Зорі все ще сяють

#moonchaistory #Ліс #Яреми #Юліаворони #S #F #В #ВПроцесіНаписання

1 розділ. Несподіване повернення додому.

Цей день був особливо важким. Небо було темно-сіре, похмуре і гнітюче. Здавалося, що туди наляпали сіро-буро-малинової фарби й розмазали по всьому полотні.

Грім віддавав гучним гуркотінням, а по вікнах тарабанили краплі дощу, що скочувалися донизу, наче сльози. *Тудух*

Перед очима засвітило яскравим спалахом. Блискавка з громохким звуком ударилася в дерево, що коло сусіднього будинку. Гроза була страшною. Здавалося, що ось-ось і мав відбутися повторний Усесвітній потоп. Та, на щастя, нічого так і не відбулося.

Юліан любив таку погоду. Навіть обожнював, але сьогодні... Зараз було не до веселощів. Життя та Смерть вирішили вкотре пограти в шахи на чиєсь життя. І чомусь програв саме Юліан... Проте дещо він знав точно: небо оплакувало його втрату разом з ним.

Чоловік сидів біля великого панорамного вікна з видом на сад. За ним знаходилося ще декілька схожих будинків. Поряд стояла напів пуста пляшка недешевого бренді.

Туманним поглядом він дививився на палаюче дерево притуляючись до спинки дивану. Споглядав як люди знервовано бігають та метушаться. Але він радше дивився крізь них, неначе поза межі цього світу, шукаючи щось, за що можна було би схопитися. Його очі були втомлені та червоні від сліз, які все ще продовжували стікати тоненьким струмком по гарячих ланітах. Крапаючи на телефон, який чоловік міцно стискав в руках і який раптом віддав вібрацією.

*Гудок*

На екрані відобразилося " Менеджер Осока".

—Все ж дивне в нього ім'я... Та сьогодні мені не до дзвінків, пробачте, менеджере.

Настрій був настільки паскудний, що Юліан просто скинув слухавку, взяв пляшку та, відпивиши трохи, скривився. Закрив обличчя рукою й знову заплакав.

Гіркота підступила до горла, грудкою осіла в легенях здавлюючи та душачи. Хотілося кричати, рвати на собі волосся і просто померти. Проте зараз він був безсилий що-небудь зробити. Не було енергії навіть просто встати. Схожий на бездиханну ляльку, яку кинули десь біля смітника доживати свого віку.

Ніч настала зовсім непомітно. Кімнату одразу оповили чорні тіні, а годинник показував пів на дев’яту вечора.

Скільки він так просидів? Точно порахувати не міг. Та все ще сидів на тому самому місці і порожнім поглядом втупився в екран телефону, який був єдиним джерелом світла в цій пустій, темній та холодній кімнаті.

Юліан відкривав і закривав єдину вкладку з повідомленням, наче невірячи тому, що там написано. Сподіваючись, що щось від цього зміниться.

Надіслане йому повідомлення, прийшло ще вчора, 18-го червня, від подруги. Але прочитане тільки дві години тому. Дві години, як він міг це пропустити, чим він був настільки зайнятий?.. Як посмів... Чому... Чому все так сталося?.. Він навіть не був з нею в цей момент... Банально не зателефонував після останньої їх сварки. Тому зараз чоловік ненавидів себе так, як ніколи раніше. Ненавидів так, що ладен був померти... Погляд знову впав на повідомлення.

Магда: "Привіт... Знаю, що ти зараз дуже зайнятий, але є дещо, що ти маєш знати. Дуже прикро та боляче це казати, та твоя мама... Вона померла, Юліане... Лікарі сказали, що від серцевого нападу. Знаю, що ти в поганих стосунках зі своєю родиною, але ми всі сподіваємося на твоє повернення. Похорони відбудуться за два дні. Ще дещо: ти мусиш триматися, вона б не хотіла, щоб ти сумував".

—Померла... Вона... Я... - Слова плуталися, а язик неначе онімів.

—Мамо... Матінко... Це... Це моя провина... Я... Я мав бути поряд з тобою... Мамо... - Голосні ридання відлунювали в стінах порожньої кімнати й ехом розносилися по дому... Можливо, навіть невгамовні сусіди чули цей плач відчаю та мовчки співчували. Але йому було байдуже.

Це факт, що він ненавидів свою родину. Свого огидного брата - помилку природи, огидне створіння, яке Юліан зневажав. Такого ж, відбитого на голову п'янчугу, батька, якого так само важко було назвати людиною і який все життя не давав сім'ї спокою. Тому, подорослішавши, Юліан, перед самим від'їздом, наставив його на шлях істинний декількома переломами. Після чого і посварився зі своєю терплячою та доброю мамою.

Його матір... Вона була найкращою людиною в житті Юліана незважаючи ні на що. Завжди весела, як йому здавалося в дитинстві, з незмінною усмішкою на обличчі йшла вперед попри всі перешкоди. Цю звичку перейняв і Юліан: посміхатися незважаючи ні на що... Вона справді була хорошою людиною і не заслуговує такого негідного сина як він... Не заслуговує. Він би віддав усе, аби хоч раз знову побачити її сяючу посмішку, жвавий погляд... Колись Юліан обіцяв їй ніколи не сумувати... А зараз що? Невже він порушить свою обіцянку? Як би не було паскудно, як би не було боляче, він мав усе витерпіти... Та сил терпіти вже не лишилося.

— Я переживу це, просто зобов'язаний... Так.. Адже ти мене виховувала сильним хлопчиком...

Згадалися настанови матері і тепла, сонячна, така рідна усмішка...

"Навіть, коли тобі боляче, любий, посміхайся. Посміхайся незважаючи ні на що. Не давай себе зламати. Нікому." - Казала вона, міцно обіймаючи його. Це була остання їх зустріч перед інцидентом з батьком.

Юліан криво посміхнувся і сховав обличчя за довгим волоссям хапаючись руками за плечі й заспокоюючи себе. Його нудило та трясло.

"Усе буде добре... Усе справді буде добре..."

Через деякий час гроза нарешті стихла. Тому, витерши сльози і посидівши ще декілька хвилин у позі ембріона, Юліан із заплаканими очима глянув на квиток, що лежав на столі. Завтра він повернеться додому. Потім поглянув на пляшку в руках, зробив ковток і відставив. Рідина одразу віддала теплом у горлі і осіла, неначе гарячі вуглики в шлунку, трохи зігріваючи його.

Обтрусився і дав собі декілька ляпасів по обличчю нарешті протверезівши.

Повільно піднімаючись й тримаючись за спинку дивану, щоб не впасти, пройшов декілька кроків. Перед очима враз потемніло і ноги почали підкошуватися, ось-ось впаде. Та, на диво, він все ж втримав рівновагу схопившись за стіну поруч.

Піднявся на другий поверх, підійшов до дверей, відчинив їх й пройшов далі повільно знімаючи із себе одяг. Увімкув кран набираючи повну ванну гарячої води. Глянув на себе в дзеркало і здригнувся. Його волосся було скуйовджене і, як здавалося, втратило свій блиск, стало схожим на солому. Обкусані до крові губи, червоні очі, темні кола під очима через недосип, розмазані по обличчю плями від косметики... Зараз він, напевно, був схожим на якесь лякаюче створіння із української міфології. Стало огидно від самого себе. Та... Яка вже була різниця? Тож він ляпнув себе по щоці і знову глянув вперед.

