Посмик мерця

Вівторок.

Будь яке бажання переїхати до Ґотему повинно негайно та автоматично розцінюватися, як квиток в один кінець — прямісінько до жовтих стін Аркгему. Тоді як відсилати зичливе запрошення до цього проклятого місця повинно було розцінюватися, як злочин проти людства та засуджуватися у суспільстві з більшою палкістю, аніж будь-який розлад. Високий рівень пихатої самосвідомості, що входить у божевільне поєднання з безвихіддю та легким, художнім божевіллям, спроміглися породити в душі Лаврін Солошенко таке дике бажання. З’явилося воно, звісно, не від життя стабільного, сповненого зоряних цілей та мрій, тоді коли цей переїзд завдовжки в декілька гумових діб скидався більше на конвульсійний посмик мерця, аніж на грандіозні зміни. В усякому разі, єдиний вітер, що дмухнув в Ґотемі приносив на своїх рваних крилах лише сморід, коли справжні переміни тут гарантувало лише вільне божевілля.

Минулої п’ятниці чоловік востаннє сидів за старезним столом у немалій потухлій квартирі, що знімав не більше трьох місяців, палив єдину на цілий рік сигару, намагаючись видихнути разом із прогірклим димом усю нервовість, що крутилася в його легенях та танцювала в скаженому ритмі на його серці. Сьогодні по вечері вівторка осені Лаврін впевнено тягнув себе та свою поклажу через високі сходинки у місці, де жодна свідома душа не хотіла б опинитися навіть зі зброєю. Переступаючи через щось, що рівноцінно могло бути як банкою з-під пива, так і гігантським щуром, про яких він із жахом читав у газеті, Лаврін все вперто йшов далі вверх до блакитної лазурі закуреного неба. «В Ґотемі живуть з однієї причини, бо страждати вдома веселіше, ніж в гостях», безрадісно подумав вандрівець, стоячи на верхівці тісно зажатих брудних сходів та окидаючи затуманеним виснагою поглядом знебарвлений будинок навпроти через дорогу. Той блимнув йому хитро своїм згаслим жовтавим світлом, тоді чоловік знову взявся стертою рукою за ручку зламаної валізи, що підло застрягла своїм колесом в дверях метро, та пішов далі, ступаючи криво та непевним оком вдивляючись в нерідні назви вулиць.

Гардероб його був скромним, він без зусиль  вмістився в невеличку зламану валізу, що чоловік  тягнув її втомлено по побитім шляху, усипаним сміттям, наче огидним небарвистим серпантином. Скручені сорочки усіх кольорів райдуги, якщо тільки ви дальтонік, декілька жилетів та дві пари брюк покоїлися поряд з книгами та старою машинкою для письма. Мав Лаврін ще добре пальто та капелюх, які він ніс на собі, відгороджуючись від ароматів міста.

Небо вкрило потомлені  вулиці Ґотему сутінковим світлом блакитної холоді, давлячи на впалий настрій подорожанина. «Ґотем — місце без перспектив», гарячково повторював в голові Лаврін. «А я — людина без планів», дратівливо відповідав він сам нав’язливій думці.

Місяць, вихвалячись власною ясністю, майорів у беззорянім небі, освітлюючи тихі двори старих будинків, присоромлюючи їх за замовчані таїни страшних злочинів, які вони споглядали кожен день. Вони стояли тихо, стидаючись своїх обмальованих стін та закривавлених дворів. Таким був і Лаврін, тихий, швидкий та непомітний, він був звичним, наче тінь, бачив багато чого за своє життя, проте завше мовчав, іноді гублячи цим життя, зрідка коли спасаючи. Затятий скептик та невиліковний меланхолік  до глибин його пусторлявої душі, це, ніби хвороба відобразилося на його скромній зовнішності. Звело його тонкі чорняві брови у виразі прилиплої печалі, розтягнуло кутки його темних, тьмавих губ у гримасі вічної нудьги, змусивши його очі блищати повсякденною скорботою.

Мало кому можна було таке сказати, одначе таємничий мандрівець пасував цьому місцю, вкритому мряковиною злочинності та густо потонулому в мерзеннім лицемірстві.

Пройшовши нарешті під мостом, з якого звисали старовинні ґаргульї, та маючи тверду думку, що ці скам’янілі створіння колись стануть невольними свідками страшного злочину скоєного з ним, Лаврін роззирнувся розгублено, не вловивши виду потрібної будівлі. Пошук обіцяв бути особливою морокою, приймаючи до уваги факт того, що всі будови на довгій сірій вулиці виглядали однаково печально, вихваляючись убогим класицизмом у страшній помісі з готичним стилем. Фарби вулиці до цього часу повільно закровили небовид глибоким фіолетовим, змішуючись із блакиттю сутінок та утворюючи колір чистого смутку, що надійно затаїв усіх жителів від щасливого життя. Зробивши коло змучений розум спромігся знайти потрібну будову, освітлену тьмяною теплотою одинокого ліхтаря. Лисі дерева нависали над вікнами своїми страшними скелетами, дряпаючи кігтями запилене скло вітражів. Годився його новий милий дім точно за  описом, гордо обведений зацвілим кам’яним парканом, який люб’язно запрошував всередину трьома готичними арками та величавими дверима зі здоровими вікнами кольорів іржі та плісняви.

Прийнявши зичливе запрошення, Лаврін поспішив до під’їзду крізь скромне подвір’я, до верхівки поодинокого ламкого деревця завалене сміттям, який перевершив усі низькі очікування, що він тримав у серці від початку цієї поганської поїздки. Авжеж, сам під’їзд не був чистим, кожна жовта, прибита курявою, стіна та навіть стеля красувалися кривими безталанними малюнками, написами, що нечемно взивали до анархії та рекламними плакатами — єдиним осередком гідного кольору у вицвілій обителі. Одначе приміщення не подарувало йому запах сечі чи чого гірше. І на тому дякую. Загалом, будівля навіть сором’язливо натякала на своє шанобливе минуле непоганою архітектурою всередині.

Ступені, наліво від кліткою огороджених поштових скринь, манили своєю надійністю, проте тяжкі сумки тягнули чоловіка в протилежну сторону до задрипаного ліфту. З логікою сонної людини він покрокував до загрозливої коробчини. Утім зупинився непевно, готовий притримати дверцята, коли помітив дещо пом’яту постать у куртці, кольору стін. Швидко із різкістю, без особливого інтересу та очікувань заглянувши до власної скриньки, чоловік направився на підкошених ногах до ліфту.

Глянувши доброзичливим поглядом, Лаврін відійшов у бік, звільняючи місце у цій лячній тісноті.

