#ГарріПоттер #ОЖП #СеверусСнейп #G #Б #гумор #Міді #ВПроцесіНаписання #AU #попаданці
Христина йшла схилом вверх. За плечима вона несла рюкзак, який вона забрала зі схованки під Войовничою вербою. Було холодно. Холодніше, ніж у Британії. Дівчина згадує як вчепилася кігтями у мантію Снейпа і відтіснила його до яру, куди він впав. Це дало час їм із Сіріусом втекти.
Після кількох годин у Лондоні з Блеком та обговорення подальших планів, вона відправилась до найближчого магічного каміна, щоб вже за годину збиратися схилом через мокрий сніг. Він виблискував, як новорічні гірлянди, під світлом нещодавно запалених ліхтарів. Христина дійшла до найвищої точки схилу. Перед її очами стояв Київ.
“Я дивлюся угору і не бачу там зірочок*, — наспівувала вона, підпаливши цигарку. — Київ на воді, Софія, як ковпачок. Вип'ю собі з подружкою, стане сумно і весело. Зима збирає всі сили шоб напасти на весну”.
Христина дивилась на Поділ. Він ще зовсім не такий, яким вона його пам’ятає. Суміш радянських традицій та повітря свободи. Люди ще ставлять червоні зірки на ялинки, бо так звично і це все що є, та вже їх ненавидять і краще б викинули, але нема чим замінити. Дівчина дивилась униз.
Несанкціонований ринок біля пам’ятника Сковороди. Там продавали світшоти “Boss”, їх робили у Туреччині і завозили сюди. Люди купляли їх на подарунки та просто для себе. Ще п’ять років тому це було не законно, це було небезпечно. А тепер жіночка купує два светрики братам, в її руках сіточка з маленькими мандаринками.
Перехожі вітають одне одного з прийдешнім 1994 роком, киваючи одне одному головами з пухнастими шапками з хутра. Христина усміхнулась. Вона ще не народилась.
Христина почала повільний спуск з Андріївського узвозу. Тут ще немає палаток з недешевими дешевими сувенірами. Тут не стоять палатки з майстрами. Вони не продають тесані з дерева гребінці, ложки та тарілки. Тут навіть не стоїть той дідок, що продав ювелірні вироби “авторської техніки”, де в переплетінні срібних лоз були сховані напівдорогоцінне каміння. Під замком Річарда Левиного серця сидів інший чоловік, він грав на сопілці. Табличка біля його ніг пояснювала ситуацію: “Завод збанкрутів. Подайте хто скільки може. Дякую”.
Дівчина стояла під майбутнім музеєм альтернативного мистецтва і дивилась на нього. Чоловік вправно грав на інструменті, хоч його руки вже посиніли та тремтіли від холоду. Вона допалила цигарку та підійшла до чоловіка. Христина кинула йому у капелюх декілька крупних купюр та пачку цигарок. Чоловік перестав грати на сопілці та взяв до рук капелюха. Дівчина озирнулась та підморгнула йому.
Киянка спустилась донизу, озираючись. По шкірі пробігли мурахи.Вона відчула, що на неї хтось дивиться. Поперед нею біг той же чоловік, міцно тримаючи сопілку під пазухою. Вона посміхнулась. Музика забіг у метро. Вона пішла далі. Все було неймовірно сірим. Її кольоровий Київ ніби дихав невидимим пилом. Христина озиралась, щоб подивитись на улюблені будівлі. Вона завмирала час від часу, коли бачила їх не такими, якими вона пам’ятає, або їх взагалі не було.
Вона йшла далі. Повз проходили люди з ялинками. На стінах ще не було графіті, балончиків з фарбою ще не завезли з-за кордону, але під ногами була знайома зимова ожеледиця.
“Все, шо треба - любов. Все, шо хочеться - можна,— тихо наспівувала вона, намагаючись тримати ноги стабільними. — Но лід не розтанув, Юра. Знаєш, бо просто бо.* Так, схили Гоґвортсу після київських доріг здаються просто казкою. Невелике тренування, розминка. Хоча, так можна сказати про будь-яку українську дорогу. Що там, ще тендери на асфальт не відкрили? Чи слово “тендер” теж не завезли?”.
Христина зупинилась перед одним з будинків між Контрактовою площею та станцією метро “Тараса Шевченка”. Вона дивилась на підвалини будинку. Вона присіла навшпиньки, та заглянула у середину з вулиці. За фанерними плитами вона бачила тоненький промінь світла. Він проходив крізь каплі води, що просочувались у приміщення. Трубопровід топив сніг і той затікав у середину. Дівчина зітхнула та захитала головою.
