#АлісаВІгрокраї #Кюма_Арісу #Чишия_Ніраґі #AliceInBorderland #S #B2 #Максі #Кюма #Арісу #Чишия #Ніраґі #ВПроцесіНаписання #АлісаВПограниччі
Авторка обкладинки: Олена Мулярчук
Соавтор: Олена Дар
Тут, ніким не помічені, були двері в інший світ. Саме тут ще декілька годин тому сидів власний привид Кюми, який розпався на безліч нерухомих частинок, які варто було склеїти — і вони створили б ілюзію цілісності. Безпеки. Життя. Хтось міг би прийти йому на допомогу, але ніхто не йшов… бо тут так не буває. Чиста біла стеля нікуди не поділася, навпаки: відчуття, неначе тільки збільшилася в розмірах. Писк теж не пропав, але вже не так сильно давить на слух. Чоловік попри запаморочення та слабкість нервово намагається оглянути кімнату, в якій знаходиться, однак ворушити головою набагато важче, аніж пальцем. Тому біле світло навколо досі не зникає, а очі випромінюють повне нерозуміння. Страх підкрадається все ближче, проте чоловік душить його як може. Ґінджі відкриває рота, щоб запитати невідомо у кого, де він знаходиться, та виходить лише здавлений хрип. Співак закашлюється. «Якщо це рай, то я відмовляюся тут знаходитися» Він сподівається, що знепритомніє та зможе забутися, але забуття не приходить. Натомість звучить різкий звук десь збоку, змушуючи тіло Кюми здригнутися. «Так швидко прочитали думки і відреагували?..» Він сильно заплющує очі та не відкриває їх, доки не чує оптимістичне голосне: — Пане Ґінджі, Ви нарешті прокинулися! Цей голос розбиває білосніжну бульбашку, в якій знаходиться співак, і швидко наближається. Перед обличчям Кюми з'являється невеличкий на зріст чоловік із посмішкою, яку співак не може підтримати. Він спантеличений. Розгублений. І просто дивиться вперед. — Ви… — знову намагається поставити запитання, але зупиняється від нестачі кисню. Поки музикант ловить повітря, співрозмовник, зрозумівши все без слів, пояснює: — Я Хасеґава Мамору, Ваш лікар. Більше двох тижнів тому метеорит упав на Токіо, загинуло багато людей… Коли Вас знайшли, Ваше серце не билося цілу хвилину, тож Ви дивом вижили та вціліли. — Доктор продовжує щиро посміхатися та радісно говорити дивні факти. — Зараз Вам введуть нову дозу знеболювального, потерпіть трохи, будь ласка. — Хвилину?.. — шепоче Кюма, ледве ворушачи губами. — Так. Одна хвилина. Він був у іншому світі лише хвилину, котра здавалася днями, тижнями, місяцями… Наскільки це реально? Чи він зійшов із розуму? — Я був… — кожне слово, кожна буква звучить із його вуст неначе чужа. — Мої друзі… — Коли встанете на ноги, зможете розшукати всіх, кого загубили. Списки померлих доступні в приймальні, як і списки тих, хто пережив катастрофу. Але майте на увазі, що вони досить об’ємні. На сьогодні для Вас розмов досить, Ви маєте відпочивати і набиратися сил. Ви прокинулися, а це вже велика подія. Поряд кнопка виклику медсестри на випадок, якщо стане зле чи щось знадобиться… Лікар продовжує говорити, та Кюма вже не слухає. У вухах шумить, а очі немов хтось насильно закриває. «Списки померлих…», «досить об’ємні..», «хто пережив катастрофу…»
***
Чому так боляче? Чому все це сталося з ним і саме в той момент? Якби він був деінде, наскільки все було б інакше? Запитань багато, та жодне з них не здається надто суттєвим. Хіба ж не достатньо нерухомо лежати? Розчинятися в хмарі болю, поки запитання не зникнуть, — схоже, саме це Кюмі й слід робити. Але чоловік, навіть попри пекучий фізичний біль, не збирається просто лежати — бере свою улюблену ручку, що попросив у лікаря разом із блокнотом, та намагається менш болісно встати з ліжка. Якщо знеболювальні притупляють біль, то лише фізичний — ліків од почуттів, що душать зсередини і не дають розслабитися ні на хвилину, ще не винайшли.
Не так давно йому захотілося писати щось більш значуще для нього самого, аніж тексти пісень. Щось, що хоча б якось допомагало б зменшити діру в серці. Тож, не відходячи далеко від хобі, він подумав і вирішив спробувати себе в написанні віршів. Спершу виходило не так добре, як хотілося, однак боляче і сумно. Настільки, що, бувало, від ніби знову пережитих емоцій він втрачав контроль над тілом та думками, які поверталися з більшим розмахом. Проте Ґінджі не збирався здаватися, і з кожним новим рядком усе більше усвідомлював, як відрізняється написання текстів для пісень та віршів.
Здається, те, що він пише, не потрібно підганяти під настрій музики, стиль чи ритм. Достатньо лише римувати і вкладати всього себе у кожне слово. Проте іноді неможливо дібрати ні одного, щоб описати те, що він відчуває. І це плутає.
