На районі з сотнею озер

#N #А #Міні #Закінчений #тижденьміфології #українськаміфологія

З-за дерева виглянув чоловік. Він був невисокого зросту, його пухкий ніс викритий широкими порами, з найбільшої з ним ріс мухомор. Чоловік зняв мохового капелюха та подивився у неї, звідти на нього дивилась жаба.

— Вилазь, — суворо сказав він, поправляючи грубі сиві вуса. — Вилазь, я сказав. 

Жаба квакнула. 

— Та нема тут чого боятись, воно тут навіть не було міноване, — продовжував запевнювати чоловік, однак жаба розвернулась до нього спиною та  незадоволено квакнула. — Ну як не хочеш, то сиди тут!

Він одягнув капелюха та озирнувся довкола. З-поміж дерев вийшла дівчина. Зелень кущів та коричневе полотно землі змішалась і розійшлася, щоб дати їй дорогу з води.

— Та відчепися ти, — вона гордо махнула подолом сукні. 

Сині пальці мерця не втримались та випустили тканину її вбрання. Він хлюпнув у воду. 

— Порозводилось тут, понаприїжджали, — хмикнула дівчина і ступила у ліс, залишаючи мокрі сліди. — Від їхньої техніки ледь воду відчистила. Сімдесят років пройшло з останньої повномасштабної, а в них що метал, що мазут з тих років. А ти що, Лісовик? 

— Теж саме, нехай побере метал їх корозія, — він махнув рукою. — А, хоча, їх вже і так побрала, а вони все їздять, Мавко Водяна. В лісах моїх гудуть, як пароходи. 

Жаба квакнула, піддакуючи з-під капелюха. Дівчина здивовано подивилась на лісовика. 

— Вона досі не вилазить? 

— Та куди ж ти тут вилізеш? — Лісовик розвів руками, проходячи далі, до поля. — Вона, бідненька, нарвалась якось на мінне поле. Ледь живою виплигала! З тої пори так і сидить у мене. 

— Таке життє зараз, — знизала плечима Водяна Мавка та озирнулась довкола. 

Над полем біля лісу зібрались грозові хмари, їх зсередини освічувала блискавка. Вони йшли до ріки Десна. Дівчина і низенький чоловік дійшли до одного з повалених дерев і сіли довкола. 

Як тільки вони розвели багаття, до них підбігли маленькі пухнасті створіння. Вони терлися носами о ноги і то мурчали, то пищали. 

— Хуги, давно вас не бачила, — посміхнулась Мавка. 

— Це тому, що в тебе серце не добре, — засміявся лісовик і підібрав одного з Хугів. 

— Ні, це тому, що в неї того серця немає. 

— О, Польовик, добрався все-таки. А що в тебе з гоком? 

Лісовик посміхнувся та підкинув дров у багаття.

— Нарвався на розтяжку, це ж треба так! Додуматись у полі поставити розтяжку! — Він замахав руками, жестикуляцією описуючи свій гнів. — Тухлі свої повдівали з червоної епохи. Один такий прийшов і ходе, просе, щоб його болячки задавили.

— А що просить? — Мавка подивилась на Польовика. 

— А чорти його розберуть! — Обурився чоловік і погладив Хуга. — Я його по ногах і він на ту розтяжку впав! А мене зачепило трохи. Мужик якийсь на лайбі повз їхав, та наших покликав. Поле те зараз демінують. 

Троє зітхнули та подивились на вогнище. Ватра тріскотіла та блимала червоно-винним і жовто-гарячим полум’ям. До неї почали збиратись всі, хто міг. 

Запахло попелом. Вітер приніс сірі частки згорілого дерева. До поваленого стовбура підійшла худорлява стара жінка з довгими кігтистими руками. Вона сіла на нього та кивнула всім. Полум’я відбилось на її посинілій шкірі і таких же, майже безбарвних очах. 

— Раді тебе бачити, Попелюхо, — усміхнувся Польовик. 

— Звичайно що раді, — зарокотіла хриплим голосом бабця. —  Я ж не за вами прийшла.

Вона закашлялась, з її рота вилетіли часточки пилу і згоріли у ватрі. 

— Що, знову хтось попіл землею не прикрив? — Посміхнувся Лісовик. 

