#F #Б #Міні #Закінчений #романтика #ангст #фантастика #зірки #космос
«Згаслі зірки більше ніколи не подарують всесвіту своє світло. Саме тому астронавти подорожують космосом і збирають залишки згаслих зірок — вони зберігають їхнє світло у своїх серцях...»
Коли корабель торкнувся холодної землі, астронавти відчули сильний поштовх. Ця планета не була рада непроханим гостям. Ступивши на землю, астронавти зрозуміли чому: жодного життя тут не було. Абсолютно сірий пейзаж, на якому ледве можна було розгледіти засохлу траву.
Астронавти бачили багато планет, що втратили свою зірку, та ця відрізнялась від них усіх: з неї немов висмоктали усе життя до останньої краплі. Вони відчули болючу порожнечу у своїх серцях — ту, що відчувала сама планета. Проте вони продовжили свій шлях до кратера, де на їхніх радарах була показана енергія згаслої зірки.
Шлях був непростим: шалені вітри й щільні тумани значно ускладнювали пересування. Проте астронавти не зупинялися, долаючи всі перешкоди. Вони мали у своїх серцях енергію згаслих зірок. І ці зірки тягнулись до своєї сестри, вели астронавтів вперед, до найглибшої точки кратера.
Варто було їм ступити до нього, вітри зупинили свій рух, а тумани вмить розвіялися. Планета заспокоїлася, пускаючи астронавтів до свого серця. Ті продовжили свій шлях, спускаючись донизу. З кожним кроком ставало усе темніше, й астронавтам довелося запалити свої ліхтарі, аби хоча б бачити землю під ногами. Вони довго йшли і здавалося, що кратер був нескінченним. Він спускався усе нижче, ставав усе крутішим. Раптом один із астронавтів не втримав рівновагу й покотився донизу. Він ніби летів до дна ніби цілу вічність, допоки не натикнувся на великий камінь. Він підвівся на ноги й огледівся. Навколо була суцільна темрява, але у ній астронавт помітив слабке світло, немов уже догораючої свічки. Ліхтар більше не працював, тож це був єдиний видимий шлях. Він впевнено пішов на світло, яке виявилося набагато ближче, ніж здавалося на перший погляд. Джерелом була молода жінка, що сиділа на камені. Її руде волосся випромінювало майже непомітне світло, яке привело сюди астронавта. Жінка обернулася до гостя, усміхаючись. Її яскраво-рожеві очі огортали ледве відчутним теплом: воно було одним із таких, які ти відчуваєш в обіймах найріднішої людини.
Астронавт зняв свій шолом. З-під нього розсипалось довге чорне волосся. Шкіра астронавта сяяла зсередини, освічена світлом зібраних зірок, а в очах майорили галактики. Жінка запропонувала астронавту сісти поряд і той, залишивши шолом на землі, прийняв пропозицію. Їхні плечі торкалися один одного, а чорне волосся астронавта ледве не поглинуло тьмяно-руді пасма жінки своєю темрявою.
Жінка не зважала на таку близькість, хоч усім було відомо про те, що ці істоти поглинають усе, чого торкнуться. Вони — діти космосу, чиє завдання збирати згаслі зірки та їхні галактики. Вони вічність подорожують всесвітом, і їхня поява знаменує кінець циклу. Жителі космосу боялися їх настільки ж, наскільки мріяли хоч раз побачити. Зовнішність астронавтів відображала в собі красу безмежного всесвіту, яку хотіли осягнути всі його жителі. Проте побачити їх могли лише ті, хто вже завершили свій життєвий цикл й оселились у відкритому космосі метеоритами...
Астронавт подивився на жінку. Та досі усміхалася. Вона так довго чекала на нього... Її вух долинув нелюдський голос:
— Повідай мені те, що ти несеш у своєму серці.
Жінки кивнула й розімкнула губи. Спочатку її голос звучав тихо — вона вже дуже давно не говорила. Проте згодом вух астронавта торкнувся мелодійний голос: такий, який мали в собі лише найяскравіші зірки.