Чим ближче співак підходить до списку в такому ж світлому коридорі, як і його палата, тим повільніше ворушаться ноги. Кюма не знає, чи дійсно хоче побачити його, чи краще повернутися назад і продовжити писати. Але пустота всередині від нестачі інформації починає розростатися, тому він зупиняється навпроти табло, починаючи шукати знайомі імена та прізвища. Сподіваючись чи то не побачити їх там, чи то, навпаки, знайти, Ґінджі крутить у руках ручку, стискає та розтискає її, знімає та повертає на місце ковпачок.
Купа незнайомих прізвищ, імен і дат народження розпливається… Серце огортається важкою хмарою болю та співчуття загиблим, поки чоловік бігає очима по всьому списку.
Шитара. Перший друг, інформацію про якого він знаходить на табло. Пульс пришвидшується, однак Кюма впевнений, що був готовий до цього: там, де він знаходився, поки був без свідомості, Шитара помер.
«Це було щось типу підготовки від моєї підсвідомості? Якщо так, то це значить, що всі мої друзі померли, але Арісу… Він повинен був вижити»
Шукаючи підтвердження здогадці, співак майже одразу знаходить у списку загиблих Уту, а після — Макі та Ґокена. Короткий видих зривається з губ. Мить ненависті до себе накриває колишнього короля треф: яке він має право відчувати полегшення, коли всі його друзі мертві?
Кюма ледве не ламає ручку на дві частини, та однаково повертається на початок списку. Йому потрібне підтвердження того, що Арісу не помер. Конче необхідне.
Очі сльозяться. Все попереду пливе, але чоловік змушує себе не втрачати останній контроль. Руки, вуста, вії — все тремтить. Він увесь знову тремтить…
Хвилі болю переростають в жахливе цунамі, коли погляд зупиняється на рядку з написом «Рьохей Арісу». Мову відбирає, як і можливість дихати. Ручка таки ламається і випадає з рук. Кюма, кашляючи, ледь доходить до стільця поруч, аби не впасти.
«Арісу, як же так?.. Я ж…»
Сльози застилають все навколо. Секунда — і крик відчаю зринає з солоних тремтячих губ та заповнює чомусь пустий коридор лікарні. Бажання померти прямо тут і зараз навідується до Ґінджі так швидко, що той від шоку розплющує надто сильно стиснуті повіки. Він дивиться на праву руку: руку, якою він торкався хлопця. Десь там, невідомо де, він був щасливий та помер за Арісу. І зробив би так ще раз, якби Рьохей з'явився перед ним. З'явився, доторкнувся до нього і повторив, що не хоче, аби співак помирав.
«Але він уже ніколи не з'явиться переді мною…»
Чоловік у безвиході чіпляється пальцями за своє волосся, намагаючись переключити увагу на фізичний біль. Марно… Його гучні ридання та низькі рики протяжно лунають у безлюдному коридорі. Відчуття, ніби Кюма знову лишився на самоті у всьому Токіо, примушує його видати ще один крик, сповнений розпачу.
«Якби ж ти був тут, зі мною… Арісу, я благаю тебе, скажи мені, що ти живий, що це просто помилка…»
— Скажи мені хоча б щось! — кричить, задихаючись, допоки крижаний холод чиєїсь руки не торкається його плеча.
Його серце тільки що розбилося, однак мозок продовжує працювати як треба. Хтось є поруч із ним, і цей хтось — зовсім чужий. Через сльози співак не може розгледіти, хто перед ним, але це точно чоловік в білому халаті. Він майже зливається зі стінами та стелею, і поки Кюма мовчить, той продовжує:
— Ви живі. Хіба це не добре?
Ґінджі хоче розревітися, проте розуміє, що нічого нового не зробить: він і так сидить біля списку загиблих на стільці, поставивши лікті на коліна, з нервовим зривом та без можливості роздивитися людину навпроти.
— Живіть, просто живіть!
Колишній трефовий король стискає кулаки від злості. Він досі тремтить, проте розлюченість трохи притупила біль.
«Просто жити? З чимось, що душить ізсередини та, можливо, колись таки задушить?»
Чоловік сильно стискає повіки, від чого останні сльози падають на одяг.
«Чи колишніх трефових королів не буває?..»
Він повинен триматися заради друзів; повинен довести хоча б собі, що їхні загибелі не зовсім марні? Він просто повинен жити далі? А для кого?
— Можете страждати не в мою зміну? — меланхолічний, злегка хриплий голос ненадовго повертає Кюму до реальності.
Частково мокрий, Кюма обережно підводиться на ноги, щоб подивитися на цього… розумника. І одразу ледве не падає назад на стілець.
Перед ним стоїть невисокий світловолосий хлопець у білому халаті.
— Ви схожі на людину, яку я шукаю, хоча це і не входить у мій план дня. М-м-м… — ліниво протягує незнайомець. — Ґінджі Кюма, правильно? Я Ваш лікар-реабілітолог.