Густав з підозрою поглянув на незнайомця. Розгледіти його обличчя не було можливості, бо накидка з капюшоном закривала його від сторонніх очей, а щільна тканина закривала шию. Все ще тримаючи меча напоготові, радник запитав:
– Хто ти такий? І що тобі потрібно? – прогарчав він, не спускаючи уважного погляду.
Голос радника звучав як погроза, і дійсно, якби на місці незнайомця опинився б хтось з підлеглих, то напевне, йому було б не по собі. Густав не був жорстоким, лише досить вимогливим. І бажав від оточуючих беззаперечного порядку і поваги. Але такий тон, здається, не справив жодного враження на невідомого. Голос його залишався спокійним, як і абсолютно розслаблена поза.
– Я маю інформацію, яка може вас зацікавити. – Повторив він. – Але для цього необхідно трохи проїхати верхи. В іншому випадку, якщо відмовитеся, то пошкодуєте про це.
Радник лише пирхнув під носа. Пропозиція здавалася настільки безглуздою, що він ледь не розсміявся в голос. А погроза незнайомця лише додала і без того ворожого настрою. Сприймати слова хлопця всерйоз він не збирався. Бо ніхто в здоровому глузді, напевно, не наважився б розмовляти з ним таким тоном.
– З якого це дива ти, незнайомець, вирішив, що можеш вказувати мені, що я маю робити?
Я не шукаю інформації, тому твоя пропозиція не має жодної цінності. Крім цього, ти щойно погрожував головному раднику Хексе. Вже за таке можеш лишитися без голови. Чи ти, негідний, думаєш, що таке зійде з рук? А те, що ти навіть не показав обличчя – повна неповага до самого правителя, адже я його правиця.
Здається, погрози радника взагалі не мали жодного впливу на незнайомця. На перший погляд він залишався спокійним. Проте які саме емоції він переживав всередині було важко визначити, адже обличчя не було видно.
– Якщо не витрачати часу, то за півгодини ми будемо на місці.
Розмови набридли Густаву, і покинувши пусті балачки, він розмахнувся мечем. На його подив незнайомець лише відсахнувся вбік, так що лезо пройшло повз в лічених сантиметрах від його плеча. Але сам він, очевидно, не збирався атакувати. Загадковий чоловік спритно увертався від випадів, а радник мусив зіснатися сам собі, що вже не настільки спритний боєць як раніше. Це дратувало. Якби подібне сталося з десяток років тому, то цей нахабний невідомий вже молив би про пощаду. Густав знову атакував, але як і попередні рази – безрезультатно. Врешті, коли незнайомець втомився від цього безглуздого танцю, він голосно крикнув:
– Досить!
Від такої нахабності радник просто розгубився, і на секунду зупинився. Але коли збирався нанести ще один удар, незнайомець скинув капюшон. На секунду Густаву здалося, що очі зраджують йому. І він кілька разів кліпнув, аби відігнати примару. Накрило відчуття, що він потрапив у далеке минуле, або збожеволів. На якусь мить все поплило, розмиваючись, а серце тріпртіло в грудях від хвилювання. Перед ним стояв Альмонд. Але не той старий та хворий, яким він бачив правителя сьогодні, а той молодий та сильний чоловік, який вів за собою війська. Ті ж глибокі та мудрі очі, такий же ніс, вольові риси обличчя. Хіба незвично коротке волосся відрізняло незнайомця від того образу, що зберігався в пам'яті радника. Шокований побаченим, він опустив меча. Незнайомець не ворушився, дозволяючи Густаву розглядати його. Певні відмінності не одразу привертали погляд. А всередині з'явилося дивне відчутя дежавю.
– Хто ти в біса такий?
* * *
Стежка попереду потонула між молодих пагонів трави, що тягнулися блідо зеленим листям до сонця. В повітрі стояв трохи солодкуватий аромат перших квітів, коли вони звернули зі стежки, попрямувавши навпростець через гай. Все такий же гомінливий спів птахів у кронах, давав зрозуміти, що все це не сон. Неподалік від пристані на незнайомця чекав його кінь, що значно спростило шлях. Проте він так і не дав відповіді на цілу низку питань, які задавав радник. Зрозумівши, що жодної інформації він не отримає, Густав погодився на найбільшу авантюру. Довіри до незнайомця не було, проте жага дізнатися правду затьмарювала здоровий глузд. Якесь чуття всередині тремтіло від очікування чогось дуже важливого. І хоча радник не часто покладався на інтуїцію, щось підказувало, що ця інформація варта того, аби зараз їхати в невідомому напрямку.
