#MoonChaiStory #МаріяД'яченко_АланХольберг #G #Міні #Закінчений #Флаф #Hurt/Comfort #Гумор #Фантастика
Музика до розділу, яка ще грає наприкінці: "Enchanted (Taylor's Version) - Taylor Swift".
***
«–…Зізнайся, я тебе зацікавила.
– Мене зацікавила твоя сила, не більше.
– Може, колись у своєму серці ти знайдеш сили визнати протилежне.
– Тоді я збрешу».
Кілька днів потому.
Я не почував себе винним. Зовсім.
Все-таки розплачуватись своїм флюоритом було її рішенням – і вона його прийняла. Проте навіть коли я пообіцяв собі, що коли-небудь дістану їй флюорит в сто разів кращий, щось й далі продовжувало повільно з'їдати мене зсередини.
Тож коли Марія з'явилася на моєму порозі й наполягла їхати з нею до торгового центру, відмовити було важко.
– Як тобі ця? – спитала дівчина, крутячись перед дзеркалом в молочній блузі з рюшками.
– Ти ж казала, що потрібна звичайна біла. А це, – показав пальцем на вбрання, – більше схоже на прикид циркового артиста.
Марія зробила два кроки назад. Трохи подумавши, знову розвернулася до примірочної.
– Маєш рацію, таке не зійде, – і зникла за багряною шторою.
Наша мета тут була проста, як снодійне закляття: підібрати дві однакові сорочки для завтрашньої вечірки, на якій ми будемо в якості наглядачів.
Дорогою сюди Д'яченко завзято розказувала як мало від нас потребується, а я то й робив, що тільки кивав, добре знаючи, що виходу нема. У нас була домовленість: хорсівка допоможе мені, а я, в момент потреби, зроблю те саме для неї. Правда ніколи б не подумав, що доведеться цілий вечір спостерігати за п'яними підлітками і слідкувати чи хто не побився.
Купивши все необхідне ще дві години тому, я чекав, коли Марія нарешті оприділиться зі своїм вибором. Вона до сих пір не знайшла абсолютно нічого підходящого і, здається, не дуже то й спішила.
Вирішивши, що персонал цього магазину був вже витиснутий на повну, ми вийшли та продовжили намотувати круги по центру. На першому поверсі Д’яченко купила собі чергову пудрову кофту і цегляного кольору шорти. Повідомляю: ні однієї ладної сорочки ще досі не знайшла.
Сьорбаючи насичено жовтий лимонад з рожевою парасолькою, Маріїну увагу привернула вивіска невеличкого склепу¹ з сувенірами. Дівчина потягнула мене за рукав светру й зупинилася прямо перед входом.
– Зайдемо сюди, – заявила, а я не мав й секунди, щоб заперечити – хорсівка вже розглядала стелаж з в’язаними виробами всередині.
– Чого іще в тебе немає? – запитав, підійшовши, й скептично оглянув різноманітний товар. Чого тут тільки не було: набори зі спеціями, пахучі мила, дерев’яні глеки, шерстяні подушки та коцики²... Наче якийсь тунель в Нарнію.
– Кілька тижнів тому я бачила тут просто неймовірні запонки для сорочки, – усміхнулася, – Подумала, що вони можуть тобі сподобатись.
– Приємно, – зізнався, – Але впевнена, що бачила їх саме в цьому магазині? Тут одна єдина дерев’яна ручка коштує як половина стипендії, а ти ще й запонки хочеш. На туристів ця лавка розрахована.
Дівчина відмахнулася.
– Та я й сама, фактично, наполовину турист. І гей, не така вона вже й дорога! Давай краще запитаємо в продавця, де вони, бо не можу знайти, – Марія пройшла до прилавку, заглядаючи за крамарем. Його ніде не було.
– Ви вже щось обрали? – з-за порогу пролунав жіночий голос, – Секунду, зараз покличу Наталку!
– Власне… – на давши вставити хорсівці й слова, продавчиня побігла в сторону кафетерію.
За кілька хвилин на заміну одній жінці прийшла інша. Вона була старшою, зі зморшками на обличчі та теплотою в усмішці. Розмахуючи подолом довгої темно-зеленої сукні, повільно підійшла до Марії.
– Добридень, пані. Чим можу допомогти? – першою завела розмову бабуся, спираючись на палицю.