—Зберись, Юліане... Ти все витримаєш... Правда ж? - Намагався запевнити самого себе чоловік тримаючись за кулон у вигляді тризуба, що висів у нього на шиї. Родинна реліквія. Як розповідала йому бабуся, цю прикрасу передавали з покоління в покоління, тим, хто на нього заслуговував. От йому його і віддали. З того моменту він не знімав цей морський символ. Просто не міг, навіть під час фотосесій.

Юліан знав, що воно оберігало його, а за цей час ще й стало частинкою його душі.

Він згадав той день, коли отримав кулон. Тоді його брат так злився... Його принизили назвавши негідним. Після того брат ще більше дошкуляв йому і принижував. Звісно, бабуся любила світловолосого парубка більше і захищала його.

-Царство тобі небесне, бабусю...

Юліан потряс головою й заліз у воду, яка одразу загорнула його в свої гарячі обійми, та просидів так деякий час. Із зітханням заплющив очі й, затримавши дихання, опустився під воду. Прямо на дно ванни. Він любив воду, вона була його стихією, яку він розумів, чув та вмів користуватися. Перебувавши в ній, він заспокоювався.

До того ж вода зберігала стільки знань... Спогади минулого. Страждання, біль, але й радість, найкращі моменти життя. Вона знала все. Іноді навіть показувала йому їх. От як зараз.

Раптово у вухах задзвеніло. Відлуння сміху і дивного шуму, а потім перед очима заблимали події минулого. Вони, неначе вихором, залетіли в його розум збиваючи з ніг і поглинаючи. Юліан міг опиратися, але ні сил, ні бажання не було. Тому все ж він дозволив цій пітьмі на мить охопити його.

***

Двоє чоловіків сиділо на траві біля будинку і щось активно обговорювали. Весна... Навколо все зеленіло буйним квітом, птахи виспівували свої пісні коханя. Усе здавалося занадто ідеальним, аби бути правдою.

Юліан точно пам'ятав, що повернувся тоді на декілька днів в Україну, щоб відпочити і побачити коханого. Але точно не очікував, що це буде остання їхня весна.

—Безсоромник! - Зашипів Сірко невдоволено тицяючи пальцем іншому хлопцю в груди.

— Це я безсоромник? - Зробивши ображене обличчя, запитав Юліан. Потім, усе ще сміючись, підвів свій погляд, в якому грали дикі вогники та весело промовив:

— Знаєш, ти дуже милий, коли червонієш.

Сірко зашарівся, та після декількох секунд мовчання ціпнув хлопця по нозі.

— Знаєш, ти такий дурний, як талпа гумійова!

Тут Юліан упав в ступор. І декілька разів кліпнувши, таки зміг сформулювати речення.

—Шо?.. Ти ж знаєш, що я все ще донт анднестенд закарпатського діалекту...

Вони дивилися один на одного так декілька секунд. Через деякий час чорнявий чоловік не витримав і гучно засміявся. Його сміх був заразний. Поцілувавши Юліана в чоло й обійнявши, все ще хихикаючи, він промовив:

— Яка ж ти бідося... Пхпхпх. А взагалі годі вже обійматися, нам час іти.

Від почутого білявий заскиглив.

— Та куди... Побудь зі мною ще трохи, будь ласка... - Сказав він міцніше притискаючи Сірка до грудей і ніжно цілуючи в шоку. — Кохаю тебе.

Почулися чиїсь голоси і чорнявий хлопець раптом відштовхнув Юліана роблячи вигляд, що між ними нічого не сталося. Уже тоді було зрозуміло, що щось не так.

Раптом стало важко дихати. Перед очима знову почали змінюватися картинки, спогади один за одним з'являлися і зникали залишаючи за собою чорну та болючу криваву діру.

Тоді все було так само... Весна, але вже не тепла... Дощ, гроза, похмуре небо, двоє хлопців стоять біля того самого будинку.

—Ти... Справді та ще скотина... Як ти міг... Як ти міг, Сірку?!

Упевнений крок вперед і пролунав звук удару. Руку обпалило жаром, але навіть це не заспокоювало хлопця. Сірко тихо загарчав та підійшов ближче тяжко дихаючи.

— Пробач... Юліане, я справді кохаю тебе, але вона сама мене звабила. Мені цього не хотілося, справді... Усе взагалі так швидко сталося... Ти зобов'язаний мене зрозуміти! Я ж кохаю тебе... - Почуті слова одразу віддалися ехом в голові. Мозок відмовлявся їх сприймати, як і серце. Тому Юліан стиснув руки в кулаки і стис губи. Нудота підступила до горла.

— Огидно. Сам погодився на все і ще й звинувачуєш невинну дівчину? Серйозно? Я не хочу мати з тобою нічого спільного. Відтепер ми незнайомці, чортів ти виродку.

Він витримав тяжкий погляд навпроти. Тіло враз напружилось, а дихання збилося. Серце пропустило удар. Стояти поряд з цим зрадником було до біса противно. А кожне його слово було наче кинджалом, що встромляли глибоко в серце... І різали його, ламали... Та хлопець поважав себе, тому, розвернувшись, побіг що було сил.

—Юліане!..

Повітря закінчувалося, вода давила на груди, немов душила спогадами давно забутого, як здавалося, минулого. Було відчуття, що ще трохи і його розірве із середини.

Розплющивши очі, він швидко схопився за бортики ванни і одним ривком виліз із води хапаючи ротом повітря й тяжко дихаючи. У руках одразу опинилася сімейна реліквія, яку власник нервово стискав у руці. Його трясло так, наче він був останнім осіннім листком на дереві, а надворі був ураган. Одразу підбіг до раковини й, відкрутивши кран, набрав в долоні крижаної води та умився приходячи до тями. Потім труснув головою, неначе відганяючи щось, взяв рушник та, прибравши за собою, вийшов з ванної кімнати.

Одягнувшись, зайшов до вітальні, глянув на весь безлад. Розкиданий одяг, сміття, пусті пляшки... Дивлячись на це, одразу заболіла голова. Прибирати було лінь, тому він вирішив кинути все так, як є. У будь-якому випадку зранку має прийти прибиральниця. Не дарма ж він їй стільки платить, правильно?

Тому Юліан закип'ятив собі молока, як завжди в дитинстві йому робила мама, коли він не міг заснути або ж бентежився. Навіть, коли син вже був дорослим, вона продовжувала так робити. Хоча брат і сміявся з Юліана, називав малюком і всіляко принижував, та він не відмовлявся від цієї звички й донині. Можливо, це справді було дитячим звичаєм, але, на диво, досить дієвим. Він справді допомагав хлопцю заспокоїтися та заснути.

"Час спати..." - Юліан допив вміст склянки і поплентався до ліжка падаючи обличчям у матрац. Взяв подушку та, сховавши в ній обличчя, дав волю сльозам. Заснути вдалося лише через кілька годин. А завтра його очікував важкий день

Ранок почався не з кави. Чоловіка розбудив гучний дзвінок в двері. Було доволі важко розплющити набряклі від сліз очі, тому він накрився простирадлом роблячи вигляд, що ніц не чує. Усе його тіло ломило, а в рот неначе наклали землі з чимось не дуже приємним. Ванна. Йому зараз потрібна була хороша ванна.

