Крізь вугільні хмари, які біжать, наче небесні вівці, місяць повний з неба проглядає. Бліде світло лине на хатку сховану лісі. Та як би хаща не сподівалася сховати хатинку, але на цей раз її знайшли мисливці за відьмами, вони оточили сховок відьом.
Головний з них дав наказ і мисливці намагалися штурмувати хату, але її захищав невидимий бар’єр. Тоді Кім скомандував привести їх ручного мага.
Командир мисливців, схопив за грудки сухого та зляканого старця.
– Твоє завдання, пробитися крізь цей захист! Якщо не зможеш, відрубаю голову! – наказав сурово Кім
Той закивав, мисливець розтиснув пальці і маг впав на траву, весь збліднувши. Але швидко підскочив, наче молодий і приступив до виконання наказу.
– Бісова погань, сьогодні здохне! – прокоментував це Кім, схрестив руки на широких грудях.
Тим часом у хаті:
– Чорт! Че-орт! Їх там з три десятки! Всі з захисними амулетами сильним ментальним захистом та озброєнні! Нас поріжусь на магічні ремінці! –нарікала Ламіка, тихцем виглядаючи у маленьке віконце, обережно відгорнув вишиту занавіску, двома пальцями, наче та її могла вкусити.
Некромантку, трусило, вона вирячила злякано очі і злідла.
На неї подивилася відьма, так наче товаришка по нещастю бовкнула дурницю.
– Ой, а тобі чого хвилюватися? Ти некромантка, в тебе ж є багато родичів, які тебе воскресять! А от я точно тут кістки залишу на вік! – обурилася Індіра, гнівно дивлячись на некромантку.
Насправді їй товаришку було шкода і себе, але зараз вже нічого не вдіяти – вони у пасці. А вилити емоції кудись треба, от некромантка потрапила під гарячій язик.
Індіра тяжко тримала невидимий, але міцний захист, майже на чистісінькому упрямстві він тримався більше, ніж на магії. Бо якраз енергії залишалося дуже мало для підтримки бар’єру. Руки тремтіли, її то кидало в холод то в жар, вона спітніла і тяжко дихала. Ноги підкошувалися і теж тремтіли.
Але відьма трималася, зціпивши зуби. Та все ж хотілося плакати від безсилля.
А ще було образливо, бо відьма не хотіла оттак безславно помирати, вона хотіла жити!
Відчуття безвідхідності підминало її бойовий дух.
Індіра відчувала як чужа чорна, в’їдлива магія спочатку сковзнула по її бар’єру, наче вивчаючі, а потім жадібно вгризлась.
Індіра майже це відчула шкірою, навіть смикнулася, наче її вкусили за палець.
Відьма вмовляла себе триматися, не здаватися якійсь банді мисливців.
Цим жалюгідним покидькам.
– Так то так, подруго, але перед смертю будуть піддавати тортурам, а це мене лякає більше ніж смерть! – зізналася Ламіка, знизав плечима.
– Ха-ха! Дурна погань! Вам кінець! Чуєте мої браття вас випатрають, як рибу! – злорадствував юній мисливець, не дивлячись на рани і те що його прив’язали до стільця, але рота затулили забули.
От він патякав поки міг.
Індіра аж смикнулася з його слів, бо із-за навали інших мисливців, забула про цього. Вона знов подивилася обурено на закохану подругу, яка наполягла допомогти «красунчику». Та тільки «красунчик» невдячним виявилася, ще наривався на п’ятку в око.
Ламіка, знов знизала плечима.
– Ламіка! Заткни, будь ласкава цього недобитка, поки я його на собачий хрін не перетворила! Чи виріжу язика! – обурилася Індіра.
Мисливець чогось язика притхнув, але не перестав дивитися вбивчим поглядом на відьму.
– Так-так! Не хвилюйся, дорога, зараз я йому кляпа до рота засуну і він заткнеться, – пообіцяла Ламіка, посміхнувшись, з’явилася біля бранця.
Той злякано втиснувся в спинку стільця, передчуває мабуть щось погане.
