#txt #yeonjun #soobin #yeonbin #повсякденність #Hurt/Comfort #A #Міні
Опис: одна людина, яка освітить це посутеніле місце, та запалить його серце знов.
У забутому Богом темному провулку, що закритий від шуму головної вулиці, хтось сидів та захлинався своїми сльозами, поряд із ним стояло декілька пляшок алкоголю, чи то віскі, чи то коньяк, розгледіти було неможливо, адже у цьому окремому клаптику світу не знали, що таке світло.
Цього дня він втратив все: свою улюблену роботу, на якій працював останні три роки, друга, з яким він не знав, що таке самотність, дівчину, з якою він зрозумів, що таке кохання.
Взагалі, він не прихильник лікування душевного болю алкоголем, але зараз, він вирішив, що це єдиний варіант, який йому допоможе. Але легше не стало, він все ще сидить на холодному асфальті, та картина все ще перед очима, і йому все ще боляче.
Картина, на якій його друг та дівчина цілуються на тому дивані, на якому Йонджун любив сидіти з нею та спілкуватись про все і водночас ні про що. Вони разом обирали диван у їхню квартиру, і він ідеально підходив.
Котра зараз година? Скільки він вже тут сидить? Годину? Дві?
Він підняв голову догори та у вікні, яке було напроти, побачив людину, хоча обличчя було погано видно, тому що він стояв проти світла, але це точно був хлопець.
– Що сталось? – запитав він і поставив лікті на підвіконня.
– Нічого, – сказав Йонджун та закрив очі, тому що не міг дивитись на світло.
– І саме через те, що нічого не сталось, ти сидиш тут три години, і ревеш? – у голосі почулась насмішка.
– Просто невдалий день, – він бажав скоріше завершити цей дурний та недоречний діалог.
– Тоді заходь на чай.
– Що? – Йонджун розплющив одне око та подивився ним на цього дивака.
– Якщо не хочеш, щоб сусіди викликали поліцію, через те, що ти заважаєш спати, то заходь, вип’ємо чаю.
Спати у відділені поліції не хотілось, тому Йонджун мовчки прийняв запрошення і спробував піднятись на ноги, але втратив рівновагу та впав.
– Лежи, зараз я вийду, – після цієї фрази світло у вікні згасло.
Хвилин через п’ять Йонджуна вже підняли на ноги, та перекинули руку через шию.
– Скільки ж ти випив, що навіть встати не зміг? – трохи запихаючись сказав хлопець.
– Не пам’ятаю, – намагаючись пересувати ноги, сказав він.
Йшли вони не довго, хвилин за сім вони були вже у квартирі. Хлопець допоміг пияці зняти взуття та доніс його до дивану, який був м’якіше, ніж той, який стоїть у квартирі Йонджуна.
– Який чай будеш? – сказав хлопець та ввімкнув світло на кухні.
– Не має значення, – Йонджун повернув голову і побачив білу макітру, яка наливала воду у чайник, а потім діставала чашки.
– Скільки цукру, чи ти будеш без нього?
– Три ложки.
Хлопець поклав у чай цукор та повернувся обличчям до Йонджуна, який спостерігав за ним, ніби песик, поклавши голову на бильце.
– Коли вип’єш чаю, можеш прийняти душ, він також допоможе хоча б трохи протверезіти, не знаю, навіщо ти довів себе до такого стану, але я хочу допомогти тобі.
– Взагалі, я не п’ю, просто вирішив, що це допоможе мені заглушити біль, але, здається, стало тільки гірше, – він усміхнувся і з його очей полились сльози.
– Не хочу потім мити підлогу від твоїх сліз, – підійшов хлопець та протягнув свою руку, у якій була хустинка. – Тому тримай.
Чайник вже закипів, тому, він налив воду у чашки, а потім перемішав цукор. Це не зайняло й трьох хвилин, але Йонджун вже плакав не так сильно.
Хлопець взяв чашки, та поставив їх на маленький стіл перед диваном, а сам спочатку підійшов до шафи, дістав щось, та повернувся до Йонджуна, і простягнув йому ще одну хустку.
– Ця, мабуть, вже вся мокра, тримай ще одну, – він сів поряд та дивився, як Йонджун витирає очі від сліз новою хусткою.
– Дякую тобі, – тихо сказав хлопець та, повернувши голову, спробував усміхнутись. – До речі, як тебе звати?
– Субін. Мене звати Субін, – усміхнувся хлопець, і на його щоках з’явились милі ямочки.
Сьогодні Всесвіт забрав у Йонджуна двох людей, і тим самим зробив у його душі порожнечу, але доля дала йому одну людину, яка освітить це посутеніле місце, та запалить його серце знов.