Від кривого ходу карети все розпливалось в очах. Великі колеса не оминали на своєму шляху жодної ямки. Володимир тричі встиг пожалкувати, що обрав короткий шлях замість встеленої бруківкою дороги. Широка запилюжена стежка тягнулась між пагорбами сірою стрічкою і вела до Овруча.
Попри те, що і сонце світило привітно, і небо заглядало в вікно ніжним лазуровим, щось було не так. Шовковий кунтуш стискав тіло дедалі сильніше, повітря потрапляло в легені все менше
Володимир із зусиллям вдихнув, відчув, як натягнулась накрохмалена сорочка. Не міг зрозуміти через що щеміло у грудях. Певне, через те, що так вийшло з Міладою. Тоді чому тремтіли піджилки? Певне, через величезні ворота, що відчиняючись, відкривали зору пульсуюче життя старого славного міста.
Життя… Це дуже непостійна річ. Донедавна Овруч був всіяний червоно-білим цвітом стягів Речі Посполитої, а тепер над міською управою малиновими хвилями майоріли козацькі хоругви. Ще вчора Мілада невпевнено переставляла ніжки в невдалих спробах кроків, а через кілька днів твердо, хоч і без явного бажання йтиме до вівтаря.
Володимир був певен, що химорода доньки не триватиме довго. Зовсім скоро вона зрозуміє всі привілеї заміжньої пані і буде щиро вдячна, або ж просто звикне. У неї немає вибору.
Поки в голові гуділи думки, служка уже встиг заїхати за браму, прилаштувати карету на обочині і відкрити двері. Дихати стало трішки легше, однак слабкість перетекла в ноги. Довелось силою опустити їх спочатку на сходинку, потім на землю. По тілу пробігло щось дивне, морозне, і в той же час до гіркоти жарке, точно присмак попелу на язиці.
Володимир не хотів повертатись в Овруч – занадто яскравим мінилась в очах сила руйнівного полум’я, але бальна сукня була замовлена тут заздалегідь з точним розрахунком дати й терміновості події.
Черевики плавно відстукували підошвами. Погляд летів над дахами, пробігав молодою зеленню дерев, зустрічав обличчя прохожих, а бачив… Бачив тільки вогонь.
***
Володимир спостерігав за чудернацькою вороною, яка вже досить довго крутилась за вікном, і в свою чергу, спостерігала за чудернацькою вервечкою втомлених шляхтичів. Міська управа завжди несла за собою славу містичного місця, що забирало сили до останньої краплі.
Ворона завмерла, постояла трохи, неначе прислухаючись. Тоді пронизливо каркнула і здійнялась в повітря. Лиш дві чорні пір’їнки, кружляючи, впали на землю. Володимир усміхнувся. Навіть птасі набридло тут сидіти. Від нудьги спробував тихо вимовити слова написані в документі, що він тримав:
«Рrawo do kupna i sprzedaży ziemi»
Прочитати можна, а сказати – ніяк. Польська ніколи не давалась Володимиру так, як би хотілося. Як він буде говорити з названим управителем, коли язик зашпортується на першому ж слові? Необхідно зібратись і не розпускати шмарклі на гаптований комірець. В решті-решт, Володимир прийшов тільки по печатку. Якщо управитель не захоче її ставити, домовитись можна і без слів, то ж…
– Prosimy pana Wyszniewieckiego do biura.
Пора.
Володимир встав, витер спітнілі руки в штани й зайшов до кабінету. За спиною польського намісника розгорталася затишна панорама жвавого міського руху, над якою висіли лілові надвечірні хмари.
Коли папірець вже був на столі, управитель без особливої цікавості коротко глянув на нього й потягнувся за потрібною печаттю.
В вікні на мить спалахнуло помаранчевим. Загорівся силует хмар. Дивне світло швидко зникло, щоб повторитися короткою чередою миготіння. Що відбувається?
Проревів важкий гуркіт.
З оглушливим дзенькотом вікна розлетілися на друзки. Сотні кришталевих переливів посипались на спину управителя. Володимир ледве встиг прикрити очі рукою. Що в дідька відбувається?!
Будівля управи здригнулась. Заскрипів, осуваючись, дах. Схопивши документ, що так і не отримав печаті, Володимир наввипередки з управителем кинувся до дверей.
В коридорі наростав схвильований гамір голосів. Збившись в перелякану отару, шляхтичі штурхали одне одного ліктями в надії якомога швидше вийти.
Вже на вулиці Володимир крутив головою, оглядаючись. З пагорбів навколо Овруча роззявили чорні пащі гармати. Чиї?
Непевне припущення витіснив залп порохового вогню. По захисних баштах. Чотири рази. Місто задрижало, звідусіль посипались розпалені дерев’яні балки й важке каміння. Кричали люди. Володимир не помітив, як закричав разом з ними.
Черепиця впала з даху, до надривного зойку болюче прилетіла в плече. Міська управа застогнала й з важким скреготом почала нахилятись. Тільки тоді Володимир зрозумів, що закляк на місці поки містяни лаялись, намагаючись його обійти.