– Будь люб’язна! Бо його ниття мене нервує! І я втрачаю концентрацію!– пробуркотіла Індіра.
– От хрін вам! Я великий мисливець на відьом! Коли виберусь вам кінець! Мене не за…– почав знов репетувати мисливець, але договорити йому не дозволили…панчохи запхнуті до рота.
– Вибач, милий, але твій язик мені потрібен для іншого, – любовно прошепотіла на саме вухо Ламіка, лизнув того в чуттєве вухо та притиснув між повними персами, гладячи по голові.
Мисливець отетерів від такого нахабства. А ще близькості то таких звабливих принад, вся кров одразу з лиця злинула до одного місця, викликав приємну слабкість і млосність.
Але він стоїчно переніс це і почав обурлива щось мугикати, почервонівши.
Індіра дивилася на цю незвичну пару і зрозуміла, що маразм кріпнув, а вже скоро помирати.
– Вибач, коли я знаходжусь у небезпеці і відчуваю близькість смерті, то дуже хочу зайнятися непотребством, – пояснила Ламіка.
– Йой…то поспіши, бо довго я не втримаю бар’єр, – відповіла Індіра.
Її вже хитало, губи посиніли, вона тяжко дихала, відчувала як старанно зроблений захист тоншав.
Відьомське серце пропустило удар, знов бар’єр став тоншим, серце забилося, знов бар’єр отримав удар, і знов все повторилося.
Індіра вже витратила всю енергію яку могла, більше взяти її ніде.
А маг на вулиці продовжує буркотіти чаклунства скрипучим голосом.
Індіра вже відчувала к бар’єр став тонкий, наче волосина людини. І ось він проломився і відьма відчула різкий біль у грудині, вона впала на коліна, як хто по ногам з заду вдарив, вона опустила голову, а мокре волосся налипло на бліде лице.
Мисливці раділи, коли захист відьми впав.
Кім радісно посміхався і навіть хлопнув підбадьорливо по спині старого мага. Той злякано смикнувся від дотику мисливця.
Індіра відчувала як кожен м’яз в її тілі коле гострою шпилькою. В неї не було сил піднятися. Вона подивилася красномовним поглядом на товаришку.
Та підійшла до відьми, допомогла піднятися, вони готувались до бою, бо не збилися за дарма віддавати свої життя.
Місяць лякливо зник за хмарами, але мисливців темрява не лякала, вони загрозливо сунули, щоб знищити двох жінок.
Мисливці вважали що від двох відьом не буде користі і з ними впораються швидко.
Але подув різкий порив вітру, відчувся примарний рух зліва, три бійця і маг впали замертво, а з їх ший джерелом забилася кров. Їх тіла ще пробігли по інерції і впали.
Кім аж спотикнувся від здивування, бо він не чекав такого. Мисливці вважали що здобич була ізольована та зморена.
Сапфіровий спалах зліва і порив вітру переконали мисливців готувати зброю вже при іншої загрози, більше смертоносної.
Бійці стали спиною до спини, щоб захищатися від занадто швидкісної загрози. Не дивлячись на те що кожен мисливець випив літри укріплюючих та поліпшуючих рефлекси зілля, це не допомагало.
Тоді Кім дав відмашку почати обстріл з вогнепальної зброї. Командир вважав що жоден вампір не може бути швидше кулі. І в де чому він правий. Але нападаючий особливо не ухилявся від куль. Вони з механічним дзвоном відлетали від синьоокої тварюки. В темряві можливо було розгледити лише темний силует нападника, на фоні якого світилися барвінковим кольором очі. Ці очі не моргаючи дивилися на мисливців, здавалося вони затягували саму душу, наче дві вирви у пекло.
Мисливець ще ніколи не бачив, щоб кулі відлітали від живої істоти, що чорти від хреста. Кім почав підозрювати, а чи ж живою істотою має справу? Але на мерця воно не схоже, бо швидке та саме страшне...розумне. Це щось не підкорюється інстинктам, а холодному розрахунку, хоча знаходиться в меншості.
