#КозакиАбсолютноБрехливаІсторія #Іван_Назар #S #Б #Міні #Закінчений #тривалістосунки #hurt/comfort #рани #магічнийзв'язок
— А де Назар? — Та того ж, у Вовчари, — Царко гигикає, — лікується. В Івана руки в крові. Він втомлено тре ними обличчя, і без того замурзане сажею. "Та нашого кошового кулі не беруть! Він же в нас під захистом", — усе жартують. І дійсно, тут тільки сміятись. Аби лишень не плакати, поки Іван кулю діставав з Назарова плеча. Не вперше, не в останнє. Він уже кожного на січі встиг підлатати. Усе зі сміхом, із жартами, наче граючись. І лишень з Назаром так тяжко. Бо лишень за нього віддасть не лишень життя, але й душу. — Чого ти? — Назар стирає бруд з Іванова обличчя бережно грубою рукою й усміхається, як те сонце. — До весілля заживе. — Було вже весілля. — Принаймні те, що вони весіллям могли назвати. — Ну, до чийогось-то точно загоїться. Замовкають обидва. Чутно лишень, як плюскає вода, поки Іван змиває з себе кров. — Покажи, — Назар нарешті подає голос. Іаан сорочку знімає неохоче. Під нею, з-поміж десятка інших, свіжий шрам. Рівно там, де в Назара рана. Той цілує його й голову кладе Іванові на плече. — Бачиш, вже загоїлось.