Володимир прикрив голову руками, кинувся до своєї карети. Згадати б де вона залишилась стояти… Та ноги самі кудись вели. Небо більше не огортало ліловим спокоєм. Жовтий й багряний змінили його. Саме пекло дихало в потилицю смородом паленої шкіри.
Бам.
Долинуло з-за пагорба. Всередині все заклякло, опустилось.
Бам.
Годинникова вежа панічно лічила секунди.
Бам.
Перекличкою церковних дзвонів звучав смертний вирок.
Палко пробилася здогадка: литаври. Козаки. Прийшли вертати те, що по праву їхнє. Свої. Не завдадуть шкоди. Напевно.
А ноги все вели, переступаючи уламки прилавків та покинуті речі. По вухах різонув пронизливий жіночий виск. За ним – дитячий плач. Біля жінки з немовлям на руках впала, розсипаючи іскри, балка, що кілька секунд тому підпирала чийсь будинок.
Жінка притискала дитя до грудей й металась збоку-вбік пораненою косулею, не знаючи куди бігти.
Володимир знову рушив вперед, але щось тягнуло його назад. В решті-решт, коли козаки ввірвуться в місто, ймовірність безпеки поруч з жінкою та немовлям виросте. Та й шкода небогу, не без цього. Не довго думаючи, Володимир швидко повернувся, сказав слідувати за ним. Жінка не сперечалась.
Вгору йшли стовпи тягучого гіркого диму. Все більше будинків накривало ненажерливими пелюстками вогню. Люди й тварини – всі безперервно рухались, кричали. Кожен рятувався, як міг. Не всі розуміли що відбувається, але ніхто не хотів помирати.
За брамою почулись несамовиті радісні вигуки. Вже за мить її друзки розлетілись навсібіч, впускаючи в Овруч озброєну лють козацтва. Ще не було бою. Не було ні переможців, ні переможених, а нечисельний чоловічий загін впевнено сунув вперед з витягнутими на всю руку шаблями.
Тільки тепер почався справжній безлад. За першою войовничою хвилею козаків йшла друга, спокійніша. Ці хлопці спиняли прохожих, щось робили з ними, тоді відпускали. Або ні.
Володимир спішив, тримаючи попід руку незнайомку. Згадав де точно залишилась карета. Полегшало на душі, але не в тілі. Здавалось, Володимир зараз-зараз впаде, тягнучи за собою жінку. Та він не міг. Рано помирати – ще стільки справ не завершено! Буде прикро, якщо…
Щоки горіли не гірш від всього навколо. Ще трохи й поплавились би, воском потекли з лиця.
Володимир зупинився. Тут! Карета повинна була бути тут! Вражі діти! Свиснули! Ну і що тепер?! Що? Що? Що?! Чим доїхати? Потрібно дихати глибше, або не дихати зовсім. В горлі першило, ніс пік і починало нудити. Як та жінка трималася?
Навколо панував безперервний галас, але відчеканені кроки допитуючих, у піхвавх яких чекала свого часу шабля, лунали голосніше від усього. Що вони там питають? Що сказав би Володимир? І чи вижив би? У нього повно посполитських документів з собою. Можуть прийняти за ляхівського шляхтянина. Якщо не смерть, то полон, а далі…
На плече опустилась чиясь важка рука. Світ зійшовся на неспокійних ударах серця.
Темрява. Ноги більше не тримали.
***
Мокра від поту долоня пройшлась точно по сивій доріжці волосся трохи лівіше чола. Володимир ніколи не задумувався, що сталося б з ним, якби він все ж, не взяв з собою ту жінку. Не хотів задумуватись. Хай Бог береже її й мале чадо. Тоді вона, здається, сказала чоловіку з важкою рукою, що Володимир збирався їй допомогти, а потім він опинився на землі біля ватри в колі прийдешніх козаків. Не зважаючи на те, що до Вишнівки довелось плентатись пішки, зміну влади в Овручі він пережив ой-як вдало. Відтоді поклявся собі бути втричі обережнішим та розважливішим.
Майже підійшовши до платтяної крамниці, Володимир перечепився через камінь, й спинився тільки тоді, коли сперся руками у скло вхідних дверей. З блискавичною швидкістю, випроставшись, та огледівши, чи ніхто цього не бачив, зайшов.
Маленький дзвоник сповістив тонким голоском про нового клієнта. Кравець ввічливо привітався, щось чиркнув в своєму записнику, ймовірно викресливши звідти Володимира, і приніс замовлення.
В його напружених руках пишна сукня під яскравим освітленням кімнати мало не осліплювала білизною. Кравець став на маленький стільчик, дозволивши їй розправитись в повний зріст, щоб Володимир міг роздивитись: мереживо вишуканим плетевом вкривало верхню частину та широкі рукави, корсет переливався матовим блиском перлів, нижче простягався чистий простір хвилястого сукна.