— Куди направляємося? — Смішливо спитав невідомий своїм м’яким, дещо хриплим безрадісним голосом.

— Сьомий поверх, — відповів Лаврін без зайвої думки, проте мерщій справив себе, кашлянувши нервово, — перепрошую, восьмий поверх.

На що приязний з виду незнайомець відгукнувся, уникаючи зайвий раз зорового контакту, промовив більше до себе:

— Наверх ми їдемо тоді.

Лаврін стримано посміхнувся, вклонившись на знак подяки. Ввічливий жест не залишився непоміченим худорлявим чоловіком, що глянувши знизу мило всміхнувся  у відповідь. Дверцята з мерзенним скрипінням зачинилися, як він натиснув випалену кнопку із домальованим «8» на ній. «Сусіди значить», пронеслося в голові у вояжера.

Складно було сказати, хто більше ввібрав у себе запах цигарок, чи змарнілий чоловік поряд, чи розмальований ліфт, який, наче той чоловік, сумнівно бачив кращі часи. Задля справедливості варто зазначити, від чорного волосся Лаврін теж тхнуло сумішшю гарі та важкого ладану, що повністю перебивало всі інші запахи, у яке його тіло поринуло під час виснажливого переїзду. Перше, авжеж, прийшло від потягу, метро та вулиць, де палили на кожному кроці. Джерелом другого, з іншого боку, були пахощі, напхані в кожний пильний кут його кишень та дорожніх сумок, які він балансував на руках та ногах безсило, наче змучений акробат.

Помітивши це сусід вирішив повернути надану чемність, тому спитав поштиво та тихо:

— Надати руку допомоги?

— Двох мені вистачить, дякую.

По старій звичці затятого митця Лаврін прийнявся акуратно вивчати притихлого незнайомця. То була мала привичка, що кріпила своєю рутиною тихе минуле з непомітним теперішнім. До його уваги першим кинулося гарне хвилясте волосся кольору каштану, яке здавалося позеленілим у бруднім світлі ліфту, що не переставало блимати, та до жаху замліле лице, вимучене завсідницею пані Бідою. Та їй було мало випити життєвих сил з нього, то вона зі всією зухвалістю повісила мішки під його зелені очі. Лаврін теж був знайомий з чепурною пані, яка обдарувала його жахливими синцями кольору точно нічного неба під кожне чорне око. Загалом щирий чоловік, що ніби ображено понурив голову та плечі, даючи хвилям його волосся скрити нежиттєлюбний погляд, виглядав доволі звичайно, за винятком грубості, що не було розглядіти в м’яких обрисах його загостреного немилим часом обличчя. Сам Лаврін маючи по собі тридцять шість років життя, за які він по-справжньому встиг тільки розчаруватися, зморшок практично не мав, чого не можна було сказати про іншого чоловіка, натякаючи на театральну емоційність останнього.

Тоді він відвів свій пильний погляд до знайомих рекламних плакатів, які зазнали безжального вандалізму. Так, наприклад, у Мюрей, що мав власне вечірнє шоу, виросли рога, яким би сам диявол позаздрив.

Ліфт зробив свою єдину зупинку, досягнувши восьмого поверху, привітливо розгортаючи свої двері з огидним скрипом. Вбитий утомою та образою, втім добрий у своєму дусі чоловік вийшов з ліфту перший відразу звернув наліво, поплентавшись в глибину посутенілого коридору, такого ж жовто-зеленого кольору, як і під’їзд.

— До побачення, — у спину сказав за звичаєм Лаврін, на що його сусід озирнувся вражено та вклонився ґречно, ніби парадуючи драматичного митця. Той здивовано розцвів посмішкою та з цікавості спитав твердим голосом, шукаючи по кишенях ключі:

— Як ваше ім’я, пане?

— Артур, — сказав він гордливо, заклавши руки за спину, та швидко зник за дверима своєї квартири 8J.

Точно на секунду затримавши свій потішений погляд на чужих дверях мандрівцю не довелося довго шукати власні із затертим номером 8F, що стояли практично навпроти самого ліфту. Підтягнувши валізу, Лаврін впевнено встромив ключ до отвору та сам скрився за дверима нової домівки, залишаючи пустий коридор на притихле гудіння лампи.

***

Двері захлопнулися позаду нього, не даючи відступу від знайомих жовтих та зелених вигорілих кольорів, які панували в квартирі стільки, скільки Артур себе пам’ятав. Сьогодні вони були особливо остогидлі, дратуючи своєю зношеністю ці фарби точно знайшли своє місце на сторінках пом’ятого щоденнику у вигляді кривих слів ненависті. Він гадав, ці жалісні барви змушують виглядати усе оточення хворобливим та безвихідним, неможливо було вести здорове життя серед їхньої отруйної присутності, коли вони безпардонно заборонили  щастя у своїх володіннях. Не було у нього сумніву, що вони не пожаліли би навіть ввічливого сусіда живої зовнішності — спотворили б його теплу бліду шкіру, пофарбувавши її в наймерзенніші кольори, перетворивши його на мерця, зробивши його миршавим, схожим на самого Артура.

Лишень слабке освітлення ліниво дарувало приміщенню більш теплий настрій, додаючи краплю домашнього комфорту. Хоча навіть чисельні лампи, усі різних форм та величин, були припалі пилом, затуманенні у своїй просвітницькій місії.

Тільки він стягнув з себе куртку, котра все відчайдушно чіплялася до зболілого тіла своїми довгими восковими руками та кинув пакунок з ліками до задубілої блакиті кухоньки, як із глибин квартири почувся голос його матері, в якому переливалося бентеження з цікавістю. Утім не питала вона про його день, стан, настрій, справи, це було не притаманно їй, це зламало би рутину вечора своєю небайдужістю.

— Щасливчику, ти перевірив пошту?

Зустріло його питання після спустошливого дня. На що він відповів, наче актор зі знанням сценарію, який промовляє свої репліки не вперше.

— Так, мамо.

Він сказав це своїм доброзичливим, точно шовковим голосом, над яким познущалися цигарки, що він палив кожен день, залишивши слід у вигляді хрипоти. Поправивши своє волосся, він додав стоячи посеред синюшної кухні:

— І там не було нічого.

Усе ж таки, він був певний, що озеро відчаю, про яке він чув давно з якогось старезного фільму, існує, і воно точно зацвіле, вкрите слизькими водоростями, що тягнуть тебе до глибин, та жовтими квітами, які підступно таять у собі змій.

Першим ділом, під відвертим зеленавім сяйвом Артур прийняв ліки, не дивлячись на жодні інструкції чи рецепти — він все знає по пам'яті, а руки діють по інстинкту. Відставивши однакові жовті баночки подалі, на завтра, він прийнявся готувати для матері, як він це часто робив, будучи єдиним господарем у сім’ї, єдиним, хто міг би піклуватися про неї.