Кім відчув, як його бійців наче вивчають, як це роблять самі мисливці перш ніж напасти на нечисть. Спочатку придивляються до здобичі, потім пробно атакують і дивляться як та себе поведе. Бо під владою страху живі істоти не контролюють себе і не здані на хитрощі. А для того хто має броню та тварюка рухалась занадто швидко та граційно. А мисливці вже ототожнювали себе з оленями(ну не з кабанами, бо то не солідно).
Та ось силует зник з того місця де знаходився і з’явився поряд з найближчим мисливцем. Той смикнувся, а коли істота зникла, то у товариша в груді з‘явилася діра. Бідолашний сам не зрозумів коли в нього відібрали серце. Він здивовано подивився донизу, де лилася кров, щось белькнув та впав.
Знов мисливці з дикими криками почали обстріл цієї тварюки, але вона лише знущаючись кружляла поряд. Воно шниряло над головами мисливців, наче голодний коршун.
Кім вже жалкував, що поліз в це місце, якби він знав з чим вони зіштовхнуться, то ніколи не привів своїх людей на погибель. Він не розумів що то таке.
Страх прокинувся в серці мисливця, хоча він намагався його відігнати від себе.
Та ось тварюка граційно приземлилась поряд з Кімом, той відчув як земля під його ногами здригнулась та з під крил істоти виривалася буря.
– Та що ти таке?! – волав Кім, прищурюючи очі.
– Це зовсім не важливо...важливо я знаю хто ви…смачні, органічні шматочки, – проскреготало воно металевим голосом.
У Кіма від його слів, аж серце застигло в жаху, він нервово проковтнув ком застряглий у горлі.
– Як добре що мене принесло на цю планету! Якби знав що вас тут стільки, давно б тут опинився!
– Планеті? – перепитав Кім, відчуваючи як його волосся на затилку ворушиться, ледяний шар прокотився по спині.
Істота прищурила глумливо очі без зіниці.
Але Кім якось взяв себе в руки і хотіл вистрілили в істоту, але вона опинилась в мить поряд та вибила зброю з рук мисливця.
Той опинився ніс до носа з крилатою бестією.
Кім відчув як його обличчя торкаєтеся гарячий метал, це були пальці з кігтями істоти.
Відьма і некромантка за цим всім здивовано дивитися з відкрити ротами.
Молодий мисливець теж страждав від цікавості і пристрибав на стільці до вікна, та почав витягувати шию, щоб заглянути що ж там таке цікаве відбувається.
– О ні! Що це? Вчитель! Воно б’є вчителя! Ні! Врятуйте вчителя! – злякався мислитесь.
– Невже він повернувся? І як знайшов мене? – зачаровано спитала Індіра ні до кого не звертаючись, вона торкнулася прикраси на своїй шиї.
Та засіяла синім світлом. Індіра зрозуміла що це не просто гарна прикраса з невідомого метала, що не плавиться і не боїться кислоти – ця річ пов’язана з цією таємничою істотою.
Індіра відчула як її сутність страждає в невимовній млості, відчуваючи енергію від крилатої істоти. Для відьми то була уже солоденька та бажана енергія.
– Гей, чуєте! Допоможіть вчителю! – почав благати мислились.
– А що ми отримаємо взамін? – спитала Індіра.
– Є…не знаю…що хочете, – відповів той.
– Тоді підеш в служіння до Ламіки, будеш виконувати всі її забаганки, – втомлено проговорила Індіра, відчуваючи тепло від прикраси та торкання енергії.
Індіра згадала, що в Технокроміконі говорилося про цю «прикрасу» і наче через неї можна впливати на Чорного Коваля.
Ламіка радісно посміхнулася.
– Дякую! – зраділа вона.
– Є…– розгубився мисливець передчуваючи ЯКІ будуть в неї завдання для нього.
– Так ти згоден чи нехай твій вчитель гине? – перепитала Індіра.
– Так! Згоден! Клянусь!