Робота Володимиру сподобалась, а от кількість цифр в блокноті кравця – не дуже. Та він без зайвих слів вийняв капшук й розрахувався. Кравець відрядив пахолка, щоб той допоміг занести покупку до карети. Володимир подякував за все і, на нещастя пахолка, вирушив до крамниці коштовностей. А потім ще до кількох. Тільки коли обличчя юнака достатньо почервоніло, Володимир вирішив, що на сьогодні досить. Сів у карету, забрав сукню, кинув кілька монет за незручності та попрямував додому, де підготовка до балу повинна була йти повним ходом.
***
Щойно Мілада прокинулась, шия відізвалась гострим болем, а на щоці була відчутна ледь волога доріжка слини. Спати на землі під дверима виявилось не надто зручно, особливо, коли м’яке ліжко знаходилось в кількох кроках від тебе. Це відчувалось як жорстока смерть посеред пустелі коли на відстані витягнутої руки цвіте оазис. Оазис з великим блакитним озером, повним свіжої прохолодної води. Вода… В горлі пересохло, а двері ніхто так і не відчинив.
Якщо Мілада хоч трохи знала батька, у нього уже було все розписано до хвилини, то ж, зовсім скоро повинні почати готувати її до балу. Ще є трохи часу на роздуми. Добре. Тобто, погано, звісно, але краще, ніж могло б бути. Головне дихати. І не думати про воду.
Годинника в кімнаті не було, та сонце за вікном вказувало на початок зворотного ліку дня. Коли там уже хтось прийде? Христина, Орися, Василина?.. Нікого.
Від нудьги Мілада вирішила поскладати те, що розгромила якийсь час тому: привела до ладу гармидер на столику, перестелила ліжко, зібрала подушки та решту дрібниць. Прибирання допомогло відволіктись і згаяти час. Проте, не заспокоїтись.
Трохи згодом в замку застукав металом ключ і кілька служниць зайшли без запрошення. Якби вони його чекали, то мусили б стояти під дверима до скону.
Дівчата принесли щипці для кучерів, туш, білила й помади. А води не принесли. Мілада попросила це зробити. Христина тричі бігала, наповнюючи чашку, доки не здогадалась принести глечик. Орися тим часом прибрала з землі сніданок. Приготування почалися.
В хід пішло все, що принесли. Нафарбовану й накручену Міладу для довершеності з ніг до голови облили парфумами. Жасминовими. Занадто солодкими. Їх запах прилип до піднебіння й помалу почав душити. Дівчата пішли.
На шелестливі крони дерев уже встигли опуститись легкі сутінки, а Мілада навіть не помітила. Увагу зайняло дещо інше. Вона вкотре потягнулась до глечика, який виявився порожнім. Така спрага, певне, від хвилювання. Так само, як нав’язлива нудота та спітнілі долоні.
Мілада розім’яла кисті рук, стала біля вікна. Вогненно-помаранчеве небо на обрії неначе марило в лихоманці. Напружене й знервоване, воно розпалилось настільки, що здавалось, в будь-яку мить може вибухнути, розливаючи те гаряче світло на ліси й степи.
Мілада бездумно блукала поглядом в пошуках чогось, а в голові було порожньо. Здавалось, всі її наміри й роздуми підхопив прохолодний вечірній вітер.
З щілини напіввідчинених дверей почулись важкі кроки та кряхтіння. Це точно несли сукню. За мить в кімнаті з’явилась біла купа розміром з Христину, що тримала її. Бідна Христина! Завжди їй дістається з роботи… ось таке. На диво, дівчина ніколи не скаржилась. Вона просто допомогла одягнутись, затягнула корсет, посміхнулась і швидко зникла, щойно її позвали.
Мілада підійшла до дзеркала. Біла сукня робила її схожою на наречену, пудра на обличчі – на мерця. Якою хоче бачити її батько? Різниця, загалом, невелика. Якщо це означає, що Міладу просто сьогодні випхнуть з власного дому, вона буде діяти на випередження.
Знову хтось затупотів на нещасних сходах. Цього разу, напевно, тато. Вуха торкнувся награно ввічливий стукіт в двері. Міладі довелось набрати чимало повітря, щоб витиснути з себе нічого не варте «заходьте».
Тато одразу ж зайшов, почав говорити багато-багато речей про те, яка Мілада у нього вродлива, гарна, чудова, прекрасна, яке миле у неї личко. Про що ж ще казати, якщо знає він про Міладу тільки те, що бачить. Та вона кивала на кожне слово, слабо посміхалася, подумки закочуючи очі.
Потім батько дістав з-за спини якусь маленьку скриньку, оздоблену коштовним камінням. Там лежали покрученими перламутровими змійками сережки та шпилька для волосся з перлин. Кремово-білі намистини тьмяно зблиснули в світлі свічок, як карі очі Мілади. Це він так відкупився?
Мілада нічого не сказала, але дозволила почепити на себе прикраси. Несподівано завив живіт.
– Що там зі стравами до святкового столу? Я подихаю з голоду.
Це було перше, що Мілада буркнула батьку після його вчинку. Більше нічого не змогла б сказати, щоб з нафарбованих червоним кольором вуст не вирвались грубощі.
– Така мова не личить панянці, – З нудотною суворістю мовив тато.