І знову стукіт у двері. Він на 99,9% був упевнений, що це менеджер, якого він вчора проігнорував, а зараз залюбки і послав би якнайдалі. Цей хлопець був занадто надокучливим, Юліан навіть замок змінив на дверях, щоб той не турбував його так часто. Робити було нічого, тому злісно зашипівши і ще трохи покрутившись, чоловік таки встав з ліжка, одягнув капці і, загорнувшись у ковдру, пішов до дверей.

—JULIANE, OPEN IT! I KNOW YOU'RE HOME.

"Задовбав... Який я тобі Джуліан. Надворі восьма ранку, а мій літак на дванадцяту... «Добрий ранок» називається."

Відкрив двері і швидко замружився від занадто яскравого світла, яке тиснуло на очі. Потерши їх, нарешті зміг глянути на чоловіка перед собою. Високий шатен з довгим волоссям і карими очима дивився на нього невдоволено та скептичним поглядом оцінював його стан.

"Мені гайки..." - Пропустивши його в будинок, Юліан приготувався до своєї кончини та подумки почав читати "Отче наш" та ще декілька старих молитов.

Та все закінчилося наче нормально. Звісно ж, його відчитали, бо Осока так за нього переживав, що не спав усю ніч, тому з першими промінчиками одразу виїхав за ним. Це навіть розчулило Юліана.

Намагаючись пояснити все, він раптово розплакався перед Осокою, поки той здивовано на нього дивився кілька секунд, а потім просто підійшов і обійняв.

Менеджер сказав, що Юліану ні про що не варто турбуватися і він подбає про все.

Осока навіть зголосився відвезти його до аеропорту скасувавши якусь зустріч.

Вони нарешті виїхали. Дорогою Осока запропонував заїхати поснідати, але Юліан ввічливо відмовився. Його нудило і, якби він щось з'їв, довелося б їхати одразу в хімчистку. Але, незважаючи на відмову, менеджер усе одно купив смаколиків.

"Ох же його сентиментальність..." - Подумав Юліан, та на душі якось потеплішало і він був вдячний за підтримку.

Затори були довжелезні. Здавалося, що вони не встигнуть, але ні, на диво, приїхали вчасно. Осока допоміг Юліану з багажем, сказав телефонувати у будь-який час і попрохав повернутися хоча б через півтора місяця назад. В Юліана мали починатися зйомки нового серіалу, де він виступає в головній ролі. Також багато фан-зустрічей, показів, концертів і так далі. Подумки він вже приготувався до каверзних питань його "улюблених" ведучих, які любили тиснути на хворе.

— Please be careful. If something happens, call me, I will come right away.

(Будь ласка, будь обережним. Якщо щось станеться, дзвони мені, я одразу приїду.)

— Okay, okay don't worry like that, this is my home, what can happen. Thank you for your help, I think it's about time. See you.

(Добре, добре, не хвилюйся так, це мій дім, що може статися. Дякую тобі за допомогу, я думаю, що мені вже час. Побачимося.)

Попрощавшись, Юліан попрямував до літака ставши в чергу за якоюсь парою з дитиною і приготувався до найгіршого. Через певний час нарешті спокійно заняв своє комфортне місце в літаку перед цим подзвонивши Магді, яка поспівчувала йому і сказала, що вони обов'язково мають зустрітися. Було чути як вона хвилюється і підбирає слова розуміючи його стан.

Ще додала, що відправить свого особистого помічника забрати його, коли він прилетить, за що Юліан був дуже вдячний. Магда хоч і здавалася холодною, але все ж... Вона була хорошою і Юліан це знав ще з першого дня їх зустрічі, тому, розслабившись, посміхнувся.

—Та-а-ак, люба моя зіронько, я зрозумів, буду дуже обережним. - З іншого боку зв'язку почулося тяжке зітхання, щось на кшталт "Ну що з тобою зробиш".

— Знаєш, я справді дуже рада, що ти повертаєшся... Хоч і так, але все ж... Ми чекаємо тебе і чекали Юліане, всі ці шість років... - У середині неначе щось обірвалося... Шість років. Стільки часу минуло відтоді, як він вирішив ніколи більше не повертатися назад. Гнітюча атмосфера враз накрила його і він поринув в тяжкі думки, сам того не помітивши. Пробудити чоловіка змін лише гучний голос Магди:

—Юліане, ти слухаєш? - Кліпнувши, він спокійно заговорив до неї поправиши на обличчі маску, яку вже хотілося пошматувати. Спека жахлива і було вже важко дихати, але, знявши ї,ї проблем буде ще більше.

—Пробач , зв'язок поганий. Що ти казала?

— Кажу, що ти маєш ще дещо знати... Сірко... Він теж у місті... Звідкись дізнався, що ти повертаєшся. Але, якщо він трапиться тобі на очі й буде дошкуляти, скажи мені і я з ним розберуся.

"Хах... Вона, як завжди, занадто драматизує."

—Знаю... Знаю, зіронько... Тому, якщо побачу його, піду одразу топитися. Знаєш, як в пісні:

"Піду втоплюся у річці глибокій..." - Юліан засміявся і почув лише невдоволене сопіння в телефоні та протяжне:

—Ох і ж... З ким я дружу... Знаєш, я ж справді переживаю за тебе.

—От-от, задумайся, ти дружиш з найвідомішим актором, суперзіркою та моделлю. Це означає, що смак у тебе прекрасний. А загалом... Усе добре. Я вже давно відпустив це. Не вік же мені вбиватись за тим вилупком. - Чоловік усміхнувся намагаючись перевести тему в інше русло. — Але, знаєш... Дякую, що сказала. Я справді це ціную... Люба пані відьмо.

Та, поки Магда не вийшла із рівноваги, швидко продовжив:

—Ой! Що ти кажеш? Щось у мене зв'язок поганий, кладу слухавку, па-па. - Останнє, що він почув "Яка я тобі відьма?!"

Відключившись, поклав телефон до сумки та зітхнув подивившись у вікно тяжким поглядом, задумався.

"Стільки років минуло... Невже я справді повертаюся додому? Сподіваюся, що все дійсно буде добре... У будь-якому разі, все, що було між нами, давно в минулому. До речі, вона сказала, що відправить особистого помічника? Цікаво... "

Юліан глибоко вдихнув і, намагаючись відволіктися від думок, вдягнув навушники і ввімкув першу пісню з плей листу Ledy Gaga "Poker Face". Він обожнював цю жінку і її пісні, йому навіть довелося якось виступати з нею на одній сцені.

Аж раптом... Усвідомлення накрило його миттєво. Він повертається додому. Раптом захотілося втекти... Сховатися, повернутися назад і закритися в своєму будинку. Чомусь було страшно. Ця подорож змушувала його нервувати, настрій теж був пригнічений. На очі знову наверталися сльози. Набравши повні легені повітря, Юліан заплющив очі і почав рахувати до десяти і назад.

