Про обіцянки. Розділ III

#MoonChaiStory #МаріяД'яченко_АланХольберг #G #Міні #ВПроцесіНаписання #Флаф #Hurt/Comfort #Гумор #Фантастика

Годинник пробив шосту вечора.

Горизонт прикрашали помаранчеві відтінки, а спів птахів долинав звідусіль: неможливо знайти таке місце під відкритим небом, де б його не було чути. Він мені, щоправда, починав вже діяти на голову.

Я чекав неподалік головних воріт, спершись на стовбур дерева. Марія – вся захекана та ще й величезною торбою на плечі – з запізненням прибігла.

– Можемо рушати! – перевівши дух, підняла вгору великий палець, показуючи, що все в нормі.

Мовчки відійшовши від дерева, пішов в протилежну від академії сторону. Д’яченко слухняно попленталась, цього разу майже не відставаючи. Поки ми йшли до малолюдного місця і якомога далі від інституту, я подумки прокручував всі альтернативні варіанти закінчення цього вечора.

Отже, оригінальний план був такий: пірнути в озеро, знайти Водяника, вмовити або ж силою забрати в нього амулет, і вшитися до настання повної ночі. Але також була й проблема (а як же нам без неї): як дихати під водою я ще не придумав.

Мав на думці кілька варіантів, та, за моїми розрахунками, кожен призводив до летального кінця.

Погано.

Якщо говорити серйозно, то я дійсно заховав кілька козирів в рукавах, але все-таки сподівався на свою блискучу вдачу і одну морську рослину, привезену з Середземного моря. 

– Тож… – підбігла Марія, вирівнявши свою ходьбу з моєю, – Як ти загубив амулет?

Я попереджувально блимнув очима в її сторону.

– Не надто захоплююча історія.

– Не будь таким занудою. Розкажи, адже це так рідко буває!

У відповідь на це скорчив погляд, повний недорозуміння.

– Що саме?

– Цитую: «Я ніколи не помиляюся», – перекривила вона мої слова, які сказав ще століття тому, – А цього разу ти конкретно провтикав.

– Йой, замовкни.

Та Марія тільки глибоко засміялася і продовжила допитувати.

– Але все ж, як це сталося? Не вірю, що він отак просто випав з кишені під час твоєї чергової "прогулянки".

От все їй завжди потрібно знати. Любить пхати свого носа куди не треба, а пізніше не знає, як вилізти з лайна, в яке потрапила.

Зрештою я вирішив розповісти їй.

– Кілька днів тому в лісі сталася пожежа, – вона впевнено кивнула, хоча я й не запитував, – Я бачив, хто її почав. Перш ніж ти переб’єш, скажу: ні, я не розгледів їхніх облич! – попередив, поки та не вставила свої п’ять копійок, – Перше тренувався неподалік, зібрався вже йти до гуртожитку, а тут розгорівся вогонь через якихось недоумків. Поки намагався погасити, напала тварюка, от десь тоді, мабуть, й загубив його. Кінець історії!

Хорсівка йшла поряд і дивилася прямо – ми вже наближалися до озера. Коли я закінчив розповідь, промовила.

– Не знала, що ти у нас такий благородний герой. Але за вчинок хвалю.

– Та я не зупинив вогонь, – спантеличено відповів. Тут немає абсолютно нічого, чим можна пишатися.

– Інколи намагатися – це вже достатньо, – тихо, проте впевнено сказала Марія, на чому й поставила жирну крапку, – Ми вже майже на місці, а тепер – веди мене.

Дівчина жартома вклонилася, показавши рукою на водойму, що виднілася з-за дерев. На це я тільки закотив очі, пройшовши вперед. Д’яченко підстрибнула і прослідкувала за мною.

Не розумію її ентузіазму, чесне слово.

Кругом було багато каміння і пустих пляшок з-під пива. Марія зупинилась біля гігантської брили, поклавши зверху свою сумку.

– Коли повертатимося назад, нагадай мені забрати це сміття, – звернулася до мене, скривлено дивлячись на купу розбитого скла.

Кивком підтримавши її шляхетне бажання допомогти природі, підійшов до дівчини.

– І який в тебе план? – запитала, паралельно витягаючи зі своєї торбини рушник. Рушник?