Вона дістала ще одну цигарку. Тепле дихання вилітало білим паром у холодний вечір. Андеграунд бар, який ще не створили, стояв порожнім підвалом, забитим фанерою. Вона зітхнула ще раз. Однак бар не з’явився. Христина закрила очі та зробила крок у перед, аби не озиратися, і не дивитись туди. Її посигналила машина.
— Дивись куда ідьош, дівчинко! — Крикнув водій червоного жигулі.
— Я б на ростовських номерах тут не вийобувалась би зайвий раз! — Відповіла Христина.
— А ти шо, мєстная?
— Хуєсная, — зло вимовила дівчина і підняла биту цеглу з землі.
Водій ще раз посигналив їй та поїхав далі. Вона теж пішла далі, розглядаючі знайомо-незнайомі будівлі довкола. Дорога була прокладена по-над Дніпром. Вологе повітря загострювало відчуття холоду.
“Добре, нехай тут ще немає того, до чого звикла, але дерева на Турхановому острові все ті ж, вони мене ще не знають, а я їх ще пам’ятаю, — вона подивилась на майже голу Оболонь без оболонської набережної. — А ця єресь ганебна тут завжди стоятиме, — Христина підняла очі на міст. — Станеш ти ще “Північним”, а поки що ти всього-на-всього “Московський”. Від того на тобі пробки, поняв? Не через те, що, говорять, тут відьомське кладовище було, ні. Це через те, що ти московський. Ти — інфраструктурна катастрофа”.
Дівчина піднялась на міст, той звично просідав під ногами. Під ним чорніла дніпровська вода, вона поглинала жовто-гаряче світло заходу сонця. Над нею з тим же світлом грався правий берег. Відчуття, що за неї слідкують не зникало.
“Отак, — роздумувала вона, йдучи мостом, — якщо колись мене запитають як сформувалась філософія мого життя, я розкажу їм про цей міст. Тут так часто трапляються аварії. От виходиш ти з заблокованого якоюсь ушкодженою автівкою тролейбуса. Найближча зупинка перед мостом і після мосту, а ти стоїш посередині, під тобою чорна вода, довкола люди, які йдуть в обраних напрямках. Міст хитається. Тебе звідси ніхто не забере, — Христина продовжувала йти, вдихаючи холодне вологе повітря, — доводиться брати себе в руки і рухати булками, поки кудись не вийдеш. Варіант кинутись з мосту не варіант. Ха-ха, варіант не варіант. Пляжний сезон закрито. Тебе чекає автобус”.
Вона пройшла повз пустки, де колись буде торговий центр SkyMall, а зараз тільки дерева. Руки змерзли, вона ховала їх у кармани. У рукаві чарівна паличка торкалась зап’ястя. Христина вже бачила сині круглі будинки Троєщини. Вона посміхнулась. Очі сльозились від вітру. Принаймні, вона в цьому себе запевняла.
У повітрі запахло глінтвейном. Дівчина озирнулась. Глінтвейн ще те ж “не завезли”. Над закинутим каналом у кущах сиділи підлітки.
— Ти впевнений, що воно саме так робиться? — Запитала дівчина, підкидуючи хмиз в імпровізований мангал.
— Так, подай гвоздику, — хлопець підлива вина з пакета в алюмінієву чашку.
— А що воно таке взагалі?
— Спробуєш — зрозумієш!
— Та що я компот гарячий ніколи не пробувала?
— То вино гаряче!
Христина засміялась і знову підпалила. Язик вже щипало від табаку, але вона не зупинялась. Дівчина пройшла повз ярмарку ялинок, які насправді завжди були соснами. Запах хвої вдарив у ніс і змішався з запахом гарячого вина та мандаринів. Вона йшла далі повз жінок у схожих типових пальтах, та чоловіків з хутряними шапками.
— Христя! Христя! — Закричав хтось з натовпу. Вона озирнулась. — Дивись які апельсинки урвала! Цілі дві сіточки! До мами в село повезу. Вона таких ніколи не пробувала.
Христина побачила свою тезку та посміхнулась. Звертались не до неї. Дівчина витерла сльози. Перед очима з’явився її двір. Колоподібний, які і майже всі тут. Вона зайшла всередину. Дерева, які здавались все життя гігантськими, зараз тріпотіли на вітрі, маленькими саджанцями.
