Мить. Хвилина. Один момент. Чи достатньо цього, щоб закохатися? Щоб твоє серце вже як третій рік божеволіло, рвалося на маленькі клаптики, хотіло, тягнулося до сяючої усмішки, яка завжди прикрашала твої солодкі вуста.
Прагнуло тебе, як ковток свіжого повітря після довгої задухи… Ти був немов надія, що з'явилася нізвідки і дала стимул жити. Немов той рятувальник, що рятує потопельника. Ти став моєю безнадійною залежністю. Ти був для мене всім, та й зараз є, але мені нічого не залишається, як стояти позаду, ховати почуття глибоко в розбитому серці й бути в тіні своєї нікчемності… Плекати свою бездіяльність та слабкість, заспокоювати, що це пройде, що це нічого такого…Що це лише мить.
Якщо згадувати день, коли ми вперше зустрілися… Ти був такий молодий і наївний, мило всім усміхався та багато вибачався. Був зовсім зелений, як тоді казав Роман, невдоволено свердлячи поглядом, явно одразу не вподобавши тебе. Але не зважаючи на те, що спочатку тебе не хотіли сприймати, ти тримався впевнено та мужньо, хоча в очах і читався помітний юнацький страх… Тоді я зацікавився, мені було цікаво, як довго ти можеш протриматись, ставши куратором видатного факультету Хорсу в такому молодому віці.
Всередині одразу немов щось загорілося… Щось дивне та приємне водночас… Щось липке… Щось від чого шкіра бралася сиротами. Та це швидко набридло і ту іскру, яка запалилася занадто раптово, було погашено.
Тому кинувши на тебе холодний погляд я лише одягнув навушники та відвернувся, змушуючи тебе нервувати ще більше. Але ти тоді так вперся в мене поглядом своїх золотистих очей… мов дивився наскрізь, пропалюючи мою темну, що здавалося, немов там була лише одна чорнота, душу…
Коли директор спитав, хто хоче тебе проконсультувати та допомагати в подальшому… Я не встиг і кліпнути, як моя рука вже була піднята, а погляди інших, особливо Романа, здивовано свердлили мене, не розуміючи, як такий, як я, погодився на це.
Вже щось тоді було не так… Але я лише хотів допомогти, хіба це так погано? Навіть, якщо і не звично для мене… Дуже нетипово… Можна навіть сказати дивно.
Та мені було байдуже я лише відчував, що повинен це зробити. І зробив.
Тоді директор призначив тебе мені, аби я наглядав за тобою... Допомогав та наставляв… А ти дивився на мене так захопливо своїми великими очима, сміявся та намагався знайти спільну мову. Чомусь це здавалося милим, що я навіть не зміг сказати, щось у відповідь. І лише развернувшись, пішов кудись, аби подалі від твоєї усмішки. Тікаючи. Боячись втонути. Зануритися ще глибше. Та здається вже було занадто пізно.
Залишаючи тебе позаду, я тікав від цього жару в серці, що так і просився на волю, ховаючи його та придушуючи. І я ще тоді зрозумів: зрозумів, що приречений… Моя свідомість, мій мозок все кричало, що це приведе прямісінько до прірви.
А мені залишалося зробити впевнений крок вперед. Що я і зробив, під кінець залишившись з відкритою раною на серці, зі шрамом, що не загоїться. Залишеним тобою та моїми демонами, що сидять глибоко, заганяють мене, лякають та змушують тремтіти. Вбивають. Від чого я кожну ніч прокидаюся від жахіть, оповитий страхами, тремчу та задихаюся, немов тону. Знову. Хапаю себе, обіймаючи, впиваюся нігтями в свою шкіру щоб впевнитись, що не сплю, залишаю червоно-фіолетові відмітини,що зникнуть вже за декілька днів. А потім кричу. Кричу так голосно, що сусіди вже котрий раз викликають поліцію, думаючи, що тут щось коїться. А воно і коїться, страшне та лихе. Чорними тінями ховається по закутках моєї квартири, моєї свідомості, очікуючи хоча б на натяк слабкості від мене, аби поневолити мій розум.
Але ти завжди поруч, обіймаєш мене, береш мої руки в свої, цілуєш в лоба і кажеш, що все добре, що ти поруч, що не покинеш… Ти рятуєш мене… від мене ж… Та це лише ілюзія: ілюзія, що зникне зі сходом сонця. Магія розвіється і залишиться лише порожнеча, що руйнуватиме зсередини.
