Таємниця Зеленого лісу Розділ IV Хмари та сонце над головою

Того вечора навіть холодна шаль грози не зняла хмільного вінця з голови Володимира. Він відчував як перед очима видовжувались риси облич гостей, як важко давалось підіймати неслухняні руки. Проте, розум залишався ясним. Поки лози хмелю не обвили і його, Володимир вирішив: пора завершувати.

Вказівний палець годинника показував вже далеко за дванадцяту. Те саме можна було сказати глянувши на пом’ятий вигляд до того квітучих гостей. Як завжди уявно накресливши порядок дій, Володимир швидко піднявся на сходи й пробігся очима по залі. В вухах завібрувало, неначе голова була церковним дзвоном. Зосередження одразу зникло. Володимир на хвилю заплющив очі й зачекав допоки світ стане на місце, але він знову пішов у хід щойно серед натовпу не вдалося знайти її.

Мілада наче крізь землю провалилася, хоч скільки б Володимирів погляд не спотикався об порожні кутки зали. Та і її біла сукня мала виділятись. Ці вибрики Володимиру не сподобались. Він помітив, як ненароком скривився. Надія, що його дитина з шилом в одному місці не втнула ніяку дурницю ще не обламала крила, але пір’ячко вже почало сипатись. Хоча, поки хвилюватись було зарано.

Володимир покликав кількох служок і дав всім дав одне завдання – знайти Міладу. Зі скрипом натягнувши привітність, повернувся до гостей. Сьогоднішня Фортуна була беззубою, а усмішка її кривою: хлопець, який за домовленістю мав стати любим зятем так і не з’явився. Володимиру було б байдуже, якби запрошений польський шляхтич виявився зневажливим чи грубим. Не Володимиру з ним жити. Але той був достатньо зверхнім, щоб вирішити, що бал Володимира не вартий уваги, а обіцянки власної матері не мають ваги. Шкода. Зв’язки його батька дуже б не завадили.

 Та Володимир був не пальцем роблений. В своїй роботі скуштував всякого, тому мав про запас ще не одного, а кількох кандидатів з присутніх. Він добре пам’ятав, як обіцяв, що Мілада зможе обрати кого забажає, але був впевнений, що вона навмисне мовчатиме. То ж, чого добру пропадати?

Юнак Сніжинських стояв пишно вбраний й відтягував від масивної шиї накрохмалений до скрипу воріт. Володимир задоволено кивнув і вже вигадував як саме оголосить про вибір Мілади. Служки все не повертались, а гості з кожною хвилиною в’яли все більше.

Володимир підійшов до столу й підхопив бокал в якому схвильовано плескався насичений коньяк. Коли його різкий горіховий запах дістався носа, замість того, щоб сковтнути слину, довелось сковтнути нудоту. Коньяк не більше не ліз. Наступним стало пиво.

Нога самовільно відстукувала якийсь, напевно, мелодійний ритм. Володимир не витримав: зірвався з місця і вирушив на пошуки сам. Перед його носом відчинилися вхідні двері й всередину зайшов, залишаючи за собою калюжі, промоклий до нитки наймит. Він занадто голосно процокотів зубами, що надворі Мілади немає. Володимир роздратовано прикрив очі й приклав палець до вуст. За мить зсередини маєтку підійшла служниця. Вона була розумнішою і мовчки знизала плечима.

Якщо все ж сталось те, чого Володимир боявся, варто було перевірити це самому, побачити на власні очі. Торкаючись пальцями до стисненого нервовим клубком горла, Володимир пірнув у дощову стіну ночі. Хмільний вінець збив з голови щільний потік і той впав, окропивши багном своє темно-зелене листя.

Володимиру по самій тільки пам’яті вдалось добігти до конюшні – погляд потопав в темряві на відстані витягнутої руки. В середині було до неможливого парко, неначе в розігрітому на вогні казані, спітнілі коні відганяли від себе полчища настирних мух.

Напружені пітьмою очі вдивлялись в стійла, поки Володимир швидко крокував до того, де присутність коня хвилювала його найбільше. Перша думка і найгірші побоювання штрикнули десь в боку: стійло Агата було порожнім. Лиш плетена металом хвірточка колихалася від свіжого протягу з відчинених дверей. Здалось? Просто темно і чорного коня не видно. Володимир пройшов у стійло, висовуючи одну ногу вперед. Еге ж, здалося. Не було там нікого.

 Ой, Міладо-Міладо, що ж ти наробила? Скільки турбот принесла! Тепер Володимир мусить сповістити гостей про завершення балу, вигадати що робити з оголошенням нареченого, поговорити із Ксенією, отримати від неї прочуханки, розпочати пошуки…

 Так багато справ і так мало часу. Втім, Володимир не поїде нікуди верхи таким дощем. Гостям, напевно, доведеться запропонувати залишитись. Дідько.