Дівчина знайшла очима машину дядька. Жигулі, але жовте. На п’ятому поверсі лунала музика. Христина підняла голову. У вікні вона побачила тітку. Ще молоду. Вона стояла поруч із жінкою на кухні.
— Ти уявляєш, урвала касету на ринку! — Хвалилась тітка. — Якась Ірина Білик “Кувала зозуля”. Дебютний альбом.
— Ти скажи, скажи ще за скільки взяла! — Дядько підійшов до вікна, тримаючи в руках порцеляновий чайничок.
— За пів ціни, сказали. Не знаю що за співачка, але касета геть новенька!
— Ага, ми чай якийсь взяли, британський, о!
Христина придивилась. Дядько та тітка стояли на кухні, вони розмовляли з матір’ю дівчини.
— Британський завезли? А звідки? — Озвався батько Христини.
— Любий, з Польщі, мабуть. Мені колега казала, — відповіла матір.
“Любий, — скривилась Христина. — Дев'яносто третій рік, ви ще ж разом. А де “Козлина грьобана”? Чи ви ще не горщики не побили до таких прізвиськ?”.
Дівчина продовжувала слідкувати за вікном. Тітка пішла на балкон та забрала холодець. Дядько зустрів її там та поцілував. У нього ще коричневе волосся без сивини, у неї хімічна завивка на випаленому блонді.
— Сьогодні до тебе чи до мене? — Питав дядько.
— У мене сьогодні батьки їдуть на дачу, — відповідала йому у губи тітка. — Тому, якщо пощастить, можна і до мене.
— Ловлю на слові, — шепотів він, і це вже читала Христина по губах.
На черговому поцілункові вона опустила очі. Дівчина подивилась на жовте жигулі. Вона провела по ідеально гладкому крилі машини. Пальці по механічній пам’яті хотіли відскочити від гострих країв у місцях пробиття, однак продовжувала ковзати далі. Машина стояла в ідеальному стані.
“Не плач, не треба. Все добре, все поки що добре, — думала вона сама собі. — Машина ціла, все добре”.
Христина витерла сльози, але вони продовжували литися.
— Гей! — Крикнув її дядько з балкона. — А ну відійшла від машини! Я зараз щось кину!
Дівчина зробила крок назад. Заплакані очі зустрілись з очима дядька. Вона стисла кулаки та побігла геть.
— Чого ти, то всього лиш дівчина, — заспокоювала його тітка.
— Ага, всього лиш дівчина, а магнітоли на ранок вже нема, — він взяв другу тарілку холодцю. — Ідемо, там гості вже чекають.
Христина вибігла з двору. Вона бігла куди бачили очі, перебігаючи від одного будинку до іншого. Коли бігти сил не стало вона привалилась до стіни, ховаючись за смітниками і тяжко дихаючи.
Вона почула звуки бійки.
— А я тобі кажу ще раз, — говорив чоловік з низьким тоном.— Поки гроші за кришу не віддаси, ти щьотчіку, мужик.
— Та як же віддавати? Бізнес йде не дуже, — тремтячим голосом відповідав інший.
Христина подивилась у закуття між будинками. Два кремезних чоловіки у шкіряних куртках били ногами третього, який вже лежав на землі.
— Дайте хоч час до весни. Там вже буде…
Його вдарили ще раз.
— Я тє сказав, гроші до Нового року. Як до обіду 31го не буде, то святковий салют може потрапити у твій кіоск, ти поняв, дядя?
— Я п-поняв.
Дівчина потягнулась за паличкою, та зупинилась. Вона витерла соплі рукавом.
“Якщо використаю закляття, то Міністерство одразу може дізнатися де я. Ні, то на крайній випадок. До біса. Святі нам все детально пояснили на словах. У Господа немає для нас автокефалії**, а я з Троєщини, чи звідки?”.
Христина подивилась на смітник. Вона залізла і нього рукою та, трохи пошукавши, дістала скляну бутилку. Дівчина розбила її об землю, міцно тримаючи горловину, і підійшла до чоловіків.
— Ало, дядя, — вимовила вона, — ноги свої прибрав. Тебе не вчили, що лежачих не б’ють?
— А тє шо? — Чоловік в кожанці сплюнув на землю. — Самая смєлая?
— Нє, але скоро буду самою цілою, — вона зжала у крамані чарівну палчику. — Фраєрів своїх забери звідси, і ніхто не постраждає.
Чоловіки засміялись. Власник магазину намагався витерти кров з носу.
