Кит і Вишенька

#G #A #Міді #Закінчений #Романтика #ПідлітковаЛітература #ОригінальнийТвір

Частина 1

Хмари затулили останній промінчик сонця і вітер вмить став холоднішим. Щільніше затягнув шарф, попрямувала широкою вулицею. Нарешті минаю територію школи і розлабляюся. Перший семестр закінчено і можна спокійно віддати себе канікулам. Це звісно, ненадовго, бо незабаром ДПА, і родина не залишить мене в спокої. Погляд зупиняється на хлопці попереду, що одразу привертає мою увагу. Чорняве волосся, як ніч, у творчому безладі, пальто того ж кольору розвивається, а на ногах високі берці. Він стоїть до мене боком, тож більше побачити я не в змозі. Роздивляючись вулицю, його очі зустрічаються з моїми. Ноги більше мене не слухаються, тож я сповільнюю йду, аж поки не зупиняюсь біля нього. Зрозумівши, що відверто витріщаюся на нього, відвожу погляд та всміхаюся. Хлопець вище за мене десь на півтори голови, тому мені незручно. Підвожу очі і дивлюсь в його чорні, мов ніч.

- Привіт, - невпевнено кажу я. Він здивовано на мене поглядає, проте не встигає нічого відповісти, як позаду нього лунає:

- Ките, милий, а хто це? - висока білявка стала поряд з юнаком.

- Ну... Я, напевно, піду. Вибач, - швиденько промовляю я, вже не дивлячись на них і крокую далі у напрямку дому.

Докладаючи неабияких зусиль, змушую себе не обертатися, аж доки не заходжу за високу будівлю на маленьку вуличку, що веде до мого будинку. Так, звісно, в такого гарного хлопця повинна бути дівчина, авжеж. Дістаю ключі, відкриваю двері та поспіхом біжу в свою кімнату. Вдома всеодно нікого, тож можна не переживати. Роздягаюся та падаю на ліжко, закривши очі руками. Мені так соромно, що я не знаю куди себе подіти і про що думати. Перед очима з'являється лице з загостреними рисами і очі, що заглядають тобі прямо в душу. На вигляд йому десь сімнадцять. Зріст, звичайно, додає років, але не думаю що він набагато старший за мене. Тепер я бачу лише рожеві пухкі губи... Я різко сіла, подумки заборонивши собі думати про цього хлопця, адже з цього всеодно нічого не вийде. Хлопнули вхідні двері, що означало повернення мами. Вирішивши відволіктися, я пішла запропонувати їй свою допомогу у приготуванні вечері.

Наступні кілька днів промайнули занадто швидко. Ми всією сім'єю поїхали до моєї тітоньки у сусіднє місто. Повернулася я з хорошим настроєм, адже вже отримала свій подарунок на Новий рік - новеньку чорну акустичну гітару. Тітка Ріта чудово знала мої хоббі, завдяки мамі, і тепер я була цьому неймовірно рада. А ще вона порадила чудового вчителя, що допоможе з грою на гітарі, адже до цього я вчилася сама за допомогою інтернету. Випросивши в батьків на це гроші, я також вмовила їх піти на зайняття вже в понеділок, бо вже не терпілося почати. Хоч до нового року залишилося два тижні, я твердо вирішила до того часу навчитися хоча б чомусь.

Вихідні пройшли у думках про урок та, нажаль, про того незнайомця. Здається та дівчина назвала його Китом, але я не впевнена. У той момент я настільки хвилювалася, що могла усе поплутати. І ось, час настав. Я вже дзвоню в квартиру викладачки тремтячими руками. Відкриває мені приємна жінка років тридцяти.

- Ніколь? - запитує вона.

- Так, Анна Олександрівна, доброго ранку, - відповідаю я і вона запрошує мене зайти.

Вже після години занять я знала перші акорди пісні, яку вибрала особисто. Ми разом розібрали її і спробували зіграти. Ця жінка чудова вчителька. Я гарно провела з нею час, тому вирішила неодмінно продовжити займатися. Та, нажаль, після кількох годин гри мій час був вичерпаний. Проте так просто вона мене не відпустила. Напоїла чаєм з печивом на доріжку і призначила наступний урок у середу. Не встигла я відкрити вхідні двері, як в них подзвонили.

- Це, напевно, мій наступний учень, - з усмішкою мовила Анна Олександрівна і оминула мене, відкриваючи двері.

Підвівши очі я застигла, не в змозі зробити нічого. Переді мною стояв загадковий незнайомець, з яким, як я гадала, мені було не суджено познайомитися. Його ліва брів піднялася у легкому подиві, в той час як я стояла з відкритим ротом.

- Заходь, Микито, - почула я голос викладачки, що немов би зняв з мене оціпініння.

- Ну то я піду, до побачення, - швидко пробурмотіла і вибігла, трохи задівши хлопця гітарою, висівшою в мене на плечі.

Я була в такому шоці, не знаючи за яку інформацію хапатися першою. Він також полюбляє гітару, ми вчимося в одної людини, його звати Микита. Тепер я знаю про нього трохи більше і це змусило мене посміхнутися. Але усмішка швидко зів'яла, адже в нього всеодно була дівчина...

Вийшовши на вулицю, я зітхнула, притулившись спиною до стіни багатоповерхівки. Раптом двері під'їзду відчинилися і переді мною опинився Микита. Мене вистачило лише на те, щоб здивовано подивився на нього.

- Привіт, - трохи ніяково сказав він. Від цієї нотки у його голосі я ледь не засміялася. - Чого ти? - спитав хлопець, побачивши вираз мого обличчя.

- Нічого-нічого! - це пролунало занадто голосно, тож мої щоки почервоніли. - Просто... А, не зважай.

- Ти мене пам'ятаєш? Ти підійшла до мене коло... - та не встиг він закінчити, як я знов вигукнула:

- Так-так, звісно я тебе пам'ятаю! - і ще сильніше зашарілася, бо це було занадто емоціонально.

- То... Бажаєш все ж таки познайомитись? - з усміхом запитав він, бачачи мої палаючі щоки.

- Але ж в тебе є дівчина, - моє обличчя набуло сумнівного виразу.

- Звідки ти це взяла? - щиро запитав Кит. Тепер я зрозуміла, що це скорочена форма його імені. А тоді в нього над головою ніби лампочка загорілася. - Ти мабуть, про дівчину, що була зі мною у той день. Вікторія - моя двоюрідна сестра, не хвилюйся, - мій настрій поліпшився в декілька разів. - Ти просто так швидко побігла, що я навіть зміркувати не встиг.

- Але ж вона назвала тебе "милий", - це прозвучало трохи дорікаюче.

- У нас в сім'ї так завжди було, - Кит знизав плечима.

- Тоді добре, - схоже, моє обличчя передавало усі емоції, бо хлопець мав задоволений вигляд. - Тобі, напевно, треба йти на зайняття.

- Так, - протягнув він, про щось задумуючись. - Коли ти вільна? - бездонні чорні очі пильно слідкували за моїми.

- Завтра та післязавтра, бо в середу в мене знов урок гри на гітарі.

- Чудово. Тоді, можливо, зустрінемося завтра о дванадцятій коло кафе, де ти вчора до мене підійшла?

- Згодна, - я ніяк не могла стримати усмішку, через яку, напевно, виглядаю дивною.

- Ох, ледь не забув. Даси свій номер телефону? - я продиктувала йому цифри. - Як тебе звати, Вишенька?

- Ніка, - від слова "Вишенька" я стала точно такого ж кольору, напевно.

- Чудово, побачимось завтра, - і, підморгнувши, щез за дверима багатоповерхівки.

- Так... - мовила я в пустоту.

Ноги самостійно понесли мене в бік будинку, бо подумки я була ще в спогадах про нього.

Частина 2

Наступного дня з самого ранку я почала трохи панікувати. Адже повинна на побаченні виглядати якомога краще! Тому, аби не тривожити маму (а ще я не хотіла, щоб вона поки що про це знала), погукала подругу. Пролунав дзвінок і я побігла відкривати двері. — Софія, що б я без тебе робила! – вигукнула я, швиденько тягнучи її в свою кімнату, хоча вона й так прекрасно знала дорогу. — От-от, що б ти без мене робила, – вона жартівливо зробила свій тон перебільшено діловим. — Але я дійсно не знаю, що робити, – підійшла до шафи з одягом. — Та стій, ти ж ще навіть не розповіла про... Як там його звати? — Микита. Він... Знаєш, такий гарний! Високий, стильний і в нас збігаються інтереси. Вчора я пішла на урок гри на гітарі і Кит теж туди прийшов! В нього такі гарні очі, кольором як в тебе, тільки темніше, наче дійсно чорні. А ти б бачила його губи... – з думок мене змусив виринути гучний сміх Софії і я ображено запитала: – Хей, я серйозно! — Та знаю, знаю, але ти б бачила свій вираз обличчя! – дівчина все ніяк не могла заспокоїтися. – Схоже, це кохання з першого погляду. — Не знаю, але він точно мій ідеал... По зовнішності, – швиденько додала я, бачачи скептицизм подруги. – Я дуже сподіваюся, що він виявиться розумним. Пам'ятаєш той тест, який ми проходили? "Який хлопець тобі потрібен?" В мене ж вийшов інтелектуал, – і ми, на цей разом, засміялися. — Як я могла забути? Це було досить смішно! А тепер нам потрібно тебе зібрати, бо вже десята година. — Ой, точно-точно, я ж запізнюся! Сьогодні, на диво, доволі тепло. Може спідниця або плаття? – задумливо проказала я, уявляючи собі образ. — Так-так, зараз подивимося, – Софія полізла в мою шафу, перебираючи одяг. Я вирішила відійти подалі, про всяк випадок, і через деякий час почувся радісний вигук. – Знайшла! Гадаю, це тобі підійде. Минуло хвилин десять і я вже стояла перед великим дзеркалом, роздивляючись себе. На мені були коричневі щільні колготки, того ж кольору коротка спідниця і бежевий вкорочений светр. Зверху я накинула темно-коричневе пальто, а на ногах черевики. Я думаю, що одразу можна здогадатися про мій улюблений колір. — Чудово, просто чудово! – Софія була дуже задоволена собою. — Ти чудо! – я кинулася її обіймати. — Сідай, дівчино, тобі ще нафарбуватися потрібно. Доки будеш там щось робити зі своїм лицем я зроблю тобі укладку волосся. Я всілася на пуф перед невеличким столиком з дзеркалом і дістала все необхідне. З брівками нічого робити не потрібно, бо вони в мене і так чіткої форми та густі, а от з очима та губками щось таки потрібно. На всю повіку нанесла бежеві тіні та блискітки на серединку. Тонко підвела війковий край коричневою підводкою і прикрасила самі вії. Губи вирішила зробити в корейському стилі. Вони в мене не дуже великі, тому такий спосіб нанесення помади їх трохи збільшить, я гадаю. А Софія тим часом вже закінчувала з волоссям. Моє каре тепер було завернуте знизу в середину, а чубчик, в азіатському стилі та довжиною до брів, був трохи підкручений в середину. — Крихітко, ти виглядаєш на всі сто! – ніжно та водночас збуджено мовила подруга. — Все завдяки тобі, – ми знову міцно обійнялись. – Ох, вже опів на дванадцяту! Я повинна бігти. Не прощу собі, якщо запізнюся, – останні слова пробурмотіла скоріш собі. — Я впевнена, він не зможе від тебе погляд відвести! Хоч ти завжди прекрасна, та зараз особливо. Просто сяєш, – її обличчя прикрашала усмішка. — Ну, добре. Тепер я побігла, – взяв сумки, ми разом вийшли з дому, обійнялись на останок і розійшлися в різні сторони. Руки трусилися, а ноги підгиналися. Це, звісно, не перше моє побачення, але раніше таких гарних хлопців я не зустрічала. Та й на мене не звертали уваги. Йдучи, я думала лише про те, як би мені не зганьбитися на цій зустрічі. Перше враження дуже важливе, хто б що не говорив. І тут моє серце зупинилося... Я ж не пам'ятаю, яке саме то було кафе. В мене й так пам'ять не дуже гарна, а через хвилювання взагалі! В думках я панічно прокручувала спогади того дня, але марно. Приблизно-то пам'ятаю, але якщо хлопця там не буде до мого приходу - мені гаплик. Я вдарила себе по чолу, безрезультатно намагаючись згадати. Та як тільки я дійшла до приблизного місця зустрічі, побачила його... Високий, як завжди, неймовірно гарний, у всьому чорному, з недбалою зачіскою, Кит стояв біля входу в кафе. Побачивши мене, його обличчя прикрасила усмішка, яка так мені подобається. — Привіт, Вишенька, – першим привітався Микита і я зрозуміла, що мимоволі всміхаюся. — Привітики, – я не знала, куди дивитися і що робити. — Пішли, – хлопець потягнув мене далі по вулиці. — А хіба ми не в кафе будемо? – здивування відобразилося в мене на обличчі та в голосі. — Звісно, що ні. Я б не хотів вести тебе в таке нудне та банальне місце на першому побаченні, – після цих слів я наче розцвіла. — А куди тоді ми йдемо? — Побачиш, красуню, – сподіваюся, що не почервоніла знову. Чомусь поряд з цим юнаком я зовсім не контролюю себе. Або ми дійсно йшли недовго, або з цим хлопцем час минає непомітно. Ми зупинилися біля старої будівлі, що ззовні до себе абсолютно не приваблювала. Я недовірливо переводила погляд з Кита на будівлю і назад. Всі ті батьківські лекції про те, що не можна кудись йти з незнайомцем швидко промайнули у мене в голові. Побачивши збентеження на моєму лиці, Микита чарівно всміхнувся і відкрив двері, запрошуючи мене зайти. Вагаючись, я все ж ступила в погано освітлений коридор. Хлопець зайшов слідом і повів мене далі, заспокійливо взявши за руку. По тілу побігли мурахи від цього дотику, незважаючи на всю невпевненість у цій витівці. Перед нами виявилися ще одні двері. Коли Кит їх відчинив, я відкрила рота від подиву.

