#G #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #УкраїнськаМіфологія #Пригоди #Романтика #СучаснеФентезі
Вона змогла! Посвята пройдена! Тепер дівчина зможе вступити до Тіньової Цитаделі, навчитися контролювати ярчуків і стати справжнім Тіньовиком! Лавінія хотіла стрибати від щастя. Сіро-зелені очі Северина теж раділи і на мить вона забула, що він її вічний суперник. Вони все ще стояли по пояс у воді і тримались за руки. Дівчина не відразу це помітила, але коли все ж помітила, то поспішила забрати свою руку. Вони вийшли з води. Кроки давались на диво легко. Лавінія виявила, що ні спина, ні нога вже не відбиваються болем під час кожного руху. Але як це? Вона глянула на долоню, яка раніше була сполосована подряпинами, проте їх не було. Жоднісінької.
-Посвята – це оновлення вашої крові. Це пробудження нових умінь. Це переродження. Тому ваші рани зникли. – виявилося , вчитель Яків весь цей час стояв недалеко, чекаючи їх на березі.
Вони нарешті вийшли з води і підійшли до вчителя. Його погляд, повний гордості, був спрямований не лише на Северина, як очікувала Лавінія , а й на неї. Це було несподівано. І приємно.
-Я вітаю вас. Ви прийшли третіми. Обоє.
Цікаво, а хто ж був першим і другим? Але Лавінія не озвучила це питання. Їй раптом стало байдуже. Вона хотіла швидше написати листа батькові.
Тим часом Яків продовжив.
-Та є ще одна дуже важлива деталь, якою завершують посвяту.
Він взяв пляшку з темного скла, яка навіть на сонці здавалася чорною, наповнив два келиха, простягнув Лавінії і Северину. Все це стояло на камені і дівчина здивувалася, що не помітила раніше.
У келиху була якась в’язка , темна речовина. Вона пахла квітами, ягодами і лісом.
-Най боги захищають вас у вашій справі. До дна. – вчитель дав знак, щоб вони випили.
Лавінія піднесла келих до уст і зробила ковток. Смак був не гіршим за запах. Тільки до того всього, був ще й терпким. Здавалося, всередині розгорався вогонь від того напою, але дівчина допила до кінця.
Яків забрав келихи з їх рук.
-Хорс, Яромир, Лук’ян, Нестор і Ліра пили такий же напій після того, як отримали сили.
Кожен з тіньовою кров’ю знає ці імена. Це найперші Тіньовики. Лавінії навіть стало трохи ніяково через те, що вона проходить такий ритуал у брудній, подертій сорочці.
-А зараз вам пора відпочити. Два дні у вас не буде ні тренувань ні уроків. Потрібно відновити сили. Через два дні, коли повернуться усі інші, відбудеться святкування.
Домівка Вивірок зустріла її гнітючою тишею. Ні Весса, ні Зоряна ще не повернулися. Лавінії швидше хотілося скинути з себе брудну сорочку і скупатися. Від думки, що перед цим потрібно буде наносити води, вона важко зітхнула.
Але яким же був їх подив, коли дівчина виявила, що діжка, у якій вони зазвичай приймають ванну, наповнена теплою водою, над поверхнею якої збиралась пара.
Після того, як Лавінія годину без руху лежала, мліючи від теплої води, доки вона не охолола, дівчина заплела своє яскраво-каштанове волосся і одягнулася у звичний одяг Тіньовиків-дівчат не для тренування: сорочка, спідниця з розрізами по боках, щоб вільно рухатися і штани під нею, свитка. Вона не могла уявити, як селянки носили ті спідниці, які складалися з кількох шарів тканини, обмотаної навколо стану і при цьому ще й виконувати роботу по господарству.
Лавінія знайшла письмове приладдя і папір, щоб написати звістку батькові. Зміст листа був такий:
Дорогий батьку,
Я пройшла Посвяту! Третьою! На жаль, папір не може передати моєї радості сповна. Уяви тільки, я зможу вступити до Тіньової Цитаделі.
