Теплий, заспокійливий аромат скопаної чорнявої (мов нафта у твердому стані) землі – заполонив мої думки й заморочив голову вкрай. Мені здалось, що у мене їде дах, оскільки раніше, я б не наважилась на такий ризикований крок.
ЦЕ відбулось у той момент, коли ми усією нашою дружною гоп-компанією з 3-ьох людей спускалися прямо під землю. Назвати це «підземеллям» було б занадто мило для таких собі «хоробрих дівчаток», які добровільно погодились на цю безглузду й небезпечну подорож. Це радше нагадувало свіжовириту могильну яму з крутими, ідеально рівними сходами, що вели прямісінько у невідомий нашому розуму світ.
Крихти рихлого ґрунту сипались нам на голову з кожною наступною сходинкою – як м’яке, але наполегливе попередження: «Далі дороги немає! Хутчіш, повертай назад! Поки не пізно..».
– Чи то я збожеволіла чи ми дійсно це робимо? – питання було радше риторичним, ніж мало конкретного адресата. Одна з моїх ПІ усе ж озвалася:
– Гей, не нервуй. Це не так глибоко як здається. До того ж, тут навіть безпечніше, ніж нагорі.
Лише малесенька думка про те, що в будь-яку секунду нас може привалити землею – та й не просто землею, а цілою тонною ґрунту – мерзенно ковзала під моєю спітнілою шкірою, мов життєво небезпечний згусток отруйної тривоги. Спускаючись своїми «ватними», а може й «пінопластовими» ніжками, у голові я прокручувала усі можливі варіанти подій, які могли статись – і усі з них із стовідсотковою вірогідністю були негативно-песимістичними, з поганим кінцем. Але не встигла я оклигати, як інша «підружка» (іноді, ми так називаємо одна одну, далі ПІ) зупинила мене біля великої напівкруглої кам’яної арки схожої на райдугу.
– Ми майже на місці. Оті двері, – кивнула вона в бік аркоподібного отвору, – центральний вхід у райське місце. Гарантуємо: звідси тебе точно ніхто не витягне.
Її посмішка була мов надщерблена маска актора-невдахи – грайлива, знущальна і водночас помітно нервова. Інша Пі, стукнула її по плечу і гаркнула:
– Не лякай її! – а тоді повернулася до мене з майже материнською ніжністю в очах. – Там дійсно незвичайно, не бійся, ми круто проведемо час.
Одразу після її слів – майже в ту ж мить – загриміла музика. Жива. Драйвова. До болю знайома, ніби вирвана з пам’яті, яку хтось майстерно намагався мені знищити нахрін. Ритм шалено бив у груди, тіло наповнилось раптовою енергією, а в очах спалахнула дика, майже первісна збудженість. Про страх та свої фобії я забула у ту ж секунду. Я миттєво зірвалась з місця навіть не усвідомлюючи своїх наступних дій. Побіжала у напрямку арки, щоб не битись у конвульсіях серед натовпу незнайомих людей, які оточували це загадкове й приховане від світу людського місця:
Ти покохала дівчинку, як тобі не соромно?
Скільки файних хлопчиків лізло в твою голову?
Але тобі байдуже, видно не судилося
Бути тією, ким ти не народилася?
Коли з губ щедро зривалися рядки улюбленої пісні, у голові одночасно крутився дурнуватий монолог – спокійний, глибокий, ліричний і інтимно прихований від усіх:
Про її каштанове волосся говорили б тисячі жіночих губ.
Руками не торкнулися б не вірні.
Її губи – м’які, солодкі й слабкі – зливались у поцілунках із німфами,
які навіть не знали, що можуть творити цим нову любов.
Вона була мов міф для всіх, якби тільки цей міф не біг просто зараз її тілом, сміючись над тим, ким вона була до цього.
Звуки музики розчинялися у мене в голові. Я не тікала – я летіла назустріч новому. Крізь арку. До звуку. До світла. До натовпу. Крізь каштанове волосся, що сипалось мені в обличчя, виднілась божевільна посмішка. Мені під шкіру пустили заборонений препарат, від якого не існувало знаків СТОП.