Густав поглядав у сторону незнайомця і постійно ловив себе на думці, що той дійсно надзвичайно схожий на Альмонда. Хіба більш смугла шкіра та довжина волосся відрізнялася. Проте схожість була все одно неймовірною. Сотні запитань крутилися у голові радника, і він не розумів як реагувати на таке незвичне знайомство. Та ще більше його турбувало, що очікує його там, куди вони прямують? Десь всередині, здавалося, є відповіді, але щойно він намагався ухватитися за них, вони розчинялися як невагомі хмари на небі. Якась думка промайнула в свідомості формуючи здогадку. Але швидко розчинилася, як і інші.
Сонце стояло в зеніті, і хотілося пити. Як на зло фляга радника виявилася порожньою. Незвична після прохолоди спека лише посилювала відчуття втоми та спраги. Вони їхали майже півгодини, і Густав все очікував, що зрозуміє, куди ж прямує їх шлях. Але місцина була для нього абсолютно непримітною. Зрештою, їм довелося спішитися, бо далі вже починалися болота і їхати верхи було складно. Сам радник не дуже добре знав цю місцевсть і йому нічого не залишалося, окрім як довіритися незнайомцю. Це викликало певне хвилювання, проте він вирішив не піддаватися власним думкам. Невідомий був без зброї, і якби хотів вбити його, напевне зробив би це раніше.
– Довго ще? – огледівся Густав, ледь не втрапивши ногою в багнюку.
– Ні.
Його супутник був не балакучим, даючи лише короткі однозначні відповіді. Це трохи дратувало Густава і він вже почав думати, що певно вижив з розуму, якщо погодився на це все. Дерева навколо ставали дедалі вищими, а дорога, якщо так можна було назвати багнюку змішану з притоптаною травою та сухими гілками, ставала ще більше заплутаною. Кущі навколо формували непрохідні стіни, ускладнюючи їх шлях. Але незнайомець впевнено прямував відомим лише йому напрямком. Повернути назад зараз було б зовсім безглуздо, тому Густав, лаючи себе за дурість, прямував слідом.
Врешті, за десять хвилин вони вийшли на стежку, яка звивалася між порослого лишайниками каміння, пеньків та кущів вереску. Між деревами замайорів просвіт і це трохи заспокоїло радника. Знаходитися в глушині з підозрілим незнайомцем йому було не надто комфортно. Хай краще на відкритій місцевості, адже це дає більше варіантів маневрів, в разі необхідності захищатися.
Нарешті, коли гай залишився позаду, Густав огледівся. На галявині поблизу паслася нечисельна худоба – вівці та кози. Тварини були зайняті поїданням такої довгоочікуваної молодої зелені. Вони проїхали повз, і оминувши порослу мохом, майже розвалену кам'яну стіну, що залишилася від давніх будівель, направилися до поселення. Кілька старих, вже трохи покосившихся від часу дерев'яних хат були розташовані на достатній відстані одна від одної. Було видно, що тут мешкають бідні селяни. Двійко дітей, що бавилися неподалік, жбурляючи дрібне каміння в намальоване на землі коло, побачивши незнайомців, одразу ж втекли. Десь на окраїні почав гавкати пес, порушуючи мелодійний спів птахів в дерева поблизу.
Врешті, незнайомець зупинився біля старої непримітної хати, котра нічин не виділялася на тлі інших, таких самих занедбаних осель. Дерево від давнини стало сірим, а дах, місцями поріс травою та покосився. Здавалося, тут дуже давно ніхто не жив.
– Ну ось ми і на місці. – Вже більш дружньо промовив незнайомець, і на його вустах з'явилася легка посмішка.
Густав трохи нахилився в бік, розминаючи спину. Дорога вже давалася не так легко, а поперек нив від їзди верхи. Але все це здавалося абсолютно несуттєвим, адже очікування чогось важливого зароджувало всередині дивне, давно забуте відчуття азарту. Незнайомець першим увійшов в хатину, залишивши двері відчиненими і Густав зайшов слідом.
Зо кілька хвилин очі, що звикли до яскравого сонця ззовні, звикали до тьмяного освітлення. Аж ось, коли йому нарешті вдалося сфокусуватися на бідному убранстві кімнати, котра, очевидно, була єдиною в цій малій хатині, він побачив ще одну людину. На лаві, прикритій овечими шкурами лежала жінка. Важко було одразу здогадатися скільки їй років. Бліде обличчя, сиве волосся. Густав нахмурився, намагаючись зрозуміти хто вона. Жінка посміхнулася, і на якусь віддалену мить раднику здалося, що є в її рисах обличчя щось знайоме. Проте, він бачив за своє життя стількох людей, що наврядчи міг би одразу згадати де, і за яких умов міг би зустріти її.
