#Повістьпрокінецьсвіту #ЦіньШиХуанді #Ожп #G #B #Максі #ВПроцесіНаписання #ДревнійКитай #Еротика
Глава1:Пропозиція роботи
Сьогодні надзвичайно чудова погода. Сонце світить, птахи співають... І я йду на роботу. Ні, я не не люблю свою роботу, просто в таку погоду я краще пройшлася парком з морозивом або сиділа б вдома за черговим серіалом. Але жити треба за щось. Працюю я на підприємстві науково-дослідницького центру археологом. Насправді, ця професія дуже цікава. Копатись в землі та знаходити всякі предмети. І ось сьогодні я повинна відправитись під Чернігів.
Ось вже зайшла в офіс відмітитись і взяти прилади.
- Юстино, тебе директор викликає,- сказала мені Маруся. Це наш секретар. Файна дівчина скажу я. Середнього зросту, каштанове волосся заплетене в гулю, біла сорочка, пряма спідниця по коліна, сірі очі, весела та працьовита. Подругами нас не назвеш, а ось товаришами будь-ласка.
- Добре, зараз до нього зайду,- відповіла я. Розписалась у журналі вахтера та направилась до директора. Взагалі всі люди тут класні. Багато хто зі своїми тараканами в голові, але від того веселіше. Взяти, до наприкладу, нашого директора. Він ще той веселун. На корпоративах таке витворяє, що на ранок усім соромно, а йому ні. Низенький чоловік вже з видною сидиною. Ходить у строгому чорному костюмі, але з веселеми краватками. З каченятами, пандами, кошенятами, сердечками... Серйозно, де він їх тільки знаходить?
І ось я вже коло його дверей. Постукала і отримала дозвіл увійти.
- Ви мене кликали, Василь Альбертович?
- О, Юстиночко, так-так. Проходь, присаджуйся. В мене для тебе новина,- сказав директор. Він сидів за своїм столом та заповнював якійсь папірці. Кабінет його великий, але більшу його частину займають шафи з документами та книгами. Навпроти стола стоять стільця для тих, хто сюди заходить. Я сіла на один з них.
- То яка там для мене новина? Невже дали дозвіл на роскопку біля Андріївки?- спитала я.
- Хе-хе, не терпиться там пороскопувати? Та інформація не про Андріївку. Якщо я не помиляюсь, то ти вивчала китайську. На якому рівні ти зараз?- сказав директор.
- Я можу вільно розмовляти та писати,- відповіла я.
- Добре. Нам написали з дослідницького центру археології в Китаї, що їм потрібен фаховий археолог. Із всього штату ти єдина вільна на близький термін. Бонус, ти знаєш китайську,- відповів директор.
- Ви хочете відрядити мене до Китаю?- невірячи перепитала я. Поїхати у дослідження до Китаю було моєю давньою мрією.
- Саме так. Тому, якщо ти готова, я надішлю їм твоє досьє. Дорогу оплачують вони,- відповів Василь Альбертович.
- Так, я всіми руками і ногами готова,- підстрибнула зі стільця.- Щиро дякую, я не підведу вас.
- Тоді сьогодні допрацюй, а завтра вже готуйся. Я напишу, коли твій рейс,- сказав директор.
- Добре. І ще раз дякую за таку можливість,- сказала я і вийшла я з кабінету. Зараз я перебуваю на сьомому небі від щастя. Йду щаслива по коридору.
- О, Юсі, привіт. А ти чого така щаслива? Невже премію вже видали?- спитав хлопець.
- А що, мені вже не можна бути щасливою? Ні, не премія,- відповіла я.
Цього високого хлопця звуть Дмитро. Ми разом навчались в університеті. Усі дівчата по ньому сохнуть. Ще б пак. Високий, чорноволосий, кароокий, з витягнутим лицем. Просто принц. Але серце вже його зайняте не менш гарною дівчиною. Дивлячись на них, я іноді думаю що вони блакитної крові.
- Та буде тобі. Пожартувати вже не можна?- насупився Дмитро.- Якщо не премія, то що? Стривай, не кажи. Невже залицяльник з'явився? М?
- Ти з дубу рухнув? Звісно ні. Мене у відрядження до Китаю відправляють,- відповіла я.
- А я вже розмріявся, що на твоєму весіллі погуляю. Ех. Але і Китай добре. Тим паче, ти так мріяла туди поїхати,- сказав Дмитро.
- Скажу одне, весілля мого не дочекаєшся,- пожартувала я.
- Як це не дочекаюсь? Я взагалі то хочу побачити тебе на першому побаченні, весіллі. А ще хочу бути хрещеним батьком твого малюка,- відповів блакитноокий.
- Звучить так, ніби ти хочеш бути моїм хлопцем,- підразнила я.
- Ну що ви, пані. Як я можу, ваш найкращий друг, позіхати на вашу честь. Дама мого серця мені такого не пробачить,- театрально почав розмахувати руками Дмитро. Я лише посміялася з цього.
- До речі, коли їдеш?- спитав Дмитро.
- Ще не знаю. Василь Альбертович сказав, що сьогодні ще працюю, а завтра готуватись. Напевно, післязавтра.
- Швидко ж. Давай тоді ввечері до нас. Христя буде рада тебе бачити. Та й Марко мені всі вуха надзвиніл: " Коли тітка Юся прийде, коли тітка Юся прийде"- перекрив свого сина хлопець.
- Ахахаха. Добре, тоді після роботи зустрінемось. Я вже сама засумувала за цим малим бешкетником,- відповіла я.
- Тоді до вечора?- спитав Дмитро і простягнув руку.
- До вечора,- відповіла і взяла його руку.
Він пішов у іншій бік. А я пішла до лабораторії.
Так і пройшов день. Ввечері я зустрілась з Дмитром та Христею й їхнім сином Марко. Добре посиділи і повернулась додому, готуватись до поїздки.