Залишаться червоно-фіолетові відмітини, рани від нігтів… Залишиться липкий страх, що з'їдатиме мене і мої нутрощі… залишаючи страшну та тягучу діру, таку чорну, як морок. Діру, що не гоїться, а тільки залишається гнити під променями твого сонця.
Залишиться все, крім тебе.
А я, як завжди, проігнорую це, почну новий день, як завжди, випиваючи чашку міцної кави, перевіряючи записи студентів.
Приймаю душ, змиваючи з себе гріхи минулої ночі, змиваючи примарні дотики темряви.
А потім зберуся та попрямую до академії.
Побачивши тебе, усміхнуся самому собі. Ти вже більше не той наляканий юнак, що був три роки тому, зараз переді мною впевнений в собі чоловік. Куратор Хорсу, якого всі поважають… Єдине, що залишиться, певно, назавжди — це твоя сяюча усмішка, яка робить цей день ще краще… Та схоже не для мене.
Ось ти бачиш мене, усміхаєшся ще ширше, підбігаєш до мене. Так і нагадуєш золотистого ретривера, якого хочеться тільки те й роботи, що пестити. Як шкода, що у мене алергія на собак. Потім ми йдемо до учительської, ти весело розповідаєш про своїх студентів. Не забувши згадати при цьому всім відому новеньку. Виділяючи її з поміж інших. Не шкодуючи подробиць опису її вроди та природженого таланту. Я лише киваю, ніби погоджуючись, але при цьому думаючи геть про інше.
«Знову та дівчина… Як же її звуть…?»
— Марія знову чудово показали себе, уявляєш! Сподіваюся, що завдяки цій дівчині студенти Хорсу будуть менш консервовані, все ж вони втрачають свої найкращі роки. А ти, що думаєш Вале? — промовляєш ти до мене, але я не чую… Усе думаю про те, чому ти так багато говориш про це дитя. Що в ній особливого? Дівчинка, як дівчинка, хіба… Моє внутрішнє "Я" знову прокидається, випускає свої пазури і накриває згустком погані. Я борюся з ним, не дозволяю проникнути в мій розум. Раптом ти торкаєшся мого плеча, і мене ніби пробирає током від твого дотику, а цю почвару мов би вітром здуває. І згадавши, про що думав до цього, продовжую, тупо дививлячись у твоє занепокоєне обличчя. Ти хвилюєшся? Це приємно.
«Точно. Марія.» — дівчина зі звичайної родини, яка потрапила на престижний факультет, і зараз вирізняється своїми здібностями. Стала однією з найкращих, і про яку Лев не замовкає вже місяць. Це все дуже нагадувало типічне кліше, яке чомусь було в моєму житті. Усередині знову боляче закололо. Справді, на що я сподіваюся? Він не такий, як я. Він нормальний. Давно вже треба було зрозуміти.
— Зрозуміло. Непогано, Леве. Є чим пишатися, напевно. Хах.. — усміхаюся, дивлячись тобі у вічі, а ти лише лагідно дивишся на мене у відповідь, в очах твоїх все ще горить збентеження. Припини. Не дивись так. Тільки цим поглядом ти змушуєш мене забувати про весь біль та образи.
— Ти мене перехвалюєш, Валентине, але це все завдяки твоїй підтримці… Без тебе я б напевно здався ще тоді. Але ти точно в порядку? Виглядаєш блідим… — тихо говориш до мене, простягаючи свою руку до мого обличчя. Від цього в холодному мороці здалося, що з'явилася іскра світла, зігріваючи хоч трохи захолоджене тіло.
— Я в нормі. Просто трохи не виспався. Щодо іншого — це правда. Завдяки мені ти той, хто є. Не чую похвали, — прямо кажу, звісно ж, жартома, дивлячись, як твоє обличчя одразу змінюється і ти гучно смієшся, прибираючи свою руку.
А потім твій погляд дивиться кудись мені за спину і ми знову повертаємося до самого початку. Я вже знаю, кого ти там виглядуєш Леве. Так. Це правильно, так має бути. Я знаю це.