Забігши з чорного входу, мокрий, як хлющ Володимир зачесав назад розпелеханого чуба і зайшов до своєї кімнати на другому поверсі, щоб перевдягнутися.

Сухий і причесаний, Володимир зупинився на сходах й плеснув у долоні. Впевнено й голосно мовив, чинно склавши руки на животі:

– Найдорожче шановне панство, бачу, ви всі потомилися. Низькоуклінно дякую вам за те, що потішили моє серце своєю присутністю. Плекаю у душі надію, що бал вам прийшовся до смаку і приношу свої щирі вибачення за те, що вам могло щось не сподобатись. Не знаю, як спокутуватиму перед вами провину, та сьогодні моя донечка прихворіла і не зможе оголосити кого обрала, – Володимир зробив паузу й було чути, як хтось з шановного панства натужно мугикнув, – Ми обов’язково надішлемо листа моєму майбутньому зятеві, коли він стане відомий. А зараз, поки на вулиці несамовита гроза, прошу вас залишитись в маєтку на ніч в ім’я безпеки. Тільки скажіть – і слуги допоможуть вам з заселенням та нададуть все необхідне. Ще раз дякую всім і перепрошую!

Володимир спустився зі сходів й вхопив із маленького столика дзвіночок, призиваючи челядників. Як тільки вистроїв їх у ряд і дав чіткі вказівки, провів тих гостей, які вирішили їхати по домівках, попутно вмовляючи їх залишитись. Вмовляння не дали ніяких плодів, і коли заселення було завершено, мокрий цього разу від поту Володимир, уявно перехрестившись, рушив до своїх покоїв.

Він знав, що там його зустріне невдоволена Ксенія й боявся уявити що буде, коли вона стане злою. Напевно, чорні кучері зав’ються зміями, як у Горгони, допоки руки стискатимуть кам’яніючу від її погляду Володимирову шию. І як їй сказати? «Ксеніє, Мілада вештається Бог зна де на коні під час грози посеред ночі зовсім сама»? Та вона його загризе. І заради чого? Мілада ж обов’язково знайдеться. Володимир вже постарається. Тільки б не заслабла.

І коли це двері своєї ж кімнати стали такими високими й гнітучими? А там в кутках що, зібралась пітьма? Ні, то лише павук на павутинці. Так, павук. Потрібно буде тикнути ним в ніс покоївці.

 Не знаючи чи то вдихнути, чи затаїти подих, Володимир швидко ввійшов,. Інакше просто б передумав. Ксенія, яка сиділа за столом заломивши руки й дивлячись у вікно, стрепенулася, вогник свічки на столі затремтів в припадку болю. Незрячий погляд Ксенії втупився в Володимира й одразу зіслизнув назад. Вона навіть не дорікала. Мовчання вело лік секундам, що розіб’ють мутний спокій на друзки. Володимир спромігся видушити з себе лише тихий напівскрип:

– Мілада втекла.

Тиша. Ксенія знову втупилася в Володимира. Цього разу погляд був осмислений, гострий. Очі в очі – з вогнем та сталлю. Володимир сховав свої у фіранках на вікні, ненароком помітивши, як сильно сухі пальці Ксенії стиснули скатерку.

– Що ти сказав? – Ксенія повільно встала з-за столу. По мовчанні Володимира з’явилася сила в її руках. – Що ти сказав, вражий сину?! – Ксенія гупнула долонею по столі. Здавалось, з-під її пальців от-от сипнуть іскри. – Як допустив?! Куди це втекла?! Хто прогледів?!

– Я не знаю! Не знаю! – Скрикнув Володимир, насупивши брови. Хвилею пізніше зрозумів, що зробив це дарма.

Слова зірвались з вуст. Зі столу із шурхотом зірвалась в політ маленька чашка. Володимир ледве встиг відхилитись за мить до того, як вона б вибухнула скалками порцеляни об його голову. О, боги, він вже занадто старий для цього!

 І от з-під сукні витягується зміїний хвіст, деякі локони вже починають ворушитись, хоча… Від обережної мисливиці-змії у Ксенії було не багато. Вона радше походила на ту грозу за вікном і з розсипами громового гуркоту насувалася просто на Володимира.

Тікати. Тікати і тільки тікати. Поки це було єдиною можливістю не отримати по голові якоюсь дрібничкою. Володимир дав драла. Кинувся вбік, один стілець повалився. Інший вдалось виставити перед собою.

Ксенія, побачивши перешкоду для рук довго не думала – одразу запустила першою ліпшою скринькою. Самоцвіти посипалися, як осінній град. Володимир присів, аж затріщали нитки на штанах. Вчепився слизькими, як слимаки руками до спинки стільця. Той посунувся. Володимир не втримав рівноваги й розпластався по землі.

 В намаганні встати, сперся ліктями на підлогу. Закололо кинджалами: натрапив на розсипані зі скриньки камінці. Але розлежуватись не було коли, Ксенія кинувши ще кілька речей почала гамселити Володимирову спину полушкою.

