#Наруто #Шикамару_Темарі #А #G #AU #Антиутопія #Світоустрій #Психологія #Романтика #Трагедія #Хронофантастика
Він стояв на краю. Минуле, майбутнє… Чи є в цих словах сенс? Хтось змішав усі фарби в одне, зробивши світ темнішим. Тепер, певне, він тут творець. Він той, хто бачив і те, й інше. І тут він бував багато років тому. Але тепер він зовсім інша людина і життя вже не те. Творець чи маріонетка. Хто він?
Затягуючи у легені гіркий дим, він насолоджувався моментом. Душа тремтіла, розривалася від болю та почуття. Чи все закінчиться саме так? Може є ще трохи часу? Та серце каже «ні», відбиваючи такт, як стрілка годинника. Час ніби зупинився. Небезпечно-вогнянний захід сонця, лагідний вітер і густий, смоляний дим сигарети. Тепер немає сенсу в часі. Він, як спостерігач, що знає кінець книги, може лиш дивитися, але не виправляти. Розчерк пера не допоможе, якщо не зашкодить. Шкода, що так вийшло, але сльози лити пізно.
— Я тобі все одно не повірю. — суворо почулося ззаду. Він усміхнувся, видихаючи дим.
Крок її впевнений, зухвалий. Вона знає, як говорити, щоб його неслухняне волосся стало дибким. Він окинув поглядом маленьку дівчину з палаючим поглядом, а потім повернувся до заходу сонця. Шикамару не відповідав, яке йому діло, якщо все давно втратило сенс? Звісно, вона йому не вірить. Якби він був на її місці, сам би назвав дивака божевільним.
— Я лиш сказав те, що ти хотіла почути — правду. Далі не моя проблема. — безтурботно, трохи черство мовив він. Але насправді душа кричати хоче, хоч і безмовно плаче.
Вона стала нарівні з ним, поглядаючи на нього скоса, недовірливо. Її золотисте волосся заплітав вітер, а він лише посміхався, затягуючись знову. Неначе, поринувши у свої спогади, він бачить її перед собою. Шикамару і забув, якою Темарі була, давно ця картинка стояла перед його очима, а виявилося все зовсім поряд.
— Якщо вірити шизофреніку, то світ у небезпеці, а Шикамару Нара так і залишився ледарем? — глузливо кинула Темарі, склавши руки на грудях, задираючи підборіддя.
До того як відповісти, він кинув погляд на неї: зараз вона зарозуміла, груба і лише до грудей йому. Але каже так, ніби справді прожила двадцять років з ним. Спогади змусили його нутро стиснутися. Він втратив усе. І навіть, якби хотів виправити — просто не доживе до того фатального моменту. А як же він хотів би спробувати. Взяти тягар знань на себе і зробити це, якщо не для себе, то хоча б для цієї зарозумілої дівчини.
Але, як пісок крізь пальці, його останні хвилини спливають і він не в змозі зупинити їх.
У нього є «зараз» і він насолоджуватиметься цим моментом. Тому що це останнє, що він побачить у своєму житті. Початок і кінець… Шикамару бачить це прямо зараз, прямо сьогодні.
— Хоч я шинобі, я все ще людина. — почав він нервово, а перед очима цілий світ. — Людям властиво помилятися, переживати, любити… — судомно піднісши сигарету до рота, він втягнув густий дим, що, як і в дитинстві, різав очі.
Темарі лише хмикнула. Витягнувши своє віяло, вона встромила його в пісок перед собою. Продовжуючи дивитися на вогняне кільце, що губилося в помаранчевому небі, вона впевнено промовила: — Саме тому люди не можуть бути шинобі.
— А шинобі людьми? Якби все було так, ми назавжди застрягли б у війнах, де ніхто не розумів одне одного. — заперечив Шикамару її слова. Дим повільно піднімався вгору густим клубком. Він дивився на нього і згадував своє минуле… її майбутнє. — Хоча це вже сталося.
Маленька Темарі різко повела бровою. Вона чекала продовження його слів, але він мовчав. Сум у його очах став помітнішим, а затяжки глибшими. Вона дивилася на небосхил. Чи варто питати, якщо не вірить? Темарі мимоволі закусила губу, не наважуючись. Пальці стиснули віяло, очі пропалювали сонце.
— Ти ж не про те, що твориться зараз? — лиш для переконання питала вона. Темарі хотіла помилятися, але щось підказувало, що вона має рацію.
Шикамару зітхнув. Як би хотів усе виправити. Щоб світ не докотився до найбільшої війни в історії. Щоб його друзі, родина, земля були живі. Але він один із небагатьох, кому пощастило зустріти останні хвилини свого життя в забутті минулого. Нове Цукійомі, передсмертні галюцинації чи та дивна отрута? Немає значення. Світ уже помер, а з ним і Шикамару зовсім скоро зникне. Все, що він може — подарувати цьому часу, цьому, поки що цілому, світу можливість йти своєю дорогою. Так, Шикамару може розповісти все, щоб інший він, інші його друзі не дозволили статися кінцю. Але що, якщо він лише нашкодить? Знання майбутнього ніколи не несуть нічого доброго. Коли тобі дають щось одне, то завжди забирають інше.
— Поживем-побачим. — Коротко і лаконічно.
Нехай вона не буде прокидатися в холодному поті щоночі, як це буде за кілька десятків років. Нехай проживе те тепле життя, яке пам’ятає і він. Нехай це буде його передсмертний подарунок Темарі. Адже вона подарувала йому цю чудову мить…
Темарі лише невдоволено хмикнула: — Безнадійний скиглій.
Нара посміхнувся. Дим розсіювався прямо перед ним. Дихати було вже неможливо. Навіть ковтка повітря не зробити. Але він справді щасливий.
От і стояли вони двоє, минуле та майбутнє, дивилися на захід сонця. Захід його життя і захід її страшного минулого. Хто знає, скільки вони стояли, але місяць невблаганно виходив на небо. Їй хотілося запитати, йому — сказати, але мовчання вони не порушували.
Останні проміння сонця… Шикамару оглядав стару Коноху, миттю кинув погляд на маленьку Темарі. Якщо померти, то тільки так. Початок і кінець возз'єдналися, закільцювалися.
Видих. Дим попрямував до неба, підганяючись вітром, а разом з ним і він. Шикамару прожив гарне життя. Лише кінець його сумний. Могло бути й інакше, але могло бути й гірше. Шикамару щасливий, що його життя було різним. І його кінець він побачив разом із нею.
Трохи психоделічна, повністю відірвана від реальності історія. Але попри те, що вона маленька й дивна, вона неймовірно мені подобається, тож хай буде тут