— Ква-ква-ква, — у стилі сумного тромбону підтримала жаба. 

— А ну циць там, з капелюха не вилазиш, то хоч мовчи.

— Та куди там, ці йолопи знову архітектурну пам'ятку знести хотіли, — вона тяжко зітхнула. — Там чулувік такий красивий стояв, а потім як підпалив забора, де незаконне будівництво йшло. Ну і я, отово, як ясниця після дощу, вже тут. А що я зроблю? Пам’ятку вже ж знесли, ну я і почовгала сюди. Задушити б тих йолопів хотіла, але куди ж — день на дворі. 

— А треба було його втопити! — Біля ватри опинився ще один низький чоловік, теж синій, як воді, та з очима, що не бачать. — Що з ними монятися? Я тут водойми не встигаю очищати від тих клятих сусідів, а тут ще й нас ідіотів знаходиться. За шмаття їх і у цмоковину! 

— Да що ти всіх у болоті топиш, — закотив очі Лісовик. 

— Він же Водяник, — усміхнулась Мавка, — робота така. 

— Ну так, перепрошую, — чоловік потер носа, мухомор виділив спори. 

— А я за те, щоб губити їх у лісі, — з пітьми почувся голос. 

До вогнища підійшли висока дівчина у вбранні з товстого зеленуватого льону. Поряд з нею стояв чоловік, чиє лице не можливо було впізнати. Ті, що вже сиділи біля ватри подивились на нього, та побачили щось знайоме, а потім лице змінилось, а потім ще раз.

— Блуде, тримай лице, я тебе прошу. Воно змінюється частіше, ніж курс НБУ. 

— Я перепрошую, панове, — їм усміхнувся хлопчина з золотим волосся, одна зелені очі одразу змінились на карі. — Професійна деформація, самі розумієте. Дайте ми сісти. 

— Прошу пане, — усміхнулась Попелюха і посунулась з місця. — Де Перелесника загубили? 

— Він допомагає з пожежами, — відповів Блуд. 

— А що, в нас десь щось в же горить? — Здивувалась Мавка Лісова. 

— А я не казав, що у нас, — посміхнувся хлопець та підсунувся ближче до вогню. 

— Так, там палає, наче в пеклі, —  з чорного диму приземлився одразу на стовбур. 

З перемазаного вугільним пилом лиця, з під шахтарської каски, на співбесідників дивились два ока, що світились, ніби ліхтарі. Він запалив люльку та видихнув сірий дим вверх. Чоловік пах глибиною та газом. 

— Шубіне, — звернувся до нього лісовик, — як справи? 

— Як справи, як справи, — вибухнув він. — З моїх шахт гонять на продаж і вліво, і вправо ввічливі чоловічки. Та нічого, вони скоро порожняк погонять. 

Він зло вдихнув дим та пустив його через носа. Вугільний пил змішався з димом табаку, вони розтанули у вогні ватри. До вогнища почали збиратися інші: Полоз, Топець, Домовик та Дворочик з сусіднього двору, Мотанка, декілька Повітруль та Полудниця. 

Всі вони грілись біля вогнища, поки над головами гриміли хмари. Повз збір істот проходили люди з мангалами. Вони голосно розмовляли, та сподівались, що погода скоро зміниться. Попереду бігли діти, вони показали на ватру та помахали всім, хто сидів поруч. Дворовик підняв руку, щоб привітати дітей. 

— Ти чого, — раптово смикнув його Лісовик. — Зараз вони помітять нас і підбіжать сюди. А я не хочу міняти дислокацію. Мені і тут добре сидиться. 

— Та це ж просто діти, чого ти? 

— Діти, діти, а дорослі ще гірше. 

Залунали церковні дзвони. Людина з мангалом дістав з карману телефон, той оголошував повітряну тривогу. Всі, хто сидів біля багаття, розвернулися до церкви. Домовик примружив очі. 

— А з яких пір Куць на церкву працює? 

Мавка Водяна придивилась до дзвінниці. На мотузці, підв’язаній, до великого церковного дзвона, дійсно висів чорний Куць. Він щосили стискав мотузку та намагався відштовхнутися від стін, щоб вдарити дзвін сильніше, сповіщаючи про повітряну тривогу. 

