– Знаю! Ми ще не ходили в парк атракціонів! – крикнув Фелікс, підскочивши з ліжка.
– А він є у нашому місті? – здивовано запитав Хван.
– Так, відкрився минулої весни, ми збирались піти у перший же день, але тобі було лінь, – закотивши очі, Лі сів на ліжко.
– Аа... так... згадав, – він трохи ніяково посміхнувся та подивився у вікно.
– Тоді збирайся.
– Прямо зараз? Я думав підемо вже завтра.
– Ти що, забув? Завтра для нас не існує, – промовивши це, він з ентузіазмом підійняв руку з кулаком вгору.
– Добре, добре, вже вдягаюсь, – і дійсно, вони ж домовились жити це літо тут і зараз.
І у них це непогано виходило. У перший місяць літа вони вже встигли зробити багато пунктів зі спільного списку справ, який вони написали першого червня після того, як зустріли світанок. Звісно, бували спонтанні сплески ідей, яких не було у списку, тому їх вони виконували одразу, щоб не забути.
Сьогодні був вихідний день, тому парк атракціонів був забитий батьками, які прийшли повеселитись зі своїми дітьми, люблячими парочками, які вирішили провести тут своє побачення та, звісно, компаніями друзів, які прийшли, щоб створити неймовірні спогади про це літо.
Хлопці вирішили розпочати свої веселощі з кімнати страху, до якої вони як справжні сміливці впевнено зайшли, але через декілька хвилин було чутно перші крики, здається, Хьонджіна, хоча й Фелікс не відставав від нього. Вилітали вони швидше, ніж заходили, але вже через хвилину сміялись з того, що лякались банальних речей.
Потім, щоб трохи відновити свої нервові клітини, вони знайшли продавця цукрової вати, відстояли чергу, та нарешті отримали свою солодку квітку, шматочки якої, через вітер, опинились на їхніх обличчях, адже вони намагались зловити цукрових втікачів ротом, і у них це майже вийшло.
Після декількох ігор у тирі та риболовлі, з яких вони змогли виграти тільки по одній м’якій іграшці, які подарували один одному, вони вирішили завершити цей день прогулянкою на оглядовому колесі. Зайшовши в кабінку, вони трохи хвилювались, але потім, коли доїхали до верхівки, і перед ними відкрився неймовірний краєвид, усі хвилювання розбились з висоти 55 метрів.
– Так добре, – сказав Фелікс, насолоджуючись цією миттю.
– І справді, я радий, що минулого року мені було лінь, – він щиро посміхнувся та подивився на Лі.
– Чому? Хіба у таких випадках не жалкують, що не зробили цього раніше? – на його обличчі з’явилось здивування.
– Тоді була б зовсім інша атмосфера, а мені подобається, як ми зараз сидимо тут, – у знак згоди він отримує яскраву посмішку, яка замінювала собою згасаюче за небокраєм сонце.
І хоча вже спека спала та була легка прохолода, доїжджали додому вони у веселому настрої, сміялись, жартували, згадували свої моменти з дитинства, і ділились мріями та планами на майбутнє, яке підготувало для них багато цікавого.
У перервах між щасливим дитинством, вони продовжували готуватись до вступу в університет, адже доросле життя вже потроху втягувало їх у свої обійми. Втім вони продовжували веселитись, ніби під могутнім велетнем буття.