Тоді, немов під цівку чарівної мелодії, його думки несвідомо повернулися до новоприбулого сусіда, заливаючи його розум плавкими фарбами помаранча. Артур не знав усіх своїх сусідів в лице чи за ім’ям, щоб сказати, що він був новим цьому місцю, але чоловік разюче виділявся. Він виглядав цивільно, посміхався ввічливо та тримав себе розслаблено. Однак цікавість народилася не тільки через його нетипову стриману добросердечність, один за одним в Артуровій голові почали виникали питання. Чому хтось захотів переїжджати в це місце? У Артура знайшлася відповідь. Переховуватися від поліції можна було б саме тут, серед наркоманів, бідняків та жовтих стін тут беджі нечастий гість, тут нікого ніхто не шукає. У його баченні, котре предстало чіткіше за саму реальність, чоловік був гордим втікачем, що зберіг крізь усі труднощі в своєму серці свободу, гідність та повагу. Можливо він перейшов легкою ходою дорогу комусь важливому та суворому, чинно несучи на обличчі насмішливий його вираз. Артурові здогадки були захопливі та яскраві, безперечно, проте насправді не було жодної різниці, яке ховалося минуле за втомленою постаттю чоловіка. Йому просто було приємно, до страху приємно, бачити щасливу посмішку у цьому похмурому, брудному обителі суму, який намертво прибився до стін, наче десятирічна пилюка.

З телевізору доносився чіткий беземоційний голос Джефа Стюарта, який повторював глядачам всі ті ж новини, що забули стати новими. Криси мутанти захоплюють місто, через сміття, що гниє під вікнами людей. У цьому реченні увесь понурий Ґотем.

Артур акуратно поставив перед матір’ю її вечерю. Вона слабувала на здоров’я, сиділа на ліжку, дивлячись новини в усю свою увагу, а він її надійний та турботливий син, все вислуховував з прямим лицем про точно чарівного Томаса Увейна, що він їм допоможе, тільки-но дізнавшись як нещасно вони живуть.

— Певно, листи йому не доходять.

Сказала вона хитаючи головою, поки Артур допоміг розрізати їжу. Без жодного інтересу, із утомленим зітханням, він повторив фразу іншого дню:

— Це ж Томас Увейн, мамо, він зайнята людина, певно, має багацько справ.

Вона, підтримуючи встановлену традицію, відповіла звичним:

— Справ? — Зневірливо спиталася вона, — Я віддано та виснажливо працювала на нього багато років, міг би і відповісти.

На що у Артура не залишилося наснаги чесно відповісти, тому він просто безсило похитав головою, ніби погоджуючись.

— Ну, то не виснажуй себе більше. Їж. Ти маєш їсти.

Він посміхнувся до неї, як вона те любила, тоді вмостився на стільчику поряд, прямо під лампу, приглушене світло якої пробивалося крізь пильний пожовтілий торшер, падаючи на гардини м'якого рожевого кольору, які особливо припали його матері до душі. Вони мали витончені мережива, проте погано справлялися з тим, щоб затуляти світло у дні, коли не хотілося його бачити та тільки і робили, що збирали бруд.

— А чого ти не їси? Глянь, який ти драбинчастий.

Артур лише поправив волосся — він поблажливо пропустив повз вуха її зауваження, та глянув на неї м’яко, знаючи, що за цими словами не стоїть справжнього непокоєння. Правий він був, коли вона знов уперто взялася казати за чесного та світлого Увейна — вогника надії для осліплого Ґотему.

— З нього вийде чудовий мер, — хитнула вона головою, ніби зі знанням справи, — усі так кажуть.

— Он як. Цікаво…

Чоловік піджав скептично свої тонкі губи, вичікуючи. Він по-доброму, проте безнадійно спитався у матері зі смішком, глянувши на неї з-піл лобу:

— Хто «всі»? З ким це ти розмовляєш?

Зустрівши синів сміхотливий погляд, вона трохи зам’ялася.

— Усі по телевізору, звісно. Тільки він зможе врятувати наше місто. Це його обов’язок, як-не-як, — промовила вона наче по підручнику.

Усе з тою же сумнівною гримасою, він потупив очі в підлогу. «Це все ж таки радше печально», думалося Артуру із важким зітханням, коли його відволікла весела джазова мелодія, що зазвучала з синього бляклого екрану. Відразу його серце заспівало та закружляло їй у такт.

— Уже починається, залазь  — радо об’явила матір, та він і без того жваво підірвався зі стільця, щоб перебратися на ліжко, перед тим завбачливо потушив світло. Вечірнє шоу Мюрей почалося, а разом з тим — і його улюблена частина дня.

Ледве зустрівшись із маленьким пожухлим екраном замріяним, блискучим поглядом, він враз поринув у нервозну у своїй захопливості суєту студії. У цей конкретний момент Артур не сидів на ліжку зі своєю мамою, в оточені пожовклих шпалер, вкритих червоними квітками, які завше йому подобалися своїм яскравим кольором. Артур сидів під чарівною темрявою техніки, поміж щасливої публіки, справді наживо споглядаючи блискучого Мюрей, який купався в усіх помаранчевих, яскраво жовтих та ніжно волошкових фарбах реальності. Неперевершений він, вдягнутий у файний сірий костюм та червону краватку, вийшов впевнено, пританцьовуючи, миттєво викрадаючи особистою характерністю усі зачаровані погляди. Почулися привітні аплодисменти глядачів, одначе Артур, стоячи, безсумнівно плескав голосніше за всіх. Поважно відкланявшись та подякувавши, ведучий сказав у звичній благоліпній манері:

— Яка чудова публіка у нас зібралася сьогодні!

Артур не міг не погодитися, разом з усіма засипаючи Мюрей заслуженими оваціями та не соромлячись кричати голосніше за інших. Вклонившись та подякувавши щиро ще з два рази, чоловік почав зі звичних дотепів, не роблячи зайвих зупинок:

— Напевне, всі ви вже чули про гігантських супер-щурів, що заполонили любе місто Ґотем! — з зали в унісон почулося радісне «так», на що він живо всміхнувся, — ну а як же, якщо вже всі новини останні декілька днів про це тільки і голосять! Та не варто вам хвилюватися, наш мер оголосив, що знайшлося у нього рішення. Ви готові? Супер-коти!

