В сталевих прутах

Глава 1

Доволі часто історії починаються з якоїсь дрібниці. Короткого погляду, одного невдало вимовленого слова, чи різкого руху руки. Але ніколи не вийде дізнатись чим стане ця історія в кінці. На цьому моменті ми можемо говорити лише про те, що головні герої зустрілись і оповідь стартувала. Ця стартує з лайки хулігана. Точніше сказати крику, чи невдоволеного вереску. Кай повинен був пройти повз не звертаючи уваги та зосередившись на заплаканому обличчі дівчини, яка йшла поряд опустивши голову. Але вигук змінив його плани. То було не «бовдур», «погань» чи щось накштал «нікчема». Ні. Два слова які склали таке дивне для їх часу словосполучення – «Без примхи». Його мало зацікавив лайливий блондин, чи пара ровесників з ним. Погляд зупинився на хлопці, що вп’явшись у лямки портфелю за собою намагалася довести, що йому не потрібна примха для того, щоб бути корисним і що він вступить у школу, чию назву він пропустив поміж вух. Немає примхи. Очі не зупинялись на великих зелених очах, в’юнкому волоссі чи скривлених тонких губах. Не зупинився й на посуплених бровах, чи впевненому тоні. Він здавалось би не виділяв деталі, а дивився в цілому. Немає примхи. У світі не залишилось так багато людей без діагнозу і Кай й справді не міг повірити, що такий індивід майже самостійно впав йому під ноги. Так, можливо йому трохи допомогли пара вибухів, що залишили його на бруківці, збирати підірване майно кривлячи губи від болю та намагаючись зтримати сльози, але це все одно була вельми гарна несподіванка. – Ч..чісакі. – він відволікся на світловолосу, що трохи розгублено кліпала оченятами, чекаючи доки чоловік піде уперед указуючи напрямок дівчинці. – Чекай тут. – він знав, що дівчинка не ослухається його, не після сьогоднішнього незнайомця який намагався допомогти їй і так швидко завершив існування. До того моменту, як він звернув з маршруту, купка дітей вже зникли з поля зору. – Тобі потрібна допомога хлопче? – спокійно запитав той, підходячи ближче та спостерігаючи, як хлопець вигнувся в спині та підняв голову дивлячись на незнайомця. – Н.ні, все добре. Дякую! – швидко, майже автоматично відповів той підтягуючи палені зошити до себе та підбираючи монети. – Я наполягаю. – сказав Кай допомагаючи скласти все по кишенях та піднятись. На шиї та щоці залишився помітний рум’яний слід, шкіра була «зіпсована» високою температурою. Він зняв рукавицю та простяг руку до хлопця. – Щ.що ви. – хлопець не встиг відповісти, як його невеликі опіки зцілились. Він трохи здивовано ойкнув підносячи руку до обличчя. Не пекло, навіть перестало свербіти. – У вас регенераційна здібність? – з якимось дивним ентузіазмом запитав хлопець трохи посміхнувшись. Це й справді виглядало дивно, підліток, якого зовсім нещодавно вовтузили як ганчірку, так швидко зіскочив із теми і якщо не трохи почервонілі очі той не скажеш, що щось не так. – Ні, – коротко відповів той. Кай вдумливо дивися на свою руку. Він й справді не мав примхи. Не збрехали. Очі знову піднялись угору дивлячись на підлітка що активно щось аналізував, його думки майже чулись. Можливо це йому на руку. Трохи помовчавши він вирішив продовжити розмову. – Вона будівна. Я можу переміщувати молекули в середині речі, до якої можу доторкнутись. – очі підлітка знов заблищали, а дурнувата посмішка розквітла на обличчі зводячи нанівець серйозність розмови. – Ви настільки добре знаєтесь на хімії! Вражає! – енергійно продовжив він. – Наскільки це для вас складно? Ви можете переносити речі з одного стану в інший, а… – Так можу, з практикою це не складно. – перебив його Кай одягаючи рукавичку назад. – Я Каз, а ти… – О так! Ізуку Мідорія. –Що ж Мідорія, було приємно зустрітись. – сказав чоловік розвертаючись на п’ятках та повертаючись до дівчинки. – Мені теж, дякую за допомогу! – вигукнув на прощання хлопець вдихаючи повні груди та прямуючи далі. Здається настільки сильно Ізуку ще ніколи не помилявся. Але розуміння цього факту прийде тільки згодом, під час зустрічі зі знайомим обличчям у провулку, за кілька тижнів… – Я повторюю тобі ще раз. Ти побачиш його тоді коли я дозволю. – роздратовано прошипів той косо дивлячись на малу. – Це