– Ксеніє! Ксеніє,, припини! Давай поговоримо! – Лементував Володимир, закривши голову руками – Я шкодую, що так сталося!

– А я шкодую, що в той день, як ти приїхав розбила тарілку об землю, а не об твого дубового лоба!

Володимир зрозумів, що завести розмову не вдасться. Заплющивши очі, перекотився від ударів і підвівся так швидко, як тільки міг. Неначе войовничі стріли різні речі знову досягали цілі.

– Просила ж я, вона просила!

Гребінець. Вдарився в руку вже не з такою силою, як раніше.

– «Я господар, я знаю, як краще!» Що ти знаєш, зарозумілий старий пень?!

Ваза. Голос Ксенії надтріснув. Продерся шурховатий хрип.

– Чого ти стоїш, вилупив баньки? – Ксенія тупнула ногою. – Шукай! Не доведи Господь із нею щось станеться!

Ніж.

Ніж!

Допоки лезо не розрізало повітря, як той пиріг, Володимир наважився підбігти до Ксенії й схопити її за руки. Вона запручалася, мов дика кобила, якій накинули на шию аркан. Смикалася так добряче, що втримати з кожною секундою вдавалось все важче. Довелося притискати зі всієї сили. Вираз її обличчя розпалив дух сварки. Вологе, червоне, гаряче воно викидало крики, що линули, певно, чи не до всіх гостьових кімнат.

– Пусти! Пусти сказала, бо зуби повибиваю! – Ксенія топталась по ногах Володимира, крутилася в’юном в його руках, та безуспішно.

– Заспокойся! Сядьмо й поговорімо!

Ксенія відповіла ще одним ривком. Одну руку їй вдалось вирвати, вона вислизнула з хватки Володимира й з розгону вперіщила йому просто в ніс. Потекла червона юшка. На смак солона й металева. Давно Володимир її бачив. Щипало. Щипало ще й нудило.

Володимир приклав рукава до носа й задер голову. Намацав в нагрудній кишені білого носовичка. Той дуже швидко став розшитим кривавими плямами.

Ксенія втихомирилась. Лише сіла де була раніше й закрила очі руками. Говорила тихо-тихо, неначе й не було ні криків, ні ножа, ні стільців.

– Я ненавиджу тебе.

– Знаю. Я…

– Ще більше ненавиджу себе. – Вона всміхнулася. – Що, Ксеніє, вгодила всім? Послухала маму? Поступилася чоловікові? Як не поступитися, рідний батько ж дочці лиха не вчинить! Розумний ти став, навчений. Не такий, яким я знала, еге ж? Та і як смію я, звичайна жінка, заперечувати самому пану Вишневецькому! – Руки Ксенії здійнялись високо над її головою, показуючи розмір важливості.

– Ксеніє, послухай...

– Мовчи… – Відмахнулась. – Я так само винна як і ти. Не можна було дозволяти. Не можна було чекати, а я… Ти… колись був простий, щирий. Як ми раділи, коли справи швидко почали йти вгору! А коли народилась Мілада, здавалось, щасливішого чоловіка в світі я не бачила. Заради тебе я носила це все панське шмаття, заради тебе вчилась всім цим правилам, заради тебе почала мовчати. Стишати свій норов, ховати характер так далеко, як тільки могла. Бо жінка культурного чоловіка, щоб його чорти побрали, не може бути строптивою, такі ж лише в неотесаних селюків. Вона повинна бути смиренною, тихою, покладистою. Твої слова після кількох місяців панства? Я такою стала. Так звикла піддаватись, закривати очі, що зараз моя дочка невідомо де! Моє щастя вислизнуло з рук, а я й не тримала. Тебе я більше не знаю, і взнавати не хочу. Ти не той Володимир, якого я кохала. Себе я вже втратила давно, а Міладу поїду шукати сама. Не треба мені ні твоїх пояснень, ні вибачень.

Ксенія казала правду. Володимир сильно змінився, відколи вир справ закрутив його з головою. Та і вона змінилась. Він теж кохав ту жінку, в якої язик на кінчику жарів не гірше перцю й в руках якої одразу ставало все до ладу. Коли не летіло у когось. Цю жінку він виліпив сам, але нове кохання виліпити не вдалось. А Володимиру вже якось і не треба було. Робота, ріст, вище коло. Ніяких коханок, ніяких борделів, лише брудні гроші, чиста влада й почуття особистої значущості. Вже давно загубилися в пам’яті ті сімейні вечори. Й навряд чи випливуть колись знову. Напевно, Володимир вже розучився відчувати. Та хай там як, Ксенію відпускати в дощ не можна.

– Не варто їхати зараз.

– Не варто? Якби ти був собою, сам би кинувся. Розказує він мені. Скажи, щоб готували карету... Хоча ні, сама скажу.

Володимир став на дверях.