Частина 3

Спустившись невеличкими сходинками, я почала роздивлятися доволі велике приміщення з чорними стінами та ідеально білою підлогою. Незважаючи на чорний колір, тут було досить світло та затишно. Зліва був куточок, оздоблений барною стійкою та відкритою шафою з різними напоями. А справа стояв під стіною великий чорний диван і скляний стіл перед ним. В правому дальнім кутку була кімната, збудована в межах приміщення, утворюючи чотирикутник, витягнутий вліво. І саме цікаве... В лівому дальнім кутку на невеликому піднесенні були розташовані музикальні інструменти. Синтезатор, барабани та дві гітари. Одна електрична, а друга акустична. Я дивилася на все з таким подивом і захватом. — Це — мій другий дім, – промовив хлопець над вухом, стоячи в мене за спиною. Шкірою пішли мурахи від його низького і неймовірно приємного голосу. — І ти тут зазвичай сам? – мій голос трохи сфальшивив, але я не звернула на це уваги. — Ні, Вишенька, – в думках одразу вирисувалися образи юнака та дівчат, яких він сюди приводить. – Скоро ти з ними познайомишся, не хвилюйся, – від своїх думок та його останнім слів моє обличчя скривилося. Кит допоміг зняти пальто, від чого я була в шоці, і повів за барну стійку. Опиратися навіть не хотілося, тому я покірно пішла за ним. – Що моя госпожа бажає? – жартівливо спитав він, напевно щоб поліпшити мені настрій. Повинна зізнатися — це спрацювало. — Навіть не знаю. Ти сам робитимеш напій? — Якщо захочеш - можу; я якийсь час ходив на курси бармена. Але в мене також є кола і т.п. — Тоді... Можеш зробити мені мохіто? – побачивши його здивований погляд, додала: – безалкогольне, звісно, – і він прийнявся за роботу. — Тримай, – закінчивши, подав мені напій. — Це було вражаюче і дуже смачно, – моє обличчя, напевно, висловлювало зазват, тому я спробувала перевести тему. — Ти вмієш грати на всіх цих інструментах? – кивнула головою собі за спину. — Ні, я тільки по гітарі, – побачив мій запитальний погляд і продовжив: – Скоро дізнаєшся. Пішли сядемо, – показав рукою в сторону дивану і повів перед собою, легенько підштовхуючи рукою в спину. — Звідки в тебе у розпорядженні таке велике приміщення? – якщо про якихось там людей мені зараз не розкажуть, потрібно задати інші інтерісуючі питання. — Друг сім'ї володіє цією будівлею, тому дозволив мені зайняти одне з приміщень, – Кит сів боком, щоб було зручно зі мною розмовляти. Зараз я пошкодувала, що в спідниці, адже теж могла б сісти як закортить. — Вау, мені б такого друга, – наші усмішки стали ширші. — Тобі тут подобається? – питання прозвучало так, наче його це не дуже хвилює, але по очам видавали дійсність краще. — Так, тут дійсно круто. А ти... – я вагалася, питати чи ні, але вирішила, що життя одне. – Ти багато кого сюди приводиш? – і одразу ж пошкодувала, бо Кит почав сміятися. Хоч сміх у нього був дуже приємний, але мені було тепер незручно. Ненавиджу, коли так роблять. — Кого ти маєш на увазі, Вишенька? — Ой, забий вже, – я почала нервово крутити каблучку на лівому великому пальці, але хлопець, здається зрозумів про що я. Він підсів ближче, взяв мене за руку і тихо серйозним тоном сказав: — Ні, ти перша, – його очі гіпнотизували; моє серце готове було вискочити з грудей, а в животі почали літати ті самі славнозвісні метелики. Дивлячись мені у вічі, юнак почав нахилятися до мене. Я перевела погляд на його губи, що так манили... Раптом ми почули, як відкриваються двері і перевели погляд на вхід. Сходами спускалися три хлопця. Один був високий, як Кит, але з насиченим синім волоссям; другий був нижче з червоні пасма по плечі; а третій був найвищий, мав руду шевелюру і я з подивом впізнала у ньому свого, кращого, друга. — Тьома, коли ти приїхав? – хлопець навчався в іншому місті в універі і я думала, що канікули у нього закінчуються через неділю. — Сьогодні, просто тобі ще не встиг повідомити, – він знизав плечима, мов би це не важливо. — Але я тебе дуже чекала, ти ж знаєш, – від обурення я піднялася з дивану. — Ну, Ніколька, пробач, я хотів зустрітися спочатку з друзями, – але я й далі ображено дивилася на нього, склавши руки на грудях. – Сонечко, ну не треба. Чесно, я б прийшов сьогодні до тебе ввечері, був би сюрприз, – мене не пройняло, тому він вирішив використати зоборонену зброю. Підійшов і міцно обійняв мене. — Добре, на цей раз я тебе пробачила, – я обвила його торс руками і підняла голову, дивлячись на нього знизу вгору. Він полегшено всміхнувся, відірвав мене від підлоги і покрутив. Це стало нашою традицією, бо так було з дитинства. — Кхм-кхм, – тут вже подав голос мій ідеал. – Звідки ви знайомі? – він з невдоволенням дивився на нас. Кинув погляд на руку Тьоми, що обіймала мене за плечі, але швидко перевів знову на обличчя. — Кит, це моя сестра, – Артем дивився на Микиту, а інші два хлопця перезиралися між собою і з цікавістю спостерігали за цією сценою. — В тебе є сестра? – він здивовано і недовірливо подивився на мене. – Але ж ви взагалі не схожі. — Так, ми зведені. Та мене більше цікавить як ви познайомилися, – хлопцеві очі звузилися, а одна брів злетіла вгору. — Це довга та смішна історія, я тобі потім розкажу, – запевнила брата, не давши змоги щось сказати Микиті. — Кит, ходімо відійдемо, – Тьома кивнув на двері і вони вийшли, залишивши мене з двома незнайомими хлопцями. — Міхаїл, можна Міша, – мило всміхаючись, представився синьоволосий хлопець, піднімаючи руку. — Ніколь, можна Ніка, – також з усмішкою відповіла я і подала руку. На моє здивування, замість класичного рукостискання, він поцілував тильну сторону долоні. Я трохи зашарілася, що викликало в нього ще ширшу усмішку, а в очах заграли веселі вогники. — Це Святослав. Або Свят. Не звертай на нього уваги, він завжди дуже мовчазний, – червоноволосий юнак лише мені кивнув і я помахала йому рукою, все ще всміхаючись. Свят пішов до барної стійки, а ми з Мішою сіли на диван.