Заспокоївшись, він залип на деякий час в телефоні, сфотографувався і зробив новий пост в інстаграм з підписом "I'm finally coming home. To native Ukraine". Звісно ж, він не хотів цього робити, але це було частиною його роботи. Усе для фанатів.

(Нарешті повертаюся додому. До рідної України)

Летіти від Нью Йорку до Києва було приблизно 10 годин, тому, заплющивши очі, Юліан все ж спробував заснути.

Тільки-но він нарешті почав куняти і гучний дитячий плач розрізав йому вуха змушуючи його барабанні перетинки ледве не лопатися від цієї гучної симфонії.

"Посплю я, звісно, аякже, ага. Дуже дякую за чудовий день..."

Спробував увімкнути гучність на максимум, але нічого не вийшло, адже навіть крізь навушники він чув цей вереск. Юліан знав, що так станеться ще на початку, але все одно було неприємно. Хоча чоловік розумів, що дитина невинна, як і батьки. Перевів погляд назад, звідки лунав крик. Дихати знову стало важко. Там сиділа жінка, яка намагалася заспокоїти дитину різними гримасами та чоловік, який тримав немовля. Вони виглядали занепокоєними, але дуже люблячими.

Перед очима з'явився образ декого, кого він хотів забути. На серці тяжіло.

Але його відволікло чиєсь похабне незадоволене гомоніння поряд, ще й неприємною йому мовою. З перемоги України вже минув рік, а такі малоросні виродки досі йому траплялися, що не могло не дратувати.

—Воть панаражают, а сійчас нам тірпєть. Ну вот дома ім нє сідітся, панімают жє чьто рібьонак малєнькій. А воть в нашє врємя...

І пішло поїхало: згадування совка, привознесення себе, гноблення інших. Було видно, що пара дуже напружилася почувши це й почувалася не в своїй тарілці. Стиснувши руки в кулаки так, що аж кісточки побіліли, нервово затупотів.

"Вдих... Видих... Терпи Юліане..."

—Охужь єта ніваспітанає пакалєніє...

Закотивши очі і вдаривши об ручку крісла, чоловік підвівся грізно зиркаючи на жінку спереду.

—Ви закриєтеся чи ні? Не розумієте, що всім все одно, що там було у ваш час та інше, що ви сказали? Вони не винні, що дитина плаче і вам краще поставитися з розумінням до цього. - Тільки вона хотіла відкрити рота, щоб заперечити, він продовжив. — Ще й цією мерзенною мовою говорите, в мене ледве вуха не зів'яли. Якщо ви вже така розумна й досвідчена, підійдіть і запропонуйте свою допомогу. Ні? Тоді стуліть свій писок і сидіть мовчки. Андестенд?

Декілька разів кліпнувши, жінка невдоволено закрила рота і присоромлено відвернулася. Навіть дитина замовкла, звичайно, як і весь літак, а пара з вдячністю кивнула. Невдоволено гмикнувши, Юліан сів назад і, одягаючи навушники, знову глянув у вікно. Як добре, що він в масці і його не впізнають. Напевно.

Настрій і так був паршивий, що хотілося розплакатися, а тут ще це.

Зітхнувши з полегшенням, закрив очі.

"Нарешті тиша..." - Посидівши трохи, він нарешті заснув поринувши у глибокий сон. Це все його дуже зморило. Добре, що летіти залишалося недовго.

Прокинувся він від чиєїсь руки, яка ніжно намагалася його розбудити. Повільно розплющивши очі, побачив перед собою занепокоєну стюардесу.

—Ми вже прилетіли, пане, вам час виходити.

Щиро подякувавши дівчині і забравши свої речі, Юліан попрямував до виходу. Перед цим, глянувши на себе в дзеркалі, невдоволено затараторив, що точно скоро відріже це волосся. Тому агресивно розчесався, йойкаючи кожен раз, коли зачіпав ковтуни. Зав'язав хвіст і вийшов повільно спускаючись сходинками. Прохолодний вітерць вдарив йому в обличчя, а вранішнє сонце засліпило очі, була вже десь сьома година ранку.

Нарешті знявши маску, тихо промовив:

—Через стільки років... Я нарешті тут. - На очі наверталися сльози, та, змахнувши їх, він попрямував далі набираючи номер Магди.

— Я вже долетів. - Почав дивитися в різні боки. — До речі, як виглядає людина, яка забере мене?

—Доброго ранку. Вітаю вдома, Юліане. Забрати тебе має Ворон, мій помічник. Він скоро під'їде. Пробач, але зараз не можу говорити, дуже поспішаю.

— Га?

І відключилась. Ну і добре, ну і не треба. І взагалі, Ворон? Це як птах чи що... Цікаве ім'я.

Засунувши телефон до кишені, почав оглядатися. Там люди, тут люди. І ніхто навіть не звертав на нього уваги...

"Як добре... "

Краплі поту стікали з його обличчя. Ну звісно, на ньому була звичайна біла сорочка, яку він розстебнув на декілька ґудзиків, чорні штани і туфлі... Просто ідеальний аутфіт для подорожі в спеку, добре хоч води купив.

"Прямо як на побачення... Тільки квітів не вистачає." - Саркастично посміхнувся і, пройшовши трохи вперед, вийшов на паркінг, де було безліч машин.

"І яка ж моя?" - Повернувшись у бік, повів поглядом туди-сюди і на мить заціпенів побачивши перед собою дуже вродливого чоловіка. Він був приблизно одного з ним зросту, в чорному дорогому костюмі, із зализаним назад волоссям. Його бліде обличчя не виявляло емоцій, а по шкірі віддало холодом від його погляду.

Грім віддавав гучним гуркотінням, а по вікнах тарабанили краплі дощу, що скочувалися донизу, наче сльози. *Тудух*

Перед очима засвітило яскравим спалахом. Блискавка з громохким звуком ударилася в дерево, що коло сусіднього будинку. Гроза була страшною. Здавалося, що ось-ось і мав відбутися повторний Усесвітній потоп. Та, на щастя, нічого так і не відбулося.

Юліан любив таку погоду. Навіть обожнював, але сьогодні... Зараз було не до веселощів. Життя та Смерть вирішили вкотре пограти в шахи на чиєсь життя. І чомусь програв саме Юліан... Проте дещо він знав точно: небо оплакувало його втрату разом з ним.

Чоловік сидів біля великого панорамного вікна з видом на сад. За ним знаходилося ще декілька схожих будинків. Поряд стояла напів пуста пляшка недешевого бренді.

Туманним поглядом він дививився на палаюче дерево притуляючись до спинки дивану. Споглядав як люди знервовано бігають та метушаться. Але він радше дивився крізь них, неначе поза межі цього світу, шукаючи щось, за що можна було би схопитися. Його очі були втомлені та червоні від сліз, які все ще продовжували стікати тоненьким струмком по гарячих ланітах. Крапаючи на телефон, який чоловік міцно стискав в руках і який раптом віддав вібрацією.

*Гудок*

На екрані відобразилося " Менеджер Осока".

—Все ж дивне в нього ім'я... Та сьогодні мені не до дзвінків, пробачте, менеджере.

Настрій був настільки паскудний, що Юліан просто скинув слухавку, взяв пляшку та, відпивиши трохи, скривився. Закрив обличчя рукою й знову заплакав.

