#АлісаВІгрокраї #Кюма_Арісу #Чишия_Ніраґі #AliceInBorderland #S #B2 #Максі #Кюма #Арісу #Чишия #Ніраґі #ВПроцесіНаписання #АлісаВПограниччі
Авторка обкладинки: Олена Мулярчук
Соавтор: Олена Дар
Залишилося 5 хвилин. Команда трефового короля лідирує на 500 очок.
Кюма Ґінджі, повністю оголений, стоїть на гарячому асфальті. Сонце, здається, пече не так сильно, як щось всередині: щось, що стискається від тривоги і тягне чоловіка підійти до краю арени. Він оглядає частину своїх розслаблених друзів, ніби хоче знайти відповіді на запитання, проте ніхто з них їх не має. Потрібних відповідей просто не існує.
— Піду, напевно, прогуляюся, — каже команді та, не дочекавшись реакції, йде у напрямку, що манить чимось невідомим.
Розжарена поверхня арени завдає несильного болю стопам. Токійська затока приємно шумить, відбиваючи промені світла, як найближчим часом система цієї країни відіб'є надію на порятунок у команди гравців. Кожен із суперників зайшов так далеко, що не хотів би зупинятися ледве не на останніх іграх; вони не мають на це ніяких прав. Команда Арісу Рьохея змагалася гідно, навіть попри те, що не всі її учасники дійшли до взаєморозуміння. Та чи важливо це тепер, коли до закінчення гри залишаються лічені хвилини?.. Але вибору однаково немає: вони програли, а значить, повинні померти. Такі тут правила.
— Щось мені підказало, що я тебе побачу тут. Тому я і прийшов, — малознайомий голос лине десь позаду трефового короля, і той трохи розвертається, хоча міг би й не рухатися, просто заціпеніти на місці до кінця. Цей голос він запам'ятав назавжди. Та відмовити собі у ще одному погляді на ґеймера лідер не може. Не хоче.
Кюма дивиться в очі противника і майже розбірливо бачить, як у них пробігають спогади з минулого, котрі без дозволу переплелися з жорстокими іграми. Думки про те, що він шкодує, що їхнє знайомство сталося при таких обставинах, наздоганяють співака швидше, ніж він думав. Можливо, за інших умов вони могли б стати друзями, а може… Втім, зараз це не так важливо. Його пульс пришвидшується, а в області грудей немовби ламається щось важливіше за кістки, поки Арісу продовжує дивитися на нього як на суперника.
«Я не хочу бути твоїм ворогом…»
Якби можна було щось виправити, Ґінджі точно щось би вигадав. Упевнений, що обійшов би систему, аби лише не бачити цей подавлений і розбитий погляд, який змушує горіти зсередини.
«Я б усе віддав, щоб ти не дивився на мене так, як дивишся зараз; будь-що, аби бути настільки близькими, щоб не можна було навіть подумати висловитися про «малознайомий голос». Я б волів бачити тебе щасливим… Бажано поруч зі мною»
— Я нарешті дещо зрозумів про себе, завдяки тому що ти сказав. Я мав бути готовий слухати. Мені слід було почекати, щоб вони прийшли до мене. Дати їм знати, що вони можуть покластися на мене. І, можливо, тоді ми змогли б краще зрозуміти одне одного, — Арісу говорить повільно, з паузами, ретельно обдумуючи свої слова. І звучать вони настільки щиро, що починає здаватися, ніби він пробіг великий крос, а після фінішу чистого та свіжого повітря, такого потрібного, для нього одного забракло.
Рьохей підходить ближче, протягуючи праву руку до противника. Вона тремтить. Він увесь тремтить… Трефовий король дивиться обережно і спантеличено, знову щось передчуваючи. Але визначити, від чого хвилювання посилилося — від результатів гри, що наближаються, чи від хлопця, який стоїть в метрі від нього, — не може.