– Не стійте в дверях. Олафе, запропонуй води нашому гостю.
Голос жінки був тихим, слабким. Проте було видно, що вона господарка в цьому домі. Незнайомець, що супроводжував Густава в це дивне місце схилив голову в знак поваги, та не затримуючись виконав сказане. Пройшовши до саморобного стола, де він зачерпнув з невеличкої діжки води.
– То хто ви, і чого хотіли?
Втамувавши спрагу, радник одразу ж перейшов до справи, адже й досі не розумів, що він тут робить. Жінка спробувала трохи піднятися, але, очевидно, була заслабкою для цього. Незнайомець одразу ж опинився поруч, допомагаючи їй. Зосереджений та серйозний. Густава й досі не покидало відчуття, ніби він бачить перед собою Альмонда. Впевненого, сильного, молодого.
Зайнявши більш зручне положення, жінка м'яко посміхнулася, торкнувшись руки сина, а потім одразу ж перевела погляд на Густава.
– Стільки років минуло. Не думала, що ми колись побачимося знову, Густаве. А ти так само як і раніше крутиш перстень, коли задумаєшся, або хвилюєшся. – Вона знову посміхнулася. М'яко, невимушено, наче ця деталь гріла їй душу.
Радник зовсім розгубився. Стало зрозуміло, що вони дійсно знайомі, адже ця його дурна звичка відома далеко не кожному. Проте дивлячись на жінку він зовсім не міг зрозуміти, хто ж вона така. Але незнайомка вирішила не довго тримати інтригу. Потягнувшись рукою, вона нащупала щось між шкур та потягла невеличкий мотузок. Ховаючи в долонях свій найбільший скарб, вона притиснула його до грудей. На очах забриніли сльози.
– Підійди трохи ближче.
Густав, ведомий власною цікавістю, зробив кілька кроків, зупинившись біля лави. Жінка перевела на нього погляд. Карі очі дивилися на нього з надією і незвичним теплом. Вона простягла худощаву руку, утримуючи в руках щось, що одразу розгледіти раднику не вдалося. І він мовчки розкрив свою долоню, приймаючи той дивний заповітний мотузок. До нього був прив'язаний невеликий камінчик з дірочкою. Пригледівшись, Густав відчув як його серце прискорилось. На пласкому сірому камінці залишився ледь помітний, колись давно вирізаний символ. Густав дивився на нього і повірити не міг. Перед очима блискавично пронеслися спогади більш ніж тридцятирічної давнини.
– Уна? – хрипло запитав він, і вгледівся в обличчя жінки.
Та лише кивнула і знову посміхнулася. Тепер знайомі риси в її обличчі стали очевидними. Але Густав і подумати не міг, що через стільки років виявиться, що вона жива. Шок скував, не дозволяючи поворухнутися. Він був добре знайомий з Уною. Вона була звичайною служницею і супроводжувала їх у походах. Тоді ще молода і красива дівчина одразу ж запала у серце Альмонда. Постійна небезпека, бої та нові перемоги – це був час важких випробувань для молодого правителя Хексе. Вони пройшли через справжнє пекло, що звичайно зблизило їх. Уна відповіла взаємністю, і стала коханкою Альмонда. Таке несвоєчасне, заборонене кохання, яке зародилося серед важких випробувань. Густав, будучи другом для правителя, добре знав про їх відносини. Хоча і переживав, адже різниця в положенні між двома закоханими могла поставити перед Альмондом непростий вибір. Взяти за дружину служницю йому б не дозволили. Але тоді, коли вирішувалася доля земель, ніхто не думав про це. Кожен день міг бути останнім, тим ціннішими здавалися і почуття.
Густав не одобрював рішення правителя, але нічого не міг вдіяти проти його волі. Всі закони руйнуються тоді, коли в серці з'являється кохання .Цей камінчик був символом їхньої клятви один одному, свідком якої і став Густав. Альмонд заприсягнувся офіційно взяти Уну дружиною, після завершення походу. Але тому не судилося статися.