зрозуміло? Дівчинці не залишалось нічого окрім, як погодитись рвучко витираючи сльози. Чоловік залишив її у кімнаті, а сам пішов за тарілкою з їжею. Вона була заготовлена наперед, тож трохи охолола, але напевно це не було так погано, як могло бути. Швидкими кроками він подолав відстань у мережі коридорів підвального приміщення та підходячи до сталевих дверей, з цього боку на них були залізні прути впаяні так, щоб відімкнути додатковий засув можна було лише ззовні. Він відімкнув двері ключем та трохи відкривши їх посукав. Відповіді не було. – Я заходжу. – він не став чекати, чи перепитувати. І так зрозуміло, що відповідати хлопець не стане. Кая зустріла невелика кімната, в якій майже нічого не було. Лише ліжко, дуже схоже на ті, що стояли в палатах у лікарнях, стіл і два стільці. Не було за що зачепитись поглядом: предмети – відсутні, наповнення сіре, на стінах нема шпалер, двері – металеві і майже не вирізнялись на фоні кімнати. Єдине кольорове, що можна було помітити – зелена маківка втягнута у плечі та перелякані, широко відкриті очі та рюкзак, що валявся під ліжком. – Привіт Ізуку. – сказав той поклавши тарілку на стіл. – Що вам треба? – тихо запитав той дивлячись за спину, на відчинені двері. – У моєї матері немає коштів… ви напевно помилились чи сплутали. – Мені не потрібні гроші. – Кай майже бачив, як шестерня закрутилися у голові хлопця оброблюючи відповідь і намагаючись знайти хоч якусь причину свого знаходження тут. – Й…у мене немає примхи, – почав він знову, старшому залишалося лише споглядати на істеричну усмішку, що час від часу грала на обличчі хлопця. – З мене не буде користі як від товару, будь ласка, просто відпустіть я… – продовжував той благаючи, але чоловік його перервав. – Ніхто не збирається тебе продавати. – запевнив чоловік крокуючи уперед та змушуючи наляканого вдаритися о стінку за ним в спробі відступити. – Тоді що вам треба? – Ти. Чісакі не збрехав. Він справді не збирався отримувати коштів, чи хоч якоїсь вигоди з хлопця. Просто він не мав примхи; просто він так вчасно з’явився в полі зору; просто у нього була тільки матір, яка не змогла б підняти достатнього шуму, щоб це дісталось до новин; просто Ізуку був ідеальним зразком того, до чого він йшов. Він справді просто збирався поговорити. Без інших, без впливу світу. Він хотів щоб Ізуку зрозумів його, щоб той відчув те саме, що й він сам до здібностей та залишився тут, біля нього. Може навіть після моменту, коли він виправить світ і поверне його до норми. Але це в майбутньому. Зараз, усе чого він намагався досягти, це заспокоїти та зорієнтувати підлітка. – Розумієш, таких як ти у світі майже не зосталось. Ти чистий, у тебе не має здібностей, ти не хворий, як більшість. – Я не… – хотів заперечити він, але Кай не дав йому. – Тебе не збираються продавати, використовувати чи вбивати. Усе що я від тебе хочу – щоб ти залишився тут. Жив у цьому місті і роззнайомився зі мною. – Роззнайомитись? – він ковтнув намагаючись не засміятися в голос. Роззнайомитись. Його викрали та закрили у дивній кімнаті, чи підвалі( не було вікон і він не міг сказати де він) лише заради розмов. Ізуку мало в це вірив. Хлопець був упевнений, що тут є щось більше і він збирався підштовхнути свого викрадача, до потрібної відповіді. Як би страшно йому не було, як би не хотілось розридатись і просто благати він не міг собі дозволити. Він не може так по ідіотськи втратити свій шанс на свободу. – Так, – без жодного натяку на жарт відповів чоловік. – Викрадати людей заради того щоб познайомитись… не дуже ввічливо.– обережно відказав хлопець. – У інших умовах ми б не зустрілись. Ти школяр, не думаю, що я зміг би знайти привід, щоб підійти до тебе посеред вулиці і просто сказати «Привіт, пам’ятаєш мене? Може поговоримо?». – Я не проти розмов, я не проти приходити, але будь ласка, дай мені піти. – знов почав Ізуку, наполягаючи на своєму варіанті. – Я не звернусь до поліції, нікому не скажу. Просто трохи загулявся чи посварився з кимось. Ніхто не дізнається. – Вибач, Ізуку, але ні. – Крик і швидкі кроки були обірваний гучним клацанням замку. Двері зачинились не залишаючи Ізуку ні найменшого шансу на втечу.

Глава 2

Глава 3