– Добрий! Я була у вас недавно, розглядала такі срібні гравіровані запонки для сорочки. Не можете підказати, де вони тут, бо зовсім розгубилася серед всіх цих речей? – ввічливо запитала моя супутниця.
Продавчиня з жалем в голосі відповіла, що їх вже продали, але пригадавши, що одна пара ще повинна була залишитись в комірчині, почовгала туди.
Поки її не було, Марія оглянула крамницю знову. Повільно перейшлась поглядом по загромаджених стелажах і стінах з давніми фотографіями. Довго розглядала одну із чорно-білих фото. Далі завмерла, вдивляючись в далечінь, а за мить обернулась до мене. Її обличчя вже не виказувало такого захвату, як кілька хвилин тому.
– Попереднього разу мене обслуговував чоловік, – пошепки заговорила вона.
Я поглянув на неї.
– І? – протягнув в такому ж тоні. Марія хитнула головою.
– Ти помітив її відчужений погляд? А ще цей темний одяг. Мені здається, що той…
– Люба, я знайшла потрібні запонки! – повідомила пожила жінка, повернувшись до зали, – Залишилася остання пара срібних, а ще я знайшла такі з позолоченого срібла, тільки з іншими візерунками.
Продавчиня зверталась до Марії, але дівчина ніби впала в заціпеніння – її губи стулились, не видаючи ні звуку. Рятуючи від незручної мовчанки, замість неї відповів я.
– Чудово. Спасибі вам, пані Наталю, – вона подала мені коробку, широко всміхнувшись тому, що я запам’ятав її ім'я.
– Це Ви собі обираєте? – запитала.
– Гадаю, так, – невпевнено відгукнувся і, посміхнувшись, навмліока озирнувся на русоволосу.
Перевів погляд на невеличкі дерев'яні коробки – і зняв кришку з першої. Всередині, на м’якенькій подушечці з червоного оксамиту, лежала пара срібних запонок, які виблискували при світлі теплих кольорів ламп. Особливо мене зацікавило гравіювання: акуратно виведений півмісяць з трьома зірками поруч вабив зір.
Відклавши їх, взяв в руки другу пару. Вони були приблизно такої ж величини, проте набиття дійсно було інакшим: замість місяця посередині красувалося сонце, обрамлене гілками плюща.
– Їх колись робив мій чоловік, – промовила пані Наталія за прилавком, помітивши мій інтерес до предмету.
Марія нарешті подала голос.
– Вони надзвичайно красиві, – чаклунка вдивлялася в одну з коробок, а тоді підняла погляд на жінку, – Нам… Прийміть наші співчуття.
Реакція крамарки була спокійною. Вона знала, що Марія говорить про її чоловіка. В кутиках очей збиралися сльози, але жінка трималася, і після того слабко кивнула.
– Дякую. Спогади про нього – єдине, що продовжує гріти моє серце.
Д’яченко важко ковтнула, продовживши говорити.
– Він здавався приємною людиною.
– Він такою людиною й був.
Запала тиша. Кожен думав про своє: пані Ната про чоловіка, Марія про її болючу втрату, а я… Про що думав я?
Про те, яких кольорів набуло це місце тепер. Маленька крамничка сувенірів посеред величезних дорогих бутиків. На відміну від других, перша мала історію. Дізнавшись її, я став її частиною.
Вмить і вовняні вироби, і медові горіхи, і дерев’яні статуетки стали дратувати набагато менше.
– Ми візьмемо ці дві пари, – розірвав полотна тиші я, – Скільки це буде?
– Кожні по дев’ятсот гривень, і так як вони останні пари, віддаю вам по вісімсот, – відповіла старша леді. Я дістав гаманець та простягнув їй дві тисячі, – Зараз пошукаю решту…
– Здачі не потрібно, – сказав, поклавши тільки-но куплений товар в пакет.
– Пане, це забагато.
– Нічого не забагато. Прошу, прийміть їх.
– Я не…
– Прошу, – наполягав.
Наталія, посумнівавшись та кілька разів попрохавши взяти решту, врешті прийняла гроші. На прощання ще й добрим словом нагородила, побажавши всіх благ Божих – ну як зазвичай це роблять бабусі. Д'яченко помахала їй рукою, йдучи збоку мене.
Відійшовши від крамниці, я витягнув одну з коробок і, поглянувши на вміст, простягнув Марії. Її подиву не було меж.