– Стій.

– Чому? – Ксенія склала руки на грудях й запитально глянула на Володимира. Їй нічого не вадило почати його відсувати.

– Тому, що зараз ти все одно її не знайдеш. Ніхто не знайде. Лиш підхопиш чого. Дощ, ніч, темрява. Як не старайся нічого не вийде, а вона може бути де зав… В різних місцях. В Овручі, чи в лісі, а може й в нашому селі в когось ночує. Гроза не триватиме вічно. Чекаємо до світанку, а тоді почнемо шукати.

Ксенія скривилась, але повернулась на стілець. В такі моменти вона ставала схожою на себе.

– Я думаю, так буде найкраще.

– Та куди вже краще…

Володимир нічого не відповів. Лише стояв дерев’яним ідолом, вкопаним в землю. Не наважувався сісти за столом навпроти Ксенії, а відчував, що треба. Повільно підійшовши до лежачого посеред кімнати стільця, Володимир поклав його на місце, сів. Ксенія відвернулась. Ну й нехай. Не одній їй болить. У Володимира боліло все тіло після її поривів, але ж він не скаржився.

– Я візьму Овруч, а ти село і ліс, – неочікувано подала змучений голос Ксенія, – знайди мисливського пса.

– Знайду. – Так само змучено відповів Володимир.

 До ранку ніхто із них так і не заснув. І не перекинувся більше жодним словом. Та й чим було перекидатися? Всі слова вже давно закінчились. Залишились лише справи, які потрібно було виконувати.

Коли за вікном стало сіро, Володимир ледве втримав Ксенію, змусивши почекати хоча б до повноцінного світання. Все одно в Овручі ще все спало. Сам же, чекав, щоб випровадити гостей, не пояснюючи нічого за вчорашнє, звісно, й знайти мисливського пса.

Найближчим місцем пошуку була Вишнівка. Вона розкинулись сіткою рівних будиночків та високих тополь під самісіньким пагорбом маєтку. Володимир пішов. Як на зло ранковий холод лоскотав нерви й пощипував пальці. Ще й ці пташки розверещалися, наче не мали ніколи іншого заняття. Від їх криків заболіла голова. Пощастило хоч в тому, що болото на стежці пагорба взялось сріблястим приморозком. Спуститись в село вдалось доволі швидко.

Володимир вже й забув, як рано кожен день прокидається село, ополіскує свої натруджені руки, складає їх у молитві перед образами в кутку, прикриває на мить стомлені очі і знову береться за тяжку працю, щоб росли як грибочки діти, щоб худоба мала вдосталь їжі, щоб колосилися жита, пшениці… Та інші дива полів. Забув і згадувати не хоче. Та, видно, трішки доведеться.

 На першому подвір’ї, де вже в розпалі роботи гомоніли люди, Володимир побачив батька та двох синів. Підійшов до тина, збираючи штанами росу, й вигукнув щире сільське «Добридень! Старший із двох синів хотів підійти ближче, та його батько махнув рукою й підійшов сам.

Володимир почав здалеку: по-панськи поцікавився покосами, кількістю зерна й худоби по селі, розумно нахмурив брови й кивнув. Помітив недовіру й очікування біди. Підійшов ближче – питанням «Чи нічого дивного не відбулося в ночі?» Вираз обличчя чоловіка вмить став відстороненим, очі його дивились вбік. Згадував. Заперечно хитнув головою, перед тим почесавши чуба й спитав чи пана щось тривожить.

Володимир коротко виклав свою біду. Чоловік з розумінням сумно закивав й запропонував пану допомогу своєї родини. Володимир попросив поки лише пройтись по селі, питаючи те, що питав він і знайти мисливську собаку, хорта чи щось подібне, якщо в Вишнівці їх хтось тримав. Чоловік сказав, що знає у кого є собака і повів Володимира до цього чоловіка. Сини ж швидко розійшлися по вулицях.

Йдучи, опустивши голову, Володимир помітив, як його нога стала у виямку підозріло схожу на слід копита. Точно кінського. Слід був не один: ціла череда таких вела прямо по стежці. Боячись свого знання того, що стежка з села вела в ліс, Володимир все ж підняв на нього очі. З нерівного горизонту, сплетеного з верхівок дерев, зграєю виплеснулось чорне гайвороння. Недобрий знак. Та тепер Володимир знав напевне куди саме подалась Мілада.

                                                                   ***

– Батько кажеш, – Зоряна повільно підійшла до тарілки, що валялась на землі й підняла її, – Чого ж ти тоді так зблідла?