Частина 4

— Мені теж цікаво, як же ви познайомились з Китом? – Міша зайняв зручну позу і підвів на мене погляд. — Ну... – в моїй голові шалено пролітали усі варіанти моєї розповіді. Звісно, я не збиралася брехати, але деякі моменти все ж можна було оминути. – Я побачила його на вулиці і захотіла познайомитися. — Воу, оце ти смілива! Як шкода, що на місці Кита був не я, – він цокнув і похитав головою. Я на це лише розсміялася. – І як давно ви разом? — Ми не зустрічаємося, якщо ти про це. А знайомі... Можна сказати, один день, – лице хлопця відобразило непідробне здивування. До речі, багато кого Микита сюди приводив? Дівчат, я маю на увазі, – сподіваюся, він не помітив мого хвилювання щодо цієї інформації. — Краще запитай в нього сама. — А ви виступаєте? – я кивнула в бік музикальних інструментів. — Поки що ні. Набираємо аудиторію, викладаючи музику в інтернет, – хлопець всміхнувся. – Зачекай хвилинку, – він пішов до Свята. Вони почали щось обговорювати, поглядаючи в мою сторону. В кімнату повернулися Кит з Артемом, чим змусили мене виринути з думок. Принаймні вони були спокійні. Микита рушив до мене, усміхаючись, ніби нічого не сталося; а от Тьома пішов до хлопців, недовірливо оглядаючись на нас. — Сподіваюся, ти не нудьгувала? – він присів біля мене, обводячи приміщення поглядом, але не зустрічаючись з моїм. — Та ні. Ми трохи поспілкувалися з Мішою. В тебе файні друзі, – я усміхнулася. Нажаль, та мить близькості між нами була вже втрачена. — Радий, що вони тобі сподобалися. — Щось сталося, коли ви виходили? – я не уточнювала, бо хлопець мене і так зрозумів. — Та ні, не зважай, – Кит махнув рукою. — Ну... Добре тоді. А можна одне запитання? – я знов почала крутити каблучку, а після його кивка продовжила: – Чому Міша так здивувався, коли я відповіла скільки ми знайомі? — Ну, я ж тобі вже казав, що ти взагалі перша кого я з ними познайомив, – він ніжно всміхнувся мені. – А, зважаючи на те, що ми майже не знаємо один одного... Йому це здається дивним, ймовірно. — То мені, можливо, краще піти? – я цього, звичайно, не хотіла. — Та ні, ти чого? Хоча, якщо ти вже хочеш... – він трохи засмутився, але намагався цього не показувати. — Ні-ні. Мені тут комфортно. Особливо, коли ти поряд, – я просто не взмозі була дивитися йому у вічі, тому кинула погляд на музикальні інструменти. Але, можливо після цих слів він не буде мене лишати одну. Та замість словесної відповіді він взяв мене за руку, дбайливо стискаючи. Цього було більш ніж достатньо для чергових метеликів у мене в животі. — Кит, ну що ж, прийшов час нам розповісти більше про цю прекрасну даму, – усі хлопці підійшли до нас та всілися поруч. Артем хотів сісти між мною та Китом, але я не втрачати Микитиної руки, тож він був змушений опуститися справа від мене. — Та ми, якщо чесно, самі ще не дуже гарно знайомі, – я знову взяла ініціативу на себе, бо врешті решт йшлося і про мене. — В такому разі в мене є пропозиція. Кожен, по черзі, розповість щось про себе. Всі згодні? – Міша говорив голосно і весело. Схоже, він тут душа компанії. І після того, як всі дали згоду, перший і почав надто поважним тоном, від якого хотілося сміятися. – Я Міша, як ти вже знаєш. В цьому світі вже дев'ятнадцять років. Полюбляю спрайт, машини і барабани, – він начебто закінчив, але тут мовби щось згадав і додав: – А ще гарних дівчат, – і підморгнув мені, змусивши мене засміялатися. — Так-так, ми всі це знаємо, – промовив Кит, жартівливо закочуючи очі. — Тьом, все добре? – тихенько запитала я, бо з настроєм у нього було щось не так. — Так, сонечко, – він всміхнувся, але я тільки покачала головою. – Ките, твоя черга. — Ну добре. Микита, але зви мене Китем. Як ти помітила, всі близькі люди мене так звуть. Майже вісімнадцять, полюбляю мотоцикли та гітару. Улюблений колір — чорний, – під час розповіді він дивився мені у вічі так, ніби зачаровував... Або я це робила з власної волі, бо не одразу почула Свята. — Свят, вісімнадцять. Граю на синтезаторі. — Як я вже казав, він завжди мовчазний. Думаю, Артема ти вже добре знаєш, тож я дуже чекаю твоїх слів, – як завжди, всміхаючись, мовив Міша. — Я Ніколь, можете звати просто Ніка. Мені майже шістнадцять... – тут всі здивовано переглянулись. Звісно, окрім Артема, бо він буркнув: "Отож". – Так, знаю, виглядаю доросліше. Також люблю гітару і спортивні мотоцикли, – тут я кинула взгляд на Кита і побачила, що він мені всміхається, а потім продовжила: – улюблений колір коричневий. У вільний час малюю. — Ну що ж, ось і познайомилися, – сплеснув долонями Міша. — Так, а нам час додому, – Тьома підвівся, подаючи мені руку. — Чому? Нехай ще з нами побуде, – почав першим протистувати Міша, а Кит продовжив: — Артем, дійсно. Я її запросив сюди, тож я її і відведу додому. — Ми з тобою вже про це розмовляли, – брат все ще тримав руку і дивився на мене чогось вимагаючи. — Тьом, я б із задоволенням ще тут посиділа. Ти можеш йти, якщо потрібно; мене потім Кит проведе, – і, немовби в знак підтримки, він стиснув міцніше мою руку, яку й досі тримав. — Нік... — Добре, якщо тобі так буде легше, я зараз піду, – мовила я, підіймаючись і йдучи в бік дверей, де мене чекало пальто. – Але не з тобою, Тьом. Ми про це поговоримо пізніше. Вдома, – я навіть не питала, просто уточнювала. – Ките, проведеш мене? — Все, що забажаєш, Вишенька, – він підійшов і також вдів своє пальто. — Я дуже рада була з вами познайомитись і вибачте, що так йду. Сподіваюся, ми ще побачимось, – Свят кивнув, а Міша помахав рукою і послав повітряний поцілунок. Ми з Микитою вийшли, більше нічого не сказавши.

Частина 5

- І чого його так бісики б'ють? - пробурмотіла я, як тільки опинилися на вулиці. - Намагається тебе опікати, - знизав плечима Кит, беручи мене за руку. - Він нам навіть не казав, що в нього є сестра. Та ще й така класна, - хлопець обдарував мене усмішкою і я зашарілася. - Тож... Ти все ж хочеш додому? - Чесно? Ні, - я зітхнула, повільно пересуваючи ноги. - Тоді куди бажаєш піти? - Давай зайдемо в перше ж кафе, що трапиться на дорозі? - мені не хотілося довго думати, тому запропонувала перше що прийшло в голову. - Як скажеш, Вишенька. - До речі, чому ти називаєш мене Вишенькою? "Тільки не через мої червоні щоки..." - подумки приказувала я, але моїм мріям було не суджено збутися. - Під час нашої другої зустрічі ти так червоніла, що твої щічки через колір нагадали мені вишню. Тобі не подобається? - я знову почервоніла, але на цей раз від сорому. - Подобається, - тихенько сказала я. - Що-що? - він точно з мене знущається; а його хитра усмішка мені це довела. - Подобається! - вигукнула так голосно, що на нас покосилася жінка, що проходила по той бік вулички. - Так би одразу, - він швидко цьомнув мене в ніс в той час, як я закрила очі і додав: - не злись, Вишенька моя, - є сенс казати, що моє обличчя стало схоже на суцільний помідор, але з широкою усмішкою. - Кафе, - промовила я і потягла хлопця всередину. Воно було в світлих пастельних кольорах, що створювало ефект затишку і якоїсь теплоти; а в повітрі витав неймовірно приємний аромат кориці з ваніллю. Людей було небагато, тож я повела Кита в дальній куточок, подалі від усіх. З цього моменту в мене з'явилося бажання проводити з ним увесь час, і щоб нас взагалі ніхто не турбував. Але, принаймні зараз, цьому було не збутися, бо підійшов офіціант. - Що будете замовляти? - він чарівно всміхнувся. - Можна нам меню? - відповів хлопець, невдоволено дивлячись на офіціанта і беручи мене за руку над столом. Я вмить перевела усю увагу на Микиту, тож офіціант без особого ентузіазму проказав: - Звичайно, - і через хвилину в нас на столі опинився лист з назвами. - Нехай краще свою роботу виконує, а не усміхається, - пробурмотів Кит, роздивляючись напої. - Що будеш замовляти? - Гарячий шоколад і цей десерт, - я просто не могла стримати усмішку від його маленьких ревнощів. - Добре, - Микита підняв руку, привертаючи увагу офіціанта, але підійшла до нас тепер дівчина. - Що будете замовляти? - сліпучо всміхалась дівчина моєму хлопцеві, а після відповіді Кита, сказала: - через декілька хвилин замовлення буде готове, - і пішла. - Нехай краще свою роботу виконує, а не усміхається, - невдоволено проказала я, привертаючи увагу юнака. - Згоден, ходять тут усілякі і всміхаються усім, - після цих слів ми розміялися. Не знаю як у нього, а в мене настрій поліпшився. - Знаєш, - почав Кит після того, як нам принесли замовлення. Я запитально підняла брівки, після чого він продовжив: - я розумію, що, можливо, ти відмовишся, бо ми надто мало знайомі, але ти мені дійсно подобаєшся. І незважаючи на все, я хотів би проводити з тобою більше часу. Тож... Ти будеш зі мною зустрічатися? - він сильніше стиснув мою руку, дивлячись своїми бездонними очима прямо в мою душу. І я впевнена, що він знав мою відповідь наперед, та все ж з надією та цікавістю спостерігав. - Кит, послухай, - я опустила погляд на стіл. - Ти мені теж подобаєшся і мені з тобою комфортно..., - спеціально зробила тон таким, наче збираюся відмовити і він вже хотів випустити мою руку, та я її втримала, міцно стиснувши; а коли підняла очі побачила здивування та недовіру на його обличчі. - Тож я згодна! Хлопець полегшено всміхнувся і пересів на диванчик до мене. В цей момент я дуже зраділа, бо не даремно обрала стіл, де нас не видно нікому. Кит ніжно розвернув мене до себе, взявши пальцями за підборіддя, і наші губи зустрілися. Його руки лягли мені на талію, а мої, невідомо як, опинилося в нього на шиї. Спочатку верхня губа, покусування, а потім нижня... В мене закрутилася голова і єдине, що мене підтримувало - сильні руки мого хлопця. Не знаю, скільки часу пройшло, але для мене це була ціла вічність. Та коли він розірвав цілунок, я зрозуміла що мені ніколи не буде його достатньо. Все ще знаходячись дуже близько до мого лиця, Микита подивився у вічі і сказав: - Ти неймовірна, моя Вишенька, - від його хрипкого голосу внизу живота зав'язався тугий вузол. - Не можу повірити, що ти тепер мій, - я закрила очі і затримала дихання, чітко відчуваючи кожен сильний удар серця. - А тепер пий шоколад, він вже й так ледве теплий, - промовив тихим голосом Кит, коротко поцілував мене і сів навпроти. Тортик і шоколад виявилися надзвичайно смачними, а я дізналася трохи більше про юнака. Окрім того, що ми полюбляємо гітару і мотоцикли, так у нас ще й однакові смаки в літературі. Він також полюбляє іноземних авторів і класиків. Особливо довго ми обговорювали Рея Бредбері. А тоді якось плавно перейшли на стосунків. - Раніше я зустрічалася з одним хлопцем, але з цього нічого не вийшло, - відповіла я на його запитання. - Чому? Думаю, проблема точно не в тобі була, - він зробив ковток шоколада і зосереджено дивився на мене, чекаючи відповіді. - Не знаю. Розумієш, мені було дванадцять і я хотіла стосунків заради стосунків, бо усі мої подруги зустрічалися, а я ні, - мої губи скривилося від тих спогадів. - Розумію. А скільки тому хлопцеві було? - Шістнадцять, - відповіла, тяжко зітхнувши. - Різниця в чотири роки. Тебе я ще можу зрозуміти, бо в мене сестра така сама була, але що було в голові того хлопця? - Кит підняв одну брів і похитав головою. - Не знаю, але він дуже старався затягнути мене у ліжко, - тут я всміхнудася, бо його спроби були смішні та марні. - А ти що? - він звузив очі, вдивляючись мені у вічі. - Ну, а що мені було робити? - притворно зітхнула і закрила обличчя рукою. - Ти ж не хочеш сказати що... - було почав він, але я не дозволила йому закінчити. - Та ні, дурненький, - ніжно йому посміхнулася і відправила шматочок торта до рота. - Ти мене злякала, - він притворно поклав руку на груди в області серця. - Чому? Хочеш сказати, що якщо я не незаймана, ти не будеш зі мною зустрічатися? - тут мій голос набув серйозності. - Звісно, ні. Але в дванадцять років ти ще була дитиною, - тут я його дійсно підтримувала. - Це точно! Бачив би ти мене тоді... - я засміялася, згадавши себе в тому віці, а підняв очі, помітила широку усмішку і на обличчі хлопця. - Ой, вже опів на четверту. Якщо мене не вб'є мама, яка повинна скоро повернутися з роботи, то це зробить Тьома. - Добре, тоді пішли, - він розрахувався, хоч я настоювала хоча б за себе заплатити (при тому, що в кафе, фактично, запросила його я), але юнак категорично відмовився. Вийшовши на вулицю, він міцно взяв мене за руку і ми попрямували в бік мого дому під маленькими сніжинками, що падали з темніючого неба. Незважаючи на відсутність сонечка, я вважала себе найщасливішою людиною в світі, адже поряд зі мною йшов Кит. Я відчувала тепло його долоні і мене це зігрівало так, як не зігріє жодна тепла річ. Але шлях не був нескінченним, нажаль, і настав час прощання. Я відчайдушно не бажала його відпускати, та вибору не було. Ставши навпроти дому, ми просто дивились один на одного, після чого хлопець нахилився і повільно мене поцілував. Якби не його руки, що міцно тримали мене, я б впала. - До зустрічі, моя люба Вишенька, - промовив Микита і, поцілувавши мене наостанок, жестом сказав мені йти. - Бувай, Ките, - тихо відповіла я і подріботіла до дверей. Відчинивши їх, оглянулася і послала повітряний цілунок хлопцю, що досі за мною спостерігав. Він широко всміхнувся, після чого я зайшла.