– Я думала, що ти купив їх для себе, бо вони так сильно тобі сподобались.
– Правда. Проте позолочені підійдуть краще тобі, – промовив, та, піднявши кришку, показав на їхнє гравіювання.
На дівочому обличчі засяяла усмішка. Марія прошепотіла зніяковіле «дякую», поклавши подарунок до свого пакету. Якщо добре придивитись, то можна було помітити, як кутик моїх губ піднявся вверх – після бачення її усмішки я залишився як ніколи задоволеним собою.
Вмить чаклунка різко зупинилася. Ставши посеред коридору, вона розглядала одяг на манекенах жіночого магазину – один із них під був одягнений в білу-білесеньку, як сніг, сорочку.
Дівчина поманила мене рукою.
– Ану ходи сюди, здається, я дещо знайшла…
***
Академія аж кишіла студентами.
Приїжджих було чимало: про це свідчила їхня манера поведінки, багатий різновид одягу та, звичайно, іншомовність. Якої тільки речі я не чув в рідних коридорах: починаючи з польської, закінчуючи іспанською.
З останнього разу, коли в нас влаштовували щось подібне, минуло більше двадцяти років, тож Асгайр Адамович явно не пожалів грошей на організування. Чого тільки варте одне-єдине полірування гігантської кришталевої люстри в столовій!
Ада Володимирівна, відпустивши всю групу з останньої пари, побігла вирішувати якісь важливі питання щодо свята. У мене залишилися тільки два варіанти: одразу піти до кімнати, або вештатися академією й шукати собі ґудза. Обрав я, на власне здивування, друге – що буду робити ще половину дня в чотирьох стінах?
Пробираючись переповними коридорами, шукав малолюдного куточка, де зміг би посидіти та спостерігати за ахінеєю, що розгорнулася в стінах «Сирину». На щастя, неподалік головного залу знайшлося одне, – не беручи до уваги двох французок поруч – пусте підвіконня. Вмостившись і витягнувши свій телефон, став перевіряти на наявність повідомлень. Одне все-таки знайшлося.
«Я прийду сьогодні. Це покарання від Ісаака Романовича за те, що огризнувся до нього напередодні», – писав мені Влад.
Вирішив нагадати про себе чи що?
«Начхати на Романа. Забув про ту веселівку? Вона тобі жити не дасть», – підколов друга щодо однієї першокурсниці, яка весь час липне до нього. За мить прийшла відповідь.
«З нею все покінчено. Цього разу напевне», – відповів чурівець, поставивши крапку в цій розмові. Далі я не розпитував – він би й не поділився деталями. Головне, що прийде, і в мене буде як не яка моральна підтримка.
Недалеко пролунав знайомий голос. Здивований, що зміг розчути його в цій какофонії звуків, обернув голову в сторону двох чаклунів.
Одну впізнав – другого ж бачив вперше.
– То ти тут ніби одна з головних? – запитав смуглявий хлопець, спершись на стіну. Тримаючи руки в кишенях і високо задерши голову, він випромінював впевненість.
«А ще зухвалість і безмірну нахабність», – додав подумки, наскрізь відчуваючи його ауру.
– Та не зовсім, – Марія очевидно не була в захваті від цього знайомства так, як її співбесідник, – Вибач, але мушу йти. Справи, всяке таке.
Піднявши величезну коробку, що лежала поруч її ніг, поспішила піти, проте новий знайомий опередив її.
– Дозволь допоможу, – сказав, без дозволу потягнувшись до коробки.
Д’яченко одразу наїжачилася, відійшовши від нього.
– Немає потреби, Яне. Я справлюся й сама, – повільно віддалившись, клацнула пальцями і багаж підлетів в повітря, послідкувавши за дівчиною.
Ян, чиє ім'я я щойно довідався, зі все ще гордо піднятою головою попрямував в протилежну від Марії сторону, приєднуючись до групки інших іноземних студентів.
***
Комір накрохмаленої сорочки втискався в горло, перекриваючи повітря. Перев’язавши свою баклажанову краватку, трохи попустив її. Опісля дихати стало легше.
Коли небо ще не затягнуло покровом ночі, потихеньку допомагав розставляти закуски і носив блоки простої та солодкої води, ставивши їх під накриті пудровими скатертинами столи. Смеркаючись, студенти почали поволі сходитися.