Їх військо стояло поблизу Колда, тримаючи місто в облозі вже другий місяць. Але північна фортеця не збиралася здаватися. Вночі, коли всі спали, сіверяни напали. Це була вирішальна битва, але надзвичайно важка. Кров лилася рікою, розчиняючись у бурхливих вода гірської річки поруч і окропила землі півночі, назавжди змішуючись з грунтом. Сіверяни навмисно відтісняли людей Альмонда до берегів, але військо мужньо протистояли нападу. В якийсь момент, підмита бурхливим потоком скеля, на якій відбувалася битва, обвалилася. Забираючи з собою сотні життів обох сторін цього конфлікту. Нажаль, багато воїнів тоді загинуло. Це був підступний хід. Колдійці хотіли загнати військо Хексе у глухий кут і помститися. Але навіть підлість та порушення військових законів не допомогли їм отримати перемогу. Добре треновані та дісципліновані хексійці дали відсіч. Проте святкувати було рано. Як виявилося, Уна зникла, і Альмонд, засліплений бажанням знайти кохану наніс вирішального удару по неприступній північній фортеці. Нажаль, ні серед полонених, ні серед поранених дівчини не було, а отже була лише одна відповідь – вона загинула.
Альмонд, який отримав важке поранення в останній битві, важко переніс ще й болючий удар долі. Густав, знаходився поруч та підтримував розбитого горем правителя. І фактично взяв керівництво на себе на якийсь період. Досягнувши перемог на полі бою Альмонд все ж програв в іншому поєдинку, втративши кохану.
Але зупинятися було неможна. Бо всі досягнуті вершини швидко могли б зникнути, а втомлене походами військо наврядчи витримало ще один такий бій. Тому після вирішальної битви поблизу Колда, всі сили правитель кинув на укріплення влади та свого положення. Саме тоді був створений перший закон про об'єднання земель. Та радість від того, що він досягнув своєї мети, затьмарював біль втрати. Але він мав обов'язки як тепер вже правитель не тільки Хексе, як окремої одиниці, але і всіх земель. Врешті за рік він вимушений був одружитися з іншою, аби мати спадкоємця. Брігг була гарною дружиною, і навіть попри те, що це скоріше був союз за розрахунком, все ж таки зуміла врешті завоювати симпатію Альмонда. Проте, як сам він колись обмовився, його серце назавжди належало лише одній жінці.
– Але як? Всі думали, що ти загинула?
Все ще не оговтавшись, запитав Густав, не спускаючи очей з камінчика на своїй долоні. Він був настільки ошелешений зустріччю, що абсолютно розгубився. Жінка відвернулася, підбираючи слова.
– Коли на нас напали, Альмонд сказав мені заховатися. І я зробила так як він просив. Щойно почалася битва, я втекла, заховавшись біля берега неподалік. – Уна закашлялася, і син одразу ж налив їй води в ту саму дерев'яну кружку, з якої щойно пив радник. – Але потім, коли стався обвал, я ледь не загинула, дивом зачепившись за дерево. Пам'ятаю лише несамовитий біль в нозі і стрімку гірську річку, що напевне, врятувала мене від неминучої смерті при падінні. Я пам'ятаю як вода накривала з головою, душила, заливалася в горло. А потім – нічого. Мене віднесло течією вниз. Там, в селищі, мене і знайшли ледь живою. Напевне, я дійсно мала загинути там, в бурхливих потоках, або під камінням та багнюкою, що змішалася з водою, але предки розпорядилися інакше. Я вижила, хоча і стала калікою.
Вона знову відвернулася, ледь стримуючи сльози. Спогади минулого сколихнули надто болючі душевні травми. Розповідь давалася їй важко, але Уна намагалася розповідати все в подробицях, адже бажала нарешті відкрити свою душу. Тримаючи цей тягар всередині роками, вона ніби йшла на дно, як в той самий злощасний день. Густав мовчав. Розповідь Уни розчулила його, але він розумів, що це не кінець історії.
– Що було далі?
Жінка знову повернулася. На обличчі, вкритому зморшками, що свідчили про вік та важке життя, з'явилася нова емоція – каяття. Ця сповідь була необхідною.
– Коли я прийшла до тями, думала, що ніколи не підведуся на ноги. Знівечена, перебита одразу в кількох місцях нога, боліла несамовито. Але більш за все я боялася, що втратила найцінніше. Це лякало навіть більше за рани, від яких потім залишилися шрами.
Тільки зараз, коли вона повернула обличчя до сина, Густав звернув увагу на кривий шрам, що простягнувся від скроні до середини щоки. Незнайомець, що супроводжував його сюди, бережно торкнувся руки Уни, підтримуючи її. Головне питання, що так турбувало радника, все ще не було озвученим. Він боявся отримати відповідь на нього, та одночасно жадав цього найбільше.