Мілада мовчала. Намагалась думати. Це що, тепер збирати речі і їхати звідси? Не встигла знайти непогане місце, яке виявилось недалеко від дому, як приперся вже. Куди вирушити? Вдруге так не пощастить. Хоча, може, тато і не знайде її. Зоряна сказала, що він їхав по неї, але не сказала, що забрав. Та і достовірність таких снів ніхто не перевірить. Вони хоч і відьмині, але хіба відьмам маячня не сниться? Відьми – народ для Мілади невідомий. Чи справді такий сильний? Вона не вірить до кінця. А зовнішність? Зоряна бачила тата. Без сумнівів. Чи варто починати вірити? Як не поглянь, інакше бути не може: Міладу точно шукають.

– Агов! – Зоряна плеснула в долоні перед очима Мілади, – Ти мене чуєш?

– Так-так! Чую! – Мілада закліпала й перевела погляд на Зоряну. – Не хочу додому, а він їде мене забирати. Як забере, не мати мені добра. Страшно. Та й думаю… Слухай, ти впевнена, що він по мене їде? Чи… Може це був просто сон? Нічого більше?

Зоряна ображено стиснула губи, а тоді повела плечима.

– Хочеш вір, хочеш не вір. Я зробила що хотіла – попередила. Далі на твій розсуд.

– Я не знаю що робити. Мені нема куди податись. Але якщо все це правда, тут залишитись теж не можу. Я ще й домовилась з тим паном, який приймав мене, пообіцяла, що не буде галасу. Розумієш?

– Розумію. Щоправда, тобі не обов’язково їхати на зовсім. Можеш сховатись десь і перечекати. Якщо мене будуть питати про тебе, скажу, що поїхала. Посидиш в якихось кущах подалі звідси, а тоді повернешся.

Мілада знову помовчала. Невпевнено почала:

– Це… Найкраще з того, що я можу собі дозволити. Тільки куди ховатись? Я не знаю тут нічого. І якщо батько поїде шукати далі… Гадки не маю, чи він сам, чи з кимось, але я точно не зможу зникнути так, щоб не знайшли, якщо підуть далі цього хутора. А якщо й зможу – заблукаю. Ймовірніше за все.

– Тоді, на жаль, я більше нічого тобі не запропоную. Та мені здається краще вчинити так, ніж бігти невідомо куди й точно не повернутись. Ще можна було б попросити пана Василя, це той, що тебе приймав, на скільки я зрозуміла, щоб не видавав тебе, але він не погодиться. Тим паче, якщо знає, що приїхав по тебе саме батько.

– Перше таки найкраще… Я… Дякую, Зоряно. За пораду. Зроблю так як ти кажеш. Піду сідлати Агата.

Мілада рвучко піднялася й кинулася до виходу.

– Міладо, пов… – Несміливо сказала Зоряна й опустила очі.

– Що? – Вона обернулась біля дверей.

– А… Нічого. Щасти.

Мілада криво посміхнулась і вийшла. В противагу тусклому світлу куреня, в очі одразу впало різке сонячне проміння. Настільки яскраве, що довелось примружитись. Примружитись, та не спинитись. Мілада сунула далі з напівзаплющеними очима. Вона сподівалась, що запам’ятала дорогу до конюшні, бо витрачати дорогоцінний час на блукання зараз було дуже недоречно.

 Очі вже встигли звикнути до того палючого сяйва, поки Мілада петляла стежкою, що вела до центру. Голова її, як у горобця, крутилася в різні боки, намагаючись впізнати шлях. Тільки-но здалось, що Мілада згадала, куди її вчора вела Зоряна, вона налетіла на щось тверде. Дорогоцінна згадка випала через праве вухо й покотилась в траву. Мілада з розпачем провела її поглядом і підвела очі на те, що спричинило втрату.

Перед нею височів чоловік, що заселив вчора. Пан Василь, якщо вірити Зоряні. Він склав руки на грудях й дивися на Міладу згори вниз.

– Вибачте.

Пробурмотіла Мілада, дивлячись кудись повз чоловіка, й мала намір рушити далі, як той рівним голосом командного тону звелів:

– Стояти.

Тіло саме заклякло на місці, хоча голова розуміла: не можна. Мілада з півоберту глипнула на пана Василя. В денному відблиску її очей чітко читалось питання «За що?» Пан Василь на це не зважав, лише махнув головою в сторону виїзду.

– Ходи за мною.

Мілада мало не зарюмсала, як мала дитина.

– Куди?

– Батько твій приїхав. Бажає тебе бачити.

– А можна не треба? – Перше, що вирвалось мимоволі.

– Пішли. – Кутик губ пана Василя смикнувся в посмішці, – Я буду наглядати за вами обома, – Тоді він спохмурнів і додав: – Дивіться мені: без неприємностей. Чула, дівчино? Бо в разі чого віддам йому.

Мілада кивнула. Вона все чула й розуміла, от тільки чи впорається?

Кроки Мілади були куцими й важкими, наче хто скував ноги залізними кайданами. Йшла як пірат на страту десь у бурхливому морі. Ось Мілада вже ступила на дошку, що тремтіла під її вагою, а внизу хлюпотіли неспокійні хвилі. Від їх танцю паморочилося в голові. Мілада відхилилася назад, проте пан Василь з трикутним капелюхом на голові штовхнув її просто в синю безодню.