До мене підійшов Влад.
– Як життя, Ляцький? – спитав, штурхнувши по плечу. Я ж в свою чергу виховано потиснув йому руку.
– Потроху йде. А ти шо?
Чурівець двозначно кивнув, наче сам й не знав відповіді. Натомість поцікавився, де в цій залі є безлюдний куток.
– Кидаєш мене? – запитав, своїм тоном благаючи його не йти. Чомусь це відчувалося, як зрада.
– Тобі в башку напекло? Я сюди ні ногою, – запротестував, а потім одразу добавив, – Але якщо що, буду десь неподалік. Тож, де?
Щойно я скерував його в потрібному напрямку, до мене підбігла розлючена Марія.
Мара тому свідок, я уникав її компанію як міг. Але ця непосидюча дівчина дістане мене хоч з-під землі, якщо я буду їй потрібний.
– Я тобі сто разів телефонувала! Чого трубки не береш? – крикнула так голосно, що мені аж очі на лоба повилазили від її гніву.
– Чому така зла? Щось сталось?
– Зараз я покажу тобі, що сталось! – перекривила мене, зловивши заруку, – Бігом йдемо на кухню, звідти треба ще купа страв позабирати…
Бігали ми туди й назад тричі.
Таці, що несли до столу, були наповнені м’ясним, різноманітним сиром з медом, фруктами, пляцками³ й маленькими, як третина моєї долоні, канапе. Поки ще всі не налетіли на наполовину пустий фуршет, я з Марією почали розкладати закуски.
Одночасно заграла музика, ввімкнулася додаткова кольорова підсвітка і на імпровізовану сцену вийшов Іващенко Даниїл – ведучий цього вечора. Щойно його рот розімкнувся та з нього полився океан безглуздих фраз, властивих марівцю, Марія не могла стримати усмішку й не закотити очі на його звичну поведінку. Прошепотівши щось схоже на «клоун», поставла собі на язика накладанець з афинами⁴ й збитими вершками.
Закінчивши з фасуванням закусок, я відійшов до комори, щоб витягнути ще один блок сильногазованої води: теперішній запас швидко розібрали. Коли повернувся, побачив, як Марія мило розмовляє з тим типом з коридору.
Тож я підійшов і голосно гупнув пляшки на підлогу. Вони обидвоє обернулися.
– Перепрошую, не перебив? – ледь чи не прошипів крізь зуби я, щойно випрямився.
Смуглявий прокашлявся.
– Ні, все гаразд. А ти…?
– Алан! – миттю вставила Марія, – Він мені допомагає. Яне, це Алан Ляцький, – представила мене йому, – Алане, це Ян Горак.
– Приємно познайомитись, – хоча слова були хорошими, хлопець видавався не надто щирим. Я обмежився одним кивком.
– Ян – один із приїжджих студентів. Він все життя прожив в Чехії, але сам з України і відмінно володіє українською!
Обличчя Горака аж засяяло від гордості. Він завзято схопився доповнювати Маріїну розповідь.
– Чиста правда! Моя мати харків’янка, а батько чех. Мама хотіла, щоб я навчався тут, в «Сирині», проте батько не велів забирати мене з Чехії і я вступив в чаклунську академію в Празі.
– Чудово, хіба ні? – запиталася в мене хорсівка, крізь трубку потягнувши свій напій, – А як відбирали тих, хто поїде на цьогорічний Тиждень Об’єднання?
Чех, запхавши в рота трохи винограду, радо відповів.
– Брали тільки найкращих! Було багато критерій відбору, та, на жаль, не зможу пригадати кожну, – скрививши сумненьку пику, жалівся він. Пізніше притих і нахилився до Маріїного вуха, – Але, скажу вам по секрету, моє українське коріння і знання мови дали кілька бонусів.
Д'яченко засміялася. Частина мене хотіла впевнитись, що вона це з ввічливості, а не тому, що знайшла в словах цього йолопа щось смішне. Та я запхав своє бажання куди подалі і вирішив діяти.
– Яне, – звернувся до нього, – Коли я йшов, тебе, здається, якраз кликали твої друзі.
– Так? – здивовано перепитав.
– Угу. Вони о-он там, в іншому кутку зали, – повідомив, показавши пальцем на якусь випадкову компанію людей.