Частина 6

Ввечері того ж дня телефон сповістив мене про нове повідомлення. Хоч номер був і незнайомий, юнак я одразу здогадалася про особистість відправника. Якби мене хтось зараз побачив, вирішив би що я ненормальна. Бо хіба ж можна так широко і ніжно всміхатися телефону? Окситоцин: "Як ти, вишенька?" Я: "Чудово, адже ти мені написав." Окситоцин: "Чим зайнята?" Я: "Думаю про тебе. А ти?" Окситоцин: "Каву п'ю." Та не встигла я нічого написати (тільки подумки обуритися), як він додав: Окситоцин: "Жартую. Уявляю тебе поряд з собою." Метеликів в моєму животі побільшало. Тільки-но хотіла відповісти, як пролунав стук в двері моєї кімнати. Я розчаровано вигукнула "Заходьте!". В дверях спочатку показалася руда макітра, а потім все тіло. Артем пройшов до ліжка, на якому я лежала, і впав поряд. — Чим зайнята? – вдруге за вечір почула я це питання. — Листуюся з Окситоцином, – але побачивши його питальний погляд пояснила: – тобто з Микитою. — Я якраз щодо нього. Він дійсно тобі подобається? – хлопець мовби спеціально не дивився на мене, втупивши погляд в стелю. — Авжеж. А чого тебе це так хвилює? — Тому що ти мені дуже дорога. — Так, колись ми були дуже близькими — найкращими друзями, але зараз все змінилося. Де ти був ці автори року? Я розумію, нове життя у новому місті, але про мене ти забув... — Сонечко, вибач мені, будь ласка. Я дійсно наче почав нове життя, як ти і сказала, але мені тебе дійсно не вистачало. Я дзвонив, та телефон не замінить наших особистих зустрічей, – він подивився на мене. — Але ти навіть літом не приїхав сюди, – я перевернулася на спину і також втупилася в стіну, щоб не заплакати. — Тут в мене немає виправдання, чесно. Нові друзі та доросле самостійне життя здавалося на той момент мені більш гарним варіантом проведення літа. Але я справді хочу повернути з тобою ті відносини, що були в нас колись, – я відчувала, що від найменшого руху сльози підуть з очей. – Хей, Ніколька, ти чого? – він піднявся та навис наді мною, намагаючись зазирнути у вічі. – Іди сюди, – погукав хлопець, знов ліг і кивнув на руку свою руку, яку простяг на ліжку. — Як давно ти в гурті? – запитала, як тільки вляглася на його руці. — Зі старшої школи. Фактично, ми з Мішою його заснували, – Тьома пригорнув мене до себе, обіймаючи за плечі. — Крутий, – з ледве помітною усмішкою промовила я, обіймаючи його. Його мама і мій тато зійшлися, коли мені було шість, а Артему дев'ять. За ці десять років ми стали дуже близькими, ліпше за деяких рідних брата з сестрою. Тому обвити його руками і ногами, лежачи на ліжку, було чимось таким звичайний і рідним. — Тож, я можу знову вважати тебе своїм кращим другом? – запитав хлопець, дивлячись мені у вічі. — Хм, дай-но подумати... – я зробила максимально замислений вигляд, на який була спроможна. Його брів невіряче піднялася і я відповіла: – Звісно, Тьом, а як же? – він всміхнувся і поцілував мене у чоло, як робив років з десяти. — Я дуже радий, сонечко. Тепер я можу запитати що в тебе там з Китом? – я закотила очі, але все ж сказала: — Ми зустрічаємося, – і знизила плечима. — Це я знаю. І... – але я його перебила. — Звідки? – я ж наче нічого йому не казала про це. – Тобі Микита сказав? — Коли ми сьогодні ходили поговорити, пам'ятаєш? Я ж запитав, що у вас за стосунки. Кит відповів, що ви разом, – мій рот відкрився від подиву. — Але зустрічатися він мені запропонував тільки після того, як ми пішли від вас. — Що? – Тьома дивився на мене і тупо кліпав очима. — Тобто це означає, що Микита з самого початку планував зі мною зустрічатися, – мої метелики почали шаленіли. — Мене це не дивує. Я сказав йому, щоб навіть не думав дурити тобі голову. — Кит же не через тебе запропонував..? – я почала нервувати. — Та ні, не думаю. Зі мною він розмовляв так, наче планує з тобою одружитися, – Артем похитав головою і обійняв мене. Коли Тьома пішов, я кинулася до телефону, адже вже стільки часу не відповідала Китеві. І побачила ще одне повідомлення, яке він надіслав майже годину тому. Окситоцин: "Чекаю-недочекаюся нашої зустрічі, Вишенька моя." Я: "Я також! Вибач, що так довго була відсутня. Виникла невідкладна розмова з Артемом." Хвилин п'ятнадцять відповіді не було, тому я вже почала частенько перевіряти телефон, але потім хлопець все ж відповів: Окситоцин: "Щось сталося?" Я: "Та ні, все добре. Сімейні проблеми, так би мовити." "Коли ми зможемо знову побачитися?" Окситоцин: "Коли забажаєш. Для тебе я вільний майже завжди." Я: "Як щодо завтра?" Окситоцин: "Без проблем. Є пропозиції?" Я закусила нижню губу, намагаючись щось вигадати, але уявлення не мала, що запропонувати. Я: "Поки не придумала. А в тебе?" Окситоцин: "Так. Бажаєш подивитися фільм?" Я: "О, я тільки "за". На який білети замовляти?" Окситоцин: "Ні на який. Оберемо на місці, якщо ти не проти." Я: "Я не буду проти того, що запропонуєш ти." Окситоцин: "Тобто я можу запропонувати що завгодно і ти погодишся?" В голову чомусь полізли пропозиції лише інтимного характеру, але я відкинула їх. Принаймні, спробувала. Я: "Наприклад?" Окситоцин: "Ні, не зараз." Я: "Ти ж розумієш, що сьогодні я не засну через тебе?" Окситоцин: "Мені приємно це чути, Вишенька." Я: "Скоріш би вже завтра..." Окситоцин: "Я спробую зробити наш вечір якомога непередбачуванішим, обіцяю." Що зробити з цими метеликами, щоб вони заспокоїлися? Відчуття, наче ці дикі створіння скоро вирвуться на волю. Закривши очі, я уявила себе і Кита. Як ми завтра дивимося фільм, а потім він мене цілує... Так, потрібно повернутися до реальності. Тепер би тільки заснути. Я: "На добраніч, Ките." Окситоцин: "На добраніч, моя люба Вишенька." "Солоденьких снів. Сподіваюся, головним героєм в них буду я." Тихенько закричавши в подушку від неймовірних відчуттів, я попленталася в гарячий душ. Він завжди допомагав мені заснути. Частина 7