Публіка, потонула в глибинах синяви зали, залилася щирим сміхом. Постать цього величавого чоловіка визивала лише безкінечну радість. Емоції гарцювали в його сяйливій душі, нестримні у своїм блискавичнім пориві, тож усміхнений Артур сердечно викрикнув, не думаючи двічі: «Я люблю тебе Мюрей!», — перериваючи його традиційний вступ та змушуючи людей розсміятися сильніше, наче з жарту самого коміка. Той зупинився, лише на секунду театрально спантеличившись, визиваючи у людей поряд із замлілим Артуром новий вибух гоготіння.

— І я тебе також! — не розгубився шоумен, харизматичним жестом він ткнув у публіку пальцем, натрапивши прямісінько на самого Артура.

— Гей, Бобі, а ну мерщій включи світло, — кинув він за камеру, коли відразу у залі посвітлішало, один за одним загорялися сині зорі позаду глядачів, фарбуючи їхні спини у колір нічного марева. Артур собі місця не знаходив від гримучої суміші сорому та захоплення, яка червоним потоком бурлила в ослаблім тілі. Його серце на секунду зупинилося, коли осліплюючий прожектор вказав своїм лазурним світлом точно на нього, тоді і сам ведучий попросив Артура піднятися, що він зробив без затримки. Люди залили його дружним плесканням, поки чоловік із пошаною їх приймав, заклавши руки з спину, вклоняючи голову на різні боки, утім залишаючись скромним та злегка нервовим.

— Ну-бо, представся, — по-дружньому заохотив його комік, не втрачаючи пильність багаточисельних прихильників.

В усякому разі, йому не довелося повторювати двічі, схопивши свій шанс він впевнено, наскільки дозволяв його тремтячий голос, сказав:

— Привіт, Мюрей, я Артур, — відразу його у спину штовхнуло золотаве відчуття урочистості, тож він швидко додав, — Артур Флек.

Непевно, але прямо він стояв, шкірою відчуваючи десятки прохолодних поглядів, котрі з усіх сторін визирали його невідому постать, оцінюючи. На чоловікову невимовну радість Мюрей сказав серйозно, даруючи йому свою зіркову увагу:

— Знаєш, Артур, я бачу щось особливе в тобі є, це точно. Скажи нам усім, звідкіля ти?

— Я живу тут, у цьому місці, із мамою…

Зам’явся він при яскравому світлі, що давило на нього страшною силою, змушуючи видавати соромні чесноти, через що отримав на свої опущені плечі чергову порцію сміху. По його  сутулій спині закружляла холоднеча, від чого не спас навіть тоненький синій светр. Озирнувшись збаламучено він опустив очі та піджав губи, бажаючи поринути знов у комфортну темряву студії. Втім, Мюрей не підтримав реготливих настроїв, присоромивши невігласів в їх пихатості, поки Артур стояв розправивши плечі, хитав головою, палко погоджуючись із власним кумиром.

— Ну що ви люди почали, хіба це смішно? Я теж колись, до цього всього, жив зі своєю матінкою, тільки я і вона у тісній квартирці. Так-так, жили удвох, бо тато просто в один день вийшов по сигарети, так і не повернувшись.

Мюрей сказав це так легко та повсякденно, наче за слова зовсім не таїлася трагедія років, ця будень, котра захопила непросту фразу здивувала Артура своєю непохитною певністю. По розчутому залу хором пронеслося драматичне завивання слізливих голосів. Люди стидаючись замовкли, тепер з більшою повагою взіраючи на Артура, що згорда визнав тріпотливим тоном:

— Я розумію тебе, Мюрей, я сам був господарем у сім’ї стільки, скільки себе пам’ятаю. І зараз дбайливо доглядаю маму.

Попри те, що Артур намагався утримати поважне обличчя, губи самі розтягнулися в невеличкий усмішці, варто йому було почути парад щирих оплесків від самого коміка зокрема.

— Вона, певно, любить тебе, — долинуло з блакитної далечини зали. Щасливий та думливий чоловік у відповідь радо хитнув головою:

— Так і є. Вона завжди каже мені всміхнутися та згорда носити щасливе обличчя. Моя матір певна, що я існую для того, щоб ширити радість серед людей та дарувати сміх їхнім загрубілим душам.

Публіці до радісного галасу прикипіла ця фраза, а Мюрей з пошаною вклонив перед ним голову. Блакить камери чітко спіймала його теплий вираз обличчя та милу, широку посмішку, яка навсправжки красила його лице, роблячи з нього гідного гостя на зірковому шоу.

— Знаєте, мені це подобається! Подобається, м’яко сказано. Прошу, Артур, спускайся мигцем!

Чоловік поспішив по сходах пружною ходою та став безтурботно біля Франкліна, тріпаючи кишеню повислих штанів, щоб тільки повірити у реальність. Провівши у своїй артистичній манері  телеглядачів до реклами Мюрей повернувся до Артура із теплотою в очах та надійною рукою на плечі.

— Це було чудово, Артур, справді, дякую! Ці твої слова надихнули мене.

— Дякую, Мюрей, — ніжно, тихцем вимовив чоловік, що був готовий пролити сльози бурхливої радості.

— Глянь на це все, — повів шоумен рукою в сторону публіки, яка сховалася за сліпучим світлом, —  аудиторію, славу, гостей… Клянусь, я б усе це віддав, тільки б мати такого сина, як ти.

Щиро пообіцяв він, дружно хлопнувши Артура по плечу. Не вдержавши себе у нормах нудної, стальної моралі з усією любов’ю та великою пошаною він міцно обійняв Мюрей, котрий обійнявши його у відповідь здався найріднішим на всьому нечесному світі.

Замріяність в його очах потухла, поступаючись сльозам, але посмішка лише на мить зав’яла, щоб миттєво заквітнути новою силою. Можливо, наостанок, день не видався таким поганим. Заснув він із блаженною посмішкою на лиці. З рештою, у нього завжди залишалася багацька уява, і ніхто ніколи не зміг би її відібрати. І це гріло його серце, неначе ті рідні обійми.

Середа.

Молодий ранок зустрів Артура звичним брехливим сонцем осені, яке без прелюдій засліпило йому очі  крізь замащене вікно безсердечно розвіявши солодкі мрії. Чоловік не мав особливого бажання споглядати зайвий раз речі, які під вранішнім світлом виглядали сіро та вбого, тож він тяжко піднявся з вицвілих подушок жорсткого дивану брудного кольору. Кістки, котрі не складно було перерахувати під знебарвленою шкірою, ломило несамовито, а задубілі м’язи, наче у змові, відмовлялися тягнутися, відповідаючи на вперті спроби чоловіка встати гострими, безжалісними укусами болю.

"Цей день буде краще", пообіцяв він сам собі, знемагаючи від зневіри.

Швидко та тихо, щоб випадком не розбудити матір, Артур прийняв морозний душ, вимивши брудоту та кров з волосся, знімаючи довічну втому та намагаючись не зазирати до небезпечних глибочин дзеркала лишню секунду.