Як і очікувалося, чаклун, пробурмотівши вибачення, нас покинув. Проте пообіцяв повернутися за мить, на що я тільки закотив очі, коли той зник за нашими спинами. Ага, звичайно.
Він то повернеться, але нас вже не буде.
Я взяв Марію під руку.
– У нас також є робота.
Д'яченко нахмурила брови.
– Справді?
– Так. Закінчився пунш, потрібно долити.
І потягнув її в абсолютно протилежний від комори напрямок. Дівчина помітила це, але не те щоби чинила опір.
Ми піднімалися по вузьких кам'яних сходах, що вели на внутрішні балкони. Звідти відкривався чудовий вид на всю залу, тож це місце було ідеальним для наглядачів – тобто нас.
– Ну і куди пунш треба доливати? – запитала русоволоса, щойно зрозуміла, куди я її витягнув.
– Який пунш? – чомусь грався в дурня я.
– Як «який»? Ти казав, що десь потрібно долити пуншу, але натомість привів мене сюди.
– Не пам'ятаю, щоби казав щось про пунш, – збрехав, потираючи підборіддя, – Та поглянь навкруги: тут видно цілу залу. Можемо спостерігати за вечіркою звідси.
– Але, Алане, а якщо дійсно потрібно буде щось докласти? – Марія на ходу придумувала дурні відмовки, тільки щоб повернутися назад. До Яна.
– Як треба буде, то спустимося.
Д'яченко втомливо звела плечима і попрямувала до колони. Осіла на підлогу та сперлася об холодний мур, перемістивши свою увагу на чаклунів знизу. Я зайняв місце супроти неї, розмістивши свої лікті на ногах.
Телефон завібрував від тільки-но надісланого повідомлення.
«Ти де, задроте?», – це був Влад. Мабуть, він деякий час тримав мене в полі зору і після того, як я пропав, став написувати.
«Також захотів ізолюватися. Не один ти так не любиш подібні заходи», – швидко настрочив.
«Дивися довго не тягни, а то Марія встигне зажуритися».
Значить, він не побачив, як я виводив Марію. А якщо не помітив він – не помітив ніхто.
«Йди під три чорти, Владе».
– Кому написуєш? – поцікавилася Марія, щойно я відставив телефон.
– Та просто знайомий, – відповів, не надавши цьому великого значення.
– А чому шкірився, наче той кінь? – дівчина прищурилася.
– Ти не відчепишся, якщо не скажу хто, чи не так?
– Правильно думаєш.
Я важко видихнув. Не надто хотілося розповідати про свою – якщо це так можна було назвати – дружбу з Владом. Та все-таки проговорився. Їй я завжди хотів розказати усе.
– Я з ним знайомий вже давно, – добавив в кінці розповіді.
– Серйозно? З отим? – здивовано перепитала дівчина. Тоді пригадав, що знайомство з чурівцем було не найприємнішим досвідом в її житті.
– Так, з отим.
– Він що, пики б'є, а ти проклинаєш? Ефективно.
Я фиркнув.
– Якщо тобі так легше це називати.
На це дівчина тільки закотила очі, а тепла посмішка прикрасила її обличчя.
На деякий час ми, відклавши розмови, мовчки насолоджувалися метушнею знизу. Тож оточувала нас тільки драйвова музика, радісні вигуки й стукіт дівочих підборів.
Було приємно. Попросту сидіти в абсолютній тиші, яку ніхто з нас не бажав сколихувати, було приємно.
Все ще оглядаючи велику залу, гадав, про що зараз думає Марія. Вона, мабуть, зроду так спокійно не сиділа.
Коли нарешті глянув на дівчину, то помітив, що вона посміхається.
Її зацікавлені очі дивилися вниз, на середину зали. Марія зосереджено спостерігала за плавними рухами купки студентів, які тільки-но закружляли в танці. Було щось особливе в її трепетному погляді.
Все ще вагаючись і подумки проклинаючи себе за те, що збираюся зробити зараз, я запитав в неї.
– Чого ти хочеш?
Марія здригнулася, не очікуючи почути від мене хоч слово. Можливо, то було від прямолінійності запитання – чи його некоректності.
Як би там не було, чаклунка не відводила від мене очей, пильно вдивляючись в обличчя, мов намагалась знайти причину мого раптового бажання поговорити.
Якщо чесно, то її не знав і я.