— Я знаю, що ми вороги. Ти мій суперник. Я знаю, що це прозвучить божевільно, але я справді хочу подякувати тобі. Подякувати за те, що ти допоміг мені все це усвідомити, — відверто продовжує Арісу. — Я знаю, що у мене залишилося небагато часу, щоб зробити щось інше. Я знаю, що помру. Тому… Прошу, дай мені потиснути руку тому, хто показав мені справжнього себе.
Ґінджі не може не виконати останнього бажання. Останнього бажання того, хто менше ніж за годину безжально увірвався до його думок, душі та серця.
— О Боже, як же це безглуздо звучить…
— Що?
Кюма різко відводить погляд від чужої (неприємне слово) руки. Їхні погляди знову зустрічаються, та тепер в очах лідера гравців не видно страху чи кривавих спогадів. У них читаються подяка, смиренність і… ще дещо, не зрозуміле співаку.
Проте він ігнорує запитання.
— Гаразд, оскільки це передсмертне бажання мого суперника. Я матиму за честь його виконати.
— Дякую тобі, Кюмо.
— Арісу… Боротися з тобою було великим задоволенням, — впевнено промовляє Ґінджі, ретельно приховуючи гіркоту в голосі. Вона неначе заполонила його всього. Важко прийняти, що це їхні останні хвилини поруч. Разом.
І Кюмі не залишається нічого іншого, окрім як навзаєм простягнути свою гарячу руку та придушити приємні почуття в тілі.
Він знає, навіщо простягає її: не лише задля поваги, але й тому що майже з самого початку гри жадав доторкнутися до Арісу. Це хотіння заполонило ту потаємну коробочку бажань, яка ховається десь глибоко всередині кожного і відкривається не так часто. Саме тому для короля це не просто дружній жест… Кюма все прекрасно розуміє. І не подає виду, лише якось сумно посміхається, міцніше стискаючи холодну долоню програвшого.
Браслети загоряються. Механічний голос сухо сповіщає, що результати оновлено. Кожен учасник гри здивовано піднімає голову на табло, поки звук із гучномовців продовжує лунати.
Команда гравців лідирує на 500 очок.
— Що? Чотирнадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят очок? Що це за трюк? — Ґінджі різко розтискає руки, гіпнотизуючи браслет. Всередині нього щось знову руйнується, безсердечно розвалюється та розлітається на шматки, але тепер без шансів на відновлення. Він не може зрозуміти, як це сталося. Не може осягнути, що до кінця гри хвилини дві, і перемогла не його команда. Вже ні.
— Це ніякий не трюк… — ґеймер повільно виймає ліву руку з кишені. Погляд чоловіка, який програв життя своїх друзів та своє майбутнє через коротке рукостискання, опускається на інший браслет. Він весь у крові, що досі не встигла засохнути…
— Що?.. Ти… ти ще божевільніший, ніж я думав… — Кюма запускає долоню, якою ще мить тому тримав Арісу за тремтячу руку, у волосся, і не може зрозуміти, що відчуває: полегшення чи нудоту. Рьохей дивиться на приголомшеного супротивника з жалем, проте вдіяти нічого не може. В очах плещеться біль і якесь розчарування; він бажає зараз же переграти, але не може.
— Я виграв гру завдяки своєму другові… — починає Арісу, але його перебиває Ґінджі:
— Схоже, ми остаточно програли…
— Отже, навіть такий мудрий, як ти, все ще боїться смерті… — робить висновок лідер переможців, проте він неправильно розцінив реакцію Кюми.