Пообіді Кит надіслав повідомлення, що чекатиме мене біля дому о п'ятій вечора. Але є дві проблеми: мама і Тьома. Вони б мене нізащо не відпустили, навіть якщо б мама знала про наявність у мене хлопця і була б з ним знайома. Тому я прийняла рішення (хоч воно і нелегко мені далося, до брехати я не люблю), що зроблю вигляд, ніби я йду ночувати до Софії. Звісно, ночувати я буду в неї, але піду туди не одразу. Залишилось тільки вмовити Софію. За своїх і її батьків я не хвилювалася, адже вони добре один одного знають і ніколи не були проти наших ночівлей. Десь о другій дня я подзвонила подрузі. — Соф, привітики, мені дуже потрібна твоя допомога, – я протараторила це ніби скоромовку. — Привіт, з чим саме? — Розумієш, Кит запросив мене ввечері на фільм, але ж батьки та Тьома мене не відпустять, сама розумієш. — Артем повернувся? – збуджено запитала Софія. — Та-а-ак, авжеж, – ця дівчина з підліткового віку була в нього закохана. – Так от... — А я зможу прийти, щоб побачити його? — Звісно-звісно, так навіть краще буде. Отже... – та Софія знову мене перебила, що починало дратувати. — А Кит - це той красунчик, про якого ти мені розповідала? — Саме той красунчик. І мені потрібно сказати, що я йду ночувати до тебе щоб мене відпустили. О котрій твої батьки сьогодні повертаються? — Приблизно о дев'ятій вечора, а що? – в її голосі лунала непідробна зацікавленість. А як же, вона ж зможе побачити Артема. — Я повинна знати, коли мені повернутися до тебе. Отже, план такий: ми домовляємося з нашими батьками що я йду до тебе ночувати, а сама йду з Микитою на фільм. Потім до дев'ятої я повертаюся в твою квартиру і роблю вигляд, що весь час була з тобою. Добре? – про всяк випадок я говорила не дуже голосно, щоб ніхто зайвий не почув. – Але зайдеш за мною, про всяк випадок? — Коли це я відмовлялася допомогти тобі? Особливо, якщо в мене є шанс поспілкуватися з Тьомчиком, – я уявила, що у неї очі перетворюються на сердечка, як у мультиках, і розсміялася. — Так, подруго, ти маєш рацію. Тоді можеш прийти о пів на п'яту, щоб ти встигла з ним побути і я не спізнилася на побачення? — Без питань. До зустрічі, крихітко! — Так-так, бувай. Я вирішила трохи раніше почати збиратися щоб точно нічого не забути. Сходила в душ, зробила укладку волосся і почала фарбуватися. На цей раз я не захотіла підводити очі, тож просто підкрасила вії коричневою тушшю, а губи зробила тим самим способом, що й учора. Я врахувала свою помилку, тож сьогодні вдіти вирішила чорні джинси, топ з коротким рукавом того ж кольору, а зверху вкорочений світло-коричневий кардиган крупної в'язки. Коли я все зробила, була четверта. Тож я взяла свій маленький рюкзак і спустилася вниз, щоб дочекатися подруги там. І ось, нарешті, я почула дзвінок у двері. — Привіт, крихітко! – обійняла мене Софія, як тільки зайшла. — Привітики, я тебе вже зачекалася! – ми пішли до вітальні і сіли на диван. — Коли очікуєш на хлопця, завжди так, – вона знизала плечима і почала поглядувати в бік сходів на другий поверх. — Ох, я забула попередити Кита! – дістала телефон і написала йому, щоб почекав мене трохи далі від дому. Окситоцин: "Не хочеш знайомити мене з батьками?" Я: "Хочу, але не зараз. Тоді в нас нізащо не вийде гарно провести цей вечір." — Окситоцин? – здивовано запитала подруга, коли через плече зазирнула в мій телефон. — Так, це гормон ніжності, щастя і любові, – я всміхнудася і заховала телефон, після того як побачила відповідь "Як скажеш." від Кита. – Ох, не можу вже дочекатися! — Дочекатися чого? – зі сходинок долинув голос Артема і я шалено почала перебирати варіанти правдоподібної відповіді. — Ми збиралися новий мультфільм подивитися, як прийдемо. Так, Софа? – я тицьнула її в бік ліктем. — А, так... – розгублено мовила подруга, все ще дивлячись на Тьому і чарівно йому всміхаючись.– Привіт, Артеме. — Привіт, мала. Як ся маєш? – він у відповідь їй всміхнувся і сів в крісло навпроти нас, а потім додав, дивлячись на мене: – ти знов на ніч з дому уходиш? — Ага. — Батьки ж знають? – я кивнула. — Чудово, а ти? – відповіла Софія на Артемове питання. Не можу зрозуміти як він і досі не помічає її закоханого погляду. – Також. — Ну ви тут поспілкуйтесь, я скоро повернуся, – і прошепотіла вже подрузі: – дивись не переплутай нічого, бо я тебе приб'ю. — Ну то як тобі в університеті? – останнє, що почула я і пішла до ванної кімнати. До зустрічі з Микитою ще пів години, а я вже не можу дочекатися. Мені так кортить опинитися в його обіймах і відчути смак його губ... Невже це те саме кохання з першого погляду, в яке я раніше не вірила? Мені дійсно здавалося що доки не будеш гарно знайома з людиною — не зможеш її покохати. Однак моя ситуація зараз свідчить зовсім про інше. Щоб трохи охолонути я потримала руки під холодною водою та притулила їх до щок і чола. Не надто дієвий спосіб, але хоч на декілька секунд полегшення. Я спустилася вниз і побачила двох моїх друзів, котрі про щось сперечаються. — Мені дуже прикро вас відволікати, але нам вже час, – я очима намагалася передати Софі усе те, що не могла сказати вголос. — Так, точно, – вона зрозуміла мої натяки, проте засмутилася. — Ну, тоді бувайте, красуні, – Артем обійняв мене, дав вдарити кулачок подрузі і пішов на кухню. — Обіцяю виконати будь-яку твою забаганку, – тихенько сказала я дівчині, щоб якось загладити провину. — Хм, я запам'ятаю твої слова, – вона все ж всміхнулася, чого я й добивалася. Ми вийшли на вулицю, хоч ще було трохи зарано. Проте я здивувалася і страшенно зраділа, побачивши Микиту трохи далі по вулиці, що вже чекав мене. Однак він був не сам. Поряд стояв спортивний чорний кінь, на якого хлопець і спирався. Я вже казала, що обожнюю мотоцикли? А про те, що ще більше обожнюю гарних і високих мотоциклістів? А уточнювала, що особливо Кита? Я ледве себе стримала, щоб не побігти стрімголов до нього. Доки ми ще не дійшли, Софія пошепки сказала: — Я тебе чудово розумію, подруго! – вона захоплено роздивлялася хлопця з голови до ніг. – Але Тьомчик краще, – додала вона. — Привіт, моя люба Вишенька, – Кит підійшов до мене та обійняв, швиденько цьомнувши в губи. – Вибач, але мені здається, твоїй подрузі буде незручно, – і, тримаючи мене за талію, розвернувся до Софи. — Микита, – він протягнув дівчині руку. — Софія, – вона посміхнулася і потиснула її. — Пробач, Софіє, але вам з Вишенькою час прощатися. — Бувай, люблю, – промовила я на вухо дівчині, обійнявши. — Чекатиму на тебе, крихітко, – вона підморгнула і пішла вулицею. — Скільки в нас з тобою часу? – запитав хлопець, простягаючи мені чорний шолом. — О дев'ятій я вже повинна бути в Софії вдома, – побачивши його здивований погляд, пояснила: – Я домовилась з батьками, що почуватиму сьогодні в неї, а її батьки на роботі до дев'яти, тому в цей час я повинна бути там. Типу нічого не було. Його лице осяйнула усмішка і він жестом запросив мене сісти на мотоцикл. Я міцно обійняла його за торс і ми швидко помчали дорогою. Мені зовсім не хотілося відволікатися на краєвиди, тож я просто притиснулася до Кита, закривши очі і насолоджуючись моментом. Частина 8

Через якийсь час ми зупинилися і мені довелося відлипнути від Кита, хоч цього зовсім не хотілося. Але, розплющивщи очі, я побачила не кінотеатр, а нову, на вигляд, чорно-сіру багатоповерхівку. Злізла з мотоцикла, зняла шолом і допитливо дивилася на хлопця. — Ми будемо дивитися фільм у мене вдома, – він знизав плечима, наче це було не так важливо. — Ти виконав свою обіцянку, – відповіла я, натякаючи на вчорашнє повідомлення, де він говорив що намагатиметься мене здивувати. — Пішли, Вишенька, – ми зайшли в під'їзд, піднялися на ліфті на десятий поверх і підійшли до одної з дверей, яких тут було усього дві. – Проходь. — Ага, – не встигли ми зайшли в дуже дорого обставлену прихожу, як одразу включилося світло. Я розбулася та зняла куртку, вішаючи її і роздивляючись інтер'єр. Все було в біло-чорних кольорах. Та от ми пройшли далі і опинилися в просторій гостинній, напевно. Це приміщення також було в чорно-білій кольоровій гаммі, як, судячи з усього, і вся квартира. Складалося уявлення що тут ніхто не мешкає, бо все було занадто чистим й натертим до блиску. Хоч зараз і темніло, це всеодно було дуже добре видно. Та ми не лишилися та надовго, покрокувавши коридором до чорних дерев'яних дверей, минаючи, скоріш за все, кухню та інші невідомі кімнати. — А де твої батьки? — На роботі. Вітаю в моїй кімнаті, – з усмішкою оповістив Кит, підштовхуючи мене всередину. Кімната була просторою, але затишною. На стінах висіли плакати різних груп; попереду, під стіною, знаходився дубовий письмовий стіл з комп'ютером та іншими особистими речами; зліва розташувалася суцільна шафа з великою плазмою всередині; справа стояло велике ліжко з чорними простирадлами і такими ж подушками; а по боках маленькі тумби. Над столом знаходилося велике вікно, що зараз не давало майже ніякого освітлення, тож Микита увімкнув жовтувату підсвітку над стелею і все набуло більш теплих відтінків. Повернувшись до правої стіни, я також побачила гітару, що висіла в чохлі паралельно ліжку. Захоплено роздивляючись все навкруги, я й не помітила що Кит вже давно сів на ліжко і спостерігав за мною. Засоромившись, підійшла до нього. — Тут гарно, – сказала я, придивляючись до плакатів, але тут мене потягнули за руку і я мимоволі присіла на коліна юнака. — Добре, що тобі сподобалося, бо віднині ти будеш проводити багато часу тут, – від цих слів я почервоніла, але не змогла скрити задоволений вираз обличчя. Дивлячись мені у вічі і не розриваючи зорового контакту, Кит ніжно поцілував мене, поклавши одну свою руку мені на спину, а іншу на стегно. Розімкнувши поцілунок, хлопець пересадив мене на ліжко так легко, наче я була пір'їнкою і пішов до шафи по пульт. — Що бажаєш подивитися? – Микита тепер вирішив постояти, тож мені довелося запрокинути голову, аби побачити його обличчя. — Не знаю. Жахи? – ляпнула я перше, що спало на думку і одразу ж пошкодувала. Ну чому не можна було обрати якийсь романтичний фільм або комедію..? — Ну добре, – ліва брів на його обличчі піднялася, а губи розтягнулися в усмішці. – Хочеш глянути якийсь конкретний? — Та ні, обирай ти! – а коли він відвернувся, тихенько ляснула себе по чолі. Хвилин через десять він нарешті вибрав його та звернувся до мене: — Бажаєш чогось випити або перекусити? — Ні, дякую. Юнак, виключивши підсвітку, запригнув на ліжко і підідвинувся до стіни, залишившись у напівсидячому-напівлежачому стані й жестом погукав мене. Я відкинулася на подушки, притуливши голову до стіни. Ось почався фільм і я з жахом виявила, що він про зомбі. Річ у тім, що я взагалі не переношу такого роду фільми, бо зомбіапокаліпсис - мій найбільший страх. Чому мені так не повезло..? Я мимоволі тихенько захникала від свого безнадійного становища і спробувала змиритися. Перші хвилин п'ятнадцять все було нормально, але потім почалося моє особисте пекло. Мало того, що я страшенно боялася, так мені ще й потрібно було цього ніяк не показувати. Зате Кит сидів такий спокійний, що аж дратував. Але я наказала собі терпіти і це деякий час працювало. Проте в якийсь момент я не витримала. — Ой, шляк би тебе трафив, – з переляку я виялася, бо зомбі наздогнали одного з героїв. Я сховала лице в колінах, а вуха закрила руками. Тут я відчула дотик до спини і знову зойкнула, різко піднімаючись й ледве не вдарила головою Кита. — Хей, Вишенька, що з тобою? – він підсунув мене до себе та міцно обійняв. — Нічого, все добре, – але з обіймів не вибиралася. — Послухай, якщо ти так не любиш такі фільми, чому сама запропонувала? – Микита відсунувся і заглянув мені у вічі. — Я більш менш добре ставлюся до інших фільмів жахіть, але зомбі терпіти не можу. Вони якось занадто сильно впливають на мою психіку, – я винувато відвела погляд, але мене за підборіддя м'яко повернули назад до хлопця. — Послухай. Я сюди тебе привів, щоб ти добре провела час, а не тремтіла від якогось дурного фільму. Вишенька, я хочу, аби ти почувалася тут добре, тому повинна обов'язково про все мені казати. Домовились? – я кивнула і лягла на його груди, коли він знову обперся на стіну, облітаючи так само, як Тьому. Але зараз це визивало зовсім інші почуття. — Можливо, подивимося мультфільм? – тихенько запитала, піднімаючи голову, щоб зизирнути в очі. — Добре, Вишенька моя, зараз щось виберемо, – я трохи підсунулася вище і швиденько поцілувала Кита. Вмостившись на його плечі, просто закрила очі і насолоджувалась моментом. Тепер мені було зовсім не важливо, що саме ми дивимось. Головне — я була з хлопцем, який мені подобається і ні на що цей момент не проміняла б. Через якийсь час я відчула дотик до руки, що лежала на Китевих грудях. — Вставай, Вишенька, – сказав приємний чоловічий голос над головою. Відкривши очі я виявила, що майже повністю обплела юнака руками і ногами, так що йому навіть поворухнутися було важко. Я миттєво це виправила, сідаючи на ліжку і позіхаючи. — Вибач. Я довго спала? – судячи з моїх відчуттів — так. — Та ні, не дуже. Але була така мила, що я довго не хотів тебе будити, – Микита піднявся і простягнув мені руку щоб допомогти злізти з ліжка. — Котра зараз година?  – спитала я, ще раз позіхнувши. — Без п'ятнадцяти дев'ята, – він повів мене кудись. — Ой, мені потрібно вже виходити!Не можна допустити, щоб цей маленький обман розкрили. – мабуть, моє обличчя відобразило жах, бо хлопець усміхнувся і обійняв мене. —Не хвилюйся, встигнемо, – виявилося, що йшли ми на кухню. – Що будеш пити? – спитав Кит, коли увімкнув світло і посадив мене за стіл. — Чай, напевно, – мої очі досі намагалися звикнути до яскравого світла, тож я не змогла спокійно дивитися на хлопця, адже він стояв точнісінько під лампою. — Зелений, чорний, ягідний? — Зелений, будь ласка, – переді мною опинилася кружка, з якої дуже приємно пахло. — Я, мабуть, тобі заважала? – хлопець подивився на мене із здивуванням, тож я пояснила: – доки спала. — Зовсім ні, Вишенька. Мені дуже сподобався цей вечір, – юнак обдарував мене ніжною усмішкою і відпив зі своєї чашки. — Нам вже пора, Кит, бо я спізнюся і мені гаплик, – напевно, я була переконлива, бо Микита кивнув і, взявши мене за руку, повів до вхідних дверей. Більше ми не говорили. Та, якщо чесно, цього і не треба було, адже нам обом вистачало просто бути поряд. Ми спустилися, вийшли на двір, підійшли до мотоцикла і поїхали в бік центру, як я і попросила. Заїхавши у двір багатоповерхівки, де жила Софія, я з жахом побачила машину її батьків. — Здається мені, що це наші останні хвилини разом, – тихенько промовила я нічого не розуміючому юнаку. Частина 9