– Це твій син? – Зібравшись з духом, запитав він і затамував подих.
На якусь мить в старій хатині повисла тиша. Ця мить здалася Густаву вічністю. І коли цю тишу порушило тихе "так", в душі радника щось обірвалося. І поки він не почав задавати подальші питання, Уна продовжила розповідь, вирішивши одразу розставити всі крапки над "і".
– Я здогадувалася, що чекаю дитину. Але так і не встигла сказати про це Альмонду. Мене дуже лякала ця думка. Я всього лише служниця, а він... – вона знову замовчала на якийсь час. Ком у горлі тиснув, збираючись сльозами. – Навколо нас була війна. Я просто не знала, як повідомити йому.
Густав перевів погляд на молодого чоловіка перед собою. Він не помилився. Всі його здогадки були правдиві, хоча і здавалися нереальними напочатку.
– Але чому ти не повернулася? Коли все закінчилося?
Уна закрила обличчя руками, ховаючи власні емоції.
– Як я могла повернутися, Густаве? – вона підняла на нього погляд сповнений болі, – Я на все життя залишилася калікою. Зуродована потворними шрамами, хвора і кульгава. Та ще й з бастардом? Думаєш, Альмонд міг би взяти мене в дружини? Я лише служниця. Коханка. З такими не одружується. Я не хотіла ламати йому життя. Він – великий завойовник. Весь світ лежав біля його ніг і він міг би обрати в дружини будь-кого. Укласти вигідний союз врешті-решт. Я кохала його всім серцем і тому прийняла це важке рішення. Коли Олаф народився, Альмонд саме уклав закон об'єднання земель. Спочатку я переховувалася неподалік Колда, в тому ж селищі, де мене знайшли, а потім, коли змогла ходити, дісталася Вакараї.
– І ти все життя прожила там? – Густав зі співчуттям поглянув на жінку. Серце стискалося від жалю.
– Було важко. Але син дорослішав і він став опорою для мене. Я щодня дякую, що предки послали його мені. Що він вижив.
Уна стиснула руку сина, і він посміхнувся. Радник був сповнений емоцій. Перед ним син Альмонда! Син, про існування якого він навіть не підозрював.
– Але якщо ви все життя прожили в Вакараї, чому саме зараз повернулися?
Олаф, який досі мовчав, вступив в розмову.
– Це бажання матері. Я не мав наміру їхати сюди, і тим паче, якось втручатися в життя Альмонда Великого. І зараз, після всього, що було сказано, не розділяю цієї думки.
Він лише стиснув зуби. Гордий. Уна хитнула головою. Вона все життя відчувала провину перед сином. За те, що їх життя було важким, що хлопець був позбавлений батьківської любові і мусив рано стати чоловіком та не тільки піклуватися про хвору матір, а й заробляти на життя важкою працею.
– Я відчуваю, що мій час спливає. Тому ми тут. Моє життя йде до свого завершення. І я не хочу, щоб моя таємниця назавжди пішла зі мною. Олаф гідний більшого. Того, що я, нажаль, не могла йому дати.
Хлопець, опустився навпочіпки, погладжуючи руку матері.
– Мамо, облиште. Я сам всього досягну в своєму житті.
Уна знову хитнула головою.
– Я і не сумніваюся, хлопчику мій. У тебе такий же вольовий характер, як і в батька.
Густав спостерігав за розмовою матері та сина, а сам відчував всередині стільки емоцій. Як відреагує Альмонд на цю новину, адже він справді кохав Уну? Коли він дізнається, що вона вижила в ту страшну ніч?І Олаф... Хоча він і бастард, але немає жодного сумніву, що він справді син Альмонда. Його рідна кров.
Сам радник навіть не уявляв, що робити з цією новою інформацією і як правильно все це подати правителю. Адже коли про Олафа стане відомо всім, це може викликати і нові проблеми. Проте стоячи тут, в цій старій хатині, він заприсягнувся, що повинен неодмінно зробити все, аби вберегти мир у Хексе. А якою ціною, буде зрозуміло трохи згодом. Адже про норов Гуді він знав все, щодо ще одного сина Альмонда, то Олаф був таємницею.
* * *
Роботи щодо відновлення пристані майже завершилися. Всі поспішали впоратися до початку торгів. Листи було розіслано ще тиждень тому, і вже скоро в Хексе з'являться перші торговці. Густав приїздив сюди щодня. І не через те, що його надто цікавив результат роботи. Це була лише офіційна версія його зацікавленості. Робітники за присутності головного радника не розслаблялися ні на хвилину, проте вся увага Густава була зосереджена лише на одному з них.