— Дєвачька, — почав один з бандитів.
— Дзвінярню стули, кіловати мотаєш, — Христина перехопила бутилку. — Я сказала, відійди від нього, бо зараз ця розочка під ребра піде.
Бандити дістали кастети.
— Ну, як нє хочеш по-хорошому.
— Пасматрі на нєйо, нарісавалась — хрєн сатрьош.
— Біжи, чуєш? — Хрипів чоловік на землі. — Не губи життя!
— Затанцюю менуети, що робити коли музики ніхто не слухає, — дівчина розм’яла плечі. — І я своїй коханій, ТЮЛПАНИ В ЦЕЛАФАНІ!***
Христина кинула у одного бандита розбитою бутилкою “розочкою”. Та влетіла йому в ногу.
— Ти чого, навіжена чи йобнута?! — Заволав він, хапаючись за ногу.
— Я з Троєщини, наволоч.
Другий чоловік достав ножика.
— Метеликом мене не налякаєш, — вона дістала чарівну паличку. — З Новим роком тебе, дядя, — вона направила її на бандита. — Левікорпус!
Тіло бандита здійнялося у повітря. Кремезна постать чоловіка безпорадно бовталась над землею. Зі шкіряної куртки випало декілька гаманців.
— Ей, агов! — Закричав він. — Це шо таке? На місце, ей! Постав мене!
— Ти шо? Вєдьма! Памагітє! Поможіть!
Христина вронила тіло одно бандита на іншого. Вона підійшла до пораненого і допомогла підвестись. Той тремтячими руками вхопився за її плече.
— Хто ти? — Запитав він.
— Дух закапелків, — відповіла вона, і вивела його з кута. — До дому дійдеш?
— Так, — він закашлявся і сплюнув кров.
— Добре.
Дівчина обійшла сміттєві баки та підштовхнула їх. Вони наїхали на тіла непритомних бандитів та зупинились.
— Якщо що, ти нічого не бачив, ок? — Вона звернулась до потерпілого.
— Так.
Христина кивнула і пішла до магазину. За двадцять хвилин до закриття вона стояла у відділі алкогольних напоїв. З-за прилавка на неї дивилась продавчиня з яскравими неоново-синім тіням на повіках.
— Дівчино, шо тобі?
“Сповіщення скоро прийде до Міністерства і вони відслідкують де я є. Треба напитись чимось пристойним”.
— Пляшку Амарето будь-ласка і сир “Дружба”.
Продавчиня закотила очі та розвернулась до шафи. Вона назвала ціну та поставила все на стіл.
— Передачку получили? — Запитала вона.
— Що, перепрошую?
— Пальто ненашенське, — відповіла продавчиня.
— Так, передачка, — кивнула Христина і забрала товар.
Вона йшла дворами до річки, тримаючи в зубах цигарку.
“Я завжди казала, — дівчина відкрила бутилку, — гарне пальто має вміщати у кармані бутилку і робити це так, щоб ніхто не помітив. Якщо бутилку все-таки видно, то це не пальто, — вона зробила ковток, — це подовжений жакет. Можна було б на яструба перетворитись і так долетіти, але я планую напитись”.
Христина вийшла за межу району та ступила ногами на засніжений пісок. З-за дерев виднілась вода. Вона відбивала світло місяця. І це був її єдиний орієнтир.
— Дівча, дівча, не бреши мені! Розкажи, де була ти вночі?**** — Співала студентка у весь голос. — У лісах, у лісах. Там, де сонця нема. Я ховалася аж до зорі!
Дівчина відпила ще Амарето з горла, поки ноги тонули у піску і мокрому снігу.
— Дівча, дівча, куди шлях твій веде? Я іду, куди вітер дме. У лісах, у лісах. Там, де сонця нема – там ніхто не знайде мене.
Вона проливала алкоголь на сніг. Той провалювався в нього до піску. Христина прийшла до річки та сіла на обриві. Місяць лягав нерівним надірваним колом. Північний міст підсвічувався червоними вогнями.
— ЛЮСІЯ, МОЯ ЛЮБА, Я ЙДУ В ОСТАННЮ ПУТЬ! — Крикнула дівчина, сидячи на пустому пляжі. — КОЛИ Я ВРІЖУ ДУБА, МЕНЕ ТИ НЕ ЗАБУДЬ!*****
Христина відкрила нову пачку цигарок та витягла одну для себе. Вона зажала її пальцями та продовжила волати у темряві:
— Кохаю тебе, мила, хоч я напився вщерть! Життя нас розлучило, та не розлучить смерть.
