В приміщенні вже нестерпно смерділо сіркою, аж різало очі і тяжко було дихати.
Плечі нареченої опустилися, вона трималася за рану на плечі та притулилася до колони.
Я вирішила підійти та допомогти цій дивній панянці. Тим паче в мене теж були мед.засоби, в кожного мисливця такий набір є.
– Гей, давай оброблю, тобі рану, може тобі не зручно дістати? – спитала я ввічливо.
Бачу як спина її напрялася, натягнув тонку тканину плаття, аж окреслились м’язи.
Вона різко повернулася в мою сторону, глянув на мене пронизливим поглядом. А я сіпнулась назад, бо не чекала побачити те що побачила.
– Йой! – вирвалося в мене, я вирячила очі, відчуваючи як щоки полум’яніють.
– Що таке? Передумала грати в медсестру? – бовкнув…він.
Це виявилося не дівчина, а хлопець. Я ще уважніше придивилася...так не здалося, точно хлопець, з довгим волоссям кольору повного місяця. І у нього пронизливо сині очі, наче сапфіри. Він недовірливо дивився на мене з півоберту.
– Чого замовкла? Ау, з тобою все добре? – перепитав цей…наречений? Як назвати наречену чоловічої статі?
Він зовсім повернувся до мене обличчям, махаючи рукою перед обличчям.
Я мотнула головою взяв себе в руки.
– Ні, тобто так…йой…я просто думала що ти…дівчина...а ти навпаки...– пробубніла я собі під носа розгублено оглядаючи з ніг до голови цього дивака, згадав як упала носом між його грудей, які я думала жіночі, а то чоловічі… От знов щоки в мене палають.
– Ну то що? Яка різниця дівчина чи хлопець? Чи ти любиш дівчат і хотіла підкотити, а тут облом? – ляпнув це цей…цей…довбень!
– Що-о?! Ні! Я по хлопцях, якраз навпаки…– обурилася я, відчуваю, що в мене вже вуха навіть з сорому горять.
– А, тобто, раз я хлопець, а не дівчина то ти хочеш підкотити? – ляпнув цей невіглас.
Він що знущається? Ще криво всміхнувся.
– Да кому ти потрібен! В мене є наречений...тобто був! Я просто хотіла допомогти пораненому, – відповіла я, обурившись.
– Співчуваю твоєму нареченому…і не дивно що він пішов від такої збоченки, як ти, – відповів цей поганець.
– Він не пішов…– бовкнула я, а потім осіклася що сказала зайвого і різко замовкла. Мовчки жбурнув медбокс цьому довбню, – На, сам тоді лікуйся.
– От я дірявий жбаняк, ти ж мисливиця, а ваші пари самі не уходять, їх вбивають чи зжирають. Пробач, не подумав, – схаменувся цей наречений, навіть на його пихатій пиці відобразилося щось типу провини.
– Ти це кажеш, просто що б самому не оброблювати рану, – буркнула я все же ображаючись.
– Ні, мені дійсно шкода, – відповів незнайомець.
– Але з нас двох ти більше схожий на збоченця, бо ти натягнув на себе жіночу ще весільну сукню, – буркнула я.
– Є таке, – погодився той, знизав плечима.
Але зненацька цей наречений змінився в обличчі, його смикнуло, він озирнувся і я побачила ще одне поранення на всю спину.
Він почав стріляти по чудовиську, виявляється ці потвори вміють впливати на жертву через її тінь. Тож монстр полоснув кігтями по тіні, а поранення отримав цей стрілок.
А з різних сторін линули ще п’ять тіней.
– Йой! Швидше, біжимо до моїх друзів під захист укриття! – крикнула я, потягнув за руку стрілка.
– Так…добре...– нарешті погодився це упертюх.
Тож ми побігли до Килини та Богдану, але три тіні нам перегородили шлях.
– Давай туди, – і тепер мене потягнули в інший бік, куди вибігли служителі церви та гості. На щастя ми встигли вибігти до того як тіні перекриють і тут нам вихід. Ми бігли по внутрішньому дворі.
Але далеко все одно не змогли добігти, бо нас обігнали.
