Очі

 #Сирин #MoonChaiStory #Валентин_Марія #СтрукВалентин#СтрукВалентинМиколайович #Викладач_Студентка #ВізуальнаНовела #Міні #Закінчений #Б #G #N #ПрихованіПочуття #Кохання #МунЧайСторі #МунЧай #тижденьгелловіну #ВідхиленняВідКанону #Д'яченкоМарія #СобкоРоманІсаакович #Сонгфік

Wellboy — Очі

Очі..

Коли не бачуть, чого хочуть,

Коли не знають, чого варті

Слова, що сказані в азарті…

Робити потім неохоче

Я ніби голову морочив

Тепер не з нею, не з тобою,

Тепер не знаю, що зі мною…

Навряд чи вона коли-небудь помічала, як я на неї дивлюся, як спостерігаю за кожним рухом і як відчуваю її. Як я, немов приворожений, годинами вдивляюся в екран телефону на її номер, не в змозі ні написати, ні подзвонити, і розглядаю її фотографії у соцмережах без можливості вподобати їх або навіть підписатися на профіль. 

І не тому що я боюся. Просто я — її викладач, якого вона, здається, зневажає чи й узагалі боїться.

Її очі на моїх парах світяться, коли їй вдається виконати поставлене завдання, і меркнуть, коли все йде не за планом. Не за її планом, бо на мій їй, либонь, байдуже. 

Я ніколи не видавав себе і не збираюся. Мені вистачає бачити її, та… Кого я обдурюю: мені не вистачає, проте я ніколи не перейду межі. 

Я мовчки вдивляюся в натовп у залі, аби побачити її. Серед кожного, хто переодягнувся у тематичний костюм на Гелловін (я — це виключення, бо не захотів проміняти своє пальто на щось інше), обов’язково знайду саме її, оскільки її фігуру я запам’ятав занадто чудово, аби помилитися. І я нарешті бачу її. Шикарну. Неймовірну. Пречудову… І таку чужу.

Вона дивиться на мене лише мить, а мене вже ніби пронизують тисячі уламків. Цього вистачає, щоб затремтіти: вона ніколи не дивилася своїми чарівними очима прямо в мої. Завжди ховала, переводила погляд кудись за мою спину чи на підлогу, аби тільки не дивитися на мене. Ніколи не розумів чому і, мабуть, ніколи не зрозумію. А мені хочеться дізнатися її краще, аніж я можу через відчуття. Жадаю, щоб усе було по-справжньому. Відкрито і за її бажанням.

Знаю: вона дуже чутлива. Я готовий оберігати її від усього, йдучи на величезний ризик через використання чорної магії, готовий кинути увесь світ до її ніг, спіймати її, якщо вона буде падати, і завжди підтримувати, ніжно гладячи крила, а не обрізаючи їх.

Очі, украли моє серце — це був прекрасний злочин…

Очі, без тебе я не міг ні їсти, ні пити, ніби тамагочі…

І я не можу ні дня, ні ночі, ні дня, ні ночі, очі…

Там-дам, очі, є-а!

Я відвертаюся буквально на пару секунд, аби взяти бокал шампанського, і сам себе подумки смикаю.

Вона не любить алкоголь і тих, хто його вживає.

Ставлю назад. Тремчу. І якщо скажу, що не закоханий, то просто нагло збрешу.

Собко, здається, все бачить і так. Не дарма ж ми стільки років знайомі… Однак, якби він дізнався, хто та незнайомка, точно придушив би мене.

Нехай, нехай так. Я стерплю заради неї будь-що, поки вона…

Я втрачаю її з поля зору, грізно зиркаючи на Асгайра Адамовича, який відволік своїми беззмістовними балачками. Ризикую цим поглядом не менше, аніж при використанні забороненої магії… 

Мої очі починають стривожено бігати навколо, вишукуючи улюблену постать, але ніяк не знаходять. І тоді я відчуваю, що щось не так. А я ніколи не помиляюся.

Майже відчуваю її страх і біль. Байдуже на інших, байдуже, що подумає Хольберг. Вона набагато важливіша.

Я швидко вибігаю на вулицю попри його незадоволений тон. Викручуся потім, зараз зовсім не до нього.

На вулиці холодно і пахне жахом. Розвішені навколо павуки й павутинки, відьми, гарбузи і ароматизовані свічки, чорт би їх побрав, заважають чіткості відчуттів. Хто взагалі додумався на вулиці ті свічки порозставляти?!  