Гіркота підступила до горла, грудкою осіла в легенях здавлюючи та душачи. Хотілося кричати, рвати на собі волосся і просто померти. Проте зараз він був безсилий що-небудь зробити. Не було енергії навіть просто встати. Схожий на бездиханну ляльку, яку кинули десь біля смітника доживати свого віку.

Ніч настала зовсім непомітно. Кімнату одразу оповили чорні тіні, а годинник показував пів на дев’яту вечора.

Скільки він так просидів? Точно порахувати не міг. Та все ще сидів на тому самому місці і порожнім поглядом втупився в екран телефону, який був єдиним джерелом світла в цій пустій, темній та холодній кімнаті.

Юліан відкривав і закривав єдину вкладку з повідомленням, наче невірячи тому, що там написано. Сподіваючись, що щось від цього зміниться.

Надіслане йому повідомлення, прийшло ще вчора, 18-го червня, від подруги. Але прочитане тільки дві години тому. Дві години, як він міг це пропустити, чим він був настільки зайнятий?.. Як посмів... Чому... Чому все так сталося?.. Він навіть не був з нею в цей момент... Банально не зателефонував після останньої їх сварки. Тому зараз чоловік ненавидів себе так, як ніколи раніше. Ненавидів так, що ладен був померти... Погляд знову впав на повідомлення.

Магда: "Привіт... Знаю, що ти зараз дуже зайнятий, але є дещо, що ти маєш знати. Дуже прикро та боляче це казати, та твоя мама... Вона померла, Юліане... Лікарі сказали, що від серцевого нападу. Знаю, що ти в поганих стосунках зі своєю родиною, але ми всі сподіваємося на твоє повернення. Похорони відбудуться за два дні. Ще дещо: ти мусиш триматися, вона б не хотіла, щоб ти сумував".

—Померла... Вона... Я... - Слова плуталися, а язик неначе онімів.

—Мамо... Матінко... Це... Це моя провина... Я... Я мав бути поряд з тобою... Мамо... - Голосні ридання відлунювали в стінах порожньої кімнати й ехом розносилися по дому... Можливо, навіть невгамовні сусіди чули цей плач відчаю та мовчки співчували. Але йому було байдуже.

Це факт, що він ненавидів свою родину. Свого огидного брата - помилку природи, огидне створіння, яке Юліан зневажав. Такого ж, відбитого на голову п'янчугу, батька, якого так само важко було назвати людиною і який все життя не давав сім'ї спокою. Тому, подорослішавши, Юліан, перед самим від'їздом, наставив його на шлях істинний декількома переломами. Після чого і посварився зі своєю терплячою та доброю мамою.

Його матір... Вона була найкращою людиною в житті Юліана незважаючи ні на що. Завжди весела, як йому здавалося в дитинстві, з незмінною усмішкою на обличчі йшла вперед попри всі перешкоди. Цю звичку перейняв і Юліан: посміхатися незважаючи ні на що... Вона справді була хорошою людиною і не заслуговує такого негідного сина як він... Не заслуговує. Він би віддав усе, аби хоч раз знову побачити її сяючу посмішку, жвавий погляд... Колись Юліан обіцяв їй ніколи не сумувати... А зараз що? Невже він порушить свою обіцянку? Як би не було паскудно, як би не було боляче, він мав усе витерпіти... Та сил терпіти вже не лишилося.

— Я переживу це, просто зобов'язаний... Так.. Адже ти мене виховувала сильним хлопчиком...

Згадалися настанови матері і тепла, сонячна, така рідна усмішка...

"Навіть, коли тобі боляче, любий, посміхайся. Посміхайся незважаючи ні на що. Не давай себе зламати. Нікому." - Казала вона, міцно обіймаючи його. Це була остання їх зустріч перед інцидентом з батьком.

Юліан криво посміхнувся і сховав обличчя за довгим волоссям хапаючись руками за плечі й заспокоюючи себе. Його нудило та трясло.

"Усе буде добре... Усе справді буде добре..."

Через деякий час гроза нарешті стихла. Тому, витерши сльози і посидівши ще декілька хвилин у позі ембріона, Юліан із заплаканими очима глянув на квиток, що лежав на столі. Завтра він повернеться додому. Потім поглянув на пляшку в руках, зробив ковток і відставив. Рідина одразу віддала теплом у горлі і осіла, неначе гарячі вуглики в шлунку, трохи зігріваючи його.

Обтрусився і дав собі декілька ляпасів по обличчю нарешті протверезівши.

Повільно піднімаючись й тримаючись за спинку дивану, щоб не впасти, пройшов декілька кроків. Перед очима враз потемніло і ноги почали підкошуватися, ось-ось впаде. Та, на диво, він все ж втримав рівновагу схопившись за стіну поруч.

Піднявся на другий поверх, підійшов до дверей, відчинив їх й пройшов далі повільно знімаючи із себе одяг. Увімкув кран набираючи повну ванну гарячої води. Глянув на себе в дзеркало і здригнувся. Його волосся було скуйовджене і, як здавалося, втратило свій блиск, стало схожим на солому. Обкусані до крові губи, червоні очі, темні кола під очима через недосип, розмазані по обличчю плями від косметики... Зараз він, напевно, був схожим на якесь лякаюче створіння із української міфології. Стало огидно від самого себе. Та... Яка вже була різниця? Тож він ляпнув себе по щоці і знову глянув вперед.

—Зберись, Юліане... Ти все витримаєш... Правда ж? - Намагався запевнити самого себе чоловік тримаючись за кулон у вигляді тризуба, що висів у нього на шиї. Родинна реліквія. Як розповідала йому бабуся, цю прикрасу передавали з покоління в покоління, тим, хто на нього заслуговував. От йому його і віддали. З того моменту він не знімав цей морський символ. Просто не міг, навіть під час фотосесій.

Юліан знав, що воно оберігало його, а за цей час ще й стало частинкою його душі.

Він згадав той день, коли отримав кулон. Тоді його брат так злився... Його принизили назвавши негідним. Після того брат ще більше дошкуляв йому і принижував. Звісно, бабуся любила світловолосого парубка більше і захищала його.

-Царство тобі небесне, бабусю...

Юліан потряс головою й заліз у воду, яка одразу загорнула його в свої гарячі обійми, та просидів так деякий час. Із зітханням заплющив очі й, затримавши дихання, опустився під воду. Прямо на дно ванни. Він любив воду, вона була його стихією, яку він розумів, чув та вмів користуватися. Перебувавши в ній, він заспокоювався.

До того ж вода зберігала стільки знань... Спогади минулого. Страждання, біль, але й радість, найкращі моменти життя. Вона знала все. Іноді навіть показувала йому їх. От як зараз.

Раптово у вухах задзвеніло. Відлуння сміху і дивного шуму, а потім перед очима заблимали події минулого. Вони, неначе вихором, залетіли в його розум збиваючи з ніг і поглинаючи. Юліан міг опиратися, але ні сил, ні бажання не було. Тому все ж він дозволив цій пітьмі на мить охопити його.

***

Двоє чоловіків сиділо на траві біля будинку і щось активно обговорювали. Весна... Навколо все зеленіло буйним квітом, птахи виспівували свої пісні коханя. Усе здавалося занадто ідеальним, аби бути правдою.