Я хутко дістала телефон, щоб подзвонити подрузі. — Вишенька, що сталося? – Микита став поряд зі мною. — Це, – я показала рукою на один з автомобілей, – свідчить про те, що Софієні батьки вже вдома. — Де тебе носить, – прошепотів в телефоні високий жіночій голос. — Я коло під'їзду. Що ти їм сказала? — Що ти пішла в магазин по шоколадки, так що дуже раджу швидко їх купити і прийти! – її голос тремтів від хвилювання. – Йду, мам! — Зрозуміла, скоро буду! – і казала вже Китеві: – мені терміново потрібно в магазин по шоколадки, тож я мушу бігти, – я хотіла його поцілувати, але хлопець відхилився. — Я підвезу, – і ми поїхали до найближчого цілодобового магазину. Купив декілька видів, повернулися. – Напиши, будь ласка, як все владнаєш. — Добре! Бувай, любий, – я ніжно, але швидко, поцілувала його. — Любий? Звучить гарно, тож називай мене так частіше. До зустрічі, моя люба Вишенька. Я дуже швидко підіймалася сходами, що навіть в боку закололо. Тож через хвилину я стояла перед дверима квартири і намагалася привести дихання до норми. Секунд через тридцять спокійно зайшла і почала роздягатися. — Люба, де ти так довго була? – Людмила Миколаївна, мама Софи, вийшла в коридор з вітальні. — Касира довго не було, ви ж їх знаєте, – я намагалася усміхнутися спокійно, ніби все добре. — Ох, так, вічна проблема, – жінка похитала головою і пішла знову вітальню. – Ти ж зараз до Софієчки? — Так, щось мені спати вже хочеться, – для правдоподібності широко позіхнула. — Ну то йди, йди. На добраніч, люба, – Людмила Миколаївна сіла на диван поряд зі своїм чоловіком. — На добраніч, – сказала я їм і побігла до подруги. Та мені не дозволи просто заснути, адже дехто дуже хотів почути подробиці нашого з Китом побачення. Довелося все їй розповісти. По закінченню Софія важко зітхнула і замріяно промовила: — Як би ж у мене так було з Тьомчиком, – через що я добре посміялася. Та потім згадала, що повинна написати Микиті і почала по всій кімнаті шукати мобільний. А знайшовся він у рюкзаку, який був закинутий під ліжко, як тільки я зайшла. Я: "Все обійшлося." Майже одразу прийшла відповідь. Окситоцин: "Я радий, що то все ж не були наші останні хвилини разом." "Ти вже спати?" Я: "Так, мабуть." "Солодких снів, любий." Окситоцин: "На добраніч, Вишенька." Нічого не відповівши на це, я заснула поряд з подругою з блаженною усмішкою на обличчі. Наближався новий рік. Ми з Китом ходили на побачення, намагаючись врятуватися від нагляду Тьоми, і взагалі прекрасно проводили час. Я ходила на уроки гри на гітарі і декілька разів була присутня на репетиціях хлопців. За кілька днів до свята Микита запросив мене разом відсвяткувати, але я навіть не уявляла як це можна зробити. Я розпитала в хлопця хто ще буде. Виявилося, що після дванадцяти вони усім гартом йдуть в клуб до його знайомого. Тож я наважилася поговорити про це з Артемом. — Тьом, можна? – я постукала в двері його кімнати і зайшла після його вигуку "так". – Як ти плануєш відмічати Новий рік? — Ми з хлопцями планували зібратися, а що? – напевно, він щось запідозрив, бо його очі звузилися і уважно дивилися в мої. — Я думала просто... Може я з вами піду? Зрозумій, мені вже набридло, кожен рік одне й те саме. Хочеться теж повеселитися, – я залізла до нього на ліжко і зробила очі як в кота з Шрека. — Ти ще маленька, Ніколька. Ми йдемо в клуб, тож тебе туди не пустять, – він і не думав так просто погоджуватися. — Ти настільки мені не довіряєш? – довелося пустити в хід тяжку артилерію. — Ти ж знаєш, що це не так. Та і причому це тут взагалі? — І Киту ти теж не довіряєш, – я все ще намагалася зобразити образу на своєму лиці. — Слухай, я тебе не розумію. — Ну, ти не хочеш брати мене собою, бо думаєш, що я не зможу дати собі раду в разі чого, так? – він кивнув. – Але зі мною буде Кит і він бере мене під свою відповідальність... — Тож це він таки тебе запросив? – він посміхнувся. — Так, але ти йому не довіряєш, якщо не відпускаєш мене з ним! – він на якусь мить завагався. — Батькам ти що скажеш? — Напевно, що буду під твоїм наглядом. Тим більш, я думаю ніхто і не помітить моєї відсутності. До нас приїздить тітка, тож вони будуть надто зайняті балачками один з одним, – я знизала плечима. — Ну не знаю, Нік, не знаю... — Та годі тобі, ти в моєму віці і не в такі місця ходив. І за тобою тоді ніхто не дивився, а в халепу ти міг влізти легше за мене! — Маєш рацію. Я побалакаю з Китом, а ти йди, – він махнув рукою в бік дверей. – Я потім зайду до тебе, – додав Тьома, коли я недовірливо на нього подивилася. — Ну-ну, – і вийшла. Того ж вечора в двері моєї кімнати постукали. — Ти можеш піти, – важко зітхнув Тьома. — Дякую! Люблю тебе, – я кинулася обіймати його. — Але в мене є одна умова, – він ледве відліпив мене від себе. – Ти не повинна пити алкоголь. — Згода, – моє обличчя зробилося до смішного серйозним, тож хлопець нарешті всміхнувся. Але тут я згадала, що це ж Новий рік і я повинна йому теж щось подарувати. – Тьом, мені потрібна твоя допомога. — У чому? — Я не знаю, що подарувати Микиті! – мене трохи накрила паніка. — Я думаю що він буде радий будь-якому подарунку від тебе, не хвилюйся так. — Не хвилюйся? Серйозно? В мене залишилося два дні, щоб обрати його та придбати. Усього два дні, – я ляснула себе по чолу. – Як же я могла забути..? — Я впевнений, що він би не образився навіть якщо ти б нічого йому не подарувала. Тим більш, ви знайомі дуже мало часу, – Тьома поклав свою руку мені на плече в заспокійливому жесті. — Дякую, допоміг, – я розчаровано похитала головою. – Залишиш мене, будь ласка? — Добре, – хлопець вийшов, потріпавши мені волосся. Тієї ночі я майже не спала. Довелося облазити, таке враження, весь інтернет в пошуках нормального дарунку. А вранці вже поїхала в магазин, щоб придбати потрібну мені річ. Частина 10