На хвилинку прикриваю повіки, зосереджуючись на внутрішніх переживаннях, і намагаюся деталізувати місце, в якому вона знаходиться.

Темнота, дерева… І той самий холод.

Я оббігаю всю можливу територію академії так швидко, що й сам не розумію наскільки. Руки тремтять, і я замерз, але зупинятися не збираюся: відчуваю, що від цього залежить дуже багато. Надто велика ціна на кону.

Моїм обличчям скочуються чужі сльози. Клянуся, хто б це не був, я його вб’ю. За кожну її сльозу, за страх, що їй доводиться переживати, я колись таки знищу.

Відчуваю спиною жорстку кору сосни, проте біля мене немає жодної.

Починаю задихатися, ніби мене хтось душить. А потім розумію, що душать не мене. 

Ліс.

Я дістаюся до чудово знайомої локації чи не за секунду. Вже за декілька метрів чую, що не помилився. 

Він міцно тримає її за горло, притискаючи до стовбура. 

Роман.

Довбаний Роман.

Я легко відкидаю його від неї, та він навіть не пручається. Підходжу ближче до нього, ледве не впритул, і мені хочеться стерти цю пихату посмішку. Намагаюся, поцілюючи кулаком у щелепу, однак марно. Ні один із купи ударів не спрацьовує.

Виродок.

— Я тебе вб’ю. Якщо ти ще раз до неї доторкнешся, якщо я ще раз побачу чи дізнаюся, що ти заподіяв їй шкоди, — клянуся, я тебе нахрін уб’ю, — шепочу, але це більше схоже на рик. Важко ковтаю.

А він усе так само посміхається, ніби й не намагався ще мить тому вбити студентку. 

Мудак.

Його рятує лише те, що вона поруч.

— Проміняв усе й усіх на нікчемну малолітку… — Чоловік істерично сміється. — Йолоп.

Не слухаю далі. Штовхаю його вбік і швидко підбігаю до дівчини у спробі чимось допомогти. Розглядаю шию, тягну руку до неї, щоб провести подушечками пальців по червоних слідах, сподіваючись, що так їй стане хоч трошки легше, і мерщій осмикую. Моя шия пече так само, як і її. А їй досі страшно.

Ненавиджу його.

Короче,

У тебе новий хлопчик, поки роби свій хопчик

Хоп, чик і очі

Дивляться на того, хто був спритніший…

Я тебе питаю: “Ти шо?”,

А у відповідь чую тишу…

Звуки відбиваються від стін,

Та не чути дзвін, зміст непрочитаних листів

І порожній стіл, на підлозі крихти колишніх почуттів…

— Маріє… Не бійся, я не ображу тебе, — глухо промовляю в надії заспокоїти. Поки не розумію, чи спрацьовує.

Вона недовірливо дивиться знову прямо в мої очі, і все всередині мене стискається. Ну чому саме зараз…

Дівчина явно шокована тим, що я зробив, не менше як від Собко, але приймає тремтливу руку допомоги, простягнуту мною, незважаючи на кров на руках і мої збиті кісточки. Вже не розбираюся, від холоду чи злості тремтливу. Просто хочу якнайшвидше піти звідси, відвести її у спокійне місце без цього…

Вилупка.

— Валентине Миколайовичу, у Вас кров… — говорить тихо, дихання збите. — І шия… Чому на ній теж…

Я не даю їй договорити — нагло перебиваю, дивлячись на міцно стиснуті руки: 

— Вибач. — Обережно підтримую її, хоча це й не дуже потрібно. Вона знову дивується, і я знаю чому. Навряд чи хтось колись чув від мене вибачення. — Як ти?

Читаю в її очах німе запитання, чи це справді я, чи це дійсно її викладач із зіллєваріння. Але так, це він. Просто не як викладач.

— Нормально вже. Наче… — Марія запиняється, обдумуючи, чи варто говорити те, що хоче сказати. Вагається. — Дякую.

Я усміхаюся. Щиро і настільки легко, неначе нічого й не сталося. Проте таки сталося, і я тільки сильніше стискаю її руку, так щоб не зробити боляче. 

Холодно. Чи мене морозить не від морозу? Неважливо.

Дівчина час від часу проводить своїм великим пальцем по тильній стороні моєї долоні. Сподіваюся, аби заспокоїти саму себе. Хоча б хтось із нас двох має бути спокійним… Тому що я зберігати спокій більше не можу.