Юліан точно пам'ятав, що повернувся тоді на декілька днів в Україну, щоб відпочити і побачити коханого. Але точно не очікував, що це буде остання їхня весна.

—Безсоромник! - Зашипів Сірко невдоволено тицяючи пальцем іншому хлопцю в груди.

— Це я безсоромник? - Зробивши ображене обличчя, запитав Юліан. Потім, усе ще сміючись, підвів свій погляд, в якому грали дикі вогники та весело промовив:

— Знаєш, ти дуже милий, коли червонієш.

Сірко зашарівся, та після декількох секунд мовчання ціпнув хлопця по нозі.

— Знаєш, ти такий дурний, як талпа гумійова!

Тут Юліан упав в ступор. І декілька разів кліпнувши, таки зміг сформулювати речення.

—Шо?.. Ти ж знаєш, що я все ще донт анднестенд закарпатського діалекту...

Вони дивилися один на одного так декілька секунд. Через деякий час чорнявий чоловік не витримав і гучно засміявся. Його сміх був заразний. Поцілувавши Юліана в чоло й обійнявши, все ще хихикаючи, він промовив:

— Яка ж ти бідося... Пхпхпх. А взагалі годі вже обійматися, нам час іти.

Від почутого білявий заскиглив.

— Та куди... Побудь зі мною ще трохи, будь ласка... - Сказав він міцніше притискаючи Сірка до грудей і ніжно цілуючи в шоку. — Кохаю тебе.

Почулися чиїсь голоси і чорнявий хлопець раптом відштовхнув Юліана роблячи вигляд, що між ними нічого не сталося. Уже тоді було зрозуміло, що щось не так.

Раптом стало важко дихати. Перед очима знову почали змінюватися картинки, спогади один за одним з'являлися і зникали залишаючи за собою чорну та болючу криваву діру.

Тоді все було так само... Весна, але вже не тепла... Дощ, гроза, похмуре небо, двоє хлопців стоять біля того самого будинку.

—Ти... Справді та ще скотина... Як ти міг... Як ти міг, Сірку?!

Упевнений крок вперед і пролунав звук удару. Руку обпалило жаром, але навіть це не заспокоювало хлопця. Сірко тихо загарчав та підійшов ближче тяжко дихаючи.

— Пробач... Юліане, я справді кохаю тебе, але вона сама мене звабила. Мені цього не хотілося, справді... Усе взагалі так швидко сталося... Ти зобов'язаний мене зрозуміти! Я ж кохаю тебе... - Почуті слова одразу віддалися ехом в голові. Мозок відмовлявся їх сприймати, як і серце. Тому Юліан стиснув руки в кулаки і стис губи. Нудота підступила до горла.

— Огидно. Сам погодився на все і ще й звинувачуєш невинну дівчину? Серйозно? Я не хочу мати з тобою нічого спільного. Відтепер ми незнайомці, чортів ти виродку.

Він витримав тяжкий погляд навпроти. Тіло враз напружилось, а дихання збилося. Серце пропустило удар. Стояти поряд з цим зрадником було до біса противно. А кожне його слово було наче кинджалом, що встромляли глибоко в серце... І різали його, ламали... Та хлопець поважав себе, тому, розвернувшись, побіг що було сил.

—Юліане!..

Повітря закінчувалося, вода давила на груди, немов душила спогадами давно забутого, як здавалося, минулого. Було відчуття, що ще трохи і його розірве із середини.

Розплющивши очі, він швидко схопився за бортики ванни і одним ривком виліз із води хапаючи ротом повітря й тяжко дихаючи. У руках одразу опинилася сімейна реліквія, яку власник нервово стискав у руці. Його трясло так, наче він був останнім осіннім листком на дереві, а надворі був ураган. Одразу підбіг до раковини й, відкрутивши кран, набрав в долоні крижаної води та умився приходячи до тями. Потім труснув головою, неначе відганяючи щось, взяв рушник та, прибравши за собою, вийшов з ванної кімнати.

Одягнувшись, зайшов до вітальні, глянув на весь безлад. Розкиданий одяг, сміття, пусті пляшки... Дивлячись на це, одразу заболіла голова. Прибирати було лінь, тому він вирішив кинути все так, як є. У будь-якому випадку зранку має прийти прибиральниця. Не дарма ж він їй стільки платить, правильно?

Тому Юліан закип'ятив собі молока, як завжди в дитинстві йому робила мама, коли він не міг заснути або ж бентежився. Навіть, коли син вже був дорослим, вона продовжувала так робити. Хоча брат і сміявся з Юліана, називав малюком і всіляко принижував, та він не відмовлявся від цієї звички й донині. Можливо, це справді було дитячим звичаєм, але, на диво, досить дієвим. Він справді допомагав хлопцю заспокоїтися та заснути.

"Час спати..." - Юліан допив вміст склянки і поплентався до ліжка падаючи обличчям у матрац. Взяв подушку та, сховавши в ній обличчя, дав волю сльозам. Заснути вдалося лише через кілька годин. А завтра його очікував важкий день

Ранок почався не з кави. Чоловіка розбудив гучний дзвінок в двері. Було доволі важко розплющити набряклі від сліз очі, тому він накрився простирадлом роблячи вигляд, що ніц не чує. Усе його тіло ломило, а в рот неначе наклали землі з чимось не дуже приємним. Ванна. Йому зараз потрібна була хороша ванна.

І знову стукіт у двері. Він на 99,9% був упевнений, що це менеджер, якого він вчора проігнорував, а зараз залюбки і послав би якнайдалі. Цей хлопець був занадто надокучливим, Юліан навіть замок змінив на дверях, щоб той не турбував його так часто. Робити було нічого, тому злісно зашипівши і ще трохи покрутившись, чоловік таки встав з ліжка, одягнув капці і, загорнувшись у ковдру, пішов до дверей.

—JULIANE, OPEN IT! I KNOW YOU'RE HOME.

"Задовбав... Який я тобі Джуліан. Надворі восьма ранку, а мій літак на дванадцяту... «Добрий ранок» називається."

Відкрив двері і швидко замружився від занадто яскравого світла, яке тиснуло на очі. Потерши їх, нарешті зміг глянути на чоловіка перед собою. Високий шатен з довгим волоссям і карими очима дивився на нього невдоволено та скептичним поглядом оцінював його стан.

"Мені гайки..." - Пропустивши його в будинок, Юліан приготувався до своєї кончини та подумки почав читати "Отче наш" та ще декілька старих молитов.

Та все закінчилося наче нормально. Звісно ж, його відчитали, бо Осока так за нього переживав, що не спав усю ніч, тому з першими промінчиками одразу виїхав за ним. Це навіть розчулило Юліана.

Намагаючись пояснити все, він раптово розплакався перед Осокою, поки той здивовано на нього дивився кілька секунд, а потім просто підійшов і обійняв.

Менеджер сказав, що Юліану ні про що не варто турбуватися і він подбає про все.

Осока навіть зголосився відвезти його до аеропорту скасувавши якусь зустріч.