Треба було віддати належне безглуздому насиллю, вандали зробили свою справу всипавши його зеленяву шкіру крупними аметистами та сапфірами. Накинувши на себе повсякденні темно-сині брюки, які точно за допомогою вищих сил трималися на замореній статурі, він за звичаєм поставив варитися ароматну каву, орієнтуючись на її готовність по підгорілому запаху. Сонце потихеньку дерлося в вікна, все з більшою нахабністю освітлюючи пилюку, крихти та невинесене сміття. Чоловік вчасно встиг кинути потрібну барвисту одежу до своєї робочої сумку та запхати в себе обвітреного хліба з маслом, коли турка заверещала пронизливо. Тоді він, осяяний вогнем ясного рання, зняв каву з вогню, остудивши її свіжим молоком. Натягнувши на свої негнучкі гострі плечі сорочку із простеньким візерунком та віддавшись у жовтаві обійми куртки, він понуро вийшов з квартири. На цьому година ранкового спокою завершилася, коли фінальним акордом прозвучав прощальний скрип двері.

На своє велике диво, попрямувавши до ліфту, він натрапив на новоприбулого сусіда, що знов усміхнувся стримано, наче сама серйозність у людському обрисі. Будучи чемним чоловіком він подарував слабку посмішку у відповідь, коли дверцята зачинили їх на одинці із тремтячим світлом. Глянувши з-під лоба на поважного чоловіка Артур помітив все те ж сіре пальто та капелюх, який він тримав в розцяцькованій руці, оголивши своє чорне волосся кольору безодні. Через плече на ньому повисла сумка, з якої виглядала купа паперів. Не встиг ліфт провести жителів до вестибюлю, мерзотно ліниво відчинивши свої двері, як сусід перехопив його цікавий погляд своїм розважним, беземоційним.

— Моє ім’я Лаврін, між іншим, — лише сказав він хрипіло та простягнув вільну руку.

— Так… А мене звати Артур, — поспішив він безсило пожати простягнути руку.

— Точно, — хитнув Лаврін головою усміхнено, — я запам’ятав з першого разу.

Мовчазно обидва вийшли з цегляної, сумної будівлі. У вранішньому повітрі немов щось злегка змінилося — просяяло, розсіявши плями синяви у цілісній картині Ґотема. Та сама анормальна зміна розквітла червоними пелюстками в душі Артура, одночасно гріючи надією та розриваючи її шипами недовіри.

Зупинившись на мить біля вигнутої арки, що тепер виблискувала камінням в затуманених проміннях, Лаврін прямо промовив буденне: "Удачі". Не озираючись він неспішно пішов по своїх справах, залишивши Артура сам на сам із щирим дивуванням та теплотою троянд біля серця.

Радіо сьогодні зберігало повну тишу, на відміну від колег клоунів, підтримуючи сліпуче сонце у його священній місії по приниженню худорлявого тіла. Мутні лампи, котрі тільки і робили, що освітлювали літаючий пил, знаходилися у підступній змові із сонцем, підкреслюючи кожну окрему кістку та чисельні синці на спині у зігнутого чоловіка. Люди в кімнаті все теревенили про жінок, сміючись та наряджаючись — лише фоновий шум. Поліцейські машини гучно та невдоволено вередували, проїжджаючи під відкритими вікнами. Занадто багато поліції розвелося останнім часом, на його особистий смак. Вони, у будь-якому разі, не робили нічого окрім, як підігрівали нервування, бездумно б’ючи порохову діжку.

Сьогоднішньою роботою було розволікати дітей на святі. Усі повільні думки були захоплені майбутнім виступом, поки чоловік страждав над своїм незручним  до кровавих стоп взуттям. Він любив працювати над такими заказами, справді. Діти були простіше, вони не скривали емоції, заливаючи цей світ своїм дзвінким сміхом, коли Артур був тільки гордий стати причиною для нього. Головна проблема, що дратівливо глузувала з нього, як він думав про неї, знаходилася в безвиході. Вона взяла його за горло, запевнюючи у власній бездарності. Вона шепотіла по ночам страшні думки, немов доведеться стирчати у цьому місці до власної смерті, ніби суспільство ніколи не прийме його видатним комедіантом, вбачаючи в його похмурім образі лише клоуна.

Чоловіку не треба було озиратися, щоб зрозуміти — до гримерки зайшов Рендал. Не було, на його думку, на світі люди, що краще підходила на роль клоуна, ніж Рендал. Було щось таке невловиме присутнє у його насупленій зовнішності. На свій звичний кислий манер він привітався з присутніми:

— Доброго раночку, леді, — з кутів тісного приміщення почулася багатоголоса зичлива відповідь — новий день в хахаленді, га?

Кинувши свої речі він із зітханням глянув пригнічено на Артура, який точно тонкою розмальованою шкірою цей уважний погляд відчув.

— Усе гаразд?

Майже щиро поцікавився він, привертаючи Артурову увагу.

— Чув про те побиття, що тобі дісталося, — ніяково пояснив він, після чого злісно виплюнув  — йобані виродки.

Артур сумно хмикнув:

— Та то лише діти, дарма я взагалі за ними погнався.

Він промовив це настільки природньо, майже беззлобно, що й сам почав вірити собі. Утім, Рендал вважав інакше, прямолінійною особистістю він був:

— Ні, ти все правильно зробив. Якщо таким не відповідати, вони повернуться за більшим, заберуть у тебе все.

Звісно, Артур міг з цим посперечатися, оскільки не дуже в його уяві бути побитим в темнім закутку міста походило на «відповідь». Та він промовчав, ввічливо та безсило хитнувши головою.

— Глянь, що там відбувається, — ткнув він пальцем у порохняве вікно, — вони справжнісінькі звірі.

О, Артур, знав про суцільне божевілля, котре все набирало обертів, краще за всіх на світі. Можливо, будучи скаженим, легше було помічати, коли вельмишановні люди падали до твого рівня, іноді опускаючись навіть нижче. Рендал швидко кинув на нього новий погляд, у якому на цей раз знайшла своє місце непевність на пару із сумлінням.

—  Знаєш, що, — він дістав щось невеличке з шафки, простягнувши пакунок Артуру, — тримай.

Не можна було сказати, що його роз’їдала цікавість. Цінних подарунків він ніколи не отримував, тож не мав жодного ажіотажу. До того ж, з такими інтонаціями пхали до рук хіба щось незаконне. І чорт знав, Артур був правий. Змірявши поглядом підозрілий дарунок він спитав з чистої ввічливості:

— Що це?

Рендал був наполегливим у своїй щедроті, тому повторив:

—  Ну ж бо, просто бери. То для тебе.