– По очах бачу – точно щось є, – нарешті витиснув з себе, щоб хоч якось заповнити дивну мовчанку між нами, розбавлену тільки зміненою спокійною музикою.
Після цієї фрази Марія, з тим самим божевільним блиском в очах, виструнчилася, граціозно підібгала ноги й впевнено продекламувала.
– Потанцюй зі мною.
З-під моїх ніг вибило землю. В цей момент я, здається, забув як говорити, бо не сказав їй у відповідь ні слова. Хоча й не потрібно було – почала говорити вона.
– Всього лиш одненький танець, прошу тебе! – Марія присунулася до мене ближче, а я все ще спантеличено витріщався на неї, – Чуєш пісню, яка зараз грає? Вона моя улюблена.
На фоні були чутні знайомі мотиви. Цю пісню не раз вмикала Марія, малюючи в своєму блокноті, як я в той час прохав її збавити гучність, бо було чутно навіть крізь навушники.
Рот був наче повен води. Я мовчав.
Довго.
Так довго, що понурена хорсівка, вже збираючись повернутися до споглядання, спинилася, коли я, на подив мені і їй, погодився.
– Тільки якщо один. Бо я не надто вправний в танцях.
Її обличчя засяяло.
– Я допоможу.
Першим піднявшись на ноги, подав Марії руку. Вона прийняла її з лагідною усмішкою. Виструнчившись, ми стали обличчям один до одного. Наші погляди перетнулися.
Тільки тоді я помітив справжній колір її очей – лісовий зелений. Не смарагдовий, не фісташковий, не м'ятний.
Її очі мали відтінок лісу.
Не темного, глибокого й небезпечного, а денного. Ліс, крізь дерева якого пробивається тепле сонячне проміння, зігріваючи землю, поки тінь від дерев дарувала їй прохолоду.
Вивівши з роздумів, Марія наказала підтримувати її талію однією долонею, а другою скріпити наші руки в замок. Ставши в пару, моя права нога першою подалась вперед – Маріїна ж назад.
Ми вирівнялися з ритмом пісні, повільно пересуваючись по кам’яній підлозі. Я наполегливо слідкував за рухами, стараючись запам’ятати кожен, й при тому не помилитися, бо вперто не хотів признати, що всі мої старання – ламаний гріш.
Марія, помітивши мою уявну боротьбу з теорією, навмисне схибила й в результаті наступила мені на ногу. Я інтуїтивно напружився.
– Вибач! – вигукнула.
– Не страшно, – відповів й ступив крок назад.
На мить знову стало тихо.
– Знаєш… нам не обов’язково танцювати, наче якісь недолугі випускники, – звернулася Марія, склавши руки на грудях, і кивнула вниз, – Залишмо це їм.
Дівочі очі з запалом заглядали в мої, очікуючи. Я зрозумів, що стаю на тонкий лід, адже з кожним разом мені ставало все важче відмовити цій проклятій чаклунці.
– Вмієш ж ти запудрити людині голову, Маріє… – слова вирвалися випадково: вони не призначалися для її вух.
Хорсівка, мабуть, також це усвідомила, тому міцно вчепилася за фразу і взялася мене допитувати.
– Так? І чим ж саме я запудрюю голови людям? – її голос прозвучав глумливо, насмішкувато.
Поки я намагався підібрати слова у відповідь, Марія скоротила між нами відстань.
– Боюсь, я не зможу надати відповіді на твоє запитання, – посміхнувся, приховавши нервовість і спробувавши уникнути даної теми. Дівчина ж навпаки – все ніяк не покладала рук мене розговорити.
– Нічого страшного, – знизала плечима, – Я не потребую відповіді на конкретно це запитання.
Чаклунка промовила одними губами, вкотре наблизившись до мене. Непристойно близька відстань, мушу визнати.
– Краще скажи ось що: чому ти так відчайдушно намагався відтягнути мене від Яна? Очевидно, що він одразу тобі не сподобався.
Марія не стала приховувати карти – виклала геть усі й одразу. Не бажаючи робити так само – принаймні зараз – мені залишалося тільки придумати, як перемогти в її безвиграшній грі.
– З чого ти взяла? Трохи мутний, звичайно. Про те, що не пам'ятає критерій відбору відверто набрехав, але цілком нормальний, – я докладав всіх зусиль, аби це не прозвучало вороже налаштовано.