– Слухай, а ти не можеш зробити сама такий захист як твоя подруга? – спитав стрілок, обстрілюючи монстрів намагаючись в них поцілити, але мабуть поранення вже досить послабили його, так що він більш мазав, або чудовиська стали швидше і хитріші.
Бо до цього вони не боялись куль, бо мабуть знали, що ті їм не нашкодять, а от кулі цього стільця монстрів вбивають.
– Можу, але на це потрібен час. Я повільніша ніж Килина, – зізналася я.
– Роби час, я дам, але все одно поквапся, – попрохав стрілок.
– Добре! – і я витягла все необхідне з кишені.
А блондин знов почав робити свої викрутаси та зменшувати кількість нападників. Але вже ясно що на місце вже вбитих прийде ще й більша кількість. Вони як міфічна Гідра, голови якої відрубали, а вони все одно виростали, поки Геракл не знищив головну голову.
Може тут щось подібне? Тільки от ці монстри повністю знищуються від куль стрільця. Тож нема якоїсь особливої частини тіла в них. Та ось я закінчила і хотіла покликати стільця, але помітила, коли він з розвороту ногою влупив по щелепі монстра під сукнею дещо, але із-за великої швидкості я не розгледіла що саме.
– Гей, все готово, сюди! – покликала я, блондина.
Він добив останнього монстра, швидко опинився біля мене.
– Цікаво через скільки чекати нових? Цього разу в нас буде скільки? Дванадцять? – обпершись на коліна, проговорив з іронією стрілець, його світле волосся навалилося на бліде обличчя.
– Йой, ти молодець, добре тримаєшся! – похвалила я, дістаючи знов мед.бокс, – Поки є час давай тебе підлатаємо. Я не розумію як ти ще тримаєшся на ногах при такій кровотечі…Хоча…наче такі серйозні поранення, а крові не так мало…
– Дякую, а ти казала що повільно робиш захист, досить швидко впоралась, мене навіть не встигли вбити. Так буду вельми вдячний, якщо допоможеш мені, – сказав стрілець, – Я тримаюся на ногах лише завдяки досягненням нашій медицині, і кров’ю не стік тому.
– Йой, так допоможу, звісно. Повертайся спиною, – сказала я.
– А ти мені ножа в спину не будеш стромляти? – шуткує це дурне, гепаючись сракою на бетонну плитку та схрестив ноги, наче йог, я присіла позаду.
Вже бачу боковим зором що з’являються хижі тіні. Моє серце пропустило удар, коли одна підпливла до мого невидимого захисту. Хоч би встояв. І...воно не пролізло.
Стрілець теж косився туди, тримаючи пістолети наготові. Ми полегшено зітхнули.
– Ні, я полудохликів не б’ю, – відповіла я, достаючи спрей та з жалем все ж дориваю плаття, що б краще обробити рану.
– Гей, не треба тут мене роздягати, ми за це не домовлялися, – шуткував цей довбень.
– Так щаз хтось добалакається і я дам йому підсрачник! – з любов’ю д ближнього свого пообіцяла я.
– А казала що полудохликів не б’єшь, от всюди обман, – продовжував блазнювати стрілець.
– Мені казали, що подібні «енергетики» шкодять молодим організмам та зменшують тривалість життя. Ти не боїшся що із-за своїх «препаратів» помреш молодим? – спитала я, прибираючи його волосся, яке було по лопатки, загортаю йому на грудь щоб не заважало. Воно м’ягеньке на дотик.
Мисливець хрюкнув, його плечі сіпнулись, він розсміявся.
– Що смішного? – незрозуміла я.
– Всі хто стає на шлях мисливця вже покійник, тільки він розуміє це коли зтикається з саме з тим монстром чи надприроднім що вб’є його. Ти до речі, теж покійниця, – проговорив з іронією стрілець.
– Йой…тут ти правий, пробач трохи буде боляче, я оброблю все знезаражуючим засобом, – попередила я.
– Валяй, хоч наживо зашивай, лиш би я після цього зміг знов вступити в бій, – знизав плечима стрілець.
І я обробила знезаражуючим спреєм рани, їх покрила рожева піна.
– Слухай тож ти виходить мисливець? А чого я тебе в нас не бачила, хоча вже рік між вас? Ти був у відряджені? – перепитала я.