– В цій кімнаті немає панянок.
Щоб не слухати булькотіння батька і власного шлунку, Мілада спустилася на перший поверх. Одразу запахла тепла випічка з сливовим варенням, над гарячим м’ясом ще підіймалася пара, а різноманітна риба була прикрашена молодою зеленню та горошинами чорного перцю. В центрі столу рум’яніла печена свинка з яблуком в роті. Мілада підійшла ближче. Злегка запаморочилась голова.
В просторій залі було напрочуд душно. Крапелька поту скотилась спиною, залоскотавши. До солодких парфумів додався запах маминих квітів із залових прикрас. Стало ще гріше. Потрібно було на чомусь зосередитись.
Мілада глянула на ряд великих вікон: вони були закриті важезними синіми портьєрами. Одна з молоденьких служниць пройшла поруч і Мілада попросила відкрити якщо не всі, то бодай частину завіс.
Коли її прохання було виконано, з найближчого вікна поглянула важкість хмар і розбавлена сутінками темрява. Поділися десь бурштинові хрущі, зникли в високих травах коники і навіть струни пташиного співу обірвались тишею. Таке Міладі не подобалось. Ще більше їй не подобалось тріщання гравію під кінськими копитами й колесами карет. Вона глибоко вдихнула. Корсет стиснув груди залізними лещатами.
З превеликим розчаруванням, Мілада поспіхом запхала до рота кілька канапок одразу. Потім вмочила шматочок хліба в підливку, мало не капнувши на сукню, схопила маленький пиріжечок і з повними щоками їжі подалась назад до кімнати.
На сходах її перестрів тато, який, змірявши Міладу поглядом, нічого не сказав, лиш мовчки взяв за лікоть і повернув назад.
Звуки карет множились. Гості все прибували, тому довелось скажено дожувати все без задоволення, а пиріжечок взагалі повернувся на своє місце.
Батько став, як дурник, лицем до дверей, та ще й притримував Міладу біля себе. Нікому не потрібна частина гостинності для того, щоб показати з себе людей світського світу, який, насправді, мало відрізнявся від свійського.
Знадвору стояли на європейський манер люди що відчиняли двері, в середині вітали ті, хто скидатиме верхній одяг, а поруч снував ходячий блиск підносів з кришталевими келихами.
За дверима почулась гама голосів ясновельможного панства, щоб за мить пролунати в залі маєтку. По черзі заходили жупани й кунтуші, шовкові спідниці й китайкові каптани. Всі ввічливо вітались, посміхались, щебетали й мружились, неначе не ці люди, приїхавши до себе додому обіллють брудом всіх присутніх тут сьогодні.
Тато теж сонцесяйно всміхався дякуючи всім, хто «зволив з’явитись тут в цей прекрасний травневий вечір». Міладу ці занудні посміхання мало цікавили, та і змушувати себе до прояву будь яких почуттів вона не вміла. Особливо сьогодні. По цій причині її брови осунулись на самі очі, що от-от мали закритись від невдоволення. Вона сподівалась, що такий погляд виглядав достатньо непривітно, так само як ледве скривлені в ненаграній відразі губи. Хоч слова з них звучали такі ж як у батька: цілком ласкаві й задоволені.
На це звертали увагу, Мілада бачила. Бачив і тато, який, як тільки видалась нагода, щипнув Міладу за руку. Замість того, щоб прийняти зауваження й виправитись, вона пхнула його ліктем в ребра. Нарешті гості закінчили заходити й розбрелись по кімнаті.
Через певний час Мілада, забившись в куток, сподівалась, що зникла з виду. Схрестила руки й споглядала за всіма. Хтось суворо давав настанови своїм молодим синам, хтось гомонів зі знайомими, а хтось уже тягнувся до келихів з міцним вмістом.
Стало трохи легше, свіжіше. Заспокоївшись, Мілада змогла розслабитись рівно до тої міри, щоб зникла нудота.
Через хвилину знову насторожилась, почувши якийсь страшенно неприємний скрип: чи то віз, чи то крики з пекла. Взагалі, можна було подумати, що то приїхав дідусь Степан з ріднею, але Мілада сумнівалась, що тато їх запросив, та і дідусеві вози…
– Ніколи не скрипіли! – Двері розчинилися, впускаючи єдиних жаданих гостей цієї події. – Я отеє все знаєте де мав? Щоб ото в тесляра віз скрипів! Ба!
– Дідусю, але ж ви замастили б свій новий жупан, – Тихо повчала двоюрідна сестра Мілади Лідуня.
Вона й сама була вбрана в новеньку жовту сукенку з чорним мереживом.
– Та кому треба ті жупани, Боже мій милостивий! Я ж до сина Вишневецького приїхав, а не до коронного Калиновського, – Дідусь смикнув себе за рукав, вирівнюючи складки, поправив на голові солом’яного бриля, якого, судячи з усього, навідріз відмовився скидати.
– Припиняймо це все, – оглянувши залу, натягнула усмішку тітонька, – ми тут не єдині гості.