— Дев'ять... Вісім... Сім... Шість... П'ять... Чотири... Три... Два... Один! З Новим роком! – всі підняли келихи з шампанським. За столом почалися активні розмови, тож ми з Артемом швиденько вислизнули і побігли сходами до своїх кімнат. Зараз потрібно забрати сумку, вдітися і спуститись у низ так, щоб мене не помітили. Батькам ми не стали нічого казати. На ліжку під покривалом я розложила подушки, ніби я сплю. Дуже сподіваюся, що ніхто не захоче терміново мене побачити, бо повернемося ми приблизно о четвертій ранку, як мене заздалегідь попередив Тьома. Чорна міні-сукня ідеально сиділа на мені, а волосся гарними хвилями ледь діставали підборіддя. Поклавши подарунок у сумку, наділа куртку і тихенько подріботіла вниз. Брат вже був там, тож ми акуратно відкрили двері, щоб не видавати зайвих звуків. Та, схоже, в цьому не було потреби, адже з кухні долинала така кількість голосів, що нас би в будь-якому випадку не почули. Перед будинком вже стояло чорне авто, до якого ми і пішли. Тепер я була дуже рада, що вікна кухні виходять не в цей бік. — Привіт всім, – зі мною також привіталися, як тільки я сіла назад до Кита, а слідом за мною заліз Артем. — Привіт, Вишенька, – Микита обійняв і поцілував мене. – Готова розважатися? – в його очах я побачила хитрі вогники. — Звісно, – я всміхнулася хлопцеві. — Ніколь, ти розбиваєш мені серце, – почувся голос Міши, що сидів за кермом. – Така гарна дівчина і вже зайнята. — Ох, якби ж ми трохи раніше зустрілися, – з перебільшеним засмученням мовила я. — Можливо ще не пізно це виправити? – його відображення в дзеркалі широко всміхалося. — Я б з радістю, але боюсь, що Кит буде проти, – кинула на нього короткий погляд, важко зітхнувши. — Звісно я буду проти. Тепер ти від мене нізащо не втечеш, – юнак пригорнув мене до себе. — Приїхали, – через якийсь час сказав Міша і всі вийшли перед будівлею з великою неоновою назвою закладу над входом. Якась компанія голосно розмовляла, а декілька людей чекали, щоб зайти всередину. Однак нас одразу пропустили, бо охоронець, судячи з усього, дуже добре знав хлопців. В мене закрутилася голова від мигаючого світла, кількості людей та гучної музики. Ми ледь протискалися між цим натовпом. В якусь мить я ледь не загубилася, але добре, що позаду мене йшов Кит. Нарешті ми підійшли до стіни і почали підніматися по крутих сходинках на другий поверх, з якого було також добре видно перший через скляну огорожу. Ми пройшли за один з вільних столиків і розсілися на двох червоних диванах. Тут було трохи тихіше та більше вільного місця, тому що більшість людей розважалися внизу. — Я йду по напої, хто що буде? – озвалася Тьома. – Тобі тільки сік, – одразу попередив він, дивлячись на мене. — Апельсиновий, – кивнула я, розтягуючи губи в їдкій посмішці. — Ти коли-небудь була вже в клубах? – запитав Микита, нахилившись до мого обличчя, щоб говорити не дуже голосно. — Ні. З ким я б пішла, якщо мені навіть шістнадцяти ще немає? — Ну і як тобі? — Голосно, темно і цікаво, – я всміхнулася, беручи в Артема свій сік. — Ну що ж, з Новим роком! – вигукнув Міша. — Я маю для тебе подарунок, – одночасно сказали ми з Китом, після чого кожен поліз по них. — Тримай, – ми обмінялися речами в новорічних коробках, доволі підозріло схожих один на одного по розміру. Я почала обережно розпаковувати, краєм ока подивояючись на хлопця, що робив те саме. І ось в моїх руках опиняється бежеве худі. Микита роздивляється мінімалістичну футболку з принтом в чорному кольорі. — Це парні речі, так? – питаємо ми одночасно. — Вибач, але я не змогла придумати нічого кращого, – кажу я, сміючись. — Ти якось казала, що тобі це здається милим, – він підняв свій дарунок у гору. — Зате в нас рівнозначні подарунки, – сказала я, ховаючи річ в шопер. – Дякую. — І тобі дякую, люба Вишенька, – він повернувся і поцілував мене. Якийсь час ми всі гуртом спілкувалися, але потім порозходилися хто куди. Я й Кит вирішили піти вниз, щоб потанцювати. Це було весело, хоч після цього я й дуже втомилася. Щоб трохи відпочити ми пішли до бару і взяли собі випити. Він якийсь коктейль, а я безалкогольне мохіто. Хлопець ні на крок не відходив від мене, за що я була йому дуже вдячна. Декілька разів я помічала на собі зацікавлені погляди чоловіків, та вони, на моє щастя, не наважувалися підходити. Допивши дивний, але смачний, мохіто, ми вирішили піднятися на верх. Декілька разів спіткнувшись та ледь не впавши на сходинках, я мужньо дійшла до дивану та просто впала на нього. — Вишенька, що з тобою? – підозріло дивлячись на мене, запитав Кит. — А що зі мною? – я чесно намагалася зробити серйозний вираз обличчя, але мені було занадто весело. – Просто сьогодні гарний день. Тобто ніч, – я почала хихотіти. — Ти пила алкоголь? – юнак нахилився, щоб зазирнути мені у вічі, але я його поцілувала. – Стій, де ти взяла алкоголь? — Я не брала, чесно! Любий, поцілуй мене, – але він встав і сів на інший край дивану, поклавши руку на очі. – Хей, не тікай від мене! – я встала і, похитнувшись, цілеспрямовано пішла до Микити. — Звісно, подобаєшся, але ти зараз п'яна, – хлопець спостерігав за моїми потугами дійти до нього. — Хіба це важливо? Головне, що ти поряд! – я опустилася йому на коліна. – І ще я хочу тебе поцілувати, – прошепотіла, нахилившись до його вуха. — Окей, але давай ми трохи почекаємо? – його руки підняли мене і пересадили на диван. — Та ну, чому ти уходиш? – голосно запитала, розсердившись і знову потягнулася до Кита. – Один поцілуй і все. — Точно? – його очі з недовірою дивилися в мої. — Я тобі колись брехала? — Добре-добре, я зрозумів, – юнак нахилився до мене, коротко поцілував і хотів відхилитися, але я обвила руками його шию, не даючи цього зробити. Він відхилявся на спинку, намагаючись вислизнули, та це було не так легко. — Вишенька, – ледь розбірливою мовив Кит. – Почекай, – я відхилилася, дивлячись на важко дихаючого хлопця. — Ти не хочеш бути зі мною? – в мене на очах виступили сльози. — Ні-ні, що ти. Просто... Знаєш, я бажав би продовжити в більш гарному місці, – він роззирнувся навколо, але, так і не знайшовши когось, розчаровано подивився знову на мене. – Давай поїдемо до мене? — Навіщо? – мене було не так просто переконати. — Ее... Ну, там спокійніше. Ми ж будемо самі, а тут купа людей. — Ти маєш рацію. Тоді пішли! – я встала і потягла Микиту на себе, від чого ледь не впала, але він мене підтримав. — Пішли, Вишенька, – і ми покрткували вниз. Правда я знову ледь не впала, тож юнаку довелося охопити мене за плечі. На дворі нас вже чекало таксі. По дорозі я захотіла спати, але вперто опиралася цьому. В ліфті я сперлася на хлопця, притнувши його бо стіни. Дійшли до його кімнати ми швидко. — Нарешті ми самі, мій коханий, – я потягнула хлопця до ліжка. – Можна я тебе поцілую? — Навіщо питаєш? Тобі можна все, – Кит посміхнувся, сідаючи. — Все? – хитро промовила я. – Тобто взагалі усе? — Ну... А що ти маєш на увазі? — Ні, спочатку дай відповідь! — Добре. Так, – він пильно спостерігав за виразом мого обличчя. — Тоді, знаєш чого я дуже хочу? – мій голос став тихим і я повільно нахилялася до хлопця. — І чого ж..? – Микита облизав губи. — Покататися! – вигукнула я, плеснувши в долоні. — Що? – він моргнув. – Де? — Не правильне запитання. Не "де", а "на чому". Я хочу проїхатися на мотоциклі! На твоєму прекрасному чорному залізному коні, – в моїх очах палали вогники. — Я б з радістю, вже сьогодні вже пізно. Давай завтра? — Не будь таким занудою, Ките! – я тицьнула пальчиком в його груди. — Вишенька, ну дійсно. Давай зараз відпочинемо, а потім вже покатаємося? – юнак обійняв мене. — Знаєш що? — Що? – десь зверху почулося зітхання. — Я не збираюся зустрічатися з таким нудним хлопцем! — Це я-то нудний!? – схоже, мені вдалося і зараз ми все ж поїдемо. — Ну не я ж! — Якщо хвилювання за кохану людину тепер називається занудством, то я не винен, – хлопець підвівся і вийшов з кімнати. — Хей, ти куди? – я побігла за ним. — На кухню. — Навіщо? – проте він не відповів. – Ну, добре-добре. Пробач, що назвала тебе занудою, – я затримала його, схопивши за руку. – Хоч ти всеодно такий, – Кит закотив очі. – Але я тебе всеодно люблю! Чесно-чесно! — Але як же ти можеш любити такого зануду? – протягнув він. — Отак, – і потягнула його вниз, щоб поцілувати. — Тепер вірю, – сказав хлопець, коли ми відірвались один від одного. — Іноді я буваю дуже переконлива. Так навіщо ти йшов на кухню? — Зробити тобі чаю для заспокоєння, – його губи розтягнулись в посмішці. — А я була впевнена, що ти тікав від мене. — Хіба ж в мене був хоч якийсь шанс? — Звісно, що ні, – я міцно його обійняла. – Не відпущу. — Прийдеться. Як ми так підемо? — Не мої проблеми. Я звикла тримати своє слово, – і зціпила руки за його спиною ще надійніше. — Ох, тоді мені доведеться тебе нести. Готова? — Стій... – але мене вже підхопили і понесли до кухні. — Тобі таки треба випити чаю, – юнак зайшов, увімкнув світло і хотів мене поставити на підлогу, але я обійняла його руками і ногами. — Не відпущу. — Ну добре, – хлопець підійшов до столу, посадив мене на нього і почав робити чай. — Оце ти хитрий, – за всим цим було весело спостерігати. — Ага, уявляєш, хитрий зануда. Оце так поєднання, – я закотила очі. — Будь ласка, давай забудемо це? Вибач, мені правда дуже прикро... — Чому це я повинен забувати твої слова? Ні, так не піде. — Тоді як мені виправитися? – Кит замислився. — Пообіцяй мені зараз, що ніколи не будеш сумніватися в моїх словах, – його очі дивилися серйозно, хоч на губах досі була усмішка. — Добре, – я кивнула і знову обійняла його, поклавши голову на плече. — Тримай, – в мої руках опинилася вже знайома кружка із зеленим чаєм. — Дякую, – я швидко випила його. – Тепер можемо йти. — Куди на цей раз? — В спальню, куди ж ще? — Ну, хто йтиме, а кому нічого не потрібно робити... — Що-що, любий? Я не почула. — Кажу, що люблю тебе сильно, – ми вже заходили до його кімнати. — Я теж тебе, – щось мені знову так спати захотілося... — Ну все, тепер можеш злазити, – Кит підійшов до ліжка, щоб мене посадити, але я тільки похитала головою. – Будеш спати прямо на мені? — Угу, – і я провалилася в таку приємну темряву, відчуваючи тепло Кита. Частина 11

Прокинулася я — прокинувся страшенний головний біль. Я спробувала підвестися, але щось мені не дозволяло цього зробити. Прислухалася до відчуттів і зрозуміла, що мене тримають Китеві руки. Відкривати очі була дуже погана ідея, бо кімната виявилася занадто яскраво освіченою, тож я одразу їх закрила. — Ките, – тихенько прошепотіла, але реакції не було. – Кит! – вже голосніше сказала я і хтось над вухом застогнав. — Що таке? – хрипкий голос прозвучав занадто близько і я все ж розплющила очі. — Можеш мене випустити? — Вночі ти мене не відпускала, тож тепер побудь на моєму місці, – хлопець утнувся лицем в мою шию. Від його дихання в мене пішли мурахи і стало лоскотно, тож я засміялася. — Ките... — Так, Вишенька. — Котра година? — Зараз гляну, – він підвівся і потягнувся за телефоном через мене. – Десята ранку. — Що!? – вигукнула я, різко сідаючи. — Мені гаплик від батьків і Тьоми! — Не панікуй. Я розмовляв з Артемом і він знає, що ти зараз зі мною, тож прикриє в разі чого. — Ага, а потім змусить мене відпрацьовувати за це, – я захникала. — Яким чином, цікаво? – Кит весело всміхнувся і підвівся на ноги. — Ти ж знаєш його фантазію, що завгодно може вигадати, – я нарешті одягнула сукню і тепер підтягувала панчохи. — А ще він твій брат і поганого тобі не побажає, – хлопець підійшов до мене. — Так, але... – та мені не дали закінчити, м'яко поцілувавши. — Йди до кухні, мені потрібно відійти на декілька хвилин, – промовив Кит і вискочив з кімнати. Схопивши свою сумочку з тумби, я побігла на кухню. Просто сидіти я не хотіла, тож вирішила зробити нам чаю. Наскільки я пам'ятаю, він казав що любить чорний без цукру, тож йому я не додавала, а от собі поклала дві ложки. Як тільки я поставила кружки на стіл і сіла, в приміщення зайшов Микита. — Дякую, Вишенька, – він всміхнувся і відпив чай. — Немає за що. Доречі, чому я не бачу твоїх батьків? В них повинен бути сьогодні вихідний. — Вони завжди працюють, – хлопець намагався цього не показувати, та я помітила його сум. — Вибач, це, мабуть, не моя справа, – я втупилася в зелену рідину перед собою. — Тут немає через що вибачатися. Я з радістю відповім на всі твої запитання що стосуються мене, – він стиснув мою руку, тож я змогла подарувати йому у відповідь усмішку. — Я викликала таксі, так що через п'ять хвилин вже піду. — Добре, я тебе проведу. Ми допили чай та засобиралися. Спустилися в низ і вийшли з пд'їзду. На вулиці нас зустрів сніг. І майже одразу приїхало чорне авто. Кит поцілував мене на останок і я поїхала, сумно дивлячись у вікно. Я б хотіла залишитися з ним назавжди. Але зараз в мене є важливіша справа. Потрібно якось непомітно проскочити на другий поверх і прикинутися, ніби щойно встала. Це, звісно, якщо мама ще не знає про мій оман. Тому я вирішила спочатку подзвонити Тьомі. — Нарешті. Де тебе чорти носять? – було першим, що я почула. — Вже їду. Батьки знають? — Ні, можеш мені подякувати. Вони досі думаютт, що ти спиш, – Артемів голос був дуже невдоволений. — Будь ласка, можеш їх відволікти, щоб я пройшла на верх? — Ох, Ніка, будеш мені винна. Я напишу, коли все буде готово, – і він поклав слухавку. Коли я приїхала, повідомлення від Тьоми так і не було, тож мені довелося ще хвилин п'ять чекати перед дверима. Та, на щастя, все обійшлося. Брат якимось чином заманив їх у кухню, з якої коридора не видно. Я швидко перевдяглася в піжаму і, позіхаючи, спустилася вниз. Ми поснідали разом і пішли в вітальню розбирати свої дарунки. На моє велике здивування, я так і не почула повчальної лекції, або чогось подібного, від Тьоми. Він, нічого так і не сказавши, засів у своїй кімнаті. І від цього я почувалася ще гірше. Почуття провини не дозволяло мені ні розслабитися, ні щось робити. І не тільки перед Артемом. Я ще ніколи стільки разів не брехала батькам. І хоч все, начебто, добре, та мені не по собі. Зібравшись з думками, пішла до брата. — Не зайнятий? – спитала я, заходячи не нього. — Та ні. Ти щось хотіла? – він навіть не глянув на мене, продовжуючи дивитися в телевізор. — Ти дуже на мене злий? – я також тепер слідкувала за фільмом на екрані. — А ти як думаєш? — Мабуть, мені вчора підсунули алкоголь. Я в барі  попросила безалкогольне мохіто, але бармен, напевно, всеодно додав туди трохи горілки, – нібито мене це виправдає. — Ти повинна бути уважніше, я ж тобі казав, – його не пройняло. – Подякуй Киту, що забрав тебе звідти. — Мені правда дуже соромно... — Я вірю, але ти уявляєш як я себе почував? – нарешті він подивився на мене. – Коли я не знайшов вас, почав дзвонити і тобі, і йому, але ніхто не брав слухавку. Тоді, години в три, Кит все ж відповів і сказав, що ти спиш. Я дуже сильно хвилювався за тебе. — Пробач. Я чудово розумію, що дуже винна. Є якийсь це виправити? – я роздивлялася свою каблучку, що зараз стала раптом дуже цікава. — Іди сюди, – він похлопав рукою по ліжку біля себе і я присіла. — Ти мені пробачиш на цей раз? – подивилася в його зелені очі. — А як я можу цього не зробити? – він міцно обійняв мене. — До речі, ти не знаєш, що з Микитою? – спитала я через кілька хвилин. — А що з ним? – Артем здивовано підняв брови. — Я сьогодні йому писала, але він не відповів на жодне повідомлення і слухавки не взяв. — Почекай, – Тьома набрав, судячи з усього, Кита, але той знов не взяв слухавки. – Не знаю, можливо зайнятий? Та Кит не відповів ні на наступний день, ні через декілька днів. Частина 12

