#ГарріПоттер #ОЖП #СеверусСнейп #G #Б #гумор #Міді #ВПроцесіНаписання #AU #попаданці
Христина і Драко увійшли до Кімнати на вимогу. У безмежному просторі без вікон горами були складені речі. Меблі різних епох, прикраси, книги, іграшки та музичні інструменти.
— Чорт забирай, що це за місце, — Мелфой оглянувся довкола. — Це що, типу, льох?
Він взяв до рук золоту корону. На ній у грубому середньовічному стилі блистіло шліфоване не грановане каміння.
— Так, сюди потрапляли не потрібні, забуті чи спеціально викинуті речі — Христина обернулась до друга. — І деякі з них прокляті.
Слізеринець впустив з рук корону. Вона впала на каміння і ехо розлетілося по всьому приміщенні. Левченко прижмурила очі. За звуком вона визначила де знаходяться найдальші стіни. Дівчина підрахувала, що йти до них хвилин десять по прямій. Однак перед ними височили гори непотрібних речей. Звиви доріг могли додати до маршруту ще стільки ж часу.
Чарівниця продовжила гуляти між меблями. З висоти на неї падали промені, відбиті дзеркалами, камінцями та позолотою.
— Христино, — покликав її Драко, — може, краще почекати на Снейпа, — він обірвався на середині речення. — Будь ласка, я знаю, що ти зла, але… Він точно знає краще, що тут може бути.
— Не знає.
Левченко продовжила йти поміж гір речей. Вона побачила піаніно, що стояло під кріслом, закрите лампою і шовковою мантією. Дівчина взялась за нього та потягнула на себе.
— Зачекай! Я допоможу.
Хлопчина підбіг до подруги та допоміг витягнути інструмент. Звук скрипіння дерева розрізав тишу. Зверху на студента впав абажур. Він скинув його на підлогу. Левченко відкрила кришку та провела пальцями по клавішах, натискаючи на них.
— Тут просідає одна, — прошепотіла вона.
— Та невже? — Драко подивився на гору речей. — Цікаво, що тут могло з ним статися?
Сарказм хлопця залишився без відповіді. Дівчина відкрила піаніно, оглядаючи складову. Вона дістала паличку та підсвітила собі. У напівтемряві вона побачила причину не звучання інструмента.
— Вензель на ля, — продовжила шепіт вона. — Завжди починати треба з кінця, але ти, як завжди, просідаєш на ля.
— Як завжди? — Драко додатково підсвітив їй своєю паличкою.
— Так, це старе піаніно, йому років 60, — Хрситина взяла паличку у зуби та потягнула за струни. — Бабусі його купили коли їй було 10. Це жах просто, уроки гри не з нею, і завжди просідає це довбане ля.
— Христино, — вимовив хлопчина, стривожено дивлячись на подругу, — ти не у бабусі.
— Ясна річ, — кивнула дівчина, — інакше били б мене вже по руках за те що я на це піаніно лягла. Били б кропивою, — вона підкрутила вензель і натисла на клавішу. — Хоча ні, зараз зима, мабуть, тоді тільки лозами.
— Лозами? Нокс, — Драко загасив світло. — Ти не у…
Слізеринець замовк. Він дивився як дівчина підтягла до інструменту найближчий стілець. Вона сіла. Клавіші просіли під її пальцями. Час від часу вони все ж таки давали їй те відчуття фантомного, примарного болю, яке вона відчула на Дніпрі. Однак з кожної нотою біль зменшувалась. Коли музика виграла каплі дощу і дзвін над рікою біль геть вщух.
Христина сиділа за піаніно, підсвічена світлом власної палички, яку вона досі тримала в зубах. Музика звучала голосно. Вона підходила для обіднього вечора високо суспільства, камерної зали театру чи опери, але аж ніяк до безкінечної кімнати, заваленої мотлохом.
Однак музика грала, створюючи сюжет. Драко сів на забуту кимось валізу. Він слухав як з гір до долу котиться грім, як він вдаряє і дзвенить у скелях. Блискавка сяє найвищими нотами, буря найнищими, а середніми розмовляють дерева у “Гірській легенді” Кос-Анатольського*.
В один момент всі звуки змішались і разом покотились з гір. Грім вдарив в останнє і в останнє відзвучало ехо. Драко аплодував. Христина усміхнулась. Вона голосно видихнула.
— Попустило? — Запитав хлопець.
— Попустило, — кивнула Левченко, погоджуючись.
Вона знову натиснула на клавіші, однак в той же момент вони обидва повернулись на звук дверей, що відкриваються.
— Гей, Одрі! — Прозвучав голос Джорджа Візлі. — Де ти? Ти як?
Близнюки увійшли у кімнату. Обидва застигли на входу, оглядаючи приміщення. Фред невпевнено продовжив:
— Ми бачили вас з Мелфоєм у коридорах.
— Якщо що, ми тій змії дупу надеремо.
— Слідкуй за язиком, Візлі! — Відповів Драко.
Брати йшли на голос та музику, підсвічуючи собі паличками.
— О, а ви що тут…
— …халабуди будуєте?
Христина засміялася дзвінким мелодичним голосом, наче продовжуючи грати “Гірську легенду”. Вона мотнула головою, підбираючи ноти.
— Намагаємося покращити ваші житлові умови, — хмикнув Драко.
— Ти б за свої хвилювався, — відповів Джордж.