Мілада тонула. Важкі кайдани на ногах тягнули все нижче, глибше, допоки за бульбашками останнього повітря не зникло світло. Вода була холодною. За відчуттями вона розбивала кістки на друзки й палила легені. А тоді… Настала ніч.

– Он він.

 Пан Василь торкнув плече Мілади, що примусило її зупинитись. Вони стояли за рядом сосон з рудуватою корою й могли бачити виїзд так, щоб самих не було видно.

Тато сидів верхи на своїй улюбленій білій кобилі, як і казала Зоряна. На тлі тонкого тинка і простеньких будиночків він виглядав не просто паном, а великим намісником чи не самого Яна ІІ Казимира. Сидячи рівно й задерши підборіддя вище власного носа, тато тісно тримав повідці і не давав кобилі ступити зайвого кроку.

– А вас звуть паном Василем? – Спитала Мілада. Вона не думала про це зараз, але раптово захотілось знати, бо вже певний час чоловік в її голові носив це ймення.

– Просто Василем.

Йому більше не довелося казати Міладі щось чи торкатись її. Вистачило погляду. Від його суворості пішов мороз поза шкірою. Для Мілади це спрацювало поштовхом і вона сама пірнула у вир.

Тато дивився в якусь іншу сторону й кинувся до Мілади тільки тоді, коли вона підійшла достатньо близько.

Батьківські руки вже мали обхопити Міладу в обіймах, та вона відскочила від них, як від вогню. Тато ледве не впав, але встиг втриматись. Подивися на Міладу так, наче був готовий скрутити її на місці і, перекинувши через кобилу, відвезти кудись. Не обов’язково додому. Чи це тільки здалось? Занадто швидко в очах заграли привітні вогники і забриніли сльози.

– Міладонько! З тобою все добре! Який я радий тебе бачити! Чого ти тікаєш від батька? Я ж хвилююсь!

– Добре ти, таточку, хвилюєшся. Тільки треба було раніше.

Мілада вишкірилась і сама тому здивувалась. Звідки це? Не тільки єхидство, а й… Огида. Їй було відверто огидно відчувати присутність свого любого татуся, який завжди привозив гостинці й давав гроші, коли повертався з роботи. А ще з’являвся раз в рік, щоб неодмінно щось порушити в її з мамою ладі, забрати щось надбане, чогось не додати і от… Нарешті зруйнувати все те, що Мілада мала.

Мимоволі почали спливати всі вийняті вчора з намулу пам’яті спогади. Вони брались за руки й складали собою міцний ланцюг подій і вчинків, що знову безсоромно нагадав: Мілади тато точно не любив. Точно не тепер. Вона була занадто сліпа й неуважна, занадто рідко вони бачились, щоб одразу все зрозуміти. Вчорашня Мілада – занадто слабка, щоб все прийняти.

Закралась думка, що вона накрутила себе. Щось вигадала, перебільшила, але це було не так. Впевнилась, коли дивилась на його гострі зморшки біля очей і на те, що ховалось за схвильованим поглядом. Віри татові більше не було.

Штрикнуло в серці й Мілада смикнулась. Його присутність нічого доброго не віщувала. Дратувала. Немовби тато не повинен бачити те, як вона житиме тепер. Немовби це не його справа. Немовби і не дочка стояла навпроти. Хоча, чому ж немовби?

Одне що досі тягнуло додому – мама. Гарний одяг, гроші, безтурботне життя, Вишнівка, за якою Мілада теж сумуватиме – все не те. От мама…

 Та якщо задуматись… Мама могла врятувати Міладу. Могла стати канатом в відкритому морі, що тягнув на берег. Їй боятись було нічого: тато ніколи рук не простягав, їх би з Міладою не покинув, не вбив би нікого, не наробив шкоди – якби ж тільки заперечила, відвоювала. Та чомусь мовчала. Не можна було сказати, що Мілада не бачила почуття її провини, ні. Воно було великим, надутим і пахло сльозами. А користі? Мама розуміла небезпеку? Сама ж по любові заміж вийшла. Чи можна вважати мовчання за зраду?

Мілада відчула, як загорілися її щоки та шия. Стало дуже жарко, неначе гнів, що клекотів з нутра, підіймався все вище, шукаючи виходу. Його жар осушив підступаючі від образи сльози, насторожено підняв волосинки на спині й руках і зовсім скоро мав пустити з вух пару. Це почуття збивало думки в місиво, з якого б аж ніяк не вийшло зліпити рішення біди.

Мілада намагалась заспокоїтись й глибоко вдихнула. Безперечно, вона все ще дуже любила маму, проте тепер не виглядала перед собою таким невдячним дівчиськом. Лише сподівалась, що мамі вистачить звістки про її добре здоров’я та безпеку життя.