Олаф вправно виконував свою роботу та не скаржився на умови. Досить мовчазний, він волів доводити ділом свою працьовитість. І звик до будь якої роботи, маючи великий досвід в різних сферах, серед яких і будівництво. Зазвичай, після завершення робочого дня, робітники поспішали по домівкам, або ближче до місць, де можна розслабитися за брагою. Олаф же поспішав на зустріч. Аби не привертати зайвої уваги, вони з Густавом зустрічалися за рощею, ближче до поселення, де вони мешкали з Уною. Радник намагався допомогти жінці, та привозив деякі продукти. Але більш за все йому хотілося краще дізнатися Олафа.
Виявилося, що хлопець, який був досить мовчазним з іншими, досить не поганий співрозмовник. Спочатку їхні розмови стосувалися лише минулого. Густаву було цікаво дізнатися, про юність та дитинство сина Альмонда. І він по-батьківськи підтримував його, адже і сам був батьком чотирьох синів. Проте, час спливав, а кожен день наближував їх до дня рівнодення. І найбільше радника зараз турбувало те, як правильно повідомити про те, що він дізнався. Почувши рішення Альмонда щодо Гуді, він просив предків послати йому наснаги та мудрості, аби врегулювати ситуацію. І ось йому дійсно випав такий шанс.
Погляд Густава пройшовся по верхівками дерев попереду. Вітер танцював між крон, забираючи в свій танок листя. Зелені хвилі проходили одна за одною, розповсюджуючи по місцині тихе шуршання. Птахи співали своїх мелодійних пісень, сподіваючись знайти пару.
– Як думаєш, Олафе, навіщо Хексе щорічно проводить ті ярмарки? Стільки проблем від тієї підготовки, а які ризики.
Радник навмисне порушив цю тему. Йому хотілося краще зрозуміти погляди Олафа та його роздуми на такі важливі питання. Адже як тільки знайомство Альмонда з сином відбудеться, нічого вже не можна буде змінити. Не хотілося пошкодувати потім. Так чи інакше, поява ще одного сина – серйозна подія. Олаф провів рукою по молодій зелені, вихопивши одну з них, а потім покрутив травинку між пальців, і задумавшись розглядав як тоненькая стеблина гнеться від його легкого натиску.
– Я не жив у Хексе, і мені мало відомі істині причини. Важко сказати про щось, якщо не знаєш. Але особисто моя думка – вигода. Не має сенсу робити щось, якщо не маєш з цього зиску. Хексе не дарма столиця. Тут проходять торгові шляхи, і було б дивно не користуватися цим. Так чи інакше, люди будуть обмінюватися необхідним. Тут, чи десь в іншому місці. Тому краще тримати все це під контролем. Тим паче, ярмарки стали головною очікуваною подією. Життя селян в більшості часу – боротьба. За життя, іжу, блага. Це однакові дні сповнені важкої праці. А така подія як щорічний ярмарок – свято. Щось цікаве, незвичне. Врешті, це вже стало традицією. Не можна просто так взяти і забрати те, до чого люди звикли. Адже більшість їде на торги не лише, аби продати щось, чи купити. Це спілкування з іншими, це можливість заключити союз або договір. Я багато чув про це, поки ми жили в Вакараї. Люди чекають цього періоду. Ніби це якось об'єднує всіх присутніх.
Олаф замовчав, нахмурившись. Він не надто любив обговорювати власні роздуми, щодо якихось важливих питань. Частіше в житті йому доводилося користуватися іншими рисами. Коли живеш в бідному селі, то треба розраховувати більше на фізичну силу, аніж на вміння гарно співставляти слова у розмові. Густав був задоволений такою відповіддю, та вирішив піти далі.
– Так, ти маєш рацію. Але все ж таки... Окрім організації всього, необхідно задіяти абсолютно всі сфери. Це і витрати з казни, от як наприклад, ремонт пристані. І оплата воїнам найманцям. Важко контролювати все і притримуватися порядку. Як гадаєш, чи правильно, що Хексе витрачає кошти на утримання воїнів з Сола? Дехто вважає, що це дурна трата.
Олаф знизав плечима, відкинувши зів'ялу травинку.