Мілада глипнула на батька. Його погляд, як неприкаяний, бігав кімнатою, щоки миттєво почервоніли. Прокашлявшись, тато несміливо підійшов до родичів та запросив до столу. Посадив їх в найвіддаленішому кутку, майже там, де стояла Мілада. Невдоволено спитав дідуся де карета, що він подарував і чому той нап’яв це солом’яне диво. Мілада скривилась. Лиш коли батько покинув їх підійшла ближче
.
– Добрий вечір! – Привіталась вона.
– О! Внуця! Ти диви, яка гарна! Батечко відгепав тобі сукню нічогеньку, еге ж? Коштує, як віл й три стоги сіна! Одним словом на-ре-че-на! О! Вип’ємо за твоє здоров’я, – Заключив сам для себе дідусь й потягнувся за скляним глечиком, запітнілим від холодного самогону.
– Ну чого ти, дідусю. Наречена-наречена. Може я не хочу нею бути?
– Знаю, люба, знаю, – дідусь в мить посерйознішав, – та що ж поробиш? Не можна вішати носа. Не можна! От, тримай подарунок, щоб не дулась на старого.
Він протягнув руку як для потиску. Мілада запитально підняла брову, але протягнула свою також. Дідусева тепла долоня вклала в Міладину щось дерев’яне з ниточкою.
– Це тобі підвіска така – коловрат в сонечку. Сам зробив! Я хотів би, щоб ти завжди носила її з собою. І пам’ятай: якщо чоловік буде тебе ображати, з нього самого можна буде зробити підвіску – тільки скажи, – показавши уявну петлю, а тоді тикнувши пальцем вгору, дідусь підморгнув.
Мілада міцно стиснула дідусеву руку, ледве стримуючи сльози. Самими губами промовила «дякую». Він тепло посміхнувся у відповідь.
– Тихенько, дідусю, на нас люди зглядаються! – Подала голос Лідуня. Звертаючись до Мілади, тоненько сказала, – Ви надзвичайно гарно виглядаєте, пані Міладо.
Міладу дуже здивували ці слова. Здавалось, що від них повернулась нудота. Раніше б сестра нізащо так не сказала.
– Лідуню, чого ти так говориш до дідуся? Та і яка я тобі пані?
– У нас, в школах для юних шляхтянок, так вчать розмовляти. Правила етикету, якщо знайомі з таким. І попрошу надалі звертатись до мене не інакше, як «Ліліт». Таке ім’я, гадаю, більше пасує моїй тонкій душевній організації.
Мілада глянула на тітоньку, очікуючи, що та якось відреагує на ці «високопанські, надзвичайно шляхтянсько-благородні заяви» своєї доньки, проте вона вдала, ніби нічого не чула. Тоді Мілада скорчила гримасу і сіла біля них.
Невдовзі вийшла мама. Вона приєдналась до родини, винувато косячись на Міладу. Старалась влитись в розмову, щось запитувати і раз по раз торкалась до Міладиних плечей, рук, колін. Мілада нічого на це не відповідала. В маминих очах застиглі враннішньою росою сльози.
На якийсь час вийшло трохи забутись, але про бал їй швидко нагадав худорлявий хлопчина, який дуже ввічливо привітався й тремтячим голосом запросив на танець. Розхвилювався сердега. Мілада впевнена, що його сюди затягли батьки. Як і змусили підійти до неї. Вони могли б подружитись, якби він не тремтів осиковим листом.
Відкривши рота, щоб відмовити, Мілада запнулась. Прикутий до неї батьків погляд був багатообіцяючим. Довелось погодитись. Одягнувши на шию дідусеву підвіску, підвелась. Мама несподівано зірвалась з місця, вронила тихе «вибач» і покинула залу.
Хлопчина, несміливо торкнувся талії Мілади перед тим, як покласти на неї руку. Скоріш за все, за сигналом тата, не так давно прибулі музики затягли щось повільне й мінорне.
Вів парубок несміливо. Дихав часто і рясно вкрився потом. Міладі хотілось його підтримати і пожаліти. Натомість сказала наступне:
– Мені здається, що витягати пані з-за столу, аби лишень привернути до себе увагу не дуже гарно. А вам?
Ну й маячню зверзла.
– П-пробачте! Я… Теж так подумав, але не зміг нічого зробити…
Ця маячня ще й спрацювала! Здихатись його вийде доволі швидко. Головне натиснути.
– Вас змусили до мене підійти? – Мілада вчепилась сильніше за його плече.
– Ну… Частково... – Хлопчина відвів погляд.
– То я вам не подобаюсь? Прикро чути. – Такий самий жест.
– Ні! Все не так! – Рука на талії сіпнулась.
– О, не треба мене втішати! – Ще трішки...
– Я не мав на увазі нічого поганого…
– Може й так, проте для себе я все зрозуміла. Після того, як закінчиться цей мінорний несмак, наше спілкування завершиться.
Опісля танцю Мілада пройшлась по хлопцеві неспішним поглядом згори-вниз, як відтепер зробила б Лідуня. Тільки б все вийшло!