Тоді він всучив важкуватий згорток в руки, тож Артуру не залишилося нічого, окрім як заглянути всередину. Його серце точно стало, тільки він це зробив. У звичайному паперовому пакеті покоївся справжній револьвер і пристойна кількість куль до нього, що дзеленчали, наче малі дзвоники. Це був надзвичайний жарт, тож він засміявся. Та не поспішив віддати пістолета назад, забувши про нього враз та зберігши себе від непотрібної напасті. «Тобі треба, щось для самозахисту, а то взагалі вб’ють», — вельми турботливо промовив Рендал, поки Артур в голові все ніяк не міг скласти мотивів таких раптових, неочікуваних презентів. Не те, що цей клоуноподібний чолов’яга був зловмисним, Артур ніколи за ним такого не помічав. Проте друзями вони не були ніколи. Навіть товаришами їх важко було назвати.

Попри жах страшних думок, котрі почали плющем витися в скаліченому розумі, він пригорнув пакунок ближче, зігнувшись, його лопатки грозилися прорватися крізь прозору шкіру — все для того, щоб скрити револьвер від цікавих очей. Тоді прошепотів боязко:

— Рендал, — шикнув він, глянувши за спину — мені не можна мати пістолет.

Сам добродій на це лише закотив очі, стоячи на своєму:

— Не хвилюйся, я то нікому не скажу. Відплатиш мені іншим разом.

А все ж таки Артур був вдячний. Обидва обмінялися усмішками, коли Рендал промовив:

— Ти ж мій братан, все таки.

Радощі скоро були зупинені Гарі, єдиним, кого нещасний чоловік вважав однодумцем, єдиним, хто його розумів.

— Артур, — озвав він невесело, — Гойт хоче бачити тебе.

Миттєво всі натяки на посміх злізли з його лиця, наче дешева фарба з паркану. Відчуваючи співчутливі та інтересні погляди Артур в’яло накинув сорочку, слабо скриваючи фіолетову квітку на пів спини, та почвалав у сторону клятого кабінету, перед тим надійно запхавши пістоль до шафки. Одне лише ім’я цього мерзенного чоловіка обіцяло новітню незабутню порцію страждань. Краєм уха почувши, як Рендал знову зморозив огидну присмішку про зріст бідного Гарі, Артур зайшовся своїм чистим характерним сміхом, настільки ця ситуація була показова у гнилості людей. Сміялись в кімнаті усі окрім Гарі, але тільки Артур сміявся щиро — життя завше видавало найкращі дотепи.

Вузький коридор був хитро закручений, немов лабіринт. Його стіни — бляклі, у чомусь нагадували занедбану дитячу лікарню. Це провідне місце наче не бажала мати нічого спільного із гримеркою, котра до стелі була завішана цирковими плакатами, наліпками з жінками та маскарадними масками, на кожному сантиметрі тих стін висів остогидлий вислів: «Не забувай всміхатися». Щойно нога чоловіка наступила на його пильні дошки, поринаючи у серйозну сірість коридору, як сміх враз стих, а жарт перетворився на фарс. Гойтів офіс був затхлий, лише наполовину залитий денним світлом, а сам Гойт, як завжди, створював ілюзію абсолютної зайнятості. Чисельні сині ящики височилися над важливим чоловіком, нагадуючи зайвий раз про його оманливу вагомість.  «Можливо йому теж варто було бути клоуном», — промайнула шалена думка в Артура: «З таким вмінням розігрувати пантоміму він би був королем дитячих вечірок».

Чоловік хотів було присісти, готовий вислухати несправедливі у своїй зверхності коментарі, але пихатий вусач, кинувши трубку, запротестував:

— Не сідай, я швиденько.

Сказав він навіть не відриваючись від своїх безкінечних нотаток. Артур не бажав перечити, якщо вся сцена обіцяла закінчитися швидко, тому став по струнці рівно, схрестивши руки за спиною. Він непевно спитав:

— Привіт, Гойт. Гарі каже, ти бажав мене бачити?

На що отримав гримасу, котра точно передавала «Не те, щоб хотів». Огида, це у них було взаємно.

— Як кар’єра комедіанта? На вулиці вже впізнають, автографи простять?

Спитав Гойт із недоречно гіркою насмішкою. І все ж таки він був таким же душним, як і його офіс. Схоже що з сутої чемності та особистої відкритості Артур відповів ніяково:

— Не дуже. Я поки що напрацьовую матеріал.

Хитнувши байдуже головою Гойт почав свою промову:

— Знаєш, ти класний, Арті. Чув, деякі вважають, що ти псих, але мені ти чомусь подобаєшся.

Безталанна брехня, а все ж таки чоловіка вона дещо потішила. Гойт вів далі:

— Я до тебе добре ставлюся, ти ж сам знаєш, проте на тебе знов дехто поскаржився. Це вже мене бісить.

Без реальної потреби Гойт показово глянув в один з багатьох паперів, що розселилися на його заставленім столі.

— «Музика Кенні». Кажуть, що ти просто зник і не повернув навіть плакат.

Артур справді гадки не мав, на що сподівався, переступаючи поріг цього кабінету. Повна зневіра та спантеличення — ось, що його вичікувало.

— Бо мене побили. Хіба ти не чув?

— Через плакат? — Авжеж, не через нього, Гойт повинен був розуміти, — Це ж повна хрінь. Безглуздо звучить.

Утім, схоже він не розумів чи не хотів розуміти. Це було дико, те, як цей чолов’яга поводив себе, немов зовсім не ходив тими ж вулицями, що і Артур кожен ранок. Справжня сила уяви була потрібна, щоб упевнити себе в цьому, та немалий хист до акторства, щоб запевнити в цьому інших.

— Чуваки — банкрути, а тут ще й ти з плакатом, — усе продовжував Гойт.

— На що мені той плакат.

Фраза прозвучала до душевного смутку безсило, у ній накопичилося усе непорозуміння, що цвіло в голові у Артура останніми днями.

— А мені звідки знати? Я що тобі, довбаний екстрасенс?

Незрозумілі претензії полилися на бідного чоловіка, наче з відра. Кожна наступна секунда підпитувала безбожну фрустрацію, яка нещадно розривала йому душу та віддавалася дражливим болем у кістках. Вона змушувала згибатися у нападах страдного сміху та кривити страждальницьке обличчя у посмішці все частіше. Прямо як зараз. Мерзотні слова цього нікчеми злилися в фоновий шум, як тільки кутку його губ повільно поповзли вверх.

— Якщо не повернеш плакат, вирахую з зарплатні. Зрозумів?