Адже на відміну від тієї дівчинки, я ніколи не наважусь сказати тобі, поховавши все в собі так глибоко, як тільки зможу. Я не зруйную тобі життя цими трьома, болючими словами. Мої почуття — це тільки моя справа, яка зовсім не стосується тебе.
Залишившись позаду своєї власної слабкості, свого страху та тривоги, яка дурманом оповила мене, скувала моє тіло та змусила підкорятися. І я підкорився, дивлячись у слід цим сяючими постатям, що, усміхаючись, йшли вперед.
А на її місці міг бути я, якби не здався ще на початку. Не сховав це гаряче полум'я глибоко в холодному та кам'янистому серці. Такому ж холодному, як і мій розум. Та чи є у мене серце взагалі ? Напевно так, якщо я відчуваю цей пекучий біль, напевно так… адже я відчуваю заздрість, напевно так… бо я... кохаю.… Чи може то була залежність? А може все разом. Не знаю. І знати не бажаю, чому мій розум охопили ці думки? Зітхаю й, розвернувшись, йду абикуди, знаючи, що ти не обернешся до мене.
.
.
.
Якось мені снився сон. Я стояв біля прірви, чув той сміх: веселий, голосний, від якого тіло пробирало від кінчиків пальців та до голови. Від якого приємно жевріло всередині і хотілося лише посміхатися у відповідь. Заразний той був сміх, що так і манив. Я бачив цю світлу голову і копицю золотистого волосся, що було зачесане назад, бачив ці очі… Ох, ці прекрасні очі, що заглядали в мою побиту, оповиту теренами душу, змушуючи напрягатися кожен раз… Змушуючи все тіло ціпеніти. Думаючи, чи помітив він щось?
Ось ти дивишся на мене, дивишся, простягаючи вперед руки для обіймів, усміхаєшся до мене.
І я ступивши крок уперед в надії… оступився.
І кинувши вперед останній погляд, я побачив щасливого Лева. Мого Лева, в обіймах талановитої першокурсниці. Хотілося кричати. Кричати так голосно, поки голос мій не зірветься, а голосові зв'язки не обірвуться. Та я лиш закрив очі, поки моє тіло не розбилося й не розчавилося об камінь.
І я прокинувся. Прокинувся витираючи з чола холодний піт.
«Знову все те саме.»
.
.
.
Чи може самотній чоловік, якому вже давно за 30, мріяти, знову закохатися немов підліток у пубертаті? Напевно так, але… Це вже відчувається зовсім по іншому, не так, як в молодому віці, коли ти був запальним і енергійним, коли замість холодного розуму керувався палким серцем.
А коли ти закоханий не взаємно… Ти шукаєш вихід із ситуації і цей вихід буває одним із найжахливіших та найогидніших рішень в твоєму житті.
Таке рішення якось прийняв і я, але я не був святим й не вважав себе таким. Я був лише почварою, що прагнула занадто багато, прагнула того, що не належить їй, прагнула дістатися сліпучого, рятівного сонця, котре лише обпекло та знищило її. Залишаючи за собою лише згусток непотрібної темряви.
Палкий дотик. Поцілунок. Ось я торкаюсь твого золотистого та м'якого, немов шовк, волосся… але це лише солодке марево, гра моєї уяви. Волосся зовсім не м'яке, а жорстке і не приємне на дотик, від чого робиться так сумно, що хочеться плакати. Ти залишаєш вологі поцілунки на моїй блідій шиї, огортаєш своїм теплом, гаряче обіймаєш, усміхаєшся… Даруєш мені своє кохання.
Але це не ти - це хтось інший, настільки схожий на тебе… Чи не схожий… Немов примара, а все інше лише магія, ілюзія, солодка омана, яка оселилася в моєму розумі, оселилася в моєму серці, у кожному куточку моєї підсвідомості, в моїй душі.
Вона продовжує грати зі мною, руйнуючи ще більше. Граючись з моїми почуттями, знищуючи їх, чекаючи поки я зламаюся. Щоб я зневірився, прийняв її, дозволив взяти вгору.