Вона скинула рюкзак та підійшла до води. Світло цигарки викривлялось та тануло у маленьких хвилях. Мостом їхали вечірні автобуси та тролейбуси. Як завжди, забиті людьми.
— А чорти з ними, — зітхнула дівчина. — Якщо тут дійсно було кладовище, — вона дістала чарівну паличку, — то, колеги-відьми, робіть що хочете, — вона махнула паличкою, не вимовляючи закляття, — гірше не буде.
— Сельвін! — Пролунав, наче постріл, чоловічий голос.
Христина озирнулась. На обриві, біля її рюкзака, стояв Снейп. На його шиї пов’язаний довгий шарф, його кінці ховались у “маглівський” плащ.
— Северусе…
— Повернись назад, негайно.
Він тяжко дихав. Його червоні щоки палали, а очі були прикуті до дівчини. Викладач підійшов ближче.
— Я все знаю, повернись сюди.
Студентка зробила крок вперед. Холода вода розбилась об її коліно. Вона намагалась вийти з ріки, але її ноги застрягли.
— Ти не потрапиш в Азкабан, чого б ти собі не надумала, — він все ще не відривав погляд від дівчини. — Христино, — вимовив він з сильним акцентом, — повернись, будь ласка.
Дівчина намагалась зробити крок вперед, однак мул всмоктував її ноги.
— Я не можу.
— Все ти можеш, — вже роздратовано говорив викладач.
— Я застрягла!
Очі Снейпа розширилися. Вода довкола її закипіла.
— Що за маячня. Мені ввижається, так? — Вона відчайдушно подивилась на Снейпа. — Допоможи мені.
Северус збіг з піщаного обриву, з паличкою наготові. Вода піднялась і десятки рук вхопили дівчину, втягуючи її у чорну воду.
— Христина! — Заволав викладач.
Вода крутилась довкола її тіла, відбиваючи світло місяця та червоні вогні мосту.
“Без паніки, — думала вона, відчуваючи рух води й рух у своєму власному тілі. — Яке “без панікі”?! Як тут можна не панікувати?! — Вона протягнула руку, що почала боліти, до вихру води. Христина дивилась на власні пальці, які з пухкеньких пальчиків Одрі ставали її власними. Кістки подовжувались, від чого перетворювали біль в агонію. — ЩО ЗА ЄРЕСЬ?” — Тонкі “музичні” пальці торкнулась води”.
— Христино!
Снейп завмер біля води, дивлячись на чорну воду, що закрила його студентку міцним куполом. Він тримав чарівну паличку на готові.
“Якого біса? Що відбувається? — Вона впала колінами у воду. — Чому так боляче? Що я наробила?”.
— Люмос! — Северус підняв у гору кулю світла.
Христина дивилась на своє відображення. Купол води впав, наче і не було. У хвилях, що поповзли по річці, вона бачила своє лице. Довге волосся стало натуральним коричневим, як її справжнім. Темні очі Одрі стали світлішими. Ще не сірими очима Христини, але вже кольору лісового горіха. Веснянки залишились, але лице витягнулось, підборіддя стало гоструватим. Дівчина дивилась на суміш зовнішності своєї та Одрі. Одяг давив на тіло. Підходящий за розміром светр стискав рукавами передпліччя.
Христина підвелась та подивилась на викладача. Він підбіг до неї та допоміг вийти з ріки.
— Ти що взагалі зробило? Що це закляття?! Ти розумієш як це було небезпечно?!
— А Я ЗВІДКИ ЗНАЮ?! — Відповіла вона, стискаючи його плащ холодними пальцями. — Я не знаю…
Вона озирнулась довкола. Пляж був таким же темним і пустим. На мості автобус посигналив автівці.
— Тебе треба вивести звідси і підсушити, — Снейп обійняв її за плече та підвів до її рюкзака.
— Паличку на землю, — пролунав третій голос. — Магічна служба безпеки України.
Довкола Христини та Северуса приземлилися троє людей. Їхні магічні артефакти були націлені на них.
— Я сказав, палички на землю!
***Юркеш - Menuets (Тюльпани в цеЛАФАні)
Ваййй, оце так поворот😁 Магічна служба безпеки України, було б файно з ними познайомитися 😆 Дуже і дуже цікаво, читається на одному подиху. Люде з Троєщини, є люде з Троєщини 😄