Промені сонця повільно протискалися крізь коричневі, дешеві штори в одному з номерів мотелю в Салсбері, який я встиг учора зняти до закриття. Не те щоб у мене не було грошей на щось більш комфортабельне, ніж номер, що пахне сирістю, душить сірими стінами й ніби хоче зламати мені спину твердим ліжком — просто кращого тут годі й шукати. У таких селах зазвичай нічого немає, тож цей мотель уже майже диво.
Відкривши очі й сфокусувавши погляд на червоний будильник біля ліжка, я зрозумів, що знову п’ята ранку. Кошмари, в яких з’являються моя покійна дружина й дочка, давно стали нормою. Тільки от гіркий присмак втрати Раю на Землі не додає мені сил — навпаки, змушує сумніватися в усьому, що я роблю.
Хоча, робота стала для мене як причал — мов маяк для загубленого човна. Тільки от замість човна — моя душа, що пливе річкою горя.
М’язи спини одразу запротестували, щойно я спробував потягнутися, встаючи з ліжка.
Ох, обожнюю такі матраци.
Одягнувши джинси і сіру сорочку, я спустився до кафе, що примикає до мотелю. Запах свіжої випічки одразу заповнив ніздрі, нагадавши, що я не їв нічого з учорашнього ранку — відтоді, як детектив Маккензі подзвонив і запросив на заручини зі своєю дівчиною. Я майже сказав, що не приїду, але закусив язика і погодився. Відлюдником мені ставати не хотілося.
Ще маю дві години — і буду в них вдома. А поки що… з’їм панкейки з кавою.
Справжній сніданок чемпіона, га?
Звук джазового рингтону вирвав мене з полону швидких вуглеводів, до яких я так млосно здався в обійми. Ковтаючи смачнющий панкейк, проводжу по екрану і відповідаю на дзвінок Маккензі. Мабуть, перевіряє чи я не передумав:
— Привіт, Вікторе, — кажу я радісно, але його тяжке зітхання і беземоційний початок розмови, стирає мою усмішку з лиця, ніби пальцем.
— У нас труп. Дивний випадок, навіть камери нічого не пояснили нормально, — чую, як інші поліцейські щось кажуть Віктору і шурхіт покривала. Накривають тіло, без сумніву. Пауза не триває довго, голос детектива стає все більш роздратованим. Звичайно, все свято йому зіпсували. — Коротше, приїжджай на Головну вулицю, 34. Дім ти знайдеш.
Не встигаю й запитати більше деталей, коли він скидує дзвінок. Витріщаюсь на свої ароматні панкейки з думкою, що більше не зможу нічого з'їсти сьогодні. Бутерброд, якщо у когось з старих і повнуватих поліціянтів, він знайдеться. Відчуваю на собі погляд молодої офіціантки. Білява дівчина з голубими очима і високої постави, точно не очікує, що перед нею не просто симпатичний чоловік, а людина яка копирсається в тілах для життя. Мертвих я краще розумію, ніж живих. Мертві не роблять такі старшні речі, як живі.
Мої сірі очі зустрічаються з її голубими, в той же момент її лице накривається червоною вуалью юної сором'язливості. Кутики моїх губ смикаються в усмішці, але я намагаюсь не знітити її тільки гірше, тому ставлю на стіл набагато більше баксів ніж потрібно, і хапаючи куртку виходжу. Жара вмить б'є своїм нещадним кулаком по моєму здивованному виразу обличчя. Тільки ранок, а вже спекотно. Зітхання зривається з мене, бо я прекрасно розумію, що жертва буде пахнути неймовірно непривабливо, незважаючи, чи є кондиціонер в домі, чи ні.
Біла машина з великим, жовтим надписом "ТАКСІ", незнайомої мені марки, стоїть біля кафе, ніби чекаючи поки вмощусь в неї. Кажу адресу таксистові і ловлю здивований погляд коричневих райдужних оболонок в чисте дзеркало. Щось не так? Моя цікавість перемагає мене, тому я піддаюсь трохи вперед, впершись на підголовки, і кажу:
— Щось не так? — помічаю, як таксист зсувається на сидінні, роблячи поворот однією рукою рулем. Вже думаючи, що він не відповість, хочу сісти зручніше на задньому сидінні, як дзвінкий голос прокочується по салону.
— Ні-ні, пане, просто там живуть достатньо багаті люди. І приватна дорога, тож я вперше буду проїжджати нею... — його цікавість такою маленькою пригодою видно неозброєним оком.