Впевнена, ти захочеш почути подробиці, але сумніваюсь, що мені вистачить паперу або чорнил, щоб це розказати, тому розкажу все при зустрічі.
Я щойно повернулася, тому ще не знаю, чи повернувся хтось ще. Передавай вітання нашим сусідам. Здається, я здогадуюсь, хто прийшов другим.
Як твої справи? Снігу вже менше? Пам’ятаю, ти писав про негоду, яка нехарактерна навіть для такого суворого місця як Вир.
З нетерпінням чекаю дня, коли зможу побачити тебе, поїхавши на Вир.
(У наступний лист вкладу підсніжник. Вони з'являться зовсім скоро.)
Л.
Вона склала лист, вийшла на ґанок, поклала послання на огорожу і почала насвистувати добре завчену мелодію. В мить папірець здійнявся у повітря і понісся ген за хмари. Це його підхопив Вітройко – весняний вітер, який потім передасть це послання своєму брату – могутньому і холодному Сіверу, який мешкає на Вирі.
Було ще не дуже темно, тому Лавінія вирішила зайти до хатинки, де жили Дем’ян і Дарій. Можливо, хтось із них уже повернувся.
Ось дівчина вже стукає у двері хатинки друзів. Тиша. Невже, ніхто ще не повернувся. У грудях поселилось хвилювання. Але двері відчинилися. З’явилася скуйовджена русява голова друга. Тільки зараз Лавінія зрозуміла, як їй не вистачає друзів.
-Дем’ян! – вона кинулась у його дружні обійми.
-Я теж дуже радий тебе бачити, золотко. – Очі кольору північного моря сяяли від полегшення. – Я знав, що тебе не доведеться довго чекати.
-Ти давно повернувся? – дівчина відступила на крок, вдивляючись у обличчя друга, ніби за ці два дні воно могло вивітритись із пам’яті.
-В полудень. Я прийшов другим. – Дем’ян аж вирівнявся від гордості. Так. Тут було, чим пишатись. Не кожен потрапить хоча б у першу десятку. – А ти?
-Ха! Я так і знала! – радісно вигукнула вона. - Ми прийшли третіми. – відповіла Лавінія.
-Ми? – друг запитально глянув на неї, чекаючи пояснень.
Дівчина зрозуміла, що їй багато чого доведеться розповісти, тому запропонувала:
-Ти вечеряв? – Дем’ян похитав головою. – Тоді ходімо.
Там все і розповім. Бо останнє, що я їла – це напівсира птиця.
У їдальні вже майже нікого не було. Друзі взяли собі по тарілці пшоняної каші і кухлі з молоком.
-Ніколи не думав, що скажу це, але як же я скучив за цією кашею. – сказав хлопець і смачно позіхнув, сідаючи за стіл. Лавінія знала як він не любив цю кашу, але, схоже, посвята все ж вплинула на нього.
-Знаєш, я після того, як повернувся , просто-таки відключився. Десь на дві-три години. Спав, мов убитий.
-То я тебе розбудила?
-Ні, до того часу я вже прокинувся. Розказуй вже нарешті про свої «пригоди» і хто такі «ми»? – друг хитро примружився.
Останню заувагу дівчина спеціально пропустила повз вуха.
Вона знала, що переповідатиму це ще не один раз , тому почала розповідь. Під час оповіді, очі друга ставали все кругліші від здивування. Не розповіла лише про те, чию саме подобу набув Перелесник. То давня і болюча історія. Вона не хотіла її зачіпати, боячись ятрити старі рани. Натомість в усіх подробицях розповіла про істоту у болоті і невсипущого. І про прірву.
Дем’ян схопився на ноги.
-Та я того Ільяра на шматки порубаю і у Славоду скину рибам на корм!
