Цілковито звичайний день

#КоміксиМарвел #ЛюдинаПавук #Месники #Марвел #ПітерПаркер_ФлешТомпсон #S #Б #Міні #Закінчений #Романтика #Флафф #Дружба #ООС

Черговий нічим не примітний шкільний день у випускному класі не передбачав нічого незвичного. Можна було б так сказати, тільки це точно не про сьогодні. Пітер сам у цьому впевнився до кінця того метушливого дня. Впевнився, і все ніяк не міг зрозуміти добре закінчилась ця історія, чи не дуже… А тепер по порядку:

Вранці попереднього дня урок ішов як зазвичай і проходить урок фізики у старших класах: учитель розповідав у напівпорожній кабінет. Заповнений майже сплячими учнями. Певне, ніхто ніколи так і не дізнається як вчителям вдається бути такими бадьорими у саму рань, але зараз річ не у цьому…

Після першого уроку до кабінету ввійшов містер Гаррінгтон власною персоною. І знову б нічого незвичного, аби тільки не враховувати його слова: «Доброго ранку, діти! Сьогодні важливий день, нашій школі вдалося виграти поїздку до одного чудового місця!»

Після цієї короткої промови класом пройшовся гомін: усі миттєво прокинулись, і навіть Пітер, що повернувся додому тільки близько четвертої ранку через мілких крадіїв у Брукліні, підняв голову з рук. Всі зацікавились що ж то за «чудове місце». Також, після декількох фраз із проханням бути тихіше пролунало вичерпне «Куди саме ми поїдемо дізнаєтесь завтра, але прошу бути всіх і обов’язково вчасно!». Після уточнення декількох деталей, учитель вийшов з кабінету, а у дітей ще лишилось трохи часу на обговорення цього факту.

– Звучить так, ніби ми їдемо до музею, – Мішель ніколи не виділялася зайвим оптимізмом.

– Навіть якщо і до музею, то це повинен бути дуже цікавий музей, якщо містер Гаррінгтон так каже, – а ось Пітер завжди врівноважував песимізм Емджей.

– Так, досить гадати, яка різниця! Музей чи ні, але школу ми у будь-якому випадку пропустимо, – Нед дивився на речі реалістично і цілком прораховано. І він так само не розумів як вони втрьох, три зовсім різні людини, змогли стати друзями.

Після уроків Пітер, розійшовшись зі своїми друзями в різні боки, рушив до свого виходу зі школи. Зовсім звичні дії, чи не так? Тільки ось зазвичай його не хватають за рукав і не тягнуть до найтемнішого закутка шкільного двора.

– А? – Пітер не встиг зреагувати, як його в цю ж секунду заткнули. Здається, павуче чуття знов не спрацювало на потенційно безпечну людину.

– Я знаю куди ми поїдемо, – майже не віддихавшись від поцілунку, промовив Флеш, – мої шістки підслухали вчителів. І це тобі ой як не сподобається.

– Кладовище чи що? – Пітер ляпнув перше, що спало на думку. Ну серйозно, в яке таке страшне місце можна ще поїхати?

– Гірше. Старк Індастріз.

– Що?! – Тепер писк Пітера довелося прикрити рукою.

– Казав же, не сподобається. Але не поїхати теж не можна, містер Гаррінгтон зі всіх відсутніх погрожував шкіру спустити. А, знаючи його, діло може дійти до директора.

– А якщо всі дізнаються про мою особистість? Що якщо всі будуть сміятись, або, ще гірше, їх усіх візьмуть у заручники? Їх усіх! Через мене!!

– Тихше, не переймайся так сильно. Запитай у Старка, він щось придумає, – Юджин поклав долоню на потилицю Пітера і трохи пригорнув до себе.

– Ще чого напридумував, – Паркер ще обурено щось буркотів, але уже на порядок тихше, – у Старка запитати. Ще пропонуєш йому про кожен свій пропуск доповідати?

– Як хочеш, я лише запропонував. Пробач, мені вже треба йти, – Флеш сумно посміхнувся, – бо я вже й так занадто довго «шукаю загублений дуже важливий зошит». – Остання фраза бура взята в лапки із пальців, – Прощальний поцілунок?