– Наказую, прийди до мене, – наказала тихим голосом Індіра.
Чорний коваль вже збирався вчепилися в м’яку глотку мисливця, але почув наказ і зупинився, наче застиг. Його очі ще яскравіше мигнули. Він відвикнув мисливця, як сміття і опинився біля дверей, що відчинилися.
Відьма стояла на порозі, Чорний коваль побачив на ній програмер, який вважав загубленим. Ба, більше відьма зрозуміла як ним користуватися.
– Яка розумна земна органічна, ось тобі подаруночок! Як раз в майбутньому в цей час люди будуть святкувати День святого Валентина…– проговорив металевим голосом Чорний коваль, та протягнув до відьми криваву руку.
– Що це? – спитала вона, інстинктивно прийняв що їй дали.
– Валентинка, – сказав він і провів по серцю пальцем торкнувся вуст відьми, вона облизнула його палець смачно посмоктав.
Вона ніжно обійшла кожний сегмент пальця, відчуваючи дивну суміш древнього страху, як перед блискавкою, що вгатила поряд і збудженням. Гострий кінець кігтя приємно лоскотав нервові закінчення на кінчику язика відьми.
Індірі подобався присмак метала та ще чогось приємного.
Та ось пролунав гуркіт багатьох вистрілів та ще більше ріжучий по чутливому слуху відьми вибух.
Індіра злякано заплющила очі, відчула як її притиснули до металевих грудей. Вона відчувала як з них линуло приємне тепло.
А коли відьма розплющила очі, то побачила, що Чорний коваль розкрив крила, повністю закрив ними відьму і прийняв на себе всі кулі та вибухівку.
З його крил відділилося пір’я, що засіло зірочками та полетіло на мисливців, пролунала черга вибухів.
Відьма не розуміла яку магію використовує Чорний коваль, вона відчувала енергію, яка була чужа їх світу. Ця енергія лякала і притягувала одночасно.
Відьма почула як з грудини крилатої істоти почало доноситися глухий звук та проявилося світло, що сформувало тризуб з мечом та серцем., а від тризуба пішли сіяючі лінії, що розійшлися по всьому тілі Чорного коваля.
Відьма відчула як час зупинився, а повітря загустіло, як зацукроване варення. Різко найшла на очі темрява і так же тихо та швидко пішла, і відьма зі здивуванням побачила, що вони з будиночком перемістилися кудись в інше місце.
А от на тому місці де він щойно стояв з’явилася величезна вирва.
– Що? Як ми тут опинилися? – здивувався Індіра та почала здивовано озиратися, вона хотіла вибратись з чіпких рук Чорного коваля, але її не випускали.
– Не лякайся, я всього на всього вас перемістив в більше спокійне місце, тут вас не знайдуть мисливці, – повідомив спокійно Чорний коваль, опустивши на неї погляд.
– Гей, як це? Ти опанував магію телепортації? Чи в тебе є якийсь артефакт для цього? – перепитала Індіра, бо її здивуванню не було меж.
Поки вона совався, щоб вибратися з кігтів Чорного коваля, то зрозуміла що її груди труться о його випуклі частини броні що досить приємно було. Відьма почервонила від розуміння цього відкриття. А ще від того, що ця невідома істота була так інтимнно близько до дівчини.
Але Чорний коваль невиявів ніяких емоцій, як на обличчі, так в очах.
– Це не магія, це технологія…– і він почав пояснювати, наче на мові яку знала відьма, але нічого було не зрозуміло.
Якась темна матерія, чи енергія, квантова фізика. Це що взагалі?
Індіра відчула як в скронях скучить біль.
– Гей! я нічого не розумію, що ти говориш! Для мене це магія, все! Краще скажи що ти таке! – обурилася Індіра, тяжко видохнувши.
– Тобі не сподобається моя відповідь…– попередив Чорний коваль.
– Кажи вже…
– Я техноїд…
– Що-о-о– перепитала нерозуміючі відьма.