  Остання жаринка, що жевріла домашнім затишком, згасла. Її залили водою.

– Не сердься, доню, – пробубонів батько, перервавши великий хід мислення, – добре, що все добре: ти знайшлася, ціла й неушкоджена, славні люди тебе прийняли, злодії не напали, цікава пригода сталась. Тепер же, й додому пора.

Тато знову хотів підійти і вже простягнув долоню, щоб схопити за лікоть. Мілада відступила на крок назад, дивлячись з-під лоба, як загнаний звір. Вперлась спиною в дерево.

– Ні.

– Ну чого «ні»? Чого? Не заради мене, то заради матері! Вона місця собі не знаходить! Ледве не роздерла мене, коли дізналась, що ти зникла!

– Співчуваю. Передай матусі, щоб не хвилювалась і наголоси, що у мене все добре.

– Та чого ж ти така вперта? Що мені зробити, щоб ти повернулась? Стати на коліна? Стану. Купити тобі щось? Будь ласка – обирай. Тільки скажи.

 Ну і що з ним робити? Ще не вистачало, щоб справді на колінах повзав. І чим це мало б йому допомогти? «Купити» каже. Совість би собі купив. Мілада й сама більше не могла сказати за яких обставин повернулася б. Хіба тільки…

– Ти скасуєш ту угоду з своїм панством про моє заміжжя?

Тато зам’явся. Зашелестів, як гониме вітром сухе листя.

– Це неможливо. Розумієш, я побивс… Уклав угоду на велику суму. Якщо не виконаю умови, це влетить мені у дуже скрутне становище. Тоді наші справи будуть такими, що й не позаздриш. Ти ж не хочеш цього?

– Побивс…Угоду? – Мілада широко розкрила очі й допитливо глянула на батька. Чавунний здогад впав на голову й втиснув у землю всі слова, що були сказані після. Губи скривились в недопосмішці.– Ти хотів сказати побився об заклад? Чи не так?

– Я хотів сказати, що сказав. Все. – Мармурове татове обличчя вмить посіріло. Здавалось, воно будь-якої миті дасть тріщину. Густі брови насунулись на очі й кидали на них страшну тінь, що робила погляд злим та ворожим. На Міладу це враження не справило.

– «Все»? О, ні, не все. Не думай, що я так легко подарую тобі це! Ти просто зараз зізнався, що продав мене! – Гучніше, ніж зазвичай сказала Мілада. Думка, що зчиняти галасу не треба все ще абияк трималась в голові. Попри це, лісова луна голосу, піднятого на кілька тонів, зникла між дерев. Мілада сама підійшла до тата. – Зізнавайся: програв в кати чи в доміно? А може, просто так заклався?

– Не кричи. –Зовсім тиха відповідь. Не листя. Вітер. – Решту тобі знати не потрібно.

Вітер, що роздмухував полум’я ще більше. Мілада розуміла, що частково її було продано, а тут виявилось, що зовсім не частково. Як кріпачку, породисте щеня, маєток чи мішок м’яса. Таке приниження. Батько витер ноги в гордість Мілади. Стирав останні почуття. Мілада ніколи не пробачить. Не забуде.

 У чашу терпіння повільно падали краплі. Коли до золотих бортиків із дзвоном торкнулась остання, вода полилась неспинним потоком, що змивав все на своєму шляху.

– А що мені потрібно?! Бігти по першому твоєму велінню до якогось сопливого слимака в ліжко? Бо ти заклався з його старим пердуном на тисячу-другу? Не буде цього ніколи! Зарубай собі на носі!

– Замовкни!

Тато не посоромився зірватися на крик. Грубий, безцеремонний. В його нотах гнів переплітався з наказом, від чого мимоволі тіло вкривалось мурахами. Користуючись тим, що Мілада стояла близько, тато одним ривком таки схопив її за руку. Боляче стис, схиляючи Міладине обличчя до свого.

– Зарубай ти собі на носі, що я – твій батько і твоє життя в моїх руках.

– Я, я, я, я! А якалка твоя не відпаде? Якщо моя біда лише в тому, що ти – мій батько, то, може, мені варто від тебе відректися?

– Що? – Татова хватка на мить ослабла лише для того, щоб з новою силою стиснути руку Мілади.

– Я відрікаюся від тебе, чуєш? Ти мене не любиш, не слухаєш! Я стільки чекала твого приїзду, а ти зрадив мене! Ти ніколи не проводив достатньо часу зі мною, скільки б я до тебе не тягнулася. Знаєш як маленькій мені було образливо? А тоді було б достатньо ласкавого слова й обіймів! Ти хоч раз думав про мене на своїй роботі? Я про тебе постійно. Плакала коли ти їхав, раділа коли повертався. Для чого? Щоб в один день ти продав мене, як останню скотину? Ти відкуплявся від мене тим, що потрапляло під руку, а коли тобі набридло вигадувати, став просто давати гроші. Що ж, дякую! На них я зможу почати нове життя, вільне від тебе! Я хотіла, щоб ти мене поважав, рахувався зі мною, але це станеться не раніше, ніж ми всі помремо. То ж скажи: для чого мені такий тато?

Мілада встигла тільки міцно заплющити очі від страху перед занесеною рукою. Весь світ стиснувся до однієї точки, щоб вибухнути ляскотом долоні об щоку. Здавалось, від місця удару пішли тріщини, що налились вогнем. Та злощасна рука вдарила не обличчя. Вона вдарила душу. І так сильно, що одна з її чисельних граней не витримала – надтріснула, полосуючи всі родинні почуття поминальними стрічками.

– Та як ти смієш, розпещене дівчисько?! Це Ксенія тебе такою зробила! От я б…

– Ти б що? – Закричала Мілада крізь сльози. Більше не стримувалась ні в тонах, ні в доборі слів. І хоча все тіло била лихоманка, а голос миттю стиснула хрипота, спинятись вона не збиралась. – Продав би мене швидше? Зачинив би десь? Дав би ще одного ляпаса? Ну, давай! Чого стоїш? Як я тепер товар, то можна! Лиш обережно – паничі не люблять побитих!

– Я з тобою більше панькатись не буду. Набридло. Спочатку Ксенія всі печінки виїла, тепер ще одна така сама! Карпо, йди допоможи! – Гаркнув Вишневецький в сторону.

 До нього з Міладою кинувся високий чоловік, біля якого крутилась худа собака. Мілада, спробувала смикнутись і завалитись набік, щоб Вишневецький не втримався на ногах і в неї було більше можливостей втекти. Невдало. Той зімкнув руки нижче її плечей, поки так званий Карпо намагався взятись за ноги.

– Ні! Ні! Поганці! Відпустіть мене! Не хочу! – Мілада тріпала ногами, як на шибениці, в надії вдарити Карпа по обличчю, оскільки рукам все ще не було волі.

 Від битви не на життя, а на смерть відволік спокійний голос з перчинкою військового запалу, що змусив всіх якщо не припинити боротьбу, то хоча б сповільнити. Пан Василь.

– А ви ще хто такий? – Як собаці кинув Вишневецький, навіть не думаючи відпускати Міладу.

– Я голова цього хутора, а це, – пан Василь вказав на Міладу, – його нова мешканка. Хороші голови мають піклуватися про тих, хто на їх хуторі живе. А я, запевняю, хороший голова. – Він з прищуром глянув на Вишневецького, очікуючи, що той зробить у відповідь.

– А я батько цієї бунтівниці. – Вишневецький смикнув Міладу. Слова пана Василя не набули для нього ніякого значення. – У мене більше прав на неї, як гадаєте?

– Судячи з криків, які лунали три хвилини тому, здається, вона більше не вважає вас…

– Ви взагалі знаєте хто я? Я…

– Знаю. – Й без того низький голос пана Василя тепер звучав, як бас органа. – І знаю, що оті землі між Заріччям і Гаївцями міська управа відвела під будівництво церкви. Її там досі чомусь немає, а от у вас з’явився шматок землі підозріло схожий на цю ділянку. На свої роки я чолов’яга доволі обізнаний. Може, ще щось розказати?

– Не треба мені нічого казати. – Мілада не бачила, та була певна: щось на лиці Вишневецького перемінилось. – Карпо, чого стоїш?!

Карпо вже хотів було знову хапати ноги, а Мілада почати волати, та пан Василь продовжив:

– Я уклав з дівчиною своєрідну, на вашій мові, угоду і зобов’язаний надати захист. Приїдете сюди пізніше – нічого не зміниться. Вона не захоче повертатись. Нашлете сюди кіннотників, чи кого-небудь ще – повірте, образи я не пробачу. Казав їй і вам скажу: мені тут шуму не треба, а ви вже встигли добряче нашуміти. Тому, – пан Василь взявся за шаблю й показав начищену до блиску сталь, – ви зараз відпустите дівчину і більше сюди не повернетесь.

– Ви мені нічого не зробите. – Скривися Вишневецький. Попри впевнені слова, міцний хват послабшав.

– Перевірте.

Тиша.

– Повторюю: пустіть дівчину.

Вишневецький випустив Міладу одним грубим поштовхом. Розвернувшись мало не на льоту, вона плюнула йому під ноги й просичала:

– Побачиш мене тепер хіба що в труні.

Прожогом кинулась до хутора, що за кілька годин став для неї місцем безпечнішим від дому. Він її врятував. Пан Василь її врятував.

Чому?

Рішуче йдучи, Мілада витирала долонями просякнуте сіллю обличчя й намагалась не слухати серце, в яке п’явкою впився страх. Звела очі до неба. В стороні, де колись був її дім скупчились підгорілі чорні хмари. Над хутором ясніло посміхаючись сонце.