– Мгм, – Пітер знову не встиг нічого сказати, – йди давай. Спишемось.

– Покєда! – Флеш пішов в обхід. Така конспірація ніяк не подобалась Павучку, але з такими батьками Томпсон не міг поводити себе інакше.

Він точно не боявся втратити авторитет у школі, декілька разів, коли хлопець намагався захистити Пітера, на нього тільки подивились а-ля «Ти зовсім кукухою поїхав?», але нічого не сказали. Після того Паркер просив його не заступатися. Хай буде як є, поки Павучка не чіпають руками, він буде просто ігнорувати. Все-таки школу треба закінчити з гарним супроводжуючим листом.

Якщо в його характеристиці напишуть про бійки чи ще що гірше, то у наступні навчальні заклади чесним шляхом уже ніяк не втупити. А Пітер не хотів порушувати закон, він все ж таки майже месник.

Уранці наступного дня шкільна стоянка гуділа голосами старшокласників. Усі вони, крім Пітера, звісно, були дуже збуджені. Хоча основна маса дітей не знала куди вони поїдуть, Містер Гаррінгтон знову максимально урочисто промовив: «Так буде не цікаво. Побачите вже на місці. Обіцяю, нічого страшного чи того, що порушує закон не буде.» Ті, хто особливо хотів оцінку повище почали гиготати з цього «кумедного жарту», а Пітер тільки більше натягнув на лице капюшон кофти, котру подарував йому Бакі на минулий день народження.

Коли автобус з учнями Мідтаунської школи повернув прямісінько до Вежі Старка, тільки й можна було, що затуляти вуха долонями, тому що щасливий крик однокласників дуже пошкоджував чутливий слух Павучка. Діти вистрибнули з автобусу однією великою купою і покрокували до входу. Перед прохідною їх, звичайно, зупинили.

– Добрий день, моє ім’я Марія Стюарт і я буду вас супроводжувати під час нашої сьогоднішньої екскурсії. Вам дуже пощастило виграти одну з п’яти екскурсій до Вежі, тому прошу не займати час вашим базіканням, а ось питання по темі дуже вітаються, – руда дівчина посміхнулась підліткам. На своїх підборах пані Марія здавалася вищою за Стіва, Пітеру подумалось, що вона могла б стати чудовою моделлю, – а тепер я видам вам одноразові пропуски.

Поки дівчина відійшла, щоб взяти коробочку з пластиковими карточками, Пітер найнепомітнішим шляхом (всі були занадто збуджені екскурсією) підійшов до Марії.

– Ем, що ж, привіт, я по справі, – Паркер знав багатьох у вежі й гід не стала виключенням, – ти не могла б мені й друзям також дати звичайнісінькі пропуски, будь-ласонька?

– Навіщо? Вам вони наче непотрібні? – Марія ні крапельки не здивувалась, але вирішила перепитати, поки перебирала якісь папери.

– Розумієш, однокласники ж нічого не знають, то й краще їм не знати і про наші допуски.

– Ой, звісно, без проблем, я якось і не подумала, – дівчина знов подарувала Пітеру посмішку.

– До речі, ти сьогодні виглядаєш просто чудово! Шкода, не можу бачити тебе частіше, – Паркер відповів Марії такою ж посмішкою, і повернувся до друзів.

Звісно, дівчина може подумати про щось таке, що Пітерові навіть на думку не спадало, адже у нього є хлопець. Людина Павук лиш дружній сусід, у нього звичка така: робити усім компліменти й допомагати у дрібницях. А от як на це все можуть зреагувати деякі особи Пітер правда ніколи не замислювався. Навіть те, як вони зійшлися з Флешем було одним великим збігом обставин, який просто дуже вдало закінчився.

Екскурсія виявилась однією довгою лекцією, хоча питання, які задавали школярі також постійно обговорювалися. Пітеру, Неду, Мішель та Флешу доводилося робити вигляд, що вони дуже зацікавлені. Ні, це справді було супер захоплююче, але лише у тому випадку, коли ти не знаєш усю інформацію досконало і далеко не від гіда.