– Ну десь так. Але я сам по собі. Тому що я не вписуюсь в традиційне розуміння мисливця, а ще занадто ефективний ніж ці «родовиті». Та і методи мої вони осуджують, хоча самі не ангели, – відповів стрілець.
Я обробила загоюючим спреєм та наклала спеціальний пластир, що теж пришвидшить загоєння, і дасть ефект зшиття країв ран, але без ниток, та навіть шраму не залишить.
– Цікаво, які в тебе такі методи, що не подобаються місцевим мисливцям? – спитала я.
Та ось ще один монстр сліпо кинувся на нас, але невидимий щит його зупинив, воно лише обурено заскрипіло іклами та сховалося в тіні.
– От халепа…а мої пістолети вже всі розряджені, – сказав стрілець.
– Йой! Як так? Вони ж єдині були дієві проти цих вилупків. І що ти тепер беззбройний? – злякалася я. Бо моя зброя то зовсім непотріб проти цих істот.
– Не зовсім, зараз ти мене заклеїш і будемо думати, як діяти далі. Бо ясно одне – яка б в мене не була смертоносна зброя, від неї нема користі, якщо на місце двох вбитих приходить ще більше. Ти мене пробач, але в моєму тілі раніше кров закінчиться ніж я їх переб’ю, – відповів стрілець.
– Точно, – погодилася я.
І теж почала розмірковувати. Мені от здалося, що монстри нападають тільки на цього мисливця. Мене от вони ігнорували, поки я перша на них не нападала. Та і на Килину теж, тільки вдарили по Богдану. Але він намагався витягти з зони ураження монстрів їх жертву. Та в інших випадках вбивали лише наречених. А от гості чи наречений, чи родичі залишались неушкодженими. Тож ціль тільки наш наречений. І тут я подумала ще далі, але просто так монстри б не лізли до стрілка. Щось повинно їх притягувати. Хоч якась дрібниця. І тут я згадала, що щось бачила в подолі.
– В мене є одне припущення…– і я все розповіла мисливцю.
Я чекала що він скаже, що я несу дурню.
Але він уважно вислухав мене, кивнув головою і сказав:
– Згоден, я сам про це подумав. Але мені це здавалося мало віроятним, поки ти теж до цього висновку не прийшла, – погодився він і почав оглядати подол, поки не вигукнув:– Є! Ось!
І він повернувся в мою сторону передом та з радістю підняв поділ.
А в нього і так бракувало доброго шматка тканини, так ще щось підібралося коли він сів, а тепер ще забрав що залишилося.
– Йой, – я вигукнула та закрила лице ладонями.
– Ти чого? – здивувався цей нудист.
– Я не можу дивитися на полу голого хлопця! Ладно би ти зверху полу голий, але з низу…то вже занадто! – відповіла я.
– Да ладно! Ти ж була заручена, тож в тебе був вже хлопець. Ти що не бачила його голим? – перепитав с іронією цей стриптизер не догризений.
– Бач ила! – бовкнула я, відчуваю як червонію.
– Ну так в мене теж саме! Так чого тут стидатись?– візьми та ляпни цей…цей…нудист!
– То ж був мій наречений, а ти незнайомий мені хлопець! – обурилась я.
– От послала доля мені цю праведницю! – з іронією проговорив стрілець,– Ти ще скажи що на чоловічому стриптизі не була?
– Була…якраз ти мені його влаштував, дякую, на все життя тепер вистачило! – обурилася я.
– Хе-хе, ну добре, на...– єхидненько хіхікав цей довбень, я почула тріск тканини і мені щось намагались втулити.
– Що це? – перепитала я, обережно виглянула з під рук.
– Ця фігня що була на подолі. Тут якийсь знаки. Я в тому не тямлю, може ти допоможеш, – відповів мисливець.
Я взяла тканину і розгорнула її. Довго вдивлялася, намагаючись згадати все що знаю про магічні знаки.
– Йой, – вигукнула я.
– Що? – перепитав мисливець.
– Я згадала! Тут все ж ясно, навіть тепер ясно чого саме стільки з’являєтся монстрів – їх кількість заклали в цій печаті виклику демонів. Але в кожної відьми чи мага така печать своя, тільки зроблена по загальним правилам, як в нас є загальний правопис. – проговорила я.