Вони нарешті виїхали. Дорогою Осока запропонував заїхати поснідати, але Юліан ввічливо відмовився. Його нудило і, якби він щось з'їв, довелося б їхати одразу в хімчистку. Але, незважаючи на відмову, менеджер усе одно купив смаколиків.

"Ох же його сентиментальність..." - Подумав Юліан, та на душі якось потеплішало і він був вдячний за підтримку.

Затори були довжелезні. Здавалося, що вони не встигнуть, але ні, на диво, приїхали вчасно. Осока допоміг Юліану з багажем, сказав телефонувати у будь-який час і попрохав повернутися хоча б через півтора місяця назад. В Юліана мали починатися зйомки нового серіалу, де він виступає в головній ролі. Також багато фан-зустрічей, показів, концертів і так далі. Подумки він вже приготувався до каверзних питань його "улюблених" ведучих, які любили тиснути на хворе.

— Please be careful. If something happens, call me, I will come right away.

(Будь ласка, будь обережним. Якщо щось станеться, дзвони мені, я одразу приїду.)

— Okay, okay don't worry like that, this is my home, what can happen. Thank you for your help, I think it's about time. See you.

(Добре, добре, не хвилюйся так, це мій дім, що може статися. Дякую тобі за допомогу, я думаю, що мені вже час. Побачимося.)

Попрощавшись, Юліан попрямував до літака ставши в чергу за якоюсь парою з дитиною і приготувався до найгіршого. Через певний час нарешті спокійно заняв своє комфортне місце в літаку перед цим подзвонивши Магді, яка поспівчувала йому і сказала, що вони обов'язково мають зустрітися. Було чути як вона хвилюється і підбирає слова розуміючи його стан.

Ще додала, що відправить свого особистого помічника забрати його, коли він прилетить, за що Юліан був дуже вдячний. Магда хоч і здавалася холодною, але все ж... Вона була хорошою і Юліан це знав ще з першого дня їх зустрічі, тому, розслабившись, посміхнувся.

—Та-а-ак, люба моя зіронько, я зрозумів, буду дуже обережним. - З іншого боку зв'язку почулося тяжке зітхання, щось на кшталт "Ну що з тобою зробиш".

— Знаєш, я справді дуже рада, що ти повертаєшся... Хоч і так, але все ж... Ми чекаємо тебе і чекали Юліане, всі ці шість років... - У середині неначе щось обірвалося... Шість років. Стільки часу минуло відтоді, як він вирішив ніколи більше не повертатися назад. Гнітюча атмосфера враз накрила його і він поринув в тяжкі думки, сам того не помітивши. Пробудити чоловіка змін лише гучний голос Магди:

—Юліане, ти слухаєш? - Кліпнувши, він спокійно заговорив до неї поправиши на обличчі маску, яку вже хотілося пошматувати. Спека жахлива і було вже важко дихати, але, знявши ї,ї проблем буде ще більше.

—Пробач , зв'язок поганий. Що ти казала?

— Кажу, що ти маєш ще дещо знати... Сірко... Він теж у місті... Звідкись дізнався, що ти повертаєшся. Але, якщо він трапиться тобі на очі й буде дошкуляти, скажи мені і я з ним розберуся.

"Хах... Вона, як завжди, занадто драматизує."

—Знаю... Знаю, зіронько... Тому, якщо побачу його, піду одразу топитися. Знаєш, як в пісні:

"Піду втоплюся у річці глибокій..." - Юліан засміявся і почув лише невдоволене сопіння в телефоні та протяжне:

—Ох і ж... З ким я дружу... Знаєш, я ж справді переживаю за тебе.

—От-от, задумайся, ти дружиш з найвідомішим актором, суперзіркою та моделлю. Це означає, що смак у тебе прекрасний. А загалом... Усе добре. Я вже давно відпустив це. Не вік же мені вбиватись за тим вилупком. - Чоловік усміхнувся намагаючись перевести тему в інше русло. — Але, знаєш... Дякую, що сказала. Я справді це ціную... Люба пані відьмо.

Та, поки Магда не вийшла із рівноваги, швидко продовжив:

—Ой! Що ти кажеш? Щось у мене зв'язок поганий, кладу слухавку, па-па. - Останнє, що він почув "Яка я тобі відьма?!"

Відключившись, поклав телефон до сумки та зітхнув подивившись у вікно тяжким поглядом, задумався.

"Стільки років минуло... Невже я справді повертаюся додому? Сподіваюся, що все дійсно буде добре... У будь-якому разі, все, що було між нами, давно в минулому. До речі, вона сказала, що відправить особистого помічника? Цікаво... "

Юліан глибоко вдихнув і, намагаючись відволіктися від думок, вдягнув навушники і ввімкув першу пісню з плей листу Ledy Gaga "Poker Face". Він обожнював цю жінку і її пісні, йому навіть довелося якось виступати з нею на одній сцені.

Аж раптом... Усвідомлення накрило його миттєво. Він повертається додому. Раптом захотілося втекти... Сховатися, повернутися назад і закритися в своєму будинку. Чомусь було страшно. Ця подорож змушувала його нервувати, настрій теж був пригнічений. На очі знову наверталися сльози. Набравши повні легені повітря, Юліан заплющив очі і почав рахувати до десяти і назад.

Заспокоївшись, він залип на деякий час в телефоні, сфотографувався і зробив новий пост в інстаграм з підписом "I'm finally coming home. To native Ukraine". Звісно ж, він не хотів цього робити, але це було частиною його роботи. Усе для фанатів.

(Нарешті повертаюся додому. До рідної України)

Летіти від Нью Йорку до Києва було приблизно 10 годин, тому, заплющивши очі, Юліан все ж спробував заснути.

Тільки-но він нарешті почав куняти і гучний дитячий плач розрізав йому вуха змушуючи його барабанні перетинки ледве не лопатися від цієї гучної симфонії.

"Посплю я, звісно, аякже, ага. Дуже дякую за чудовий день..."

Спробував увімкнути гучність на максимум, але нічого не вийшло, адже навіть крізь навушники він чув цей вереск. Юліан знав, що так станеться ще на початку, але все одно було неприємно. Хоча чоловік розумів, що дитина невинна, як і батьки. Перевів погляд назад, звідки лунав крик. Дихати знову стало важко. Там сиділа жінка, яка намагалася заспокоїти дитину різними гримасами та чоловік, який тримав немовля. Вони виглядали занепокоєними, але дуже люблячими.

Перед очима з'явився образ декого, кого він хотів забути. На серці тяжіло.

Але його відволікло чиєсь похабне незадоволене гомоніння поряд, ще й неприємною йому мовою. З перемоги України вже минув рік, а такі малоросні виродки досі йому траплялися, що не могло не дратувати.

—Воть панаражают, а сійчас нам тірпєть. Ну вот дома ім нє сідітся, панімают жє чьто рібьонак малєнькій. А воть в нашє врємя...

І пішло поїхало: згадування совка, привознесення себе, гноблення інших. Було видно, що пара дуже напружилася почувши це й почувалася не в своїй тарілці. Стиснувши руки в кулаки так, що аж кісточки побіліли, нервово затупотів.

"Вдих... Видих... Терпи Юліане..."

—Охужь єта ніваспітанає пакалєніє...