– Зараз ми піднімемося на поверх, де наша F.R.I.D.A.Y. покаже вам невеличкий фільм, після чого ви також зможете спитати щось у неї. Не лякайтеся її голосу, будь ласка, вона у нас досить гучна.

«Вона не заговорить просто так», подумав Паркер, і, як на зле, причина розмовляти у штучного інтелекту з’явилась.

– Вітаю школу Мідтауну. Добрий день, Пітере, у тебе є два сповіщення. Відтворити?

– Ні, дякую, – Пітер зібрав усі зусилля, щоб це промовити. Однокласники лиш подивились спочатку на стелю, звідки лунав голос механічної помічниці, а потім і на самого хлопця, але вирішили нічого не казати. Після того, як усі дійшли до кімнати, де й буде фільм, Пітер знов підійшов до Марії.

– Ти не будеш проти, якщо я зникну у своїй кімнаті на час фільму? Я його все-одно стільки разів бачив, що можу дослівно розповісти, – гід, здається, не була ні крапельки здивована.

– Я теж, якщо Ви не проти, – Флеш, певне, виріс зі стіни, тому що Павучок зовсім не очікував його присутності, як і Марія.

– Йдіть, якщо вас не будуть шукати друзі, і поверніться під кінець, будь-ласка, через годину.

– Дякуємо! – Пітер знову посміхнувся й потягнув Флеша в бік ліфтів, як тільки двері в кімнату з фільмом зачинились за Марією.

– Ти це куди? – Томпсон зупинився, тим самим змусив Пітера також стати поряд.

– Як це? Збираюся в кімнаті посидіти.

– А я ось не збираюсь просто сидіти, – хлопець став як вкопаний і склав руки на грудях, – що це тільки-но було?

– Що було?

– А те, з гідом, – о так, це ревнощі. Флеш точно приревнував і Пітер це відчуває навіть без павучого чуття, – ти їй точно сподобався, і ти їй точно посміхнувся.

– Елементарна ввічливість, ну що ти як маленький? Ти ж знаєш, що я кохаю тільки тебе, – Пітер підійшов до Флеша впритул, але той і не збирався прибирати руки, котрі заважали обійнятися, – ну що ще?

– Але ти ж усвідомлений, що на таку ввічливість усі реагують не так, як ти вважаєш? Вони ж у будь-який момент можуть зробити ось так, – Томпсон зробив різкий випад і Пітер опинився притиснутим до стіни між двох рук хлопця. В цей момент Павучку стало точно зрозуміло, що Флеш просто шукав привід нестандартно підкотити до свого хлопця в коридорі Вежі. Очевидно, декому не вистачало гострих вражень.

Пітер тихо засміявся і з викликом подивився на хлопця.

– Але ти також не забувай, що я можу зробити ОТАК, – секунда, і Флеш уже сам притиснутий до того місця, де тільки-но був Паркер, що тепер тримає його руку за спиною. Лицем до стіни, прямо як брали ті копи з крутих фільмів про копів в сонячних окулярах і з цигаркою між зубів. Звісно, Пітер це робить зовсім не боляче, тому все це більше змахує на показову виставу, ніж на реальні розбірки. Якби хлопців побачив хтось з Месників, то їм би і на секундочку не повірили. Навіть Роуді. Чи Ванда. Або ще будь-хто.

– Ну гаразд-гаразд, вірю, ти у мене сильний, кмітливий, і таке інше, – Флеш викрутився в руках Пітера і, нарешті, поцілував його в губи. Скільки минуло часу ніхто з хлопців не сказав би, але, опираючись на відчуття, не більше 5 хвилин, коли Флеш знов перевернув їх і притиснув Пітера всім тілом та почав цілувати шию.

– Мх, тільки без засосів, – Пітер стискав руками спину Флеша, відкинувши голову в бік.

– У тебе все-одно засоси зникають через день, – Томпсон відвинув комір худі, й м’яко вкусив свого хлопця біля ключиці, – так зовсім не цікаво: що лишай, що не лишай.

– Флеше, хтось іде, – пошепки проговорив Пітер.

– Хтось конкретний? – Між поцілунками в шию, підборіддя і ключиці спитав Флеш. Такі дрібниці міг чути лише Павучок завдяки своєму супер-слуху.