Єдине, що стримує, — те, що я повинен стримуватися попри все. Заради неї.

Очі, украли моє серце — це був прекрасний злочин…

Очі, без тебе я не міг не їсти, не пити, ніби тамагочі…

І я не можу ні дня, ні ночі, ні дня, ні ночі, очі…

Там-дам, очі, є-а!

Отож я просто йду далі й веду її за собою. Аж поки вона не зупиняється, дивно дивлячись на мене. Не розумію…

— Я думала, Ви мене ненавидите, — зізнається, знову відводячи погляд, а потім одразу переводить його на мене.

Очі в очі.

Боже, я тону.

Благаю, не муч мене…

Просто ходімо.

Нумо просто повернемося назад…

— Я тебе не ненавиджу, — коротко відповідаю. Мабуть, занадто коротко, бо вона хмуриться, відпускає мою крижану руку і йде далі сама.

А я готовий померти від чергового тиску по всьому тілу.

І що зробив не так?..

Не наздоганяю її, тому що ні на що не сподіваюся, навіть не збирався. Хіба що десь глибоко в душі… Але ж я так чітко відчуваю її вагання!..

Даю відійти подалі, доки не втрачаю з виду. Йоп!

Тривога посилюється, коли вловлюю присутність Собко поруч. От тільки другого раунду мені й не вистачало…

Однак, на щастя, я помиляюся. І поки стою на місці, він обходить мене, прямуючи трохи в інший бік. Не в академію. Однак тривожність не зменшується.

Хочу побігти у сторону, куди пішла дівчина, та не встигаю й поворухнутися, як вона опиняється поруч, бере мене за руку й веде за собою.

Тепер здивований я.

— Думаєш, він мене скривдить? — сміюся, і вона вперше чує мій сміх. Усміхається…

— Вас життя уже скривдило, якщо постійно тікаєте в паралельну реальність за допомогою музики. — Якось боляче, зате правдиво. Я весело хмикаю.

Телефоную Марті, чому тепер ми не в чарті?

Так погано скінчити, так добре почати…

Очі, украли моє серце — це був прекрасний злочин…

Очі, без тебе я не міг ні їсти, ні пити, ніби тамагочі…

І я не можу ні дня, ні ночі, ні дня, ні ночі, очі…

Там-дам, очі, є-а!

— Мені не потрібні навушники, щоб слухати музику.

І подумки додаю: “Мені дуже потрібна ти”.

Коли ми доходимо до входу в академію, на вулиці ні душі. Це добре: не треба нічого й нікому пояснювати з порогу. А з Романом… з ним я потім обов’язково розберуся.

Хочу швидше дійти до своєї кімнати у викладацькому гуртожитку, однак Марія досі тримає мене за руку, не відпускаючи. Я дивлюся на переплетені пальці, і з такою ж силою в мені щось стискається, посилюючи бажання простояти так вічно, хай навіть на холоді. Головне — з нею. Хоча би просто поруч, не говорячи вже про дотики.

У неї, очевидно, дещо інші плани. Вона підходить ближче й обіймає мене вільною рукою настільки міцно, що мені здається, ніби я зараз зламаюся. Не від сили, а через те, як вона це робить.

Так, немовби я — її найкращий захист. Незламний щит.

Або я хочу так вважати. Хочу бути ним.

Мовчу, але різка зміна її емоцій насторожує. Мабуть, дуже розпереживалася. Та я теж…

Декілька хвилин ми так і стоїмо. Я обіймаю у відповідь, обережно притискаючи дівчину до себе. Відчуваю її тепле дихання навіть через пальто і ледве стримуюся, щоб не вдихнути на повні груди приємний запах її волосся. Кожен сантиметр, ба навіть міліметр моєї шкіри палає. Однак усе приємне рано чи пізно, на жаль, закінчується.

Марія шепоче ще одне “Дякую”, прощається і йде до свого гуртожитку. Проводжаю її поглядом, а коли вона зникає у будівлі, то й сам направляюся до свого.

Не звертаю уваги ні на дивакуваті гарбузи, ні на штучних павуків. Посміхаюся, як ідіот, від вуха до вуха, наспівуючи якусь банальну мелодію, і майже влітаю в кімнату, майже падаю на ліжко.

Руки пощипує. Можливо, завтра пошкодую, але…

Я не з першого разу розблоковую телефон. Натхненно заходжу в соцмережу та відкриваю її профіль, знову вглядаючись у фото, в її очі... І нарешті підписуюся.