— Я розповім тобі легенду про людину, що закохалася у зірку...
Усе почалося багато років тому. Тоді, коли на небосхилі планет горіли мільярди зірок. Коли життя наповнювало всі планети всесвіту. Коли астронавти тільки починали свій шлях безмежним космосом.
На одній із планет жила дівчина, яка щодня й щоночі спостерігала за рухом небесних тіл. Вона знала назву кожної з мільйонів зірок, вона пам'ятала їхні подорожі небосхилом, вона відчувала їхні серця... Проте зовсім скоро втратила можливість дивитися на чисте небо: її дім охопила війна. Планета була поглинута безпроглядним чорним туманом: бурями, страхами, ненавистю й кров'ю... Пройшло багато років перш ніж дівчині вдалося знову підняти свою голову до зірок. Тоді вона вже залишилася єдина на цій самотній, спаленій людською ненавистю планеті. Її руки були покриті кров'ю тих, кого вона любила, її обличчя було спокійним, але серце виривалося з грудей у своїй скорботі. Тоді вона побачила зірку, що світила яскравіше за всі інші. Дівчина вперше бачила її, але одразу закохалася в цей блиск. Зірка відрізнялася від інших, її світло обрамляло небо ніжно-рожевим сяйвом. І від нього ставало так спокійно, так тепло... Ніби самотності ніколи й не було, ніби усі негаразди змило теплим літнім дощем... Дівчина дала цій зірці ім'я — Адріана.
Зірка спостерігала за багатьма планетами, але одного дня її увагу привернула самотня, охоплена болем планета. Здавалося, на ній не залишилося жодного життя, але одного разу зірка побачила очі, що уважно дивилися на неї. Вона почула шепіт дівчини, чиє серце відчайдушно тягнулась до неї. Зірка прийняла дар від неї — з того дня вона носила ім'я Адріана.
День за днем дівчина вела розмови із Адріаною. Вона розповідала про своє життя, самотнє, проте не безбарвне. Вона мріяла одного дня почути голос своєї зірки, торкнутися її, подякувати за тепло та небо, що ще не захопили грозові хмари... І одного дня Адріана почула її мрії. Вона усім серцем прагнула опинитися поряд із цією сміливою і сильною дівчиною — Катариною. Огорнути її не тільки своїм світлом, а й власними руками. Адріана просила про це всемогутній космос, і він відповів їй своїм благословенням.
Це був день, коли планета Катарини входила у свою останню добу. Коли дощі руйнівними краплями торкались її поверхні. Коли дівчина вже покинула останні надії врятуватися від цієї катастрофи, вона промовила останні слова до своєї зірки... І та відповіла їй. Яким було її здивування, коли Катарина розплющила очі й знайшла себе на сповненій життям планеті. Навколо метушились люди, а зірки в небі горіли так яскраво, що засліплювати очі. Проте не це найбільше захопило дівчину, а жінка навпроти неї. Її яскраво-руде волосся, теплі руки, що тримали долоні дівчини, і неземної краси рожеві очі... Такі, в які фарбувала небо її Адріана. В усмішці жінки відображалась краса тисяч планет, яким вона дарувала своє світло, але з того дня воно цілком і повністю належало одній лиш Катарині...
Жінки подарували своїй новій домівці найкращі винаходи, що прославили небагату планету на всю її галактику. Люди ледве не молилися на своїх покровительок, і в знак своєї вдячності влаштували для них найрозкішніше весілля. На це свято Адріана отримала подарунок від самого космосу — справжнє людське серце, сповнене її зоряною силою. З того моменту жінка стала рівною своїй дружині. І вона була безмежно щаслива цій можливості.
Проте їхнє щастя розбили осінні дощі. Людське серце Адріани було співчутливим й безмежно добрим. Воно прагнуло допомагати нужденним за будь-яку ціну, що жінка й не помічала, як витрачала свою зоряну силу. Катарина, чиє серце було загартовано війною, неодноразово відмовляла дружину від необдуманих дій, проте та всупереч усьому продовжувала виснажувати свою енергію.