– Я попереджав…як же знов пояснити, щоб ти зрозуміла…– замислився Чорний коваль, – Я не з вашого світу, я з паралельного світу майбутнього…ду-уже далекого. Я породження технологічного прогресу свого виміру. Щось схоже…щось схоже…о! На потяг, тільки розумний, броньований, вмію літати та устаткован зброєю.
Індіра подивилася на техноїда витріщеними очима, в її голові не вкладається як можна порівнювати цього дивака з бездушним механізмом.
– Хоча точніше порівняння було б сказати що я літак класа: винищувач, бо створений для повітряних боїв, відлову дронів, але все одно поки що в вашому світі, нема навіть першого прототипа літака, тож ти не зрозумієш моє порівняння, – додав, порозміркувавши техноїд.
– Але ж ти…наче живий, а потяг ні…то механізм…– незрозуміла Індіра розгубившись.
– Я не живий, а механізм, – ще раз теплячи пояснив техноїд, – Хоча дуже розвинутий ШІ.
– Є…– щось відьма відчула як в її голові зробилася каша і вона нічого не розуміє, що він балакає.
– Добре...я не живий і не мертвий…щось посередині. Вважай інша форма життя, – додав техноїд, бо аналогії не вмів приводити, бо як всякому ШІ хоч високотехнологічному творчість була погано освоєна.
– А…– протягнула здивовано-розгублено Індіра, її рука потягнулася, до нижньої щелепи техноїа, вона кінчикам пальців, погладила її, досліджувала кожний вигин, да перетин метала, кріплення, спустилася вниз по тому, що скріпляло щелепу з ключицею, воно блистіло під місячнім світлом.
Її пальці відображувалися в дзеркальній поверхні металу. А от сама шия була з якогось матового матеріалу не схожого з шкірою чи металом. Воно було упруге, але дуже щільне.
Приємне на дотик.
– Зрозуміла, що я сказав чи ще якось по іншому донести думку? – спитав Чорний коваль.
– А? ЩО? Так! – відповіла розгублено Індіра, бо полинула у приємні тактильні відчуття і трохи випала з реальності.
– Добре…а тепер будь ласкава віддай програмер? – попрохав Чорний коваль.
– Що це?
– Це...– і він підчепив вказівним пальцем прикрасу, що висіла на шиї відьми, він трохи ковзнув кігтем між грудьми, коли відчіпляв кулон.
Відьма аж смикнулася, її наче током вдарило, а потім вона знов відчула болісну млосність. Але мотнув головою, прийшла до тями.
– О ні! Це подарунок матері! Останнє що залишилося від неї на згадку! – відмовилася Індіра, схопив прикрасу і притиснув до грудей.– Пусти!
– Ні…поки невідаси мені моє. Я не знаю як він опинився в твоєї матері, але це не іграшка і не цяцька, це надважлива річь, – наполіг техноїд, притиснувши легенечко, але відчутно Індіру до себе.
А відьма відчула як між її ногами біля паху щось уперлося, вона кинула туди погляд, але то просто була така броня. Дівчина полегшено зітхнула, а то подумала…і сама встидалася від цих соромітських думок. Знов щоки запалали, вона закусила нижню губу.
Але в глибині душі, відьма жалкувала що то не те упиралося що вона подумала, бо тоді було б легше порозумітися. З людськими чоловіками простіше. А цей точно не людина і не живе, мабуть щось схоже ж големом, але більш цікаве і складне.
Вона тяжко видохнула.
– Ні! Не дам! – упиралася відьма, показав язика.
Вона розуміла, що силою забрати цей кулон техноїд не може. Бо вже б забрав. То ж нема сенсу віддавати останню згадку про матір.
Чорний коваль, похмуро подивився на відьму, розправив крила, на них засіяли кола зі світла, пролунав гул, і двоє відірвалися від землі.
В Індіри аж дух з грудної клітини вибило. Вона голосно видохнула. Її очі сльозилося від потоку вітру, що бив у лице, яке стрімко охолоджувалося, вітер грав з її рудим довгим волоссям.
Вона пищала злякано як миша, відчув первинний жах.