— А то ми можемо переїхати, — продовжив Фред.
— Стуліться, — влізла у розмову дівчина, підібравши ноти і ритм.
— Так, а що сталось?
— Я б хотіла жити у кіно, — почала співати Христина. — Стати просто сторінками книг, щоб під мене хтось пив вино, — вона ковзала клавішами. — Щоб під мене час таки втік. Я б врізалася в пальці і в душу. Була б другом в скрутні часи. Але я чомусь мушу та вже точно не можу жити цей кривий реалізм**
Драко дивився на подругу. Брати Візлі замовкли та споглядали за слізеринкою, що розривала тишу мелодичним голосом та важкими стрімкими нотами.
— А може, може, може, може, — продовжувала вона. — А може я б хотіла жити серед гір. Стати місцем для здійснення мрій. Щоб в мені надихались. Або просто кохались. Або відшукали дім**
— Що вона, — шепоче Джордж, — що відбувається?
— Ш-ш-ш, — Драко приклав вказівного пальця до губ.
— Але в нас ще існує сьогодні. А може і завтра, а може і завжди.В мені ще не вмерла надія. А може і віра, а може і правда**
Двері ще раз відчинились. У Кімнату на вимогу увійшов Снепй. Він швидко вихватив паличку з рукава. Чоловік обережно оглянув приміщення. Драко та близнюки визирнули з-за перевернутого столу.
— Ви від нього ховаєтесь? — Запитав Джордж.
— Можна і так сказати, — відповів Мелфой.
Він подивився назад, на подругу, що не переставала грати, і повернувся до викладача. Чаклун освічував предмети довкола. Деякі він впізнавав, про історію інших лише здогадувався. Слізеринець обережно підійшов до дівчини та присів біля неї.
— Снейп тут, — шепотів він. — Треба або вшиватись, або…
— Якщо що, ми прикриємо, — в унісон сказали брати.
Зіллєвар дістав стару книгу, за нею лавиною посипався посуд. Декілька чашок розбилося.
— Так, — кивнув Драко, не звертаючи увагу на шум. — Христино?
Вона опустила на друга.
— Я боюсь, — шепотіла вона у відповідь.
— Відверто, ми його теж боїмося.
Дівчина посміхнулась.
— Все, йдіть, немає часу! — Озвався один з Візлі.
Близнюки крикнули слізеринцям. Вони кинули закляттями у меблі і ті зійшли лавиною на зіллєвара. Снейп відкидав від себе речі точними помахами паличок.
— Фреде, це тягне на відрахування зі школи, — сміявся брат.
— Або на цілий лист-кричалку від матері, — відповів Джордж.
Христина і Драко побігли вперед. Дівчина бігла за ним, поки він тягнув її за рукав мантії. Вони чули сміх і перегукування близнюків. Візлі накривали зіллєвара меблями і влаштовували звукові пастки, щоб зірретувати його у просторі.
Снейп відбивав меблі, що подекуди летіли на нього з абсолютно неочікуваних сторін. Раптово він почув свист. Під його ноги полетіла петарда. Її хвіст сяяв яскравим світлом, поки не згас. Чоловік відкинув її помахом палички у бік. Петарда вибухнула синім блиском, освічуючи гору грамофонів.
З того ж боку, звідки вилетіла петарда, полетіли десятки феєрверків. Брати Візлі, розпихуючи знахідки у кармани, бігли геть, поки на Северуса летіли десятки салютів.
Драко та Христина звернули у лабіринті гір непотребу. Вони почули свист. Дівчина зупинилась, прислуховуючись. Мелфой затормозив на бігу у декількох метрів.
— Що таке? — Запитав він.
Левченко стиснула паличку в руках. Вона почала глибоко та часто дихати. Мелфой взяв її за рукав мантії та потягнув на себе.
— Христино, будь ласка, — казав він.
Подруга підняла очі на нього. Попри напівтемряву Кімнати її зіниці звузились, а очі були широко відкритими. Хлопець потряс дівчину.
— Нам треба бігти, ти чуєш? — Він потряс її ще раз. — Ми обрали бігти.
Вони почули вибухи. Драко озирнувся. Вогонь підкинув у повітря табурет. Христина стисла передпліччя друга. Ще один табурет пролетів над їхніми головами та поцілив у шафу. Та відчинилась.
— Нам… — студент дивився на туман, що висипався густими комами з меблі. — Треба бігти.
— Я не можу, — шепотіла дівчина, стираючи холодний піт з лиця і слухаючи свист та вибухи.
Яскравий синій колір на секунду засліпив їх. Феєреврк розірвався вже десь далеко.
— Треба, — відповів Драко пересохлими губами, переводячи очі на туман. — Це істота, що перетворюється на твій страх. Це Ховчик, Христино.
— Та що ж так везе? — Відповіла дівчина.
Туман почав формуватися у знайомі силуети.
*Анатолій Кос-Анатольський "Гірська легенда" у виконанні Ольги Денисюк
Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зібрати думки після цього розділа. Переживання та емоції Христини у поєднанні з музикою викликали хвилі мурашок по шкірі. А ще й цей Ховчик наприкінці, це просто добиваючий Раніше я була на 100% певна у щасливому фіналі, але після цього розділу, уже трохи не певна, хоча надія все ще є Тим не менш, я просто в захваті від того, як вміло ви можете викликати настільки різні емоції своїми текстами 🖤