли дівчата. Мені потрібно було знайти її. Все інше зачекає. Навіть Євген, якому я сьогодні обіцяла набити пику.
Я вибігла на берег нашого озера. Дамелі сиділа на покривалі, щось читаючи. Сонце вже починало заходити. Вона сиділа в навушниках, тому не чула мої кроки. Цікаво, що вона слухає?
Я підійшла до неї та доторкнулася плеча.
— А-А-А.
Реагувала вона швидко. З її пальців моментально вийшла магія. Я ледве ухилилася, щоби не полетіти на декілька метрів від неї.
— Саша?! Я зараз тебе вб’ю.
— Ти тільки що ледве це не зробила.
Вона відклала книгу та зняла навушники, заховавши їх у сумку. Вона все ще була налякана моїм несподіваним приходом сюди.
— Не лякай, а то в один день справді це зроблю.
Я сіла біля неї на покривало та подивилася на книгу. Нумерологія? Схоже, що їй справді подобається цей предмет. Наскільки б важким він не був. Не кожному його зрозуміти. Мабуть, тому його викладають тільки на третьому курсі.
Від неї пахло приємно. Я завжди обожнювала запах її духів. Здається, вже можу впізнати його з тисячі. І той конверт довів це.
— Чому прийшла?
Я дістала з сумки книгу, яку встигла швидко взяти в бібліотеці, та усміхнулася. Дамелі поглянула на неї.
— Вона ж на казахській. Ти не зможеш її прочитати.
— Я ні, а ти так. Якщо хочеш.
Дамелі взяла у мене книгу та відкрила на рандомній сторінці. Вона відразу зрозуміла, що це збірка народних пісень. Її очі загорілися, дивлячись на рідні літери. Ніжний голос рознісся по берегу. Для багатьох текст зовсім був незрозумілий, та мені також. Але я просто хочу послухати Дамелі.
Аяғыма кигенім былғары етік, сәулем-ай,
(Я ношу шкіряні чоботи, моє світло-місяць)
Табанымнан барады ызғар өтіп, сәулем-ай.
( Мої ноги холодні, мій світло-місяць)
Жақсы болсаң, келерсің судан өтіп, сәулем-ай,
(Як добрий, то на воду натрапиш, мій світло місяць)
Жаман болсаң, қаларсың суға кетіп, сәулем-ай.
(Якщо тобі погано, ти залишишся у воді, мій світло-місяць)
Згодом вона почала співати ці слова, закривши книгу. Їй не потрібний був текст, Дамелі знала його на пам’ять. Я не могла намилуватися нею та цією прекрасною мовою. Наскільки вони були прекрасними.
Сәулем, сәулем, сәулемсің,
(Здрастуй, моє світло, ти моє світло)
Басымдағы дәуренсің. (Ти епоха в моїй голові.)
Жақсы болсаң – сәулемсің,
(Якщо ти хороший, ти моє світло.)
Жаман болсаң – әуремсің.
(Якщо ти поганий, ти сумний.)
Ми обоє повністю занурилися в цей момент. Дамелі неначе зараз була у своїй стихії. Вона так любить всі традиційні пісні цього народу, тому я не роздумувала, коли побачила цю книгу в бібліотеці. Знала, що їй точно сподобається.
Не знаю, скільки пройшло часу, але сонце вже сховалося за обрій та зірки з’явилися на небі, коли вона перестала співати. Ми обоє лежали на покривалі, спостерігаючи за небом, зовсім забувши про комендантську годину. Можливо, наші куратори шукали нас, але все добре. Навіть занадто.
— Знаєш, у мене в кімнаті сьогодні був досить цікавий лист. Останнє його речення було написано казахською мовою. Не знаєш, хто то може бути?
Вона промовчала. Так, це справді Дамелі.
— Що там було?
— Якщо дослівно, то «Я кохаю тебе, моя хоробрість»
Вона знову промовчала. Роздумувала над цим всім. Я подивилася на неї.
— Я тебе також кохаю.
— Справді?
— Ну, а як тебе не кохати?
Дамелі усміхнулася та подивилася на мене. Я взяла її за руку.
— До речі, в пісні весь час повторюється слово…
— Сәулем-ай?
— Так. Гарне дуже. Що воно означає?
Вона знову подивилася на небо, а саме на повний місяць над нами.
— «Світло-місяць». Пісня взагалі неймовірна. Бабуся колись давно її співала, коли займалася чимось. Але вона так рідко до нас приїжджає. Ця пісня завжди нагадує мені про неї.
Я обняла її, не бажаючи відпускати. Я знаю, Дамелі дуже любить свою бабусю. Іноді навіть здається, що більше, ніж своїх батьків. Але життя в різних країнах справді стало для них перешкодою.
Мій телефон задзвонив. На екрані був номер куратора. О ні, мені точно кінець, якщо я в гуртожитку не з’явлюся через 5 хвилин.
— Петро Олександрович, щось сталося?
— Так, ти де? Я тебе по всій академії шукаю.
— Зараз прибіжу.
Я швидко вимкнула телефон, поки викладач ще чогось не сказав. Дамелі здивовано подивилася на мене.
— Щось сталося?
— Куратор шукає мене. Потрібно йти.
— Так. Комендантська зараз настане.
Ми швидко зібрали речі та побігли до академії. Обоє все одно вже отримаємо прочухана від Петра Олександровича та Лева Костянтиновича, тому невелика зупинка на секунду біля воріт нічого вже не змінить.
— Сашо, що сталося?
— На кінець. Можна тебе поцілувати?
Вона була дещо здивована таким питанням й не могла відразу відповісти.
— А-а-а… Так.
Я підійшла до неї ближче та коротко поцілувала. Що ж, не сперечаюся, зробити це я хотіла вже давно, хоч і не зізнавалася в цьому.
Відійшовши, я подивилася на неї. Обличчя освічував повний місяць. Але від неї самої неначе йшло якесь дивне світло, магія. Вона – хорсівка. Маг світлої магії, якою так і віє від неї.
Сәулем-ай. Вона – мій світло-місяць.