Адже ці обійми, це тепло, усе це зовсім чуже мені, як і ці незугарні поцілунки, від яких шкіра береться сиротам. А я все ще продовжую уявляти, голосно стогнучи, піддаючись. Поки чужі руки блукають по моєму тілу, гладять лоскочучи і від цього робиться ще гірше на душі. Робиться огидно від самого себе, бо ці смарагдові очі дивляться на мене з надією, з якою я зазвичай дивлюсь на тебе, сподіваючись на щось. Та я не відповідаю, лише міцно обіймаю, притуляюсь чолом до його плеча, ховаючись, ховаючи свій гріх поки холодні руки обіймають мене у відповідь.
Я знаю - це не ти. Ти б не цілував мене так, не дивився б з прихильністю в очах робивши ці блудиські речі…
Зараз ти напевно сидиш в теплій кімнаті, оповитій радісним сміхом та коханням, твоя мрія здійснилася. На відміну від мене, що лежить на холодному ліжку з тим, чиє серце так само побите та поломане. У кімнаті, від якої так і віє мороком, а по стінах сповзають темні сутності, підкрадаючись ближче, віддаючи морозним диханням. Ні, я не жаліюся ні на що. Можливо трохи.
— Романе. — прибираю руку чоловіка зі своєї талії та сухо продовжую. —Я піду покурю.
Піднімаюся з ліжка і йду на балкон, дивлюся поперед себе, немов намагаюся вгледіти щось, фокусуючи свій зір, але переді мною лише постають безбарвні пейзажі бездиханного міста, вкритого вологим туманом.
На вулиці холодно, але недостатньо щоб пробудити в мені якісь почуття. Кінець листопада завжди такий, мряклий і сирий, сповнений турбот.
Беру цигарку, закурюю. Гидота рідкісна, але я продовжую її купувати, хоч Роман постійно жаліється, що я тільки гублю своє здоров'я. Та й нехай, нема вже що втрачати. Посміхнувшись, самому собі затягуюсь пропускаючи в легені клубок в'язкого та їдкого диму. Зітхаю, стримуючи кашель та повільно випускаю його, струшуючи попіл одним лише рухом.
Раптом проходить вібрації в кармані, беру телефон дивлячись на екран, що одразу врізається в очі яскравим спалахом. Два сповіщення від тебе, в середині одразу піднімається хвилювання, одразу перевіряю повідомлення, руки зрадницьки трясуться. І не даремно. Пройшов рік з того моменту, коли ти сказав мені про те, що тобі подобається та дівчина, але ти не готовий зустрічатися з нею, бо вона неповнолітня, а зараз що я бачу?
« Привіт, Вале уявляєш я все ж запропонував Марії зустрічатися… звичайно я розумію, що вона студентка, але… я справді кохаю її. Дякую за твою пораду тоді, щоб я не здавався і робив те, що каже мені серце) Завдяки твоїм словам я і знайшов в собі сили на зізнання. Ще раз дякую. Напиши, як будеш у мережі »
— Хах…
«То ось і все….» — відкинувши сигарету в бік я стискаю руки настільки сильно, що кісточки на пальцях біліють, просвічуючись крізь тонку шкіру. Істеричний сміх одразу відлунням котиться по вулиці лякаючи перехожих, а потім залишається лише порожнеча. Тягуча й жахлива. Серце немов здавлює, стає зовсім важко дихати, а по очам котяться гіркі, солоні сльози.
« Я втратив його… я втратив все, відтепер і назавжди. »
Знову хапаю себе за плечі, впиваюся нігтями так, що залишаються лише самі рани, які тільки кровоточать. Але це не допомагає. Нічого не допомагає. З горлянки виривається страшний вереск, кричу так, що під вікнами починається збиратись занепокоєнний люд.
Таке відчуття, що хвилі болю вичавили з тіла і душу, яка густою, чорною, пекучою смолою потекла з моїх очей. Роман одразу прибігає, налякано дивиться на мене, обіймаючи, беручи мої руки в свої, заспокоюючи. Та як тут заспокоїшся ?
Я хаотично стискаюсь, мої м'язи напружуються. Це не ти. Ніколи не був ти. Сонце знищило навіть згусток слабкої тіні, зруйнувало, випалюючи все.
І мій сміх поступово перейшов в істерику від того, що мої мрії розбилися вщент…. Залишаючи відкриту рану. Залишаючи це жахливе, огидне та жалюгідне видовище.
«Привіт. Пробач, що так пізно відповідаю. От бачиш, мої поради завжди допомагають, а так, вітаю тебе, друже.»
Це кінець.