– Судячи з кроків, хтось з наших однокласників. По-моєму він запитував у Марії про туалет.

– Тоді зробимо йому шоу. Лишень обіймай мене, нічого складного, – нові поцілунки у губи, щоку.

– Ти впевнений? Мені здається це погана ідея, – Пітер слабко суперечив, а кроки звучали все голосніше. Що ж, якщо його хлопець хоче цього, то Пітерові тим паче немає що втрачати.

– Це що вбіса таке… – тільки і почули хлопці перед тим, як їх однокласник буквально за секунду зник із коридору.

Після цього Флеш все-таки погодився піти до кімнати Пітера, де вони досить довго обговорювали цю дивну витівку. Отже, Флешеві набридло ховатись. В теорії та на словах все дуже легко та просто, але в житті ніколи нічого не буває так. Адже, для початку, головним страхом виявилися суворі батьки Томпсона. Й вони будуть ой як не задоволені своїм сином, але це питання в принципі вирішилось однією пропозицією Пітера переїхати до Вежі, якщо вдома все буде настільки погано. Але, крім батьків, які контролювали сина та його репутацію добрі 19 років, є інші люди. Їх однокласники, журналісти та багато іншого, з чим треба буде стикнутися у цьому реальному дорослому життю. Після години обговорень хлопці домовились, що треба вирішувати проблеми за мірою їх поступання, тому зібралися та пішли у залу, де однокласники мали зустрітися з деякими Месниками.

На момент проходу до зали, в ній знаходились Клінт з Тоні, а екскурсантів поки видно не було. Хлопці сіли на дивані біля крісла, де розташувався Старк зі стаканом чогось, що дуже підозріло нагадувало віскі. Хоча, можливо, то був холодний чай з льодом. Просто чай, нічого дивного, так. Взагалі то, ця зала невелика, але доволі легко могла вмістити у себе 20 дітей та декілька дорослих. Її частенько використовували для напівофіційних зустрічей, адже до особистої зали месників нікого не пускали, там було розкидано занадто багато компроматів буквально на кожному кроці. Та хоч би згадати футболку з фотографією всіх Месників (та Пітера з Доктором Стрейнджем), яка гордо одягнена на скелета, який колись давно приніс Брюс. І це одна з найменш прецедентних речей. Нікому не хочеться знати про все, що там є. Серйозно, краще не треба.

Тож через декілька хвилин (та ковтків «точно чаю») стало чутно, як підходить екскурсія. Перед входом до зали, Марія промовила щось довге та нудне, типу не чіпайте Старка руками, він уже занадто старий для такого. Деякі діти зайшли й почали озиратися, частина одразу побігла до Тоні або Клінта, а ще купка з п’ятьох-шістьох людей підійшла до хлопців, що досі сиділи на дивані.

– Флеше, що то за хрінь була?!

– Ти про що? – Найбільш невинний вираз обличчя Томпсону дався легко. Він майже не посміхнувся, але Пітер таки помітив як затремтів куток його рота і мало не поповз догори.

– Я все бачив!

– Ааа, ти про це, –додав Флеш та обернувся до Паркера. Павучок очікував чого завгодно, але зовсім не того, що зробив його занадто сміливий хлопець. Він знову поцілував. Так, перед усім класом. Так, перед Тоні Старком (хоча він, здається, уже не раз випадково ставав свідком їх стосунків). Що ж, лиця однокласників треба було бачити. Їх ідіотські обличчя хоч зараз бери та фотографуй. Пітер зробив у голові помарку потім передивитись записи з відеокамер та зберегти пару найсмішніших моментів. Діапазон емоцій від захоплення до відрази занадто розсмішив Томпсона, тому він з переможною усмішкою обійняв Пітера за талію. Що буде далі, нікому з них й думати не хотілось, тому, що їх витівка з вірогідністю в 100% вилізе їм боком. Але, якщо чесно, краще Флеш буде терпіти нападки разом зі своїм хлопцем і буде з ним відкрито весь час, ніж продовжуватиме ховатися і тільки дивитись на знущання, як і робив це весь час.

Але, кажучи правду, без такого вчинку це був би цілковито звичайний день.