– Я не знаю, як у вас все влаштовано. Мені до цього немає діла. Але в Хексе приїздить досить багато людей. Я був тут кілька років поспіль на ярмарках. – Густав здивовано повернувся, роздивляючись хлопця, – І люди різні, з різними намірами. Краще мати при собі додаткових воїнів, ніж покладатися лише на удачу. Напевне, якби моя думка цікавила когось, я б все ж таки віддав перевагу мати когось, хто допоможе забезпечити порядок. І це навіть не про питання благополуччя столиці, хоча і це важливо. Це безпека і для присутніх в Хексе. Звичайні люди також потребують захисту і впевненості. Це викликає в них повагу до влади.
Густав посміхнувся. Йому подобалося, як мислить хлопець. Це вселяло якусь надію, що не все втрачено. І те, що саме в цей важкий для столиці час, коли фактично вирішується подальша доля, з'явився Олаф, напевне знак долі.
* * *
Від ритмічних рухів дихання збивалося, а тіло мліло від перечуття розрядки. Хвиля задоволення повільно розтікалася від кінчиків пальців, концентруючись внизу живота. Спираючись ліктями на стільницю дівчина простогнала, досягаючи піку. Одразу ж за її протяжним видихом почувся чоловічий. Гуді відсторонився, натягаючи штани та намагаючись привести збите дихання до норми. Голова трохи паморочилася, але легка слабкість в тілі була приємною.
Асдіса швидко поправила спідниці. Щоки палали від нещодавніх дій. І вона притулила долоні до обриччя, намагаючись прийти до тями.
– Приберися тут. – Ліниво кинув Гуді, і опустився на ліжко.
Служниця кивнула, опускаючись навколішки, аби зібрати уламки глечика, що впав зі стола під час пристрасті. На підлозі розповзлася червона пляма від вина, змішуючись з піском. В приміщенні стояв терпкий запах алкоголю та поту. Дівчина кинула на спадкоємця Хексе томний погляд, поринаючи думками на кілька хвилин назад. Вона була частою гостею в покоях молодика та охоче давала те, що він хотів, сподіваючись таким чином завоювати його серце. Але більш за все, Асдісі хотілося хоча б на якусь мить наблизитися до омріяного життя вельмож.
– Приходь ввечері. – Ліниво протягнув Гуді, і обернувся до дівчини. – А як звуть ту новеньку служницю? Така чорнява? Вона приносила вино на нараду нещодавно. Можеш і її покликати з собою.
Асдіса стиснула губи в тонку лінію та почала швидше збирати уламки, аби уникнути неприємної розмови. Це не вперше, коли Гуді питає про ту новеньку служницю. Бо на власні вуха чула, що він звертався до старшої служниці. Зацікавленість новенькою починала бісити її. Вона стільки років мітила на місце поряд з спадкоємцем Хексе, у всьому потокаючи його прихотям, що просто не потерпить конкуренції.
– О, не варто турбуватися щодо новенької. Вона віддає перевагу воякам та конюхам, тому не думаю, що буде гарною компанією для вашої світлості.
Гуді поморщився, але зацікавленість нікуди не поділася.
– Якщо їй подобається грубіше ставлення, то я можу показати їй більше цікавого, аніж ті немиті мужлани у латах.
Асдіса стиснула пальці на одному з шматочків розбитого глечика, так що той боляче врізався в долоню.
– Я неодмінно передам їй.
Вклонившись, Асдіса поспішила покинути покої Гуді, обдумуючи дорогою як їй позбутися конкурентки. Не для того вона терпить постійні приниження та вподобання спадкоємця, аби зараз втратити можливості, через якусь гарненьку дівчину, що щойно влаштувалася до служби при дворі.
Аби не потрапляти зайвий раз на очі старшій серед служниць, Асдіса вирішила обійти повз приміщення для робітників, і швиденько піднялася наверх. Відполіровані від постійної хотьби кам'яні сходи вели до другої частини жилих приміщень. Попереду був поверх з покоями наближених персон та радників і вона поспішила вперед, утримуючи в руках шматки розбитого глечика. Якщо її план спрацює, і вона добереться до виходу в сад, то можна буде непомітно прослизнути далі до річки. Хотілося обмитися, а заразом і оминути чергових доручень. Старша не дасть сидіти без діла, і напевне відправить її знову драїти кімнату для випорожнень. Асдісу дратувала завзятість головної служниці. Але ще більше її бісило те, що вона мусить виконувати найбруднішу роботу.
Намагаючись не привертати уваги, дівчина швидко рушила повз покої радників. Але зупинилася, коли почула гучний голос одного з них.
– Це зрада! Якщо ти всерйоз думаєш, що так просто буде влаштувати подібне, то ти напевно, з глузду з'їхав, Густаве!