– До побачення, – Замість реверансу тільки злегка кивнула головою.
– П-почекайте!
Хлопчина простягнув руку, але Мілада вже пішла. Він кивнув, задер голову догори, неначе зараз-зараз заплаче. Почувалась Мілада препаскудно, проте краще хай хлопчина постраждає п’ять хвилин, ніж вона все життя.
Продовжуючи роздивлятись гостей, Мілада вираховувала кількість ймовірних жертв. Всього їх було близько п’ятнадцяти. Нехай за обрубок вечора встигне підійти ще приблизно четверо… Потрібно вигадати що з ними усіма робити.
Не встигли музики покласти інструменти, як батько зажадав швидкої польки. До Мілади тут же підійшов якийсь шепелявий лях. На відміну від попереднього хлопчини він виглядав надзвичайно впевнено й міг почесно називатись мужичком. Як виявилось за дві хвилини розмови, танці — невід’ємна частина його життя. Мілада вже знала, що буде робити далі.
Спочатку музика була повільна й тиха. Затаїлася серед складок пишного вбрання, чекала чогось більшого. Коли танець вимагав стати до кавалера ближче, поволі пришвидшувала темп, змушуючи щоки червоніти від спеки. Мужичок притис Міладу до себе тісніше, ніж того вимагали рухи. Вона стала йому на ногу.
– Ой! Вибачте!
Він скривився.
Ще кілька обертів й Мілада повторила похибку, змусивши мужичка заплутатись в своїх же ногах.
– Боже! Пробачте! Не знаю, що на мене найшло! Зазвичай я непогано танцюю!
Тепер Мілада вирішила трохи зачекати, а тоді почала штурхати мужичка ліктями. На довершення, кланяючись, вона боляче вдарилась лобом об його лоб. Перестаралась: в очах потемніло.
Зробивши вигляд невимовного жалю та вкотре перепросивши, Мілада рвонула із зали, перед тим знайшовши поглядом батька. Він встиг хильнути кілька келихів і втратити пильність. Поки не отямився, варто було поспішити зробити хоч щось.
Не гаючи мізерних крупинок часу, Мілада піднялась до своєї кімнати. Там впала на коліна й зараз же потягнула руки до сховку під ліжком.
Долоні зустріли порожній згорток. Точно... Одяг віддали на прання. Вона підвелась, хруснуло коліно. Піднесла канделябр до шафи. Під тремтячим полум’ям слабко освітлювались сукні, спідниці, передники і ще купа всякого мотлоху. В шухлядах те саме.
Могло бути два розвитки подій: або сорочку й штани ще не повернули з прання, або мама їх таки викинула. І в тому, і в іншому випадку Мілада не могла собі дозволити бігти на пошуки.
Вдарила хвиля млості. Свідомість ходила на грані непритомності. Ще трішки і Мілада впаде.
Ляснув дзвінкий ляпас. Потрібно думати, а не труситись. Бо далі – гірше. Бігти до мами? Не варто. А якщо відволікти батька? Теж ні, краще не показуватись йому на очі. Заманити одного з женихів в кімнату, гепнути його по голові й забрати штани? Дурниця! Думай! Думай! Думай!
Ще один ляпас. Придумала! Може не спрацювати, але спробувати варто. Мілада швидко збігла в кухню, не затримуючись на сходах довше ніж потрібно.
Із щілини дверей відчувався жаркий подих обмальованої волошками печі, стукотіли блискавично ножі й шкварчали казанки. Зібравшись з духом, Мілада увірвалась всередину, неначе за нею гналась зграя вовків. Поки не передумала, почала голосити.
– Ой, матінко моя рідна! Який сором! Людоньки! Води! Де у вас вода?! – Мілада кричала й не переставала крутитись в різні боки.
– Ось тут вода, панночко, – Нова молоденька служниця вказала пальчиком на кут кімнати, де на ослоні стояло відро з водою. Вони з Міладою кинулись туди.
«Та стій же! Не встигну!»
Все ж, Мілада добігла перша, схопила черпак й почала пити теплу несмачну воду. Текло по сукні, руках, підборіддю. Служниця підійшла ближче, протягуючи широкого глечика. Цього Мілада й чекала.
Зробивши вигляд, що не помітила служниці, різко повернулась, неначе її хтось покликав. Зачепила ослін достатньо сильно, щоб він захитався і з відра вилилась щонайменше половина води на дівчину.
– Що ж це сьогодні за день такий?! – Мілада засмучено розвела руками, – пробач мене, дорогенька! Я зараз все виправлю! Принесу сухий одяг!
– Панночко, це не страшно! Не переймайтесь! Я сама! – Служниця зблідла, неначе її кругленьке личко мокнули в сметану.
– Навіть не думай! У тебе і так справ багато, а тут ще я…
Мілада впевнено підійшла до тітоньки Килини – найголовнішої жінки кухні і простягнула руку. Та без зайвих слів вклала в Міладину долоню важкий металевий ключ. Його вага та прохолода були мало не єдиним приємним, що торкалось до Мілади останнім часом.