– Віддавай програмер, інакше скину з висоти, ти роз’їдеться і просто його заберу з твого трупа, – все так же спокійно пообіцяв техноїд без злоби, лиш як факт.
– Ні! Будь ласочка! Ні! Не треба, – пискнула Індіра, шкрябаючи його броню кігтями і притискаючись до його тіла.
Вона тільки бігцем кинула погляд униз і її серце пропустило удар, а потім понеслося скакати, наче зляканий кінь.
І тут техноїд нарешті розтиснув обійми і відьма почала відчувати що її тіло тягне у низ, вона наче стала безвольним мішком, який летить стрімко у низ.
– Ні-і! Рятуйте! – верещала вона.
Вітер врізався в її тіло боляче лижучі чутливу шкіру, наче льодяні леза. Вона інстинктивно намагалась за щось вхопитися, але нічого не було, тільки зірки та місяць безмовно дивилися на неї.
Час зупинився, а земля навпаки стрімко наближалася, точніше гострі верхівки гір.
Індіра намагалася застосувати хоч якесь заклинання, але спочатку думки від страху плуталися, а потім виявилось що в неї нема сил ні а що.
«Невже я помру?» – подумала Індіра, сльози потекли з очей.
От вже була близько верхівка гори. Як вона боковим зором побачила рух зліва і вмить, її схопили, техноїд здряпав крилом пік гори, каміння з гуркотом осипалося униз, піднялася кулява.
А Індіра не могла надихатися, навіть ребра боліли, серце жахливо колотилося.
Відьму трусило, вона впилася кігтями між щілинами броні техноїда.
– Ну як? Віддаси програмер? – перепитав техноїд.
Індіра не могла говорити із-за переповнюючих її емоцій, то ж мовчки помотала головою в знак відмови.
– Невже цей шмат металу тобі так дорогий? Це просто річ! Вона не вартує твого життя. Не розумію тебе, нелогічна органічна, – відповів Чорний коваль.
Індіра знизала плечами, ледь-ледь віддихавшись, на неї нахлинули спогади про мати і як її жорстко вбивали мисливці і Індіра шмигнула носом та розридалася. Мабуть, із-за нахлинувших емоцій не змогла втриматися.
– Дивні ви істоти, даєте всьому імена, прив’язуєтесь до предметів, наче до себе подібних. А інколи цінуєте предмети вище своїх життів, це нелогічно, – заключив Чорний коваль, відхиливши голову на бік, як сич.
Різко вставши на праве крило вертикально, щоб пролетіти крізь вузьку розщелину, знов з легкістю зчесавши шмат скали, аж іскри посипалися. А Індіра кожен раз затамовувала подих, коли він так робив. Їй здавалося, що він помилиться і вони розшибуться об гостру скалу. Але її побоювання не виправдались, він добре все розраховував, а там де його крила зіштовхувалися з камінням, каміння ламалося, наче крига чи зрізалося, наче гарячим ножом масло.
– Я можу зробити копію цієї прикраси, якщо вона так тобі дорога, – запропонував Чорний коваль.
– Але ж це вже не буде річ мами! Ти не розумієш! А я не маю сил пояснити...– відповіла понуро Індіра.
– У вас що настілки погана пам’ять, що ви не запам’ятовуєте тих хто вам дорогий без матеріальної згадки? – здивувався техноїд.
Відьма важко видихнула, схлипнув, похилив голову.
– Ви нелогічні створіння, марнуєте воду, без якої не можете жити, виділяючи її очами, чіпляєтесь за минуле, – розмірковував Чорний коваль, – Дивні істоти.
Порив вітру, приємно охолоджували гарячі щоки Індірі і висушували сльози, вона шмигнула носом.
– Які вже є…це така наша природа…бо ми яскраво відчуваємо світ, живимо відчуттями, палаємо ними, це робить наше життя повним, – зізналася відьма.
– Але ж відчуття приносять страждання, он як ти страждаєш, – заплутався техноїд.