— Ні. Я думаю про свого друга Шитару, який уже помер. Він сказав, що якщо його смерть буде даремною, він мені покаже в потойбічному житті… І я знаю, що він говорив це серйозно. Всі мої товариші по команді розчаруються в мені. — Ґінджі піднімає голову до неба, сумно вдивляючись у безмежну блакить, ніби хоче побачити там свого загиблого товариша. Його думки крутяться навколо цієї самопожертви і в одну мить зупиняються на одній простій: можливо, померти заради когось близького — не так уже і важко. Дати небайдужій тобі людині можливість жити далі, пожертвувавши собою, подарувати шанс на інше, краще життя. Ціною свого… Він підвів усю команду, але друзі його зрозуміють. А може, вже зрозуміли. Рівно в той момент, коли він пішов від них із майже нульовим браслетом, бо так було потрібно. Він чудово знає це, але однаково звертається до Шитару, сподіваючись, що той його почує: — Пробач…
Арісу стоїть нерухомо та важко дихає. Вода навпроти них манить розміреними хвилями, шепоче щось нерозбірливе і просто готується будь-коли прийняти у свої обійми. Шум затоки тисне на двох чоловіків, але першим не витримує ґеймер. Йому потрібні відповіді, як нещодавно потрібні були Кюмі. Але їх таки не існує. Принаймні тут, зараз і за таких обставин.
— Ми всі були рівні у цій грі. І ми віддали все. Від щирого серця. Я ніколи не мав такої пристрасті ні до чого. А ти мені показав, як це…
Король треф уважно слухає, та зосередитися на чомусь одному не може.
— Кюмо, ви ж були командою до цього, так? Ти любиш своїх друзів так само сильно, як я люблю своїх. У кожній грі ти продовжував ризикувати своїм життям. Але ти перемагав і просувався далі! Ми всі робимо те саме, ми всі хочемо припинити грати. Хіба не так?.. — Рьохей робить довгі паузи між словами та намагається стабілізувати дихання, однак марно. — Схоже, навіть якщо виграти їх усі, ти все одно станеш жителем Пограниччя. Тож чи зможемо ми повернутися туди, звідки прийшли? Скажи мені правду… Ми зможемо повернутися?
Через органи чуттів до Ґінджі надходить інформація, проте він нічого з нею не робить — не бачить того, на що дивиться, не слухає того, що чує. Не реагує, коли хлопець поруч знову кличе його. Думки розлітаються, ніяка не затримується довше, ніж на секунду. Чоловік кидає погляд на Арісу, і зараз він здається ще більш привабливим: волосся коливається від вітру, очі червоні, а губи тремтять.
«Ні, це мені шкода, це я хочу плакати. Не смій, чуєш? Не плач, інакше я втрачу змогу спокійно піти…»
Королю хочеться кричати, допоки його серце ще битиметься, що життя несправедливе. Хочеться горланити на все Токіо, що ця реальність нечесна. Але він мовчки дивиться на Арісу та приймає свій програш: кричи не кричи, ніщо вже не зміниться. Та поки хлопець так відкрито дивиться на нього, Кюма може поклястися всіма відомими богами — він би повторив це. Вчепився б у холодну руку добровільно, щоби той забрав усі його очки. Щоби це допомогло йому вижити. Та Кюма не хоче навіть думати про наступні ігри, які Арісу доведеться пройти і вижити.
— Якщо так тобі підказує твоя інтуїція, то, можливо, це твоя правда, — нарешті видавлює з себе.
— Що це за відповідь?.. Ну ж бо, чувак! — Ґінджі мовчить у відповідь, тому переможець пошепки продовжує: — Отже… немає сенсу грати в усі ці ігри?
— Думаєш, ти дізнаєшся, якщо припиниш грати?
— А це ще що значить? Не думаєш, що я зможу це зробити? Я ніколи не буду таким сильним, як ти.
Трефовий король робить крок назустріч Рьохею, не втрачаючи зорового контакту з ним, таким наляканим, тендітним…
— Ти ніколи не будеш таким, як я, Арісу, і не варто цього прагнути. Ти граєш у свою власну гру. Ти — господар своєї долі, — повільно промовляє, надаючи голосу максимально спокійного та дружнього тону, хоча всередині вирує буря почуттів. Кюма думає, що дивиться на гравця ніжно, майже еротично, однак в очах напроти бачить лише сумну версію себе. Востаннє.
Час вичерпано. Гра закінчилася для команди трефового короля, оскільки вони набрали меншу кількість очок.