Отримавши бажане, Мілада побігла до комори з одягом челяді. Схопила найменший жіночий стосик і якісь штани з чоловічого стосика. З одягом служниці все просто – занести й віддати, а от штани… Їх потрібно покласти кудись, щоб у випадкових зустрічних, якщо такі будуть, не виникло зайвих питань. За пазуху – ніяк, за спину – теж. Ніяких сумок поруч не було. Залишалось останнє.
Довелось добряче постаратись, щоб запхати той страшненький шматок тканини між рясними рядами нижніх спідниць, але навіть після цього залишалась небезпека, що він просто випаде під час ходьби.
Тільки в своїй кімнаті Мілада змогла перестати пересуватись равликом і видихнути. Руками, що починали тремтіти все сильніше, спробувала розв’язати мотузки туго затягнутого корсету. Виходило погано. Точніше, не виходило зовсім.
Мілада знесилено гепнулась на ліжко, закривши очі руками. Прийшовши до тями, пробіглась поглядом в пошуках чогось гострого. На підвіконні нічого, біля ліжка теж, на поличках порожньо, на підлозі...О!
Коли Мілада в пориві гніву влаштовувала грамидер, вона перевернула тацю з сніданком, що зазвичай їй приносила Христина. Там мав би бути хоча б невеличкий ножик.
Поповзавши якийсь час по підлозі, Міладі вдалось його знайти. Вона розпустила мотузки на скільки це було можливо, потім почала їх різати. З тендітних пліч впала важка ноша. Легша, ніж в селянки, важча, ніж Мілада могла витримати.
На тіло лягли білі крила вишитої сорочки. На ноги – ті самі штани, що виявились завеликими. Довелось затягнутись широким малиновим поясом.
Захотілось написати листа. Маленького. Прощального. На столі у Мілади завжди було повно паперу щоб малювати. Необережні краплі чорнила. Пом’ятий папірчик став обростати обірваними реченнями, зверненими до мами. Слова любові, подяки й запевнення, що все буде добре. До батька писати було нічого й водночас стільки, що й весь папір в світі не зміг би вмістити.
Отець ти
Я... б хотіла щоб
пане Вишневецький
Батьку бувай
Креслила знову і знову. Без сенсу. Поклала підпис. Край гусячого пера надломився, завершуючи лист занадто жирною крапкою. Слід поцілунку на папері. Достатньо.
Мілада накинула оксамитовий плащ. Із скриньки пересипала всі «зароблені» гроші в великий капшук, кинула його в лівий чобіт. Із дзеркала на стіні на неї дивилось зшите з клаптиків опудало. Змішане й зовсім-зовсім неправильне. На очі навернулись сльози. Свічки потухли від різкого руху. Віднині нічия кімната поринула в темряву.
Виходити через головні двері було не можна. Добре, що батько настільки заклопотаний зручністю для своїх гостей спорудив двері для челядників з іншого боку будинку. Мілада швидко опинилась на вулиці.
У маєтку було завжди тепліше, ніж ззовні, але зараз різниця відчувалась в рази помітніше. Високі тополі шуміли листям десь вгорі. Набиравший сили вітер торкнувся гарячого лиця Мілади, ніжно провів по щоці.
В конюшні як ніколи пахло прілою травою. Агат занепокоєно топтався в стійлі. Мілада завмерла. Її рука застигла біля сідла, що висіло на кілку. Чим ближче шлях вів до втечі, тим більше лоскотало в животі. Прикриті очі. Рахунок до десяти. Наспіх закріплене сідло, і отчий дім залишився позаду. Гучний сміх за стінами маєтку вибухнув насмішкою в спину.
Миготіло вогнями у вікнах село, розпливались в темряві ночі дерев’яні хатинки. Зі стежки, що вказувала шлях до темних крон лісу, здійнялась хмара пилу.
Дерева височіли все ближче, серце гупало все сильніше, наповнені водою хмари стали настільки важкими, що густо зросили запилену стежку першими краплями. Засурмив грім весняної грози. Чорна паща лісу поглинула Міладу.
Агат вправно перестрибував коріння сосен та ялин, що густо переплели шлях. Мілада гнала його без відпочинку, так само як грім гнав здалеку нові й нові хмари. Зовсім скоро вони перетворились на дощ, а відтак на справжню зливу.
Розгледіти шлях ставало дедалі складніше. Добряче змокле волосся липло до чола та лізло в очі. Капюшон плаща давно злетів. Лісові звуки змагалися з приливами крові, що била в вухах.
Коли вдарила перша блискавка, шум дощу заполонив і їх. Тепер Агат чвахкотів вологою землею, але не спинявся. Мілада втратила лік часу, лиш сильніше притискалась до коня, поки світло блискавиць наступало на п’яти.
Страх. Огидний. Липкий. Холодний.
Був незрозумілим навіть стан власного тіла. Обличчя палало, руки, що стискали повідці перетворились на лід.
Стихія наздогнала. Сурмила зовсім близько. Від чергового удару блискавки виступив холодний піт. Надто близько. Їх зараз уб’є. Кажуть, під час грози не можна перебувати під деревами. Та що робити коли вже навіть дерев не бачиш?
