#MoonChaiStory #МаріяД'яченко_АланХольберг #G #A #Міні #ВПроцесіНаписання #Флаф #Hurt/Comfort #Гумор #Фантастика
Алан
Мить – і повітря було затягнуте смородом.
Все, що я встиг побачити перед тим, як моє поле зору заполонили яскраві червоногарячі плями вогню – два силуети невідомих, які ще кілька хвилин тому палили цигарки, демонстративно нехтуючи правилами поведінки в лісі. Тепер вони в темпі прямували до виходу з пущі, залишивши дерева на розтерзання безжалісному вогню.
Вечірнє сонце майже сіло. Нервово перевірив задню кишеню джинсів на наявність свого амулету. На місці. Потім прокашлявся: дим повільно пробирався до легень. Знав – потрібно діяти швидко.
Склавши руки в потрібну позицію, почав нашіптувати заклинання. Застосовувати його можна було подумки і без рук, та вимовляння слів вголос було радше задля підтримки. Сьогодні я вичерпав забагато енергії, а вогонь й не мав наміру зупинятися.
Вітер колисав моє волосся й гнув віти дерев. Запах гару і попелу наповнював ніздрі, добряче заважаючи навіть такій простій дії як втягування повітря. Вогонь поширювався зі швидкістю світла, нищачи й спалюючи геть усе на своєму шляху.
Я намагався погасити його, та кожен врятований мною клаптик лісу загорявся знову, роблячи всі мої дії марними. Трава й гілки були сухі, що досить-таки пристойно ускладнювало завдання.
Не витримавши тиску повітря й попелу, я повільно осів на землю. Очі страшенно сльозило.
Раптом з ще живої сторони лісу почувся крик. Надто знайомий крик.
Істота, не зважаючи на перешкоду у вигляді вогню, пересувалася шалено швидко. Щойно підскочив на ноги, відчув, як в бедро впилися довжелезні кігті. Пекуча кров зацебеніла струмком, додаючи моєму організму до повного болючого букету ще парочку жахливих відчутів.
«Баланс», – постійно нагадував собі, та було важко змусити мозок спокійно обробляти інформацію, коли боровся на два фронти одночасно.
Гарчучи одне із світлих заклять, я на ходу пригадував якесь сильне темне. Різкий стогін створіння різав слух, але це нічого не гарантувало: ще зарано зупинятися. Паралельно з рятуванням своєї шкури я силувався погасити невпинний вогонь, в чому успішно провалився.
Здалека почулися вигуки, і, Святі Духи, це вже була не істота, а люди. Ймовірно, мешканці з поселення поблизу. В найгіршому розвитку подій – хтось з викладачів Академії.
Як сильно я хотів, щоб це дійсно виявилася якась тварюка. З ними я хоча б був на «ти», чого не скажеш про людей.
З останніх сил утворивши кругом себе купол, вирішив, що зараз саме час вшиватися, поки хто не помітив. Бо як помітить – проблем мені не уникнути.
Окинувши те, що ще годину тому було мальовничим лісом, я з кожною секундою все більше віддалявся від згарища. Адреналін у венах досі зашкалював.
Коли в повітрі вже не так тхнуло чадним смородом, легені стискало менше і за кілька метрів виднілися вогні гуртожитку, я інтуїтивно потягнувся за амулетом.
«Перевір, чи на місці він», – волав надокучливий внутрішній голос.
Рука наполегливо старалася нащупати його, та даремно.
Задня кишеня джинсів, в яку я завжди клав амулет, подарований моєю матір’ю, виявилася порожньою.
***
Наступного дня
Марія
Кабінет студентської ради зустрів мене запахом кедру, свіжого апельсину та квіткових парфумів Міри.
В приміщенні людей було небагато: троє членів студради, грізна чурівка з татуюваннями і чаклун з Велесу, який обговорював щось з Єсеном. Я сиділа на дерев'яній лаві, коли до мене підійшла Мирослава.
Її яскраво-червоне волосся, акуратно звисаюче з плеча, було зібране в косу. Трав'яного кольору жилетка була одягнута поверх білої сорочки, а на руках красувалися різноманітні браслети.
Дівчина, тримаючи грубу папку з документами, звернулась до мене. Я піднялась й випросталась.
– Рада, що ти вчасно прийшла.
Кивнула їй, поправивши сережку, яка зачепилася за моє волосся.
– Припускаю, – почала чаклунка, – Лев Костянтинович повідомив, що у мене є пропозиція до тебе. Секунду, зараз розкажу у чому вся сіль!
Веселівка привернула увагу свого заступника і жестом попросила його підійти. Темноволосий чаклун слухняно попрямував в нашу сторону, на ходу прихопивши кілька дрібниць.
– Ти вже знаєш, що у зв’язку з проведенням Тижня Об’єднання в кінці заходу ми проводитимемо вечірку для наших і всіх приїжджих студентів, – урочисто промовила нова голова студради і хлопець поруч кивнув, – Нам потрібно кілька наглядачів, щоб вони прослідкували за ходом свята. Мінімум двоє.