— Арісу… Нехай щастить.
На обличчі Ґінджі сяє щира посмішка, а тіло жадає обіймів, коли він проходить повз хлопця та зупиняється за кілька метрів позаду нього.
«Я не можу дозволити їх собі. Це надто розкішне бажання, яке породить сильніший біль»
— Я не хочу, щоб ти помирав! — викрикує лідер гравців, і, бачать адміністратори гри, співак ледве тримається, аби не розвернутися, швидко подолати відстань між ними і, забувши про все, стиснути у своїх обіймах тремтячого хлопця.
«Якби я тільки міг, я б розділив усі твої страждання між нами, забрав собі частину. Був би поруч, міцно тримав за руку і стверджував, що я тебе не покину. Я був би з тобою. Разом…»
— Коли ми вперше зустрілися, ми знали, що один із нас помре, — кожне слово дається важко, але Кюма не втрачає контроль. Заради себе. Заради неіснуючих них.
— Якби ми не зустрілися, граючи в цю гру, хто зна?
Чоловік не бачить обличчя Арісу, але не здивується, якщо той плаче. Його надірваний голос гостро царапає серце, а бездіяльність дотискає так, що він і сам дозволяє сльозі скотитися вниз.
— Ми так зблизилися лише тому, що зустрілися, граючи в гру.
— Але якби ми зустрілися десь в іншому місці, то, можливо, могли б стати друзями?.. — не заспокоюється той.
«Я хотів би, щоб ми були кимось більшим, а не друзями»
— Ми були друзями весь цей час. Арісу… Сподіваюся, ти розберешся, як жити за власними правилами. Твоє життя належить тобі, не йди чужим шляхом. Для мене було честю грати з тобою… — промовляє Кюма і відходить на самий край арени. — Отже, це кінець… Я прожив чудове життя. Я прожив його без жалю. Я знаю, що готовий померти.
«Померти за та заради нього»
Він написав безліч пісень про кохання, щасливо співав їх на великій сцені, а прожив його вперше лише зараз, за лічені хвилині до смерті…
Арісу дивиться на напружену спину, не говорячи ні слова. Ґінджі відчуває це, та не розвертається: він не хоче бачити розбитого погляду, тому що знає, що більше не здатен його витримати.
Смерть — лише закінчений етап. Музикант і так довго боровся за життя, то чому б просто не віддати його за когось важливого?.. Хвилини в цьому світі поруч із Арісу варті годинам, навіть дням жахливої реальності. Проживаючи тут кожну, він лише наближався до кінця. А тепер цей кінець настав…
Легкий бриз приємно огортає оголене тіло, що стоїть на краю, а вітер дужче тріпає волосся. Він не каже хлопцю слова прощання: це гадськи банально та нестерпно. Він просто хоче померти з останнім спогадом посмішки цього до біса дивного ґеймера, який зумів розбудити його всього. Його почуття, думки про майбутнє та правильність свого вибору.
Лазер проходить скрізь Кюму, і темрява миттю загортає чоловіка у свої обійми. Вони неприємні, надто мокрі й… такі неживі. Арісу відвертається та падає на коліна, коли вода забирає тіло короля, ховаючи від нього.
***
Знаєте, якщо з чимось і можна порівняти смерть, так це з похміллям після найгучнішої в житті гулянки. Бо як інакше пояснити, що йому настільки погано? Присутнє відчуття, наче голова зараз вибухне. Ще й цей набридливий писк тисне з усіх боків... Тут завжди так буде? На тому, тобто вже цьому світі не відпочивають? Писк прискорюється. Кюма машинально піднімає вказівний палець, та… Стоп. Він може ворушити пальцем?.. Повіки неначе склеїлися, і щоб відкрити очі, йому доводиться напружити ледве не все тіло. Навколо біла стеля і все той самий жахливий писк… Він… живий?
Читаю і на фоні "Піду втоплюся у річці глибокій" мені плакати чи сміятися?
Йой, вони такі коти 🤧 Кюма живи!