– Але ж без страждань не буде й приємних миттєвостей, страждання і насолода це сторони одного…життя. Без всіх відчуттів ми б не були живими, – відповіла вона.
– Але ж це не логічно…– обурився техноїд.
– Ти ж мабуть нічого не відчуваєш, – дійшло на кінець до відьми і вона тяжко видохнула.
Відьма торкнулася броні техноїда, де у людей є серце. Але в нього нічого не відчувалося там. Хоча…вона напружила свої відьомські відчуття і щось все ж таки від товщею метавала та бозна чого відчула… ледь помітне мерехтіння. Наче холодне сонце сковане твердою пасткою гарячого льоду, щоб це не означало. Але що це саме відьма не могла для себе пояснити, бо такого ще не відчувала ні в кого. Але саме це видавало ту енергію що притягувала магічну сутність Індіри.
– Ні, тільки надходять на процесор данні про пошкодження, – відповів техноїд.
– Оу, як шкода ти багато втрачаєш. І емоції ти теж не відчуваєш? – перепитала відьма, торкнувшись шиї, яка була в рухомих частинах вкрита темним матеріалом. Який на дотик відчувався чимось як справжня шкіра, так і не скажеш що не живе щось.
– Ні, це зайва витрата енергії і ресурсів пам’яті, – сказав техноїд. – І я не можу втратити нічого, бо не маю що втрачати. Може якби мене створили як партнера, був би інший набір функцій, але я бойова модель.
– Тобто є ще такі як ти?! – жахнулася Індіра.
– Ні, в цьому вимірі принаймні, – відповів техноїд.
Поки відьма задумливо проводила пальцями по темному матеріалу техноїда, він все ж таки відчував, щось дивне. Але це було у перше таке, тож він не міг це пояснити і назвати.
– Хм…все ж таки деяка чутливість є…– все ж таки зробив висновок техноїд, – Мабуть там де менше броні, і де матеріал був зроблений на основі органічної шкіри, бо це тіло створювалось на основі органічного, щоб краще адаптуватися до земних умов.
– Йой! – не знала радіти чи лякатися Індіра, вона інстинктивно відсмикнула руку.
І тут вони вилетіли до чистого зоряного неба, і у відьми відібрало мову від краси яку вона побачила. Вона опустила погляд униз і побачила крихітний світ унизу, а зорі були так близько, що здавалося протягни руку та візьми в жменьку.
– Як гарно! – видохнула з захватом Індіра.
– Так…а ще відчуваєш повну свободу… – вперше погодився Чорний коваль.
І…попрямував різко уверх. Відьма запищала, знов вчепившись йому в шию.
А потім він також різко почав знижуватися, при чому виробляючі різні фігури в небі.
То ж залишки журби вилетіли з душі відьми…разом в душею і десь загубилося між зорями.
– І-і-і….! Я бою-ю-юся! – пищала відьма.
– Зате перестала плакати, це така терапія з лікування суму, – з іронією в голосі проговорив техноїд.
І опустився над рікою, вона мерехтіла синіми сполохами відображаючи його у своєму бурливому плесі.
Вони пролітали розквітне латаття. І техноїд вхопив одну квітку, та віддав відьмі.
Індіра відчула солодкий і свіжий аромат, і посмішка сама з’явилася на її рожевих вустах.
З води почали вистрибувати русалки, але вони не поспівали за швидкісним Чорним ковалем.
Коли ці двоє пролітали над лісом, відьмі здалося що під ними пухкий темно-зелений килим.
А на верхніх гілках сиділи сонні мавки, що ледь не попалали коли над ним пронеслось щось з гучним гудінням.
– Пробачте! – крикнула вибачення Індіра, якій стало незручно що казкових істот потурбували.
А ще за ними ув’язався дракон. Який все хотів підсмажити їх до апетитної хрусткої шкірочки, але техноїд втік від величного створіння.
Індіра відчувала себе дитиною, перед захопливим поглядом якої простягалися всі дива її краю. А вона може за ними споглядати з безпечного місця. Безпечного? Але як може бути безпечно поряд з істотою з іншого світу? Він же хотів її скинути вниз. А з другої сторони, хотів би убити, убив. Може просто лякав?