Навіщо їй рушник?

Дівочі руки вміло стягнули легеньку кофтину, оголюючи тіло. Її шкіра виблискувала на золотому сонці, а вітер та дрібний пісок гуляв волоссям. З верхнього одягу Марія не залишила нічого, роздягнувшись до купальника.

«Вона що, зібралася пірнати?». Ні в якому разі.

Рука потягнулася до кишені її сумки і намацала пляшечку з в'язкою зеленкуватою масою. Навіть крізь щільно закриту кришку в ніс моментально вдарив запах аїру.

– Що ти тут нахімічила?

Марія вихопила у мене пляшку і самовдоволенно усміхнулась, відкорковуючи її.

– Тут поміщені всі мої відмінні оцінки по зіллєварінню, – витягнувши бутербродницю, взялася за ніж.

Урізавши одну байду¹ житнього хліба, дівчина почала намащувати на неї власноруч виготовлену суміш.

– Скоро перевіримо, чи виправдані вони, чи ні.

– Нічого ми не перевірятимемо, – відрізав я, – Дозволь краще мені цим зайнятися, якщо так сильно бажаєш поплюскатися з русалками. 

Чалунка знову почала говорити, пропускаючи мої застереження повз вуха.

– Зілля настоювалося тільки добу, але я добавила руту від чарів, трохи водоростей для дихання та ще кілька сильних рослин, зібраних вночі на Купала минулого року, – поки дівчина говорила, підсунула до себе сумку та витягнула аквамаринового кольору окуляри для плавання, – Цього має вистачити десь на годину під водою. О, і маю браслет з часнику, щоб відганяти нявок.

– Ти хочу уявляєш, що на тебе там чекатиме? Ти впевнена в книзі, звідки брала рецепт? Ти добавила туди морської солі? – засипав її запитаннями, а потім простягнув свою руку, – Знаєш, краще віддай пляшку мені.

Марія відклала ніж й взяла скляну фляжку, перевівши хитрий погляд на мене.

– Хочеш її? Забирай! – дівчина замахнулася і пляшка полетіла мені за спину. Поки я її хапав, чаклунка встигла двічі відкусити хліба з сумішшю та почала йти до води.

– Зажди, – вигукнув, а вона, на диво мені, моментально зупинилася, – Не варто так кидатися сторч головою. Потрібно все обдумати... А якщо хтось помітить? Будуть тобі непереливки.

«Так ніби у тебе не було би», – говорив внутрішній голос. Проте я не за себе переживав.

– Ти ж хочеш швидше з цим покінчити? – запитала.

Звичайно, хотів. Але ще менше хотілось витягати її з дна озера із роздертими легенями та пояснювати це пану Адамовичу. Однак я тільки позитивно хитнув головою.

З кожним кроком дівчина все більше тремтіла від холодної води. Само собою: на вулиці всього-на-всього середина травня, погода поки не для купання. Особливо з заходом сонця.

Повільно ступаючи вперед, Марія на секунду втратила рівновагу, але завдяки своїй спритності все-таки змогла її відновити, випрямивши спину.

– Тут внизу урвище! – крикнула здаля.

– Можливо, це саме те, що нам потрібно! – так само криком відповів їй я. Чим на більшій глибині вона буде знаходитись – тим більший шанс зустріти Водяника.

Марія затримала погляд на небі.

Вдивлялася вона в жовтогаряче проміння жадібно – наче бачить востаннє. Зрештою, якщо наший план провалиться і Водяник розізлиться, то для неї цей вечір дійсно може стати останнім.

«І я не поверну собі амулета», – нагадав голос. Так, амулет.

Зробивши кілька останніх подихів, Марія натягнула окуляри і пірнула.

***

Марія

Коли я пірнула, вода боляче била по руках і ногах.

Внизу було страшенно холодно. Сонце ховалося за хмарами, інколи залишаючи мене без його життєво необхідного світла.

Флюорит на шиї не подавав жодних знаків. Все було до смерті тихо й спокійно. Я вирішила рухатися – час був на вагу золота.

В житті не думала, що випаде можливість побувати на дні озера і при тому дихати – шкода тільки, що розмовляти не можу. Та можу запевнити, що тут не було абсолютно нічого екстраординарного: великі каменюки, дрібні каменюки, пісок. На тому кінець.