— Ясно, — коротко відповідаю, влаштовуючись на сидінні.
Його тон, сповнений благоговінням, як кріпак перед паном, наштовхує мене на думку: роздратування в голосі Маккензі було не тільки через зірване свято на честь заручин. Якщо померла ( або вбили, що більш вірогідно), якась важлива людина в цьому селі, то непереливки буде всім органам правопорядку. Починаючи головним супер-інтендантом і закінчуючи констеблем. Маккензі у нас детектив-сержант. Але хто може бути настільки великим цабе, якщо живе в селі на півдні Сполученого Королівства?
— Приїхали, — каже схвильовано таксист, привертаючи мою увагу до нього. Кліпаючи кілька разів, зпросоння, я швидко розраховуюсь.
Мене зустрічає розпечене повітря асфальтованої дороги і вичищені до блиску плиткові коричневі тротуари. Бачачи здебільшого трупи і кримінальні сцени, розкіш цієї частини " щасливих світу цього", мене вражає. А це тільки дорога. Роблю кілька кроків вперед. За високим кипарисом, жовта стрічка розбиває ілюзію казки. Кілька машин поліцейських й інший спецтранспорт, сильно контрастують з величчю ідеально білого, двоповерхового будинку вікторіанської епохи. Щось забагато людей задля одного тіла, навіть якщо такого шляхетного. Вловлюю гнилий запах знадвору. Погано. При такій погоді не можна тримати довго труп без холодильника, бо спостереження за ним буде не точне.
Біле, суворе обличчя Віктора з'являється у відчиненому вікні. Його брова сіпається, коли він помічає мене. Хвиля полегшення і вини проходить по його лицю. Думає, що зіпсував мені вихід з моєї нори, в яку я поступово провалювався вже кілька років. Але у нас тут свято Смерті. Через кілька секунд він вже стоїть у дубових дверях:
— Можеш одразу одягатися. Немає чого чекати, друже! — повертається всередину, не сказавши ні добрих слів, ні привітання.
Спантеличений такою поведінкою, я одягаю білий комбінезон і довгі одноразові рукавиці. Для чого така поспішність? Блакитна маска сідає на мій ніс, ніби вже влита в шкіру. Так багато разів одягався у спецодяг, що мої рухи машинальні, як у майстра на заводі. Різні професіонали снують у домі, не звертаючи особливої уваги на мене і про щось перешіптуючись. Вступаю у спальню де є тіло, запах стає ще гіршим ніж у коридорі. Тіло починає розкладатися після смерті за лічені хвилини. Ті мікроорганізми, які є у наших органах, починають поїдати своїх господарів, а черви з кишківника забирають найбільшу частку колись бувалого дива еволюції. Щастить, бо цьому тілу не більше кількох годин.
Скручений над тілом детектив, підіймає голову, коли чує мої кроки. Спостерігає кілька секунд за моїм білим силуетом і потім показує рукою:
— Бачиш? — він вказує своїм товстим пальцем на щось, що було рукою, а тепер здається згорілою часткою курки. Нахиляю голову, щоб оцінити ступінь обпіку. Точніше сказати, роздивитись кістку і залишки м'яких тканин, бо мало що лишилось з колись людської руки.
Кидаю допитливий погляд на нього:
— Це третій чи четвертий ступінь опіку. Він підпалив себе?
Віктор хитає головою:
— Ні. Ніякого реактиву чи щось такого. Тільки це, — підіймає файл з білою книгою, схожу на Біблію, яка має трохи обвугленні сторінки.
Розгублено оглядаю її, потім втуплююсь на нього:
— Ти ж знаєш, що я не маю хороші стосунки з релігією. Чи ти мене завербувати хочеш?
Мала, недоброзичлива посмішка з'являється на його втомленому лиці, яка провіщує мені нічого хорошого:
— Маю відео, — забирає чорний смартфон у свого помічника, який знічено ступає з ноги на ногу. Молодий і недосвідчений, ягня для старих вовків. Розвертає телефон у повноекраний режим і включає високоякісне відео з камери спостереження, та що у лівому кутку. Нащо жертві камера в його спальні навіть не хочу знати.