І от замайоріло за горизонтом сонце.
Небо почало забарвлюватися в рожево-жовті відтінки.
Чорний коваль приніс Індіру в соняшникове поле, на яке падало сонячне світло наче підсвічувало поле сонечок.
І тільки тоді Чорний коваль відпустив відьму.
– Йой, ти чого? Ти ж хотів мене змусити віддати мій скарб? – здивувалася Індіра.
– Якщо почну відбирати, знов почнеш втрачали вологу, ще усохнеш, ви органічні такі кволі та вразливі. Та і нема сенсу силою в тебе забирати. Я можу почекати коли ти помреш з природніх причин, і тоді спокійно заберу своє, – відповів техноїд.
Індіра тяжко вздохнула, мабуть треба злякатися та обуритися, але вона почала розуміти, що являє собою ця істота, і вже відьма не вимагає від Чорного коваля людських понять про взаємовідношення.
– Ти скажи нащо тобі ця штука? Щось я не вірю що це твоя улюблена прикраса, – спитала з хитрицею в прищури Індіра.
– Неважливо…– холодно відповів техноїд, відходячи від відьми.
– А може ця штука якось пов’язана з тобою і я можу через неї впивати на тебе? – перепитала Індіра, поступово наближаючись до техноїда, дивлячись йому проникливо в очі, і хлопаючи пухнастими віями.
– Це твої вигадки, мені пора...– почав повільно відходити техноїд, вже розвернувся відлетіти, але відьма вхопила його за крило.
– Є ні, стій! – наказала вона.
Чорний коваль ледь помітно смикнувся, світло в його очах блимнуло чи все ж він щось почав відчувати по типу гніву, чи все ж таки відьма права. Він озирнуся на неї.
– Чого тобі?
– А хтось брехунькає…– проспівала мелодично відьма, посміхнувшись та облизнула губи.
– Я не брешу, просто ви органічні любите вигадувати всяке, відповів цей, чурбанець крилатий.
– Але ж ти підкорився, коли я закликала не вбивати мисливця, – відьма вирішила підловити його.
– Я просто не бачив сенс його знищувати, бо він не ніс загрози. І перевів увагу на тебе, бо ти миліше виглядаєш, – відповів техноїд, вщипнув за щоку відьму, – Таке пухкеньке, м’якеньке.
– Гей! От хтось зараз отримає! – обурилася відьма, прибрав руку з крила техноїда, щоб прибрати руку Чорного коваля.
А він розгорнув крила та відлетів у небо.
– Ну лети-лети…тільки одна є деталь…я вроджена відьма, тож не помру так швидко як звичайна дівчина, я буду жити вічно. Хе-хе… – тихо проговорила Індіра дивлячись, як зникає техноїд у небі.
Вона зрозуміла, що в неї купа часу, щоб дізнатись правду про цю істоту і саме головне –приручити її. Бо відьмі не завадила б така сила, що є в нього. Так, вона безсмертна, але не непереможна, в неї є вороги, які можуть вкоротити їй віку, а от Чорний коваль, міг вирішити це питання.
Індіра торкнулася губ долонею та відправила повітряний поцілуйчик в ту сторону, де зник Чорний коваль, та всміхнулася, попрямувавши до свого будиночка.
Ого. Коли ви казали, що любите писати багато, то я не думала навіть, що це буде такий цікавий повноцінний твір. У вас добре вийшло передати емоції відьми. І мені сподобався ваш вигаданий світ. Така епічна боротьба, а потім поява таємничого чорного коваля. Мені було цікаво слідкувати за розвитком подій. В тексті зустрічаються русизми, але це не псує загального враження.
У вас вийшла дуже цікава історія. І знаєте? Мені б було цікаво дізнатися продовження.
Бажаю вам безмежного натхнення на нові роботи. І гарного романтичного настрою не тільки на день святого Валентина. У вас гарно виходить створювати захопливі світи. ❤️