Пропливши далі, на моєму шляху почала нарешті з’являтись рослинність: високі і буйні водорості, елодея та кушир. Поруч пропливали зграї карасів, а одного разу навіть й здоровенна щука (захотілося погладити її, та я стримала дивний порив). Світла побільшало і переді мною розтягнулися найпрекрасніші підводні луги, які вдалині аж вибухали кольорами і живністю. Кам’яних стін маєтку Водяника, про який так багато читала дитиною, ще видно не було. Це означало, що я тільки на порозі володінь Водяного.

Дивно, проте я гадала, що доведеться шукати його на більшій глибині. Виявляється, що не все в шкільних підручниках було правдою.

Недалеко від мене вода збурилася і запінилася – я в темпі загребла у водорості, сподіваючись, що вони сховають від небажаних очей. Вже за секунду в моє, закрите власними косами, поле зору впав плавник красивезного адамантово-лазурного кольору. Якби на поверхні продавали речі такого фарбування, то їм ціни б не було! Навіть знаю людину, якій вони припали би до душі.

За одним хвостом з’явилися ще три інші. Жіночий сміх – солодкий, як мед – лунав водами. Він заворожував, і я дозволила собі вловити його смак – все одно потрібно, що б ці русалки пропливли повз, та й захист наче працює.

Вмить чарівне хихотіння зникло.

Вода переставала ворушитися, і я спиною відчула погляд чотирьох хижих пар очей. Миттєво повернувши голову, довжелезні кігті впилися в руки, а поверх окулярів лягло щось щільне та слизьке.

Світ погрузився в пітьму.

Чула тільки сильні потоки води, болючі дотики до мого тіла та схвильований стукіт свого серця.

***

– Пане, у нас новини, – наполовину прошипіла, наполовину сказала русалка, не відпускаючи моїх рук. Очі все ще були покриті товстими водоростями (а як вони смерділи, жах).

Владний голос промовив.

– Веди її сюди.

Мить – і маска перед очима зникла. Русалка послабила свою залізну хватку й штовхнула мене вперед: прямо до підніжжя трону.

Я не могла поворушити тілом – його тягнула невідома сила. Відчула біль і, опустивши погляд, побачила, що кігті півмісяцями відбилися на шкірі. 

Трон височівся над русальськими будинками і був оточений різних кольорів коралами й морськими травами. У голові промайнула зразу думка: «Як в простому озері можуть бути корали?», та вона зникла так само швидко, як і з'явилася. Звичайно, що сам Володар Водойм зміг дістати корали для свого трону.

Приблизившись на достатньо близьку, як для полоненої, відстань, мені нарешті відкрилося господарське обличчя у всій його підземній красі.

Золотаве волосся виблискувало на промінні ще не сівшого сонця, розпливаючись в різні боки. Широчезна біла сорочка була оздоблена морськими прикрасами, де-не-де маючи вставки зі справжнього золота. Луска на шкірі повільно піднімалася і опускалася, а шрам над лівою бровою надавав загрозливого вигляду.

Вистачить лиш одного погляду, щоб зрозуміти – переді мною був ніхто інший, як пан Водяний. 

– Хто ти така і що забула в моїх володіннях? – суворо прогримів його голос, заглушивши перешіптування водяних істот.

Я збиралася вже відповісти, але вчасно згадала, що можу тільки дихати, не говорити. Приклала руку до горла, демонструючи, що не зможу сказати ні слова.

Водяник розчаровано видихнув.

– Дайте вже нашій Русалоньці зачаровані водорості, бо бідна втратила голос, – і махнув рукою своєму підопічному.

Вже за секунду русал повернувся з поверх заповненим глиняним глечиком. Підплишивши, протягнув рослину темно-синього кольору і наказав з'їсти її.

– Тепер відповідай, – промовив золотокосий правитель, щойно я прийняла його “дарунок”.

– Ем… – спершу протягнула, не будучи певною, що сказати.

Я повинна подякувати йому за проявлену доброту? Вклонитися і тоді вже говорити? Як взагалі можна елегантно кланятися під водою?

Помітивши моє сум'яття, Водяник порадив просто розповідати все від початку: хто я, звідки, як тут опинилася і що мені потрібно від підводного народу. Тож я розповіла.