– Весело, тож це демони! Тоді зрозуміло чого з ними так важко. А вигнати їх назад в ад не можна? – поцікавився мисливець.
– Ні, цих ні, вони підуть самі, коли знищать ціль…не раніше….– відповідала я.
– А ціль це я…Як помру то вони підуть...але доти, токи знов на якусь нещасну не надягнуть прокляту сукню, – проговорив роздуми вслух мисливець, за прокинув голову на бік.
– Так…мені шкода…Звісно є варіант знищити того хто створив цю печать, але все одно немає гарантій що демони підуть не вбивши тебе, – проговорила я.
– Все одно це вже щось! Дякую! Ти дуже допомогла, – відповів мисливець.
– Йой, нема за що, я ж нічим тобі не допомогла. Я ж не можу вбити тих тварюк, – я відчуваю провину, що не можу бути більш корисною зараз.
Я ж так хотіла стати мисливицею, щоб рятувати людей, але як виявилося, року для ставлення мене як мисливиці дуже мало.
– Ні, якраз ти ще як допомогла…– відповів мисливець посміхнувшись.
І я почула тихий свист, а потім побачила вогники в небі на тлі темряви ночі.
І до нас щось спустилося, воно розділилося на три частини, дві відлетіли в сторони, а середина виявилася…Шаблею, по лезу якої проповзали блискавиці, а з рукояті наче око визирало. Шабля опинилася біля мисливця, він взяв її в руки, турботливо погладив по лезу.
– Можна? – він забрав у мене печать. – От тепер повеселімося! – зрадів чомусь мисливець.
І...зник з того місця де стояв та з’явився біля демона, що виліз з тіні за здобиччю, мисливець перелетів того та в повітрі начепив на потилицю чудовиську печатку. Демон так нічого не зрозумів. Але от його побратими почали нападати на нього. Мисливець з’являвся біля кожного та вбивав: одному зніс голову одним ударом, другого розполовинив.
Так в одну мить не стало демонів, як і самого мисливця.
А от прибігли Килина та Остап, Богдана не було, мабуть, його забрали медики.
– Ти як? Де монстри?! – стурбовано спитав Остап.
– А де наречена?– здивувалась Килина.
– Е...як вам сказати…– не знала з чого почати я.
– Словами, мила, словами, – відповіла Килина.
Я піднялася на ноги, обтрусилась.
– Ну монстри, то демони, яких нацькувала через печать якась відьма. А наречена то не наречена, він наречений, а ще стрілець та мисливець, і трохи збоченець. Але уже ефективно нищить демонів, – протараторила я.
– Е…– вилупились здивовано на мене вчитель та подруга. Вони переглянулись та перекліпнулись.
– А…ще в нього є шабля…от скажіть, хто в нашому столітті користується холодною зброєю, вона ж неефективна проти вогнепальної? – чогось обурилась я.
– Так…давай по порядку…як виглядав цей твій наречений? – перепитав Остап.
– Е…– і я описала вчителю мисливця.
А Остап як почав лаятися! Я таких слів ще й не чула.
– Бісова погань в місті! Цього ще бракувало! Мало нам маніяка, надприродного, ще з’явилась ця паскуда! – обурився Остап.
– Стоп, а ви його знаєте? – перепитала я, лякливо втягнув голову у плечі, бо лютіючий вчитель, то страшне для мене.
– Так, але краще б не знав, – буркнув Остап, в нього був вираз обличчя, наче він кислого лимона до рота взяв.
– Ой, так розкажіть нам! – запропонувала Килина, її очі засяяли від цікавості.
– Нічого вам про покидьків знати! Марш звідсіля, завдання закінчено! – як відрізав вчитель, махнув рукою в сторону дверей.
Килина хотіла посперечатися, тільки рота відкрила, вчитель на неї лише зиркнув, вона рота закрила та потягнула мене до виходу.
А мене тепер поїдає цікавість, кого ж я зустріла і чим він так накапостив вчителю, що він завжди такий спокійний так жваво відреагував лише на один опис даного мисливця.