Тиждень Об’єднання – це п’ятиденний захід (цікаво вийшло, адже він називається Тижнем), заснований директорами чаклунських академій багацько років тому. Щороку він проводиться в іншій країні і запрошують туди якомога більше студентів майже з усіх куточків світу. Офіційна версія з’їздів – задля обміну досвідом, якщо ж неофіційно – задля розваг, нового виду алкоголю і безоплатної відпустки.
Цього року жереб зупинився на нашій академії, тож очевидно, що і Міра, і директор хотіли провести все ідеально.
Макар – її напарник – продовжив.
– Тебе також рідко помічають на сходих заходах з тих пір як… – раптом хлопець замнувся, відвівши погляд, – Після того інциденту. Можливо, ти й зараз не зацікавлена в їх відвідуванні, проте…
Інцидент. Отак тепер всі називають смерть Кая.
Міра також опустила очі додолу. Папка в її руках стиснулася. Веселівка важко переживала втрату друга, хоча й не показувала цього – як і більшість в академії.
На мить мені стало соромно.
«В їхніх очах я є винною й дотепер».
Незважаючи на факти, що доводили протилежне, мене все ще звинувачували. Звинувачували в тому, що я стояла там і не зробила нічого. Тихо, пошепки, проте це було так. Провина ще досі лежала на моїй душі важким каменем.
– …Це дуже важлива робота, а ти зарекомендувала себе як відповідальну студентку на яку можна покластись у відповідний момент, – підсумував маг, а далі промовив трохи веселіше, – То що скажеш, берешся за роботу?
Я щиро не знала, що на це відповісти.
Не дивлячись на так званий інцидент, я водночас запам’яталася академії й тією, яка ніколи не відмовить в проханні про допомогу. Здається, це й була моя найбільша вада: я не могла відмовити. В цьому випадку тим паче.
Я не відчувала, що за весь навчальний рік зробила хоч щось, що могло б сповити мою непоправну помилку. Це відчуття з’їдало зсередини кожен раз, варто було згадати його очі, ще повні життя й юнацького запалу…
Тому я погодилася.
Заради Кая, адже він хотів би цього – забути про неправдиві перешіптування й рухатися далі.
– Гаразд, – мій голос зрадницьки здригнувся. Повторила ще раз, цього разу вже твердіше, – Так, я погоджуюсь.
Міра вдячно кивнула мені.
– Що ж, це чудово. Я даю тобі можливість вибрати партнера самотужки, – дівчина обернулась до свого помічника і, відійшовши подалі, промовила до нього вже тихіше, – Тепер щодо тієї пожежі…
Та я вже розвернулася й попрямувала до старих дубових дверей, абсолютно не вникаючи в розмову. Навіть не почула як Єсен окликнув мене: все через думки, що безжалісно повертали до того осіннього вечора.
І що за чорт на мене сьогодні найшов…
***
Алан
Спершу я ввічливо постукав двічі.
Мовчок.
Спробував ще раз. Знову мовчок.
Коли мій терпець почав вриватися, гупнув сильніше.
Тоді Д'яченко нарешті відчинила, здивовано витріщаючись на мене, як першокурсник на Георгія. Ще б пак, не кожен день мене зустрінеш під її дверима.
– На тебе що, Блуда наслали? Твоя кімната поверхом вище, – відразу полетіло мені в обличчя.
– Твоєї крикливої сусідки немає? – натомість запитав. Отакої, ні добрий день, ні до побачення.
– Ні? – прискіпливо відповіла та.
– Чудово. Впусти мене.
– З чого б це? – дівчина міцно вчепилася за двері й не відпускала.
– Є розмова. Просто впусти чим швидше – не хочу, щоб мене тут хтось помітив…
– Здоров, Маріє!
Я миттю обернувся в сторону вигуку. Рудий хлопець погідливо крокував коридором, щось мугикаючи собі під носа. Його волосся було вологе й скуйовджене, а на плечі висів темно-синій рушник. Марія усміхнулася та махнула Даниїлу рукою, вітаючись.
Пані Фортуна останнім часом явно була не на моїй стороні. Обернулася задом і, мабуть, зловтішається, гріючись під сонечком далекого Риму.
Коли марівець зник з поля зору, я повернувся до Д'яченко й зустрівся поглядом з її зеленими, як м'ята, очима, які досі виділяли щире нерозуміння ситуації.
– Слухай, це важливо, – пояснив, і наостанок невдоволено буркнув, – Я й далі буду тут стирчати?
Дівчина невпевнено відчинила двері і врешті пропустила мене всередину.
А зараз почнеться найважча частина: вмовити її.
Пообіднє сонце настільки сильно лупило з вікна, що мені аж доводилося прикривати очі рукою. Дерев’яна підлога під ногами скрипіла, а запах мигдалю в приміщенні дурманив.