Розказала, що я студентка з академії поруч, що мене звуть Марією Д'яченко і що прийшла сюди по одну дорогу моєму другу річ. Тутешній господар кинув на мене зацікавлений погляд.

– За допомогою чого ти зараз дихаєш під водою? – запитав.

– Каїр, пане.

– Ти прийшла сюди одна?

– Так, сама-самісінька, – збрехала, не бажаючи видавати присутність Алана на поверхні.

– Що то за річ у тебе на очах?

– Це…

Я замнулась, точно не знаючи як йому пояснити для чого призначені підводні окуляри.

– Ця річ допомагає мені бачити під водою, при тім не шкоджучи оку.

– Оце люди понапридумували за останній час речей. Цікаво… – він нахилився до мене, розглядаючи окуляри, – Виглядає сміховинно.

– Так, трохи, – нервово усміхнулася.

Один із русалів, покірно поклонившись, вирішив нагадати про причину, чому я тут.

– Володарю, наземна дівчина прийшла сюди в справі. Хіба зараз час обговорювати останні винаходи суші?

Водяник зневажливо махнув рукою.

– Любий Ліре, мені здавалося, що у нас час для каламбурів завжди знайдеться.

– Звичайно, – слухняно опустив голову Лір, очевидно звикнувши до такої поведінки господаря.

По виразам облич морських істот також було зрозуміло, що Водяник часто викидав якісь фрази на прикладі цієї. Проте це геть не лізло в голову мені. 

– Тож що то за річ, яку ти шукаєш? – запитав золотоволосий.

– Амулет мого друга, він дуже дорогий йому.

В очах Водяника з'явився вогник. Зложивши руки на ногах, він нахилився.

– Чому тоді переді мною стоїш ти, а не він?

– У нас була домовленість, – неохоче повідала, бо тікати від відповіді не було куди, – Зараз я виконую свою частину.

Він хитро вискалив зуби.

– А коли буде його черга?

Незважаючи на те, що запитання застало мене зненацька, відповідь я мала: у п'ятницю. У п'ятницю відбудеться бал в честь Тижня Об'єднання і щойно я виберусь звідси – одразу розкажу про це Алану.

– Три дні від сьогодні.

– Припускаю, що той амулет потрапив до мене недавно, інакше ви запізно схопилися – я, ймовірно, вже подарував його одній з наших прекрасних русалок, – він з теплотою глянув в залу, – Як він виглядав? Це той з рожевого золота і величезним діамантом посередині? – потирав своє підборіддя він.

– Ні, пане, – заперечила, – Він повністю золотий, зверху є ініціали.

– Що то за ініціали були?

– Не знаю, пане… Мабуть, один із них – писана літера Л, – я намагалася пригадати вигляд прикраси, що бачила всього кілька разів за життя.

Колись Алан навіть дав мені потримати його в руках, на одному із тренувань, і єдине, що я пам'ятаю – небажання віддавати амулет назад. Річ мала дивовижну ауру кругом себе, яка аж розривалася від позитивних емоцій. Не знала, що Алан такий чуйний.

– Гадаю, я зрозумів, що ти за дрібничку описуєш, – раптом оголосив дух, – Чудово! Тепер скажи: на що ти ладна обміняти амулет?

– Перепрошую?! – вирвалося з вуст, і я одразу прикрила їх рукою, – Я мала на увазі… 

– Дівчино, ти прийшла весь шлях сюди із надією, що я віддам тобі якусь цяцьку задарма? – холод в голосі Водяника коловся, – Ні, люба, або ти обмінюєш його на щось, або вимітаєшся звідси й до кінця віку дякуєш, що я не розпоров твої легені оцими кігтями, – піднявши одну руку вверх, полив в мою сторону погрозами, – Спиши на те, що тобі сьогодні вдалося трохи розважити мене.

– Але, Володарю, я не маю при собі нічого гідного для…

– Я хочу твій флюорит, – вказав він на камінь на моїй шиї. 

«Ні», – хотілося крикнути. Я не могла віддати його. Він був безцінним.

Цей флюорит, що колись порадував старенький знахар, витягав мене з багатьох бід. З ним пов'язані як приємні спогади, так і безсонні ночі вивчення каменя й завзятих тренувань. Саме за допомогою нього я ще на початку року змогла побороти нічницю самостійно.