За кілька секунд, висока постать у білому халаті заходить у поле зору камери, лисина виблискує від лампи. Рука жертви простягується до полиці повною книжками, обирає білу книгу. На мить все стає білим – невеликий спалах сліпить екран. Коли запис повертається до звичної яскравості, чоловік вже лежить скрутившись на підлозі, застигвши у німій агонії, як потім його і знайшла покоївка. У цей момент серце б’ється швидше, але розум і професійна звичка працюють холодно: тут немає місця паніці, тільки спостереження, тільки аналіз, тільки розуміння того, що це диво або добре сплановане зло.
— Що це було? — вирячую очі на Маккензі. Підіймаю руку, поки він не заговорив. — Опік на руці не вбиває людину.
Очі друга важчають, на нього падає тінь втоми і розгубленості. Хитає головою:
— Не знаю. Криміналісти знайшли якийсь порох між сторінками книги, за день має бути відповідь що то за хрінь, – його важка рука лягає на моє плече, стискаючи, голос приглушується. – Так, він не міг померти через опік. Або це диво Господнє, або сам Сатана вирішив його вбити настільки вишукано.
Чай з льодом холодив мої руки, поки я спостерігав як Владіміра Сміта, всіма обожнюваного Нового Пророка, вантажать у сіру машину-холодильник. Так дивно. За життя ти можеш жити у елітному районі, а після смерті бути кинутим у машину як мішок картоплі. Смерть стирає всю особистість і лишає тільки те, що встигли записати про тебе або як ти встиг показати себе у цій виставі під іменем " Життя ". Здебільшого, ніхто навіть не знає що ти існував. Якщо пощастить, може бути коротка згадка у новинах, між погодою і рекламою.
Розуміючи, що поки що мої послуги тут не потрібні, я кидаю паперовий стакан і починаю повільно відходити від будинку. Не встигнувши пройти і двісті метрів, моя сорочка прилипає до спини своїми мокрими щупальцями. Помічаю блакитний бар, який ніяк не підходить кольором до ідеально білої будівлі зі золотим хрестом над важкими дверями. Ноги ведуть мене до них, червоні кров'янисті літери над дверима " Церква " Нового Пророка". Нехай Пророк благлословить вас." Так, Владімір зробив те, що найкраще вдається пророкам – помер. Завтра ця новина облетить весь Салсбері і збурить людей до крайньої точки шоку: хтось буде плакати, хтось буде сумніватись у версії слідства. В будь-якому випадку, ця справа з початку мені здається не такою простою.
Визнаючи поразку перед матір'ю природою, я заходжу у тьмяний, прохолодний бар. Затишна атмосфера ірландського бару, напускає на мене ілюзію позитиву, а бартендерка одразу нагадує мені когось. Зацікавившись ще більше, сідаю на коричневий стілець біля стійки. Посміхаюсь:
— Я вас бачив в кафе. Невже ви працюєте на двох роботах?
Її світлі брови підіймаються на лобі і в очах проходить проблиск впізнання:
— А, ви той джентльмен який лишив мені 30 фунтів і зник? — дзвінкий сміх проходить по пабу, привертаючи уваги кількох гостей. Білозуба, широка посмішка залишається на її гарному лиці. Простягає мені долоню. — Ірісса Тембрелл, на вашу милість.
Стискаю її теплу суху долоню, не відводячи очей з лиця. Таких жінок я бачив в американських фільмах з п'ятдесятих – ідеальних в усіх сенсах слова, окрім власної свободи і думки. Прихований діамант серед послідовників культу. Ці блакитні очі приховують неабиякий розум, судячи з гостроти її погляду.
Побалакавши кілька хвилин і хильнувши темно-коричнового Гінеза, я повертаюсь назад до кімнати в готелю. Якщо й мав якісь надії на відпочинок після довгого дня, то мій прекрасний друг Віктор Маккензі так не думав. Його голосове повідомлення застало мене зненацька, бо я не виключав телефон. Мабуть, поганий зв'язок у пабі. Вмостившись краще у ліжку, почув наступне: " Девіде, нам дали доступ до медичної історії Владіміра. Патологоанатом отримав право провести аутопсію зважаючи на твій висновок про неможливість смерті через опік четвертого рівня. Він попросив включити тебе у слідство повністю. Він чекає тебе завтра о 8 ранку в морзі."
Спохмурнівши навіть більше, ніж очікував від себе, я поставив телефон на тумбочку. Зазвичай, мене не викликають на розкриття. Антрополог більше спеціальзується на кістках або рештках. Тут тіло ціле, окрім постраждалої руки. Означає, що патолог знайшов щось таке, що має мене зацікавити. Це на завтра, поки що відпочинок.