Голос командуючого військом гремів наче грозові хмари перед початком бурі і Асдіса затамувала подих, боячись, що хтось помітить її. Обережно ступаючи, вона вже хотіла прослизнути далі, але подальша розмова змусила її знову зупинитися.
– Зрада, це сидіти склавши руки і робити вигляд, ніби всіх влаштовує кандидатура Гуді. Повір, коли він сяде на трон, то слава Хексе буде знищена. Ти ж сам знаєш, що з того нічого путнього не вийде. Столиця перетвориться на місто розпусти та пиятства вже за кілька років. Чи ти хочеш бачити, як все те, що так довго намагався досягнути Альмонд паплюжать?
Асдіса прислухалася, відчуваючи як шалено колотиться серце в грудях. Ця розмова не віщувала нічого доброго.
– Все одно, твоя пропозиція безглузда. Як ти можеш бути впевненим, що то справді син Альмонда?
Служниця розгублено відкрила рота, передчуваючи, біду. Хоча голоса за дверима тепер не були достатньо чутними, дівчина намагалася розібрати кожне слово.
– Я впевнений на сто відсотків, Ньорде! Коли ти побачиш його на власні очі, то зрозумієш про що я кажу.
На кілька хвилин повисла тиша. Очевидно обидва радники обдумувати щось своє. Потім, вже трохи спокійніше командувач військом промовив:
– Навіть якщо Альмонд дізнається про сина, ти вважаєш, що в бастарда є хоч якийсь шанс? Звідки така впевненість, що він краще, ніж Гуді?
– Поживемо побачимо. Але скажу лише, що кілька розмов мені вистачило, аби зрозуміти, що він досить розумний хлопець. Хай він не знається в політиці, бо не навчався цього. Проте це завжди можна наверстати. Тим паче, що в нього гарні задатки та цілком правильні погляди на життя.
Густав відстоював свою думку, яро захищаючи інтереси Олафа. І сподівався лише, що скликання таємної наради допоможе йому переконати інших в правильності свого рішення. Проте найголовнішою проблемою був Ньорд. Принциповий воїн міг не погодитися приймати участь в цьому, тому Густав вирішив побалакати з ним один на один перед загальними зборами. Переконати Ньорда виявилося дійсно не простою задачею. Та щодо інших радників, він переживав меньше. Бо на тих є свої важелі тиску.
– Все одно я не в захваті. Коли ти хочеш повідомити Альмонду цю звістку?
Асдіса ледь не притулилася до двері, аби почути приглушені голоси.
– Якщо таємна нарада пройде добре, то завтра я розповім Альмонду про Уну та Олафа. Відтягувати час вже неможливо. Кожен день нас наближує до офіційного проголошення Гуді правителем. Тоді нічого не можна буде змінити.
Асдіса широко розкривши очі, не могла повірити в почуте. Тихо ступаючи вона розвернулася та намагаючись не привернути уваги швидким кроком направилася назад, до покоїв спадкоємця.
З одного боку шкодую, що не прочитала раніше такий насичений подіями розділ, а з другого боку радію, бо тепер менше днів ламати голову над подіями нового розділу 😅 Весь розділ я читала з таким виразом обличчя: 😳. Бо те що відбувається, це черговий крутий поворот сюжету від вас і я вчергове просто в щоці. І як тільки з'явилася віра в світле майбутнє Хексе, то треба тій служниці пройти саме там і саме в той момент 😠 Але з іншого боку це було б не так цікаво, як ймовірна боротьба за престол, бо Олаф, хоч і бастард, але також син короля, та ще й страший, і з нього вийде справді чудовий та мудрий правитель 😌 І хоч ви вирішили додати більше персонажів, але це круто, дуже круто, бо історія від цього стає тільки кращою і я просто в захваті від неї ❤️ І ще один момент, що кожен раз захоплює - зображення, що ви підбирає для розділу, це такий собі маленький ребус, який так цікаво розгадувати, щоб зоч приблизно здогадатися, що ж буде відбуватися ❤️
Така насичена глава. Мені дуже сподобався Олаф, особливо на фоні Гуді, то він взагалі золото. Але ж звісно не обходиться без служниць, які люблять попідслуховувати і помріяти про себе на троні. Густав звісно теж знайшов де говорити про таке...
Відчуваю, що буде горе, бо хоч Гуді і дурне, але впевнена пошевелить звивинами досить швидко. Та і Альмонд на нього не надихається, бо він єдиний спадкоємець.
Помолимось за королівство.