— А як з неї московський патріархат вигнали, так там і пусто стало, — відповів Дворовик. — А людей про тривогу якось сповіщати треба. Та старається, аж в мене в дворі чутно. 

— А ти шо, тутешній? — Здивувався Польовик. — Київський? 

— Київським буває тільки торт, а я Киянин, — обурився Дворовик та повернувся до вогнища. — Я тут у хаті жив, а як село Троєщина знесли, та всі сто озер позасипали землею, переїхав у квартиру. Так і живу. 

Духи природи удали, що зрозуміли місцеву історію та знову подивились на дзвіницю. 

— Може, Куця до нас покликати? — Запитала Мавка Лісова. 

— А на хіба, — усміхнувся Блуд. 

— Він і так там добре висить, — додав Шубін і знову видихнув дим. 

Люди з мангалом повертались назад. Вони бурмотіли про кляті МІГи та всі ці повітряні тривоги. Діти, як завжди, бігли попереду.

— Та, до речі, Мавко, а ти що весь цей час робила? 

— Волала у лісі. 

— І як? Допомогло? — Усміхнулась Мавка Польова. 

— Помогло. Трьох повезли у психлікарню, інший все-таки завітав у гості. 

Мавка Лісова відкинула назад довге волосся та задоволено посміхнулась. 

— А що потім? 

— А що потім розкаже слідство. Якщо знайде. 

— Та хто тих окупантів шукати буде, — махнула рукою Попелюха.

— До речі, Блуд, а ти що? — Знайшовся Домовик. 

— Ти чув про вий на північних болотах? 

— Так. 

— Це я зробив.

Всі хором засміялись. Хуги терлися об ноги. Ватра потріскувала. Хмари блищали та гриміли. 

— А що потім? — Раптово, розриваючи тишу запитав Польовик. — Ну, як все закінчиться. 

— Я б си помив, — зітхнув Блуд. — і нове лице знайшов. Змінив би імідж. 

— Я б нарешті спокійно ходила б селом, поки землю в мене хто не кине, — тихо відповіла Попелюха. 

— А що там вже, як і раніше, — посупився Лісовик. — Тут міни, там розтяжки. Але хоч де місце зробити, щоб оці люди на шашлики свої приїжджали. 

— Либонь тільки б ту музику расєйську не слухали, — зітхнула Мавка Водяна,  — бо втоплю у цмоковині. 

Всі засміялись.Вечоріло. Над їхніми головами пролітали гуси. Між ними, то потопаючи, то виринаючи у хмарах, летіла жіноча постать на мітлі. Вона досягла блідого, напівпрозорого місяця і засвітилась срібним сяйвом. 

— Фантасмагорично, — видихнув дим Шубін, дивлячись на відьму. 

— Еге ж, високо летить. То що, — плеснув у долоні Водяник, — до мого куща над річкою? Там і що випити, і чим закусити знайдеться. Бобри нещодавно повернулись

— Так, давайте. 

— Давно пора. 

— Дворовик, чуєш, куня підв’яжи, бо ж поскаче та втіче, — озвався Польовик. — А я піду козлів пожену до господарів, бо зараз знову ці літатимуть МІГи, вони ж, бідолахи нажахані. 

— Зараз зробимо! 

Дворовик махнув рукою та пішов у напрямку коня, що вже почав гарцювати на місці. Козли незадоволено мекали.

— Мавко Водяна, там чиясь машина у піску біля річки загрузла, — озвався Полоз. 

— І що я зроблю? Я загрузла так і вигрузне. 

— Там люди, треба допомога. 

Мавка закотила очі і, махнувши іншим рукою, крикнула: — Без нас не починайте, ми скоро! 

— Чекаю на всіх біля свого куща! 

Водяник вказував напрямок руку, де за пожовклими кущами виднілась вода. Всі полишили Ватру та послідувала за ним. Лісовик почухав носа та зняв капелюха. Жаба незадоволено квакала.

— Не будемо гасити, так? — Тихо запитав він. — Нехай, кому треба, той до нас прийде. 

Він підняв голову. За декілька десятків метрів починалось місто, обрамлене синьо-білими будинками з круглими дворами. З-за грозових хмар визирало жовто-гаряче сонце. Лісовик махнув рукою і пішов за рештою. 

— Ква-ква-ква.