Тоді на їхню планету прибув мандрівник галактикою. Ні, він не був астронавтом, за якого його прийняли місцеві. Він був лиш людиною, що шукала притулок. Проте виснаженої зоряної сили Адріани було недостатньо, аби зрозуміти це... Усі вірили, що на їхню планету прибув астронавт. Усі сторонились його, але й поклонялись, немов божеству. Катарина чула про те, що астронавти збирають енергію згаслих зірок, і страх, що охопив її душу, змішався із кров'ю й тік її венами протягом багатьох місяців. Невже цей астронавт прибув на планету, аби стати свідком останніх митей Адріани? Та мандрівник запевнив жінку, що прийшов допомогти. Він створив систему, що могла вирішити всі технічні проблеми планети, не змушуючи Адріану жертвувати своєю силою. Здавалося, усе знову налагодилось, проте Катарина все ще була неспокійна. Якщо цей мандрівник і справді був астронавтом, то чому він досі залишається тут? Астронавти ніколи не затримуються на планетах. То ким міг бути насправді цей мандрівник? І відповідь не змусила на себе довго чекати. Через деякий час планету накрили затяжні грози. Це було початком кінця.
Адріана раптово зникла. Серце Катарини передчувало біду. Вона зовсім не знаходила собі місця. Астронавт запевнив, що жінка лише тимчасово пішла в медитацію, аби відновити свої сили, але передчуття ніколи не обманювало Катарину... Незабаром вона знайшла зовсім виснажене тіло своєї дружини у печерах планети. Зоряна сила Адріани ледве мерехтіла маленькими іскрами, і навіть так астронавт примудрявся використовувати її для своїх потреб, до останньої краплі. Лють, що охопила все єство Катарини, була чимось первозданним. Чимось таким, що з'явилося у всесвіті із першим променем світла. Немов сам космос наповнив її цією люттю, побачивши, як брехун, що використав ім'я його дітей, знищив найкраще з його творінь...
Ця первозданна лють знищила мандрівника, стерла саму його суть, проте не пожаліла й саму планету. Віднині вона була мертва: так само, як і ті, хто знайшов тут своє єдине щастя. Силу, якою космос наділив Катарину, не витримало її людське тіло. І, випускаючи останній подих, вона міцно тримала руку своєї коханої зірки. Вона згадувала усі їхні мрії, шкодувала про кожен день, проведений у сварках, раділа кожній миті, коли вони вдихали одне й те саме повітря... Їй було про що шкодувати, проте космос забрав усі її жалі, даючи померти щасливою...
Астронавт уважно слухав цю історію. Він чув вже тисячі легенд від згаслих зірок, та ця була особливою. Беззаперечно, ця зірка була однією з улюбленців космосу. Її трагічна історія могла б сколихнути жалем серце слухача. Проте астронавти ніколи його не мали... Їхні емоції — почуття самого космосу. І він хотів оповити своє найпрекрасніше створіння теплом, яке вона вже не була здатна відчувати.
Астронавт розкрив свої безмежні обійми зірці, і та вмить впала в них. Темне волосся, що спадало з його плечей, накрило її, поглинувши останню іскру...
Двоє астронавтів стояли на вершині кратера, коли в їхніх грудях запалало яскраво-рожеве світло чергової навіки згаслої зірки. Вони подивилися донизу, звідки підіймався їхній супутник. Вже за кілька хвилин троє астронавтів попрямували до свого корабля. І з кожним їхнім кроком планетою проходили тріщини. Щойно корабель закрив свої двері, колись найвідоміша планета своєї галактики розпалась на тисячі шматочків — метеорити, що вічність блукатимуть космосом...
Астронавти бачили тисячі зірок, їхні серця наповнять ще мільярди іскр, проте найяскравішою завжди буде лише одна зоря — та, що пізнала кохання, — Адріана.