Він – мій найдорожчий трофей, доказ мого тріумфу. Він – нагадування, крізь що я пройшла й ще проходитиму в майбутньому.

Але найгіршим було те, що флюорит пов'язаний з моєю силою. Без нього я не буду й наполовину сильна, як зараз.

Проте потрібно було обирати.

Невидимий годинник немилостиво швидко тікав, з кожним порухом стрілки зводячи терпіння Водяника до нуля. Вся зала завмерла в очікуванні, і у мене було всього два варіанти: погодитися, віддати найціннішу для мене річ й щодуху гребти на поверхню, або відмовити і назавжди залишитися в місцевих глибинах, тим самим порушивши обіцянку.

Обрала я перше.

– Забирайте флюорит. Проте перше віддайте амулет – мені потрібні гарантії.

Водяник усміхнувся.

– Бажання юної пані для мене закон.

Як тільки амулет опинився в моїх руках, я зірвала флюорит й поспіхом кинула на землю перед троном Водяного. Зі всієї сили почала плисти догори, мовчки молячи вищі сили, щоб мені не забракло повітря.

Ніхто мене не доганяв.

За метрів двадцять до поверхні легені почало пекти. Благаючи себе навіть не думати про подих, чимдуж гребла руками, паралельно намагаючись не впустити тільки-но врятовану прикрасу на дно.

«Ще трішки…» – заспокоювала я себе.

Над водою сонце вже майже сіло, ховаючись за густими хмарами.

***

Алан

Я засік рівно п’ятдесят дев’ять хвилин, відколи Д’яченко погрузилася у воду. Кишеньковий годинник показував, що минула вже п'ятдесят друга.

Час майже вийшов, а дівчини все ще не було.

Намотуючи круги пляжем та роздумуючи про всі можливі закінчення цього вечора, зрозумів, що точно не хотів би провести його в лазареті, сидячи обабіч Марії. Ще менше хотів провести його в кабінеті ректора за виясненням обставин. Найбільше – в теплому ліжку зі своїм амулетом під подушкою.

На ходу схопивши рушник, і, навіть не розуваючись, заліз по коліна в воду. Став виглядати Марію: чи часом не виплила вона на поверхню десь подалі від місця, де пішла під воду. Поки жодних знаків.

Я просувався далі. Вода в кросівках чалапала, студячи ноги, а каміння боляче втискалося в тонку підошву. Мокрий одяг тягнув донизу. Та вся моя увага була зосереджена на рівній гладі води.

Мить – і русе волосся з’явилося над поверхнею.

Відкашлюючи воду, Марія з останніх сил намагалася доплисти до берега. Їй було важко: про це кричав її втомлений погляд, однак вона все ще гребла.

Закинувши рушник на плече, опустив руки в холодну воду й зосередився, спробувавши направити підводні потоки на поміч хорсівці. Це дало невеликий поштовх, і вона, нарешті діставши землю ногами, не зупинялась допоки вода не опустилась по коліно. Тоді я зустрів її й накинув на плечі рушник, який хоч якось захищав від травневого вітру.

Добравшись до берега, дівчина стала викручувати своє волосся від води, а я тим часом налив чашку гарячого чаю з її ж термоса. Чаклунка, випивши достатню кількість чаю, зігрілась, і потягнулась до своєї шиї.

За секунду простягнула мені руку. В її долоні лежав він – амулет моєї матері. Мій амулет.

Слова подяки знайшлися швидко. На моє щире «спасибі» Д’яченко відреагувала холодно: обійшлась одним кивком і…

– Для цього й є друзі.

…цим.

«Вона виснажена – стільки часу провести під дією заклинання, та ще й під водою! На це потрібен неабиякий дух», – всіляко виправдовував її поганий гумор я. Дурний гадав, що це дійсно була єдина причина.

Я помилявся.

За цей час змінилася одна річ: дорогою назад Марія понуро переставляла ногами, всіляко уникаючи розмови й мого погляду.

Це не бентежило мене доти, допоки не помітив, що флюориту, який завжди висів в неї на шиї, більше не було.

***

¹Байда – шматок хліба, буханка хліба.