#ПітерПен #КапітанГук #N #А #Міні #ВПроцесіНаписання #дружба #фентезі #драма #АльтернативнеПоходженняПерсонажаЗВвідхиленнямВідКанону
«Хлопчик, що виріс у Неверленді» - це фанфік про Капітана Крюка до того, як він став Крюком. Про першого хлопчика, якого забрав Пітер. Це історія про те, що буває, коли тебе не знаходять. І коли ти перестаєш чекати.
Натхнення: Історія створена під враженням від обговорень про Пітера Пена, класичного мультфільму та серіалу Once Upon a Time.
Джеймс прийшов до тями на мокрій землі серед незнайомих декорацій. Куртка виявилася важкою, кожен вдих давався з болем, тіло безперервно тремтіло, а у роті – неприємний присмак піску.
Озирнувшись, він побачив навколо лише дерева, грязюку і густий туман. Ні батьків, ні лавки, ні качок – нічого, що нагадувало про знайоме місце. Зібравшись із силами він підвівся та попрямував у напрямку, протилежний струмку. Куртка липла до тіла, джинси ставали дедалі важчими, а з кожним кроком його черевики видавали неприємне чвякання.
Повний хаосу ліс своїми звуками і виглядом не давав жодного натяку на щось знайоме. Дерев ставало дедалі більше, їхні крони ставали темнішими — це вже точно не парк. Спроба закричати виявилася марною: голос хлопчика ніби потонув у повітрі, наче сам ліс відмовлявся почути цей звук.
Земля під ногами стала м'якою і вогкою. Джеймс навіть не помітив початку дощу, але незабаром той перетворився на справжню зливу. Краплі лилися безперестанку, ніби хотіли вигнати його геть.
Ця негода виходила за межі звичайної неприємності — все було надто мокрим, надто голосним, надто страшним. Вода заливала очі, волосся приклеювалось до чола, краплі били по шиї, мов маленькі молоточки. Йти ставало неабияк важко, кожен крок перетворювався на боротьбу з невидимими силами.
Крокуючи, Джеймс спіткнувся об власні ноги і впав, вмить опинившись лицем у сирій землі. Він заплакав, нездатний стримувати емоції.
Все це здавалося несправедливим: лише хвилину тому його обіймали батьки, він їв смачне морозиво і почувався щасливим, а тепер усе змінилося. Тепер він зовсім самотній і йому страшно до болю. Він хотів прокинутись в рідному ліжку — просто зараз.
Це нагадало сон про чудовисько — тоді він теж боявся, але мама обійняла і прогнала страхи. Чому зараз вона не приходить? Не будить його? Де вона? Де хоч хтось?
Холод проник у всі клітини його тіла, змусивши знову піднятися. Крізь густу стіну невпинної зливи важко було розгледіти хоч щось, але раптом його увагу привернуло дерево з корінням, яке виглядало з-під землі так, наче намагалося когось обійняти.
Джеймс забрався між коренями й осів там. Сидячи з зігнутими ногами, він міцно обхопив їх руками і притиснув лоб до колін. Навколо – темрява і неспокій невідомості. Він не знав, що робити далі. Може, треба було повернутись до струмка? Може, батько приплив би та знайшов його? Колись мама казала, що якщо заблудився, то слід залишатися на одному місці — так тебе легше знайти. Але ця думка прийшла запізно.
Хлопчик озирнувся в пошуках бодай сліду свого шляху назад, але зрозумів: він зовсім не пам’ятає звідки прийшов. Можливо, тут, під цими коренями, його й знайдуть? І навіть похвалять за те, що не залишився у холодній воді?
Так, саме так.
...
Час невпинно рухався вперед. Джеймс не міг зрозуміти — минали хвилини чи години.
Дощ не припинявся, він просто став тихішим, як шум води в сусідній кімнаті, коли мама закриває двері у ванну. Джеймс сидів, згорнувшись у клубок, і вже не плакав, тільки важко дихав. Він намагався уявити, що зараз хтось зайде за ним, обійме, скаже: «Ну все, ходімо додому». Але ніхто не приходив.
Тим часом тихо зашелестіло листя, наче хтось обережно ступав, намагаючись не налякати. Джеймс стиснувся сильніше, серце застукало як заведене. Це був не мамин крок, не татів, але чомусь було не страшно, просто ... тривожно.
- Ти дуже замерз? - спокійно запитав незнайомий голос.
Малий підняв голову. Поряд стояв хлопець, не дорослий, але явно старший ніж він. Його сорочка була мокрою, а на ногах не було жодного взуття. Руде волосся злиплося в пасма. На його плечах лежала накидка з листя і трави, щось дуже дивне, але виглядало ніби справжній одяг.
- Я не чув, як ти підійшов, - сказав Джеймс дуже тихо.
- Це тому що ти слухав дощ. А я йшов тихо, бо боявся тебе налякати. Можна я сяду біля тебе?
Джеймс нічого не сказав, але й не заперечив. Він просто дивився, як цей хлопець сідає поруч на мокру землю, не боячись забруднитись, та не гримсаючи через вогкість чи холод.
- Я чув, як ти кликав маму, - продовжив він м'яко. - Мабуть, дуже страшно бути зараз самому.
Джеймс кивнув. Говорити йому було важко, слова плутались, він боявся, що знову заплаче.
- Знаєш, я колись теж так сидів, — сказав хлопець після паузи. - Не тут, а в іншому місці. І мені було дуже погано, бо я думав, що мене ніхто не знайде.
- І тебе не знайшли? - голос Джеймса затремтів.
- Ні, - відповів той тихо. - Але я знайшов тебе. Це вже трохи краще, правда?
Джеймс кивнув ще раз, хоча все ще не був упевнений, чи це справді краще. Йому було дивно, що поруч хтось є, але це не мама. Але через присутність хоч когось живого йому вже не було так холодно та порожньо.
- Ти думаєш, вони мене шукають? - прошепотів Джеймс.
- Звичайно, шукають, - сказав хлопець впевнено, ніби знав це напевно. - Просто їм потрібно трохи більше часу. Вони просто не знають, де ти саме зараз сидиш.
Хлопець помовчав трохи, а тоді зняв зі своїх плечей ту саму накидку з листя і трави і простягнув її Джеймсу.
- Ось, візьми. Тобі стане тепліше.
Джеймс вагався, але все ж взяв і загорнувся наче в ковдру. Накидка пахла дощем, листям і ще чимось живим і справжнім, як пахне ліс після грози.
- А як тебе звати? - тихо запитав Джеймс.
- Пітер, - просто відповів хлопець.
- А звідки ти тут взявся?
Пітер знизав плечима і всміхнувся трохи сумно, ніби це було складне запитання, але він не міг відповісти інакше:
- Просто почув тебе і зрозумів, що комусь зараз потрібен друг.
Вони сиділи мовчки. Джеймс слухав, як дихає Пітер, і поволі його власне дихання стало рівнішим. Йому досі було холодно, й досі було страшно, але він уже знав, що він не один. І це вже щось значило.