Марія, незважаючи на секундне сум'яття, спиталась.
– Твоя непривітність до нього випадком не пов'язана зі мною?
Запитання було провокативним, дуже сміливим. Стовідсотково її стиль.
Я відчайдушно намагався зберегти тишу й самоконроль, який вона вже давним-давно порушила. Та відповідь все-таки у мене знайшлася: все в ній доводило мене до шаленства.
Коли я думав про неї, щось гаряче і палке під моїми ребрами невпинно билося. Воно починало поколювати, коли я чув її сміх, коли бачив її в коридорах, коли ми блукали по лісу, коли відчував її ауру зовсім поряд та коли дивився їй в вічі і гадав їх справжній колір... Можливо, це «щось» кололо й зараз, бо хотіло, щоб я зрозумів..?
Зібравши всі сили в кулак, я ніжно доторкнувся тильною стороною долоні до її, мовчки благаючи про згоду. Ні секунди не сумніваючись, Марія прийняла жест, щільно зчепивши наші руки.
Я відчув, як її рука легко тремтить. Втім, не можу сказати, чи помітила вона, як тріпотить моє дурне серце: її очі й думки були зосереджені на дечому іншому. Я перевів погляд на наші переплетені пальці рук.
Чомусь це відчувалося неправильно. Але так бажано.
Проте я, справжній бовдур, ляпнув дурницю.
– Ні, – оголосив, давши відповідь на її запитання.
Марія завмерла, вглядаючись мені в вічі. В кутиках її очей збиралися дрібні сльози, хоча спершу я й не помітив. Її голос намагався залишатися безтурботним.
– Ти брешеш?
«Звичайно, брешу!», – кричало все моє єство, – «Святі духи, ще й як брешу».
Останній раз вдихнувши повітря, кивнув.
– Так.
Це відбулося моментально. Здається, ми обидвоє до кінця не усвідомлювали, що творимо.
Я притулився своїми вустами до її губ. Відчув, як дівоча рука тягнеться від моєї шиї до темного, як беззоряна ніч, волосся. Я інтуїтивно почав робити те саме, блукаючи м'якими русявими косами.
Маріїні вуста були ніжними, мов ранкова роса. Наче весняна квітка. Абсолютно позбавлені грубості й різкості.
Проте те, що вона робила зі мною в ці шалені миті, не під силу описати ніякому великому поету. Палкий вогник розгорався всередині нас, погрожуючи спалити все дотла. І ми були не проти.
Та недостатність життєво необхідного кисню призвела до того, що в легенях пекло, тож ми одноголосно погодилися на недовгий перепочинок.
– То все-таки через мене, – перервавши цілунок, раптом сказала вона, досі тримаючись за мою шию.
– Що? – незрозуміло запитав я, розглядаючи глибокі ямочки від її усмішки.
– Через мене ти так нестерпно поводився поруч з Яном, – пояснила, і тільки тоді до мене дійшло значення її слів.
Точно. Я вже й забув.
Вона схопила моє волосся так, що я ледь власного імені не забув – не говорю вже про якесь там запитання.
– Можливо, – тихо пробелькотів, а потім раптово випрямився, трохи відступивши від Марії, – Як щодо ще одного танцю?
– А хтось казав, що більше одного не витримає, – глумливо глянула, прийнявши мою простягнуту руку.
– Брехня! Не казав я такого, – поважно заперечив, – Та все-таки кортить станцювати ще раз. Здається, у мене починає виходити.
Марія випустила смішок.
– Так, починає. Але щоб перестати виглядати, як корова на льоді, потрібна практика.
Я знизав плечима, після чого розмістив руку на дівочій талії.
– Тоді я буду завзято практикуватися. Обіцяєш допомагати?
Коли її нога витончено ступила вперед й наші душі закружляли в повільному танці, Марія рішуче кивнула.
– Обіцяю.
***
¹Склеп – (пол. sklep) магазин.
²Коцик – (діал.) ковдра.
³Пляцок – кондитерський виріб, схожий до торта.
⁴Афини – (діал.) чорниця.
Дякую вам за такий чарівний твір ❤️
Останній розділ був просто неймовірний. Алан та Марія такі сонечка 🫶
У вас дуже гарний стиль письма і я б із задоволенням почитала ще ваших творів ❤️