Моя зима...

Моя зима відрізняється від тої, що увінчана гірляндами та повита спокусливим запахом гарячого шоколаду.Моя зима, ніби ніч, що ніколи не закінчиться. Моя зима лише забирає, та у відповідь ніколи нічого не дає.  Коли чуєш історії про, те, як люди зустрічають своє кохання серед тисячі однакових чорних пуховиків та шапочок з бумбонами, серйозно задумуєшся, а чому ж для тебе зима не підготувала подарунку?Я теж заслуговую на щастя. Гірше за мою одноманітну роботу може бути лише дорога додому після неї. Змучена бурмотінням колег, ти пересідаєш в холодну електричку, а далі слизька стежка вздовж моторошного лісу.Але з часом в тебе з'являється імунітет до цього і ти вже не звертаєш уваги. І мій день був би таким самим нудним та сірим, якби не мій поганий зір.Так, так саме поганий зір.Бо вочевидь якби я помітила маленького хлопчика на середині шляху, то обійшла б його, навіть не роздумуючи.Але мій зір сфокусувався, лише тоді, коли, перечепившись, я падала в сніг.У вухах гуділо, перед очима літали зірочки.А малий же, піднявся на ноги, ніби нічого і не сталося. Мабуть, в цьому перевага юності, а в мене ще з тиждень будуть боліти суглоби.Хоча стривайте він підозріло закриває руками обличчя, невже він забився? Ні. Він плакав. Я не була майстром втішання, проте,-"Що сталось?",- все ж сказала. - Ви дорослі всі такі, запитуєте, якщо навіть вас не цікавить відповідь. Для чого це все?- гримнув він. Я точно не була готова до критики зі сторони дитини. -Неправда, мені дійсно цікаво, хто ж тебе засмутив?- запитала я. Він недовірливо оглянув мене з голови до п'ят, і все-таки після паузи почав говорити: - Якщо ви знаєте. Та ні, звідки ви можете знати...Я виріс в дитбудинку. І не подумайте, я щиро вдячний усім нашим вихователькам та медсестрам.Проте у них є свої сім'ї. Ось зовсім скоро Новий Рік і вони проведуть його серед рідних.Та я буду святкувати його на одинці. Кожного року я просто переписую свій старий лист до Святого Миколая, адже моє бажання ніколи не змінюється.Знаєте яке воно?"Прошу дозвольте мені знайти свою сім'ю. Я теж хочу битися за іграшки з молодшим братом і допомагати матусі з хатніми справами, а коли тато прийде з роботи, кинутися в його теплі-теплі обійми." Трохи присівши, ми зустрілись поглядами.  Його очі видались мені такими рідними, такими знайомими. Я  розмірковувала, чи правильне рішення я приймаю. Та було пізно, я вже давно для себе все вирішила. Наступної миті ми вже стояли на порозі дитбудинку, його рука стискала мою, і я не мала, а ні краплі страху.Що це?Те саме славнозвісне новорічне диво? Можливо.Я знаю лише те, що я потрібна йому, а він мені... Вау, я це зробила.Я справді всиновила дитину.Ще бодай кілька годин тому, від такої новини я б засміялась, та зараз стоячи тут і чекаючи доки він збере свої речі, я посміхаюсь. Це, мабуть, найбожевільніша річ, яку я коли-небудь робила. - Я вже зібрався.То... ми куди зараз?Додому?- так невпевнено і навіть боязко запитав хлопець. - Звісно, та це потім, а зараз у мене є трохи краща ідея.- сказала я. Моя рука взяла його, і потягнула прямісінько на середину замерзлої калюжі.Довкола височіли припорошені ялинки, а з неба сипав густий сніг.Ось він той самий магічний момент з кожної казки.Принцеса, маленький принц і різдвяний дух навколо.Не вистачало лише музики. Та насправді вона лунала в наших серцях, пульсувала венами, зігріваючи замерзлі руки.А коли я невміло розпочала танець, нас зігрівав ще й сміх.Цей момент став найщасливішим в моєму житті. Моя зима відрізняється від тої, що холодними візерунками малює вікна, тої, що вкриває цукровою пудрою, що правда не імбирні будиночки.Моя зима - полярна ніч, що освітлює тобі шлях.Моя зима дарує тобі те, чого ти потребував, хоча ти міг про це і не здогадуватись.

#завданнятижня #першийсніг