Я заговорив першим, не відмовляючи собі в насолоді присісти на Маріїн стілець. Її погляд, щоправда, відверто не схвалював моїх дій.
– Той флюорит ще в тебе?
Хорсівка кивнула, склавши руки на грудях.
– А тобі навіщо?
– Є одна важлива справа з якою треба розібратися якнайшвидше.
– І яке я маю відношення до твоїх справ?
– Пряме, – заявив, – Бо я прошу тебе допомоги.
Дійшли називається. Тепер я звертаюся до першокурсниці – та ще й хорсівки! – за допомогою. Проте є вагома причина, чому я це роблю.
Та хитнула головою.
– Мушу відмовити. Я нічим не можу…
– Можеш, – різко перебив я, – Ми обидвоє знаємо, що можеш.
Як і очікував, Маріїн погляд змінився. В очах з’явилися іскри остороги.
Неприємно, коли твій секрет знає хтось, крім тебе, правда? Щоб такого не сталося, треба оберігати їх завзятіше.
Намагаючись не видавати здивування, вона твердо запитала.
– Про що ти говориш?
– Досить екстраординарний талант, ще такого не зустрічав, – провадив собі далі. Дівчина ж мовчала, – Як це правильно назвати… Екстрасенсорика? Диво-слух? Чи то дотик? Може, краще буде «відчуття магічних предметів за кілометр»? Ні, банально…
Д’яченко різко обернулася і присіла на ліжко, заклавши ногу на ногу.
– Звідки ти знаєш? – прошипіла, мнучи край квіткового покривала.
Я знизав плечима.
– Просто скажемо, що у мене відмінний зір і добре розвинене логічне мислення.
– Не замилюй мені очі. Ніхто не міг знати – я надто ретельно це приховувала.
– Очевидно, недостатньо. Вистачить одного погляду на тебе, щоб зрозуміти, що ти щось приховуєш.
Вона награно ахнула.
– Стривай, то ти що, слідкував за мною?
– Не слідкував, оцінював, – закотив очі я. Вона такою поведінкою скоро зведе мене в могилу.
– Навіщо тобі моє вміння? Що ти вже понавидумував? – засипала запитання вона, – Я не буду знову ходити з тобою по ночам і ганятися за сутностями, наче ми граємося в якийсь «Щенячий патруль»!
Нівроку порівняння використала для нашої благородної роботи. А я гадав, що вона хотіла допомогти академії.
Дівчина ж продовжувала пропалювати в мені дірку.
– Як я вже казав, це важливо. Пропав один амулет і його треба знайти.
Не відводячи очей, запитала.
– Що це за цяцька така, що за нею у тебе з рота аж слина тече?
Я обрав не відповідати на це дивно сформоване запитання, що тільки підігріло інтерес Марії.
– То давня і могутня реліквія? В такому разі я тебе розумію, сама б не відмовилась…Чи амулет може показувати майбутнє? Точнісінько як та куля в кабінеті пророцтва, тільки портативний варіант? – от й полилося море слів і запитань, – А воно зв’язане з темною магією? Тоді моя відповідь – ні. Не хочу нажити собі нових проблем…
Якщо ще кілька таких фраз вилетить з вуст Марії, у мене геть відв’януть вуха.
– Ні! – відрізав, ледь не викрикнувши.
Дівчина миттєво наїжачилася.
І знову запала мовчанка. Чому вона таке часте явище в наших розмовах?
Я підняв очі. Виявилось, що Д’яченко дивилася на мене – прямісінько в вічі. Погляд в неї був незвичайний: все тому, що вона ніколи не дивилася на мене так. З жалем.
Її голос пом’якшав.
– Ти дорожиш амулетом, – здогадалася вона, – Він належав комусь близькому?
Я стиснув кулак. Все, на що спромігся мій язик – коротке «так». І це вже було забагато для неї.
Більше не промовив ні слова – Марія й не вимагала.
– Треба було сказати від початку.
Її слова солодкі, як цукрова вата. Лагідні, як вершкові тістечка. Обпікають, мабуть, так само, як нагрітий метал.
– Я допоможу, – пообіцяла дівчина, – Ми знайдемо його.
Отак просто?
Навіть не запитуючи кого цей амулет, де я його загубив і як. Вона просто погодилася.
Свята Маро, інколи я зовсім її не розумію.
– Але навзамін я також в тебе дещо попрошу, – зразу висунула свої умови вона.
Само собою завжди є «але». І я був ладен на будь-що.
– Кажи.
– Коли я проситиму тебе про послугу – ти не відмовиш мені.
Як же мені сподобався ваш твір ❤️
Те, що історія розповідається від двох осіб особливо круто. Дуже люблю, коли автори так роблять
А який же класний у вас Алан, у самій історії він якось недостатньо розкривається, але ви показуєте його з різних сторін. Чогось мені так і уявлялося, що у вільний час він бігає по лісу і б'ється зі всякими тварюками
Як же я рада, що натрапила на такий чудовий твір, ще й по своїй улюбленій парі ❤️