Долинуло крізь щільність страшних думок. На небезпечну хвильку револьвер заманливо грів своєю недалекою присутністю. У його голову потихеньку проповзли спокусливі думки, що шепотіли своїм тоненьким голосом змовницьке: "Накричи на цього невігласа, розповіси йому все що про нього думаєш, змусь його сміятися з власної нечемності!". Однак це було жахливого грубо, а Артур був ввічливим та кмітливим чоловіком із розвинутим почуттям гідності духа, навіть попри те, що воно часто зазнавало жахливих принижень.

Разом із тим, тонкою цівкою в його розум просочувався голос Гойта, котрий не переставав звинувачувати його в дивацтві, маркуючи свою грубість задушевною допомогою. Перекривши свій розумовий потік, чоловік все стояв і мовчазно посміхався.

Поки він не перестав. Гойт зняв його з заказу, звисока кинувши, щоб Артур відпочив з день, пошукав знищений плакат, прийшов в норму. Яка ж норма, коли єдине, що лишається, це відпинати смітник поблизу з усією витеклою злобою? Від знесили не залишилося бажання кричати чи рватися у бій, то все було нетиповими йому, у будь-якому разі. Осівши біля бридких недоїдків, він злився із брудом у цій підворітні, скритий тінню. Це вже ставало повторюваним візерунком в його сумній рутині — лежати крізь бруду. Десь за асфальтованими мостами та дорогами височилося ясне колесо огляду. Воно сміялося, зі своєї висоти споглядаючи розбите сміття, заховане героїчним будинком від людського осуду. Заливалося воно на грім подібним сміхом тисячі голосів щасливих людей. Артур не плакав, він сміявся разом із ним, бо не було жарту краще, ніж його жалюгідне життя.

І знову рідна стежка, захована під чорними мішками. Сходи звично дерлися вверх до непривітної блакиті сутінок, коли Артур вслід за течею неприязного дню неохоче плівся їй на зустріч. Люди нагадували про своє існування гучною лайкою, що відскакувала від цегляних стін, пожовтілих від ліхтарів. Калічено вигнута арка впустила чоловіка до мерхлих володінь, позеленілі хворі стіни привітали його пустотою поштової скриньки. Ліфт із услужливим дзвоником був готовий віднести його до жовтих шпалер, коли Артур спинив двері, почувши жваве прохання зробите це. Він посунувся, пускаючи всередину милу жіночку в червонім пальто та її вертливу доньку. Артур намагався не відволікатися від власної журби, але зацікавлені дитячі очі робили це заняття дещо непростим. Вередуючи ліфт спинився раніше восьмого поверху, блимаючи безжальним світлом. Голова жінки вдарила розмальовану стінку у знемозі та дратуванні, а її пухкі губи розтягнулися у виразі зажури.

— Не будинок, а катастрофа, чи не так?

Повісила вона питання в повітря, привернувши увагу Артура. Вони обмінялися розуміючими поглядами, коли знизу почулося:

— Ця будівля просто жахлива! Так, мамо?

— Так, Джіджі, ми в курсі.

Сказала пані втомлено і на подив Артура приставила до голови пальці, імітуючи пістолета та пустила у скроню солодку кулю. Тільки вона це зробила, як ліфт ожив, разом із тим на лиці в Артура з'явився розважливий усміх.

Вони ділили один поверх, проте вийшовши з ліфту, вона повернула праворуч, не забувши чемно побажати чоловіку доброї ночі. Занурений у думки він побрів до власної квартири, сміючись в душі, як донька все повторювала, втомлюючи матір, наскільки ця будівля катастрофічна у своїй старині. Імпульсивність взяла верх над чоловіком, змушуючи його спинитися та озвати чудову незнайомку. Озирнувшись вона побачила Артура, що із щирістю розуміння повторив її жест театрально. Тоді, всміхнувшись швидко, жінка сховалася за дверима 8B. А він залишився стояти замріяно, схиливши голову, коли побачив завмерлого Лаврін на ступенях, який дивився на нього широким очима. Укритий марою Артур лише подарував свою м’яку посмішку і йому, на що помітно змучений чоловік випустив тихий смішок із побажанням доброго вечора та теж поспіхом заскочив до квартири.

З давніх давен тепле світло в ванній частково перегоріло, залишаючи частину чистої кімнати в напівтемряві. Зігнута постать Артура була залита світлом, як і старе тіло Пенні Флек. По радіо грала якась старенька мелодія, котра навіювала сумну легковажність на душу Артура. 

Додатковим нагадуванням, що він був гарним та дбайливим сином слугувало те, що навіть у скрутні для нього часи він віддано підтримував матір. Її немічні руки були заслабкі останніми днями, тож Артуру доводилося допомагати їй із миттям, прямо як зараз. Це не було звичним, але в осені їй завше ставало гірше, тяжче піклуватися про себе, тоді цей обов’язок падав на його кістляві плечі. І справлявся він із ним гідно.

— Голову, — сказав чоловік, підносячи посудину із теплою водою. Хмикнувши на знак згоди вона закинула голову, починаючи свою узвичаєну розмову:

— Може листоноша їх просто викидає?

— Чому ці листи такі важливі, мамо? — Спитав він без жодної надії на щось нове. Усе це було абсурдно.

— Що він для нас зробить?

— Він допоможе нам, — легко відповіла вона, так наче це було очевидною істиною.

— Але ж, мамо… — все не покладав він надії вмовити в неї здоровий глузд, — ти працювала на нього скільки років тому? Тридцять?

Прикривши очі він промовив стиха:

— Нащо ми йому?

Пенні подивилася на нього блискучими, немов у лихоманці, темними очима, доносячи до нього свою правду:

— Тому що Томас Увейн добра людина. Якщо б він тільки знав, як ми живемо, побачив би цю квартиру… Я певна, йому б стало боляче. Я не знаю, як ще тобі пояснити.

Артуру не треба було жодних пояснень, його нутро окутав холодний смуток, який принесли її слова. Хоча його погляд залишався м’яким та ніжним, в ньому можна було з легкістю розгледіти чисту печаль, котра розривала чоловіка безсиллям. Підступаючи сльози душили його, роблячи його голос слабкішим, ніж зазвичай.

— Не переживай, ма, — зміг він видавити без сліз, — ні про що не переживай. Чи за гроші, чи з мене.

Сказав він це із вимушеною впевненістю, як з глибин душі піднялися темні питання: «А коли вона взагалі переймалася їм?». Та Артур був швидкий їх забути, кажучи лагідно:

— Знаєш, усі мене переконують, що мені варто виступати у клубах з моїм матеріалом.

Його мати не поділяла ентузіазму, тому, подивившись на нього розгублено та зневірливо, вона непевно промовила:

— Але, Щасливчику, — вона пересіклася із ним своїм чужим поглядом, — хіба для того, щоб бути комедіантом, не треба бути смішним?

