Вже останній місяць їхнього літа, яке вони точно запам’ятають назавжди, зі списку вже закреслені всі пункти, в усіх магазинах канцелярії починають готуватись до навчального року, а щасливі матусі та татусі ходять зі своїми схвильованими першокласниками, готуючи їх до школи.
Зовсім скоро і їх життя перекрутиться з ніг на голову, вони нарешті зможуть розкрити спільну таємницю, порадіють один за одного, та зрозуміють, що щасливе дитинство тепер лише частина їхніх спогадів, які з часом будуть ставати все старше та старше, а поки цього не сталось, вони планують спільну поїздку до моря.
– Я вперше їду на море з другом, не думав, що це колись станеться, – нервуючи від щастя, сказав Фелікс у телефон та продовжив збирати свою невелику валізу.
– Я теж, і я радий, що їду саме з тобою, це має бути незабутня подорож, – сказав Хьонджін, так само збираючи валізу.
– Але трохи дивно, що ми їдемо завтра, хоча ми сказали, що цього літа завтра для нас не існує, – він трохи розсміявся.
– Ну, вперше за це літо скажемо один одному «до завтра», – Хван підхопив його сміх.
– Так, здається, я все зібрав, але таке відчуття, ніби щось забув, звіримось, – він дуже боявся забути щось.
– Доообре, але це востаннє, бо ще один раз я не витримаю, – він розумів схвильованість Фелікса, але вже трохи втомився від цього заняття.
– Але ще один раз доведеться, адже це буде вже вирішальна перевірка, – здається, він дуже, дуже боявся щось забути. На тому кінці телефона почувся страждальний видих, а потім вже й список речей.
***
Доїхавши до моря, спочатку вони заселились до кімнати та розклали речі, а вже пізніше рушили до пляжу. Був вечір, тому людей на пляжі вже не було, всі розійшлись по кімнатах та займались своїми справами.
Було чутно лише голосні сплески води та веселий гомін хлопців, які насолоджувались компанією один одного, і яскравого місяця, який світив на них так, ніби вони його фаворити.
– Дякую тобі, – лежачи на піску, сказав Хван.
– За що? – поцікавився Лі.
– За твій запал, з яким ти розбудив мене першого червня, якби не ти, навряд чи я додумався б до всього, що ми робили цього літа.
– Тоді і я тобі дякую.
– За що?
– За те, що ти погодився, адже я навряд чи робив би це все сам, – вони подивились один на одного та розсміялись.
31 серпня
Хван Хьонджін стояв в аеропорту з валізами, коли до нього ззаду підійшов Фелікс, також з валізами.
– Не думав, що будемо розкривати таємницю в аеропорту, – Хван легенько посміхнувся.
– Теж цього не очікував.
– Тоді, на рахунок 3? – Фелікс кивнув. – 1, 2, 3.
– Я вступив до Європи, – сказав Хван.
– Я вступив до Америки, – сказав Лі.
Кожен був радий за свого друга, але й кожен розумів, що тепер вони будуть спілкуватись рідше, а бачитись наживо взагалі скоріш за все на свята. Їхні думки збила жінка, яка повідомляла про початок посадки на літак до Америки.
– Що ж, мені вже час, – сумно сказав Фелікс та став перед Хьонджіном.
– Так, дякую тобі за це літо, та за всі наші роки дружби, сподіваюсь, ми продовжимо спілкуватись, – він спробував усміхнутись, але непрохані солоні каплі вийшли з його очей.
– Я теж вдячний тобі за все, я радий, що маю такого друга, і звісно ми продовжимо спілкуватись, – він міг протриматись, але не зміг не заплакати, коли бачив сльози Хвана.
Вони обійнялись, а коли відсторонились, Фелікс відійшов та сказав:
– Ще побачимось, – він невпевнено розвернувся та пішов.
– Обов’язково побачимось, – крикнув у спину Хьонджін.
Ось так вони й розійшлись, кожен своїм шляхом, які більше ніколи не перетнуться в майбутньому, адже вони так і не зрозуміли, що вбили своє кохання, навіть, не даючи йому шансу побачити світ.