Закотивши очі і вдаривши об ручку крісла, чоловік підвівся грізно зиркаючи на жінку спереду.

—Ви закриєтеся чи ні? Не розумієте, що всім все одно, що там було у ваш час та інше, що ви сказали? Вони не винні, що дитина плаче і вам краще поставитися з розумінням до цього. - Тільки вона хотіла відкрити рота, щоб заперечити, він продовжив. — Ще й цією мерзенною мовою говорите, в мене ледве вуха не зів'яли. Якщо ви вже така розумна й досвідчена, підійдіть і запропонуйте свою допомогу. Ні? Тоді стуліть свій писок і сидіть мовчки. Андестенд?

Декілька разів кліпнувши, жінка невдоволено закрила рота і присоромлено відвернулася. Навіть дитина замовкла, звичайно, як і весь літак, а пара з вдячністю кивнула. Невдоволено гмикнувши, Юліан сів назад і, одягаючи навушники, знову глянув у вікно. Як добре, що він в масці і його не впізнають. Напевно.

Настрій і так був паршивий, що хотілося розплакатися, а тут ще це.

Зітхнувши з полегшенням, закрив очі.

"Нарешті тиша..." - Посидівши трохи, він нарешті заснув поринувши у глибокий сон. Це все його дуже зморило. Добре, що летіти залишалося недовго.

Прокинувся він від чиєїсь руки, яка ніжно намагалася його розбудити. Повільно розплющивши очі, побачив перед собою занепокоєну стюардесу.

—Ми вже прилетіли, пане, вам час виходити.

Щиро подякувавши дівчині і забравши свої речі, Юліан попрямував до виходу. Перед цим, глянувши на себе в дзеркалі, невдоволено затараторив, що точно скоро відріже це волосся. Тому агресивно розчесався, йойкаючи кожен раз, коли зачіпав ковтуни. Зав'язав хвіст і вийшов повільно спускаючись сходинками. Прохолодний вітерць вдарив йому в обличчя, а вранішнє сонце засліпило очі, була вже десь сьома година ранку.

Нарешті знявши маску, тихо промовив:

—Через стільки років... Я нарешті тут. - На очі наверталися сльози, та, змахнувши їх, він попрямував далі набираючи номер Магди.

— Я вже долетів. - Почав дивитися в різні боки. — До речі, як виглядає людина, яка забере мене?

—Доброго ранку. Вітаю вдома, Юліане. Забрати тебе має Ворон, мій помічник. Він скоро під'їде. Пробач, але зараз не можу говорити, дуже поспішаю.

— Га?

І відключилась. Ну і добре, ну і не треба. І взагалі, Ворон? Це як птах чи що... Цікаве ім'я.

Засунувши телефон до кишені, почав оглядатися. Там люди, тут люди. І ніхто навіть не звертав на нього уваги...

"Як добре... "

Краплі поту стікали з його обличчя. Ну звісно, на ньому була звичайна біла сорочка, яку він розстебнув на декілька ґудзиків, чорні штани і туфлі... Просто ідеальний аутфіт для подорожі в спеку, добре хоч води купив.

"Прямо як на побачення... Тільки квітів не вистачає." - Саркастично посміхнувся і, пройшовши трохи вперед, вийшов на паркінг, де було безліч машин.

"І яка ж моя?" - Повернувшись у бік, повів поглядом туди-сюди і на мить заціпенів побачивши перед собою дуже вродливого чоловіка. Він був приблизно одного з ним зросту, в чорному дорогому костюмі, із зализаним назад волоссям. Його бліде обличчя не виявляло емоцій, а по шкірі віддало холодом від його погляду.

Він дивився уважно дивився на Юліана своїми воронячими бурштиновими очима ловлячи кожен рух так, неначе вивчаючи здобич.Він дивився уважно дивився на Юліана своїми воронячими бурштиновими очима ловлячи кожен рух так, неначе вивчаючи здобич.

—Ви ж пан Юліан, так? - Чоловік раптово заговорив, а голос його був низький і оксамитовий.

— Так, а ви ж Ворон, правильно? - Промовивши це, ступив на крок уперед, нервово посміхнувся і, сильніше вхопився за руків'я чемодану.

"У мене від нього мурахи по спині пробігли... Жах, він на вигляд копія Магди. Якщо точніше, то її чоловіча версія."

А Ворон натомість, неначе впевнившись у чомусь, кивнув і повів рукою в сторону машини.

— Прошу за мною, пане.

"Який холодний і небагатослівний..."

Може, це й було на краще, доїде в тиші та спокої.

Пройшовши трохи, перед очима чоловіків з'явився новенький чорний "Aston Martin DBX". Відкривши рота і присвиснувши, Юліан прошепотів:

—Очманіти, вона прямо sugar mommy... Треба буде спитати що сталося за всі ці роки...

Ворон навіть допоміг йому сісти.

Кістяними пальцями він обхопив його руку і на мить Юліан забув про своє горе. Долоня була трохи загрубіла й прохолодна. Щось боляче йокнуло в Юліанових грудях і з теплом осіло всередині. Це було приємне відчуття, яке хотілося продовжити ще хоча б на хвильку. Та це було б дивно, тому, подякувавши, він відпустив чоловіка зручно вмостившись. На його долоні все ще відчувалося приємне поколювання.

"Гм... Мені постійно подавали руку, але це було якось... Дивно?" – З думок Юліана вивів голос його тимчасово водія. Це було так несподівано, що той аж підскочив на місці. Та, здається, нічим не збентежений Ворон спокійно повторив сказане.

— Візьміть, допоможе зі спекою.

Юліан перевів невдоволений погляд на чоловіка, що простягав йому руку з банкою холодної кави. Кутиком губ невиразно посміхнувся, а очі його трохи блимнули в сонячному світлі. Злість неначе вітром здмухнуло.

— Хах... Кхм, дякую.

"Налякав... Я навіть не помітив його. І звідки він знає, що я люблю це? Магда сказала? Хах."

Поки Юліан возився з напоєм і невимушено дивився на Ворона, останній закрив двері, сів за кермо і завів авто.

— До речі, якщо що, то пані вже сказала мені вашу адресу і... Вона попросила сказати, що, коли ви будете готові, то... Я відвезу вас на могилу вашої матері.

У машині одразу запанувала могильна тиша. Точно. Він не має забувати чому сюди приїхав. Відкинувши голову назад, обережно поставив банку і заплющив очі тяжко дихаючи. Ворон нічого не казав. За це Юліан був дуже вдячний. Та все ж чоловік іноді заглядав у дзеркало перевіряючи його стан.

"Ще трохи... Ще трохи, мамо..."

Решту часу вони їхали в тиші.

— Пане, ми вже приїхали... Пане?

Хтось штурхнув його в плече. Повільно потерши очі, Юліан спочатку глянув на стурбованого чоловіка, який на мить здався йому найгарнішою людиною з тих, що він бачив, а потім відвернувся вбік. Вечоріло. Скільки він проспав?

— Кхм... Пробач, що так раптово відключився. До речі... - Позіхнувши, вийшов з машини і потягнувся до хрускоту кісток. Розплющив очі і глянув на будинок перед собою. Дихання раптово збилося, а серце пропустило удар.

"Я вдома."