Скільки б разів я не писала, скільки б разів не дзвонила, а Кит не відзивався взагалі. Ніби просто узяв — і пропав. Я дуже хвилювалася, тож через тиждень його відсутності поїхала на таксі до його дому, точну адресу якого спитала у Тьоми. До речі, і його, і усіх інших хлопців з гурту він так само ігнорував. Не знаю скільки разів я дзвонила в домофон, але жодного разу мені не відповіли. Декілька днів поспіль я чергувала біля багатоповерхівки, не відволікаючись навіть на їжу. Один раз мені вдалося випадково забігти до під'їзду завдяки якомусь чоловікові, що мене навіть не помітив. Та двері також не відкривали. А коли жильці будівлі почали дивно на мене поглядати, я зрозуміла, що сенсу сюди приходити більше немає. Ніхто не знав де він, як він. Усі останній раз бачили його на Новий рік. Невдовзі почалася школа, але вчитися не було ні сил, ні бажання. Звісно, мій стан помітили усі, але в мене було одне виправдання — ДПА. Вчитель з математики зробив додаткові уроки, щоб нам допомогти, проте я всеодно не могла зосередитися ні на чому, окрім спогадів про мого Микиту. Чи він вже не мій..? Більше всього мене підтримували Тьома та Софія, адже тільки вони удвох знали справжню причину мого стану. Була мить, коли я хотіла навіть в поліцію піти, але Артем сказав, що батько Кита – юрист, тож в цьому не було сенсу. Якщо він і зникнув за якихось обставин, то той би вже почав розслідування. Мені було настільки погано, що навіть їсти не хотілося. Єдине, чого я прагнула — або побачити Микиту, або забути його. Одна частина мене відчайдушно вірила в те, що він колись повернеться; а інша казала, що він просто мене кинув. Не знаю, що було правдоподібніше, але подруга через три тижні вже схилялася до останнього. Промайнув місяць, а також день народження Микити на яке я дозволила купити собі маленький тортик. Софія з Тьомою намагалися чимось покращити мій настрій і це почало працювати. Але коли я питала брата, чому він не хвилюється за друга, той відповідав щось по типу "Здався він мені такий". Напевно, просто не хотів демонструвати мені свої почуття. На той момент я не дуже багато про це думала, зосередившись на собі. Кожну ніч мені снився Кит. І кожен раз сюжети кардинально відрізнялися. В одному ми з ним гарно проводили час, а в іншому хлопець жорстоко кидав мене. Згодом почала їсти усілякі солодощі, що знову приносили мені задоволення, захотіла відвідувати уроки гри на гітарі і дивитися разом з подругою мелодрами. В художній школі познайомилася з одним класним хлопцем, що був на рік старший. З ним було весело і комфортно. Кирило проводив мене додому і допомагає з домашнім завданням по малюванні. Ми частенько ходили в кафе на вихідних і відвідували інші різні цікаві місця. В якийсь момент я подумала, що нарешті забула Кита, та одне лише згадування його імені змушувало мій настрій погіршитися, а думками перенестися у спогади, пов'язані з ним. Настав березень. Восьмого числа я, як завжди, в супроводі Кирила йшла додому. Тримаючи невеличкий букет квітів і коробку цукерок в руках, сміялася над жартом юнака. Зайшовши за будівлю, за якою була моя вулиця, побачила чорний мотоцикл, що стояв точнісінько навпроти мого дому. А спирався на цей мотоцикл високий чорнявий хлопець з букетом неймовірно гарних квітів. Повільно наближаючись, я перестала звертати увагу на все: на Кирила, що досі щось бурмотів; на холодний вітер, що дув мені в обличчя; на букет і цукерки в моїх руках, що впали не землю. Зараз для мене існував тільки він. — Кит, – тихо і з острахом спитала я, як наблизилася до нього достатньо. — Вишенька, – погляд його був сумний і перескочив на мого супутника, що нарешті підібрав свої дарунки. – Це... – він запнувся, але швидко взяв себе в руки. – Це хто? – кивнув хлопець на Кирила. — Це ти хто і кого чекаєш біля її будинку? – Кирила голос був твердий. — Це справді ти? – я шепотіла, а з очей стікали сльози. — Вишенька, будь ласка, не треба плакати, – Микита хотів підійти до мене, та це завадив йому зробити мій супутник, що загородив собою, хоч і був на голову нижчий за нього. – Відійди! — Хто ти такий? – Кирило вперто не пропускав Кита. — Я її хлопець. А ти хто? – голос мого коханого став спокійнішим. — Друг. Ніколь, це правда? – він повернув до мене голову. — Я... – я розривалася між тим, щоб накинутися на Кита з поцілунками або послати далеко і надовго. Можливо, я буду про це шкодувати, але це буде потім. – Так, він дійсно мій хлопець. — А чому ти мені нічого не казала? І чому зараз плачеш? – Кирило повністю розвернувся до мене і взяв за плечі, але не встигла я і слова сказати як його відштовхнув Микита. — Будь ласкавий, відійди від моєї дівчини, – він загородив мене своєю широкою спиною. — Стійте! Кирило, я тобі напишу потім, добре? – я вийшла з-за хлопця і він, повагавшись, кивнув. – Кит, нам потрібно поговорити, – мовила я, коли ми залишилися наодинці. — Вишенька, я так сумував за тобою! – юнак спробув мене обійняти, та я відійшла. Його погляд став ще сумнішим. – Будь ласка, не відштовхуй мене... — Де ти був увесь цей час..? – мою грудну клітку мовби тиски здавили. – Ти навіть не уявляєш як я себе почувала. Ти просто покинув мене! – істерично вигукнула я, а з моїх очей знов потекли рікою сльози. — Я можу все пояснити, люба, тільки дай мені шанс... – можливо через пелену сліз в очах мені здалося, а може він теж ледве не плакав. — Ти... Ти... – в мене просто не було сил далі щось казати. — Вишенька, давай зайдемо? – він кивком показав на будинок за моєю спиною, де зараз не повинно було нікого бути. Я мовчки пішла стежкою до дверей. Зайшовши, повільно розбулася, зняла пальто та пішла до вітальні, де гепнулася на диван. В моїй голові шалено проносилися усі варіанти, що ж я зараз почую і що з цього вийде. А сльози ніяк не закінчувалися... Микита підійшов і став на коліна переді мною. — Ти в моєму подарунку, – хлопець обдивлявся худі, що зараз було на мені  і яке він подарував на Новий рік. — Це зараз не має значення, – хоча для мене, буземовно, це мало ще яке значення. За ці два місяці я його майже не знімала, хіба що аби попрати. — Мила моя Вишенька, пробач мені що я ігнорував тебе ці два місяці, – я хотіла накрити очі рукою, але Кит її перехватив і стиснув у своїй. – В мене не було іншого вибору, повір. Я б усе віддав, щоб бути з тобою весь цей час, але по іншому не можна було. Два роки тому сталося дещо... Мене намагалися вбити, – мої очі з жаху розширилися і я затримала дихання. – Цього чоловіка засудили на рік у в'язниці і рік умовно... — Усього два роки!? – я не змогла стримати емоцій. — Так, він знайшов собі дуже хорошого адвоката. І, як ти розумієш, нещодавно його срок вичерпався, – я кивнула. – Через те, що цей чоловік вважав винним у всьому мене — вирішив помститися. Того дня, після Нового року, коли ми приїхали до мене, я побачив його біля сусіднього під'їзду. Ввечорі приїхали батьки і ми поговорили про це, – я ледве дихала від страху. – Разом вирішили, що мені потрібно на деякий час сховатися, щоб він знову не спробував напасти. А також він міг спробувати зашкодити моїм близьким, – я мимоволі стиснула його руку, на що хлопець ледь-ледь всміхнувся. – Весь цей час я просидів в іншому місті фактично під замком і допомагав батькові знайти на нього компромат, щоб засадити на більший срок. Також ми хотіли оспорити минулий суд, тож повинні були постаратися. І вчора ми виграли його, – моє тіло мене взагалі не слухалися, тож поворушити хоч чимось я була не в змозі. – Того психа ув'язнили на сім років, тож тепер я нарешті можу повернутися до тебе... – він чекав від мене якоїсь реакції. — Це... Це дійсно правда? – голос, яким я говорила, був зовсім на мій не схожий — низький і хрипкий. — Нажаль, Вишенька, нажаль. — Це тому ти того вечора змусив мене пообіцяти, щоб я вірила тобі в будь-якому разі..? — Так, –  він опустив погляд на наші руки, а через секунду я кинулася його обіймати, через що ми ледве не впали додолу. – Мені тебе так не вистачало... — Ките... – я вп'ялася губами в його, не стримуючи себе. Так довго чекала нашої зустрічі, так багато разів її уявляла, але реальність зовсім не схожа на фантазії. Руки хлопця блукали по моєму тілу, а мої тримали його за шию. Я не знаю, скільки минуло часу, але коли ми відірвалися один від одного, були страшенно червоні і важко дихали. — Обіцяй, що більше ніколи не покинеш мене, – прошепотіла я, знаходячись в декількох сантиметрів від нього. — Обіцяю, моя люба Вишенька, – він знову доторкнувся до моїх вуст своїми і я забула про увесь світ, адже для мене Кит і був тим цілим всесвітом.