-Не треба. Сядь. – голос Лавінії був твердим. Друг глянув на неї і нерозумінням.
-Якого біса?! Золотко, він тебе ледь не убив!
-Ну, по-перше, я сама можу з ним розібратися. Не гірше тебе. По-друге, я не хочу, щоб про це дізналися старші і , по-третє, я абсолютно не розумію навіщо він це зробив. І чи це взагалі він?
Дем’ян почухав потилицю, розмірковуючи над останнім запитанням.
-Він же ніби був у тебе закоханий по вуха. -зауважив хлопець і Лавінія кивнула, підтверджуючи. Ільяр і справді не один раз їй у цьому зізнавався, кликав на гуляння, залицявся, але дівчина йому відмовляла. Спочатку їй було шкода хлопця, але коли його залицяння не припинялися навіть після її різкої відмови, вона перестала його жаліти. Іноді його кохання було для неї навіть на руку, як тоді, коли вона вибралася вночі за територію академії. Хлопець був ладен на все, аби Лавінія на нього хоч глянула. – Тоді я не розумію навіщо таке робити. Може, втомився від твоїх відмов і вирішив помститися, вилупок такий. Як ницо. Зі спини.
У дівчини розболілась голова від усього цього і їй чомусь жахливо захотілось спати, але вона труснула головою, відганяючи сон, і перевела тему.
-А як твоя Посвята?
-Ох, моя Посвята й далеко не така цікава, як твоя. Мавка траплялась, але доволі легко її забувся. Потім Богинка, бісове дитя! Отут довелося напружитись. – Дем’ян зробив ковток із свого кухля.
-За Вессу і Дарія ти нічого не чув? Може зустрічав їх?
-Ні, час ще є. Це ми з тобою швидко впоралися.
Лавінія хмикнула, але занепокоєння збільшило розміри.
На вулиці вже зовсім стемніло і пора було вертатись додому. Вони вже дійшли до Домівки Вивірок і дівчина зрозуміла, що їй зовсім не хотілось туди вертатись. Пустий будинок і тиша там буде лише пригнічувати її , через відсутність Весси і Зоряни.
Лавінія підвела голову. Зорі. Такі, як і тоді під час посвяти, але все ж інші. Напевно, цей секрет природи їй ніколи не розгадати. Раптом вона згадала, як вони з Дем’яном отак от дивились на зорі, коли були малі, до того, як їх відправили до академії. Бувало її батько їздив до замовників і не завжди міг взяти її із собою. Зазвичай це були короткі подорожі. День чи два його відсутності. Батьки Дем’яна люб’язно брали Лавінію на той час до себе. Її селили у кімнату до Ярослави. Любочка на той час була ще дуже мала і спала у кімнаті з батьками, а Орій і поготів ще не народився. Гостя часто не могла заснути і йшла до кімнати Дем’яна й Марка, яка знаходилась на горищі. Там було віконечко, з якого чудово було видно нічне небо. Друг розповідав їй різні історії про зорі. Через це у них навіть з’явився своєрідний пароль. Маленька Лавінія тихенько привідчиняла двері кімнати друга і тихим шепотом питала : «А зорі вже сплять?» Це означало, що дівчинка запитує, чи зможе Дем’ян розповісти історію. Вона здогадувалась, що він придумує їх на ходу, але їй було байдуже, бо вони були дуже цікаві. Друг розповідав доти, доки не прокидався Марко і не розганяв їх по ліжках.
Лавінія раптом так засумувала за тими часами.
-Дем’яне?
-Що, золотко?
-А зорі вже сплять?
В темряві обличчя друга видно не було, але дівчина була впевнена, що той посміхається.
-Ще не заснули.
І після того вона зовсім не боялась опустілої Домівки Вивірок, бо над нею жила красуня Зоря, пихатий княжич Місяць, щедра матінка Земля і добрий батечко Сонце.