Синій. Зелений. Чорний. Білий. Синій. Зелений… І так по колу. Нічого більше. І грім. Грім. Грім.
Світлова стріла. Гуркіт та стогін. Перед Агатом впала переможена грозою сосна. Він заіржав. Від переляку став на диби. Погано закріплене сідло та стомлені долоні. Мілада стрімко полетіла вниз, покотившись по багні. Кожна частина тіла одразу відізвалась гострим болем. Агат утік. Що з нього взяти, він теж перелякався. От тільки тепер Мілада була приречена.
Над Міладою розкинулось полотно темряви. Великі дощові краплі падали на обличчя, одяг вбирав лісовий бруд, а Мілада лежала, не знаходячи сил підвестися. По тілу розливався пекучий біль, нагадуючи про безглузде падіння з коня. Руки тремтіли, сковзались на вологому ґрунті, знову і знову кидаючи втомлене тіло в обійми опалих соснових голок.
Мілада була зовсім сама. Лише вікові сосни збиралися стати свідками її неминучої гибелі за вільне життя. Здавалось, смерть підступала зовсім близько, то освічуючи ніч яскравим спалахом блискавки, то пробігаючи перед очима спогадами останніх злощасних днів. Це через них Мілада зараз тут. Через батька. Через заміжжя. І через власну дурість. Варто визнати, що ніхто не змушував її тікати, діяти так необдумано і, врешті-решт, ніхто не буде винен в тому, що може статися з нею.
А що може статися? Якщо Мілада не встане просто зараз, то, ймовірно, більше ніколи не встане. От тільки навіть пальчиком поворушити неможливо. Гаряча сльозинка скотилась щокою, злившись з холодною дощовою краплею. Потім ще одна і цілий ряд за нею. Мілада все лежала.
Здавалось, що пролежала цілу вічність, поки приходила до тями від падіння. Спробувала знову. Було так само важко, але зібравшись з силами, Мілада одним ривком підвелася, проїхала руками по болоті й мало не впала знову.
Вже краще. Вже можна відкласти смерть на потім. Мілада підвелась на ноги. Було б бажано знайти хоч якийсь сховок від грози, що не збиралась вщухати. Проте в лісі пролягла темінь, не видно навіть протягнутої руки, в яку настирно бив дощ.
Мілада від блискавки до блискавки оглядала все навкруги. Вона й гадки не мала де перебувала зараз. Погляд бігав по чорному нічого, аж поки не наткнувся на дещо чорніше. Мілада примружилась в марній спробі роздивитись хоч щось, а тоді пішла, час від часу натикаючись на дерева. Йшла доти, доки не наткнулась на камінь. Підвела голову. Кінця каменю не було видно, отже – це скеля. Принаймні Мілада сподівалась на це. Якщо так, там може бути якесь заглиблення, яке потрібно знайти.
Мілада намагалась робити все швидко, але виходило так собі. Ступні сковзались ще з самого низу. Чіплятись за виступи було надзвичайно складно. Долоні ледве втримувались на вологому камінні. Мілада сповзала. Вдарялась ліктями й колінами об тверду поверхню і навіть не знала заради чого.
Через тисячу болісних митей долізла до заглиблення, що виглядало, як невелика печерка й могло вмістити не більше трьох людей. Щоб потрапити в неї потрібно було стрибнути.
Міладі оцінені можливості не сподобались. Стрибнула. Загалом вийшло, але про рівновагу краще було б не забувати. Спритність у Мілади працювала краще ніж пам’ять і, вхопившись за найближчий виступ, вона таки втрималась.
Як тільки опинилась в відносній безпеці, плюхнулась на землю й мало не відбила собі вже забиті сідниці. Заспокоївшись, тіло згадало про свої потреби й Міладу взяли дрижаки. Так вона ще ніколи в своєму житті не змерзала. Зуби тарахкотіли один об один, як кістки мерця. На шкірі повилазили сироти розміром з перепелине яйце.
Знявши просякнутий дощовим холодом плащ, Мілада сіла на нього, почала розтирати плечі й дмухати на заледенілі пальці. Думки в її голові мовчали.
Від мовчання їх відволікла тінь. Вона не тільки відокремилась від решти тіней, а й маючи чотири ноги, зайшла в печеру.
Мілада завмерла. Забула як дихати, щойно впізнала в лініях пітьми обриси підступаючого вовка.
Я чекала нового розділу і нарешті дочекалася🙂 На моменті, коли козаки заходили в Овруч, аж мурашки пішли шкірою, настільки сильним для мене був цей момент Надзвичайно сильно сподобався персонаж Дідуся, з його простим, але таким щирим подарунком, і ще більше подобається персонаж Мілади, з тим, як вона розкривається, її поведінка з "нареченими", її здатність опановувати себе у складних та стресових ситуаціях, у ній я бачу той невигаданий характер української жінки - сильної та вольової, яка буде чинити так, як їх хочеться і ніхто не змусить її підкоритися 💙💛