Телевізор, непостійний у власній гучності, все марно намагався розвеселити пізніх глядачів класичною комедією двадцятирічної давнини. Сама тривожна мелодія, ніби підбивала його хитлявий розум на лихо. Уся несправедливість молодого тижня нарешті впала на його зболілу голову, тож чоловік все дарма намагався вилікувати її поганською сигаретою. Завтра намічався безглуздий день, але Артур мав шанси не зустріти його пустизни. Важкою реальністю давив на руку добрий револьвер. Він мав подвійний спуск, калібр 36 мм, а саме головне таїв у собі велику силу, обмежену одним лише багатством уяви. Змінюючи собою увесь негатив у спогадах Артура свавільно сплив його сусід, що його звали Лаврін. Чорнявий, ніби з тіні зітканий, чоловік здавався щирим та відкритим, вічна його втома тільки підтверджувала його простосердечність, знав він по собі, чесні люди — то люди змучені. Чомусь із свідомою наївністю чоловік був певний, вони могли би стати товаришами. Наприклад, зустрінься вони в барі чи в клубі. Лаврін би точно запримітив його танцювальний талант, похваливши зі своєю холодною харизмою: «Салют, Артур, ти круто танцюєш», один з небагатьох, уважний та люб'язний він є. «Я знаю», — буденно би прийняв комплімент він. Худе, зболіле тіло безвольно піддалося вслід за в'юнкою думкою, що з кожною секундою обростала все новими квітками зеленого та червоного. Він рухався впевнено та плавно, спілкувався чітко, видаючи першокласні жарти, чим змусив друга сміятися хіба що не голосніше музики. Зелені очі метнулися до особини, залитої прохолодою крутливого світла. На лиці вималювалася самозадоволена насмішка, коли він звисока промовив до Лаврін:

— А знаєш, хто хріново танцює? Він.

Почувся до соромного громовий постріл, який намертво вибив Артура з обіймів яскравої фантазії, кидаючи його на підлогу, де всього момент тому розклалося схолодніле тіло Гойта. Миттєва паніка була його рушієм, коли чоловік викрутив гучність телевізора, підскочивши до стіни, котра стоїчно прийняла в себе кулю. Серце заглушити не вдалося навіть цим, воно колотилося, немов у божевільнім танці, поки Артурові пальці обводили теплу та почорнілу, наче гангрену, пробоїну. Крізь шум та тонкість стіни прозвучав занепокоєний голос його матері:

 — Що це був за постріл? Ти чув?

"Що?", — захоплений нервовістю тихо перепитав він, однак швидко знайшовся, кричачи:

— Я дивлюся фільм про війну.

Очі застелила суцільна мара, а тіло ослабло. Артур прикрутив гучність, не бажаючи бути поганим сусідом.

— Пробач, мам.

Він сказав це із зітханням, адресуючи більше до повітря. Наче зламана лялька Артур розпластався своїми довгими, тонкими кінцівками під травмованою стіною. Непосильний етер реальності скував його, обвіяв голову, розчиняючи всі зорляві сни на безвихідну темряву.

Цей день був гірше.

***

На добру хвилину Лаврін застиг, немов антична статуя, занепокоєння на його лиці виблискувало всією красою майстерності каменяра. Тонке татуювання, що обвилося коло тонкої шиї, здавалося викрало його дихання, зв’язавшись у вузол. Візерунчастий торшер дарив кімнаті м'яке зелене світло, достатнє, щоб осяяти невеличке ліжко, старовинну шафу та квітчасті темні шпалери, які, підтримуючи моментальний жах, заклякли у часі, що й жодна пилинка не впала з них. Чоловік точно чув постріл, і просто не міг помилитися. Зітхнувши, він скинув з себе мармур страху, знову взявшись розкладати скромний гардероб. Сказати чесно, мандрівець був готовий до багатьох речей, проте це не значило, що вони не лякали його. Відразу його думка поплила до одинокого тіла, наскрізь пробитого щасливою кулею, в запиленій тихій квартирі із зафарбованим вікнами.

Остання сіра сорочка була віддана дерев'яним плечам вішалки, коли Лаврін стомлено присів на ліжко, втуплячи на дошку, обклеєну фотографіями та нотатками. «Румі Морі», значила багрянцем одна, «Сайоніс», казала друга, протягнувши червону нитку до багатьох інших: «Освальд К. Пінгвін», «Мароні», «Томас Увейн», «Фальконе» та чисельна низка відомих чи вкритих тінню обличь Ґотему. Уся схема плутала навіть себе, своєю хаотичністю ліній та написів, проте була ясна, немов зоряна ніч для Лаврін. Єдиний жирний знак питання, що красувався своєю незрозумілістю, стояв над ім’я Маріо Іто — головний редактор Ґотем Газетт, його прямий зверхник. Одначе було занадто пізно для розумової діяльності, а завтра день обіцяв бути заманливим своєю пустинною та спокоєм.

"Люди зовсім не мають поваги до втоми", — відкинувся чоловік на жорсткий матрац, разом із тим пропустивши руку через гладке волосся, він сливе з огидою згадував метушню сьогоднішнього дня. Перехід на нову роботу взагалі не видавався йому легким, але ніколи ще він не поєднував працю типового журналіста із задачами рівня урядових таємних служб. Вікі зводила Лаврін з розуму з першого дня, як тільки їй видалася нагода наложити свої усюдисущі руки на його контакти. Та хіба він міг її звинувачувати? Це була її спеціальність, котра завше з’їдала душу, заповнюючи пустизну невпинністю. О, це питання, що вже так затерлося поміж його роздумів — душа людина за журналістику. Пані Вейл мала дратівливу звичку гарячкувато вважати, що не ризикнувши життям, ти не можеш вважатися останнім. Саме тому, прознавши про його цікаву натуру, вона зробила все, щоб доєднати нещасного до підпільного розслідування верхівки рідного їй міста. Від того розсліду Лаврін діставався лише головний біль, якщо не гірше, але щось тягнуло його до глибин таємниці.

І чому тільки проводжати день завше так тяжко?

Чоловік приглушив зеленасте світло, поринаючи до теплої темряви. «Можливо варто традиційно привітатися з сусідами", — пролетіла в його голові заманлива думка. Одначе він був непевний, наскільки в таких місцинах це було б прийнятно. У такому випадку залишався Артур. Здається, Лаврін чув, що той піклується про заслаблу матір. Безсумнівно, мати добрих знайомих в цьому місці не завадить.

Убитий втомою, він швидко заснув під галасливі суперечки сусідів.

Жодних пострілів він більше не чув.