Я увірвалась у просторе, темне приміщення, де повітря було наповнене адреналіном, свободою та різким духом сексуального потягу – ніби сама атмосфера пульсувала у ритмі бунтарства, молодості й чогось заборонено-прекрасного. Наспівуючи останній куплет, я летіла у обійми прекрасних людей з мого іншого життя. Ми дуркували, ніжились й обіймались досхочу. Насолоджувались моментом, раділи зустрічі.
- Як ти тут опинилась? – це унісонне питання С, К та Д, примусило мою свідомість увійти в наркотичне сп’яніння.
- А? Мене привели.. – пробурмотіла я, озираючись, щоб представити їх – дівчат, які буквально протягли мою дупцю крізь кола персональних фобій до цього місця. Але погляд мій був розсіяним і неспокійним – спершу, жодне обличчя не вдавалося вхопити й утримати. Очі метушливо ковзали, мов у ляльки на пружинках, автоматично скануючи простір. Те, що я побачила, розсипалося в мозку як світловий калейдоскоп – яскраве, незбагненне, болісно прекрасне.
Відчуття було схоже на спогад про щось надзвичайне, давно загублене, але колись до болю близьке.
«Втрачене-прекрасне» – ось як би я це назвала, якби могла говорити в той момент.
Простір розкинувся переді мною, наче цілий окремий світ – гігантський зал, укритий арками та старими бетонними склепіннями. По периметру – масивні колони, вкриті шарами графіті, обліплені наліпками з різних епох і емоцій. Деякі – з відвертими посланнями, інші – з дитячими мріями, що не встигли перетворитися в розчарування.
У натовпі – повна анархія стилів і свобод: хтось у кедах і потертій шкірі, хтось у блискучих топах, з розмальованими бровами, дреди поряд із ірокезами, кольорові шевелюри, пірсинг, шрами, посмішки й порожні погляди. Тут були всі – і ніхто не ставив питань. Тут вирує справжнє довговічне життя.
Атмосфера – образ живої істоти людиноподібної. Тут не було «зайвих» або «не таких». Усе змішалось: рейв, андеграунд, готи, кіберпанк, queer-енергія, панк-бунт – усі жили в одному ритмі. Ритмі свободи. Реальність тут була сукою-лицеміркою, з якою натовп нещадно зривав маски, і від неї виривалось справжнє буття.
Захоплена цим вайбом, я перезнайомилась із більшістю своїх цікавих альтер-его. Ми танцювали, сміялись, торкались одне одного, дарували зацікавлені погляди, мов старі знайомі з різних боків одного дзеркала. Я знову створила місце, у яке безпам’ятно закохалась.
«Наскільки боляче буде полишати тебе?» – думка прошепотіла зсередини, як ніжне прощання перед неминучим.
Щось в ту мить раптово зламалось. Усередині мене? Я?
Світло сцени мигнуло – раз, другий, третій – і згасло. У тиші, яка раптово запала, щось клацнуло.
З обох боків арки зайшли вони.
Стражі моєї душі.
Без облич, вони здались лячними. Їхня присутність – вабила й душила одночасно. Один із них голосом, що наче не належав людині, промовив:
– Новоприбулі. Згідно з оновленим протоколом, ви не маєте права залишати територію. Це місце стало вашим постійним місцем перебування. Вітаємо вдома!
На мить – тиша. Потім почався рух: хтось хапав речі, хтось шукав вихід, а інші – просто стояли. В ошелешенні, у запереченні, в тому самому почутті, з якого починається страх.
Я дивилась на натовп, на свої альтер-его, які вже не здавались такими вільними.
«Наскільки боляче буде залишитись тут навічно?» – подумала я.
І раптом прийшло дивне усвідомлення істини: я не створила це місце.
Воно створило мене.
Моє тіло стало перетворюватись на біле сяйво